Коцюба Олександра Йосипівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search

Коцюба Леся (Олександра) Йосипівна (18 березня 1921 року, с. Веселе Хортицького району Запорізької області. — † 18 вересня 1987 року, Ніжин) — український учений у галузі фольклористики, педагог, учасник дисидентського руху в Україні 1960-1970-х рр., працювала на кафедрі української мови Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя, зазнала переслідувань, була змушена звільнитися.

Біографічні відомості[ред.ред. код]

В 1939 році вступила до Запорізького університету на факультет української філології. Під час Другої світової війни працювала прибиральницею у дитячій бібліотеці міста Січеслава.

Після звільнення міста від німецької окупації була зарахована на третій курс університету. Закінчивши навчання в 1945 році, здобула диплом про вищу освіту за спеціальністю «викладач української літератури».

Впродовж 1945—1948 рр. викладала українську літературу в Дрогобицькому вчительському інституті, а в 1949—1951 — у Чернігівському педінституті. Вела гуртки виразного читання, режисерувала аматорські вистави й концертні програми. Від 1 вересня 1956 р. працювала старшим викладачем Ніжинського педінституту. Відбувши річну аспірантуру при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, у 1964 р. захистила дисертацію в Київському педінституті імені Максима Горького (офіційними опонентами були професор П. Н. Попов і кандидат наук Г. С. Сухобрус). Із квітня 1969-го Леся Коцюба — доцент за спеціальністю «Фольклористика». Ось уривок з характеристики, яка була надіслана у ВАК на предмет присвоєння їй вченого звання доцента «Читає курс лекцій із фольклору, з давньої літератури і літератури XVIII століття. Веде заняття з виразного читання. Всі види занять проводить на високому науково-методичному різні (і лекції завжди близькі слухачам, вони помітно діють на формування наукових інтересів студентів[1][2][3].

За спогадами сучасників, її лекції ставали справжнім святом для студентів, яке відбували не лише філологи. Організовувала цікаві зустрічі, поїздки, екскурсії, що надзвичайно цінували студенти і охоче брали участь у всіх починаннях Лесі Йосипівни. Викладала виразне читання й керувала педагогічною практикою. В даний період працювала над кандидатською дисертацією, присвяченою фольклористичній діяльності Опанаса Маркевича, до деталей з'ясувала проблему свого дослідження.[4][5]

Олеся Йосипівна багато працює над проблемами української фольклористики, результати своїх досліджень систематично друкує в журналах і газетах. Так, тільки в 1971 році опубліковано чотири статті, дві з них — у збірниках „Наукова думка“. Бере участь у міжвузівських наукових конференціях, де виступає з повідомленнями і доповідями. Веде активну громадську роботу: голова філологічної секції товариства „Знання“, керує академгрупою. Як викладач курсу виразного читання допомагає художній самодіяльності інституту. В колективі інституту користується великою повагою.

За спогадами, її лекції ставали справжнім святом для студентів, яке відбували не лише філологи. Організовувала цікаві зустрічі, поїздки, екскурсії, що надзвичайно цінували студенти і охоче брали участь у всіх починаннях Лесі Йосипівни. Викладала виразне читання й керувала педагогічною практикою. В даний період працювала над кандидатською дисертацією, присвяченою фольклористичній діяльності Опанаса Маркевича, до деталей з'ясувала проблему свого дослідження.

Навколо Коцюби утворився осередок патріотів — україністів. Серед них Григорій Аврахов, Іван Бровко, Олександр Жомнір, Іван Костенко, Володимир Крутивус, Володимир Литвинов, Дмитро Наливайко, Іван Шпаковський. Вони активно впливали на студентське життя, оновлення навчально-виховного процесу, залучали студентів до літературно-мистецького відродження. Виникали палкі дискусії, зокрема, на зустрічах з молодими київськими майстрами слова, які голосно заявили про себе: М.Вінрановським, І.Драчем, Є.Гуцалом, Б.Олійником, Гр. Тютюнником, А.Шевченком. У жовтні 1965 декан філологічного факультету Г.Аврахов запросив Бориса Антоненка — Давидовича представити студентам свій роман „За ширмою“. Коцюба відверто витлумачила образ матері, яка помирає за ширмою в деморалізованого сина-лікаря, як образ України[6][7].

Останньою краплею стала участь Лесі Коцюби у передачі з Києва за кордон трактату Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Одна з наймогутніших служб світу КДБ змогла прослідкувати ланцюг передачі до Лесі Йосипівни, її заарештували, відправили у Київ, на Володимирську, 33. Почалися допити, очні ставки… Але ця мужня жінка зуміла зробити те, чого не змогли зробити до того мужні чоловіки: вона сказала, що отримала цей трактат від уже покійного на той час професора П. М. Попова, свого наукового керівника і доброго наставника. І як не намагалися працівники відповідних органів зламати її, все ж змушені були відступити і на цьому ланцюг арештів завершився.[8]

Леся Коцюба померла у 1986 році після інфаркту. Їй виповнилося 65.

Коцюба була піддана шантажу, в тому числі через родину, занедужала і померла на 66-му році життя. Похована в Ніжині.

Роль Лесі Коцюби в популяризації праці І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“[ред.ред. код]

Книжка Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“, написана 1965 року і передана автором до ЦК КПУ на ім'я Петра Шелеста й Володимира Щербицького, відіграла свого часу надзвичайно велику роль у формуванні світогляду української інтелігенції. Написана з позицій „вболівання“ за „відхід“ комуністичної партії від ленінських принципів національної політики, вона, тим не менше, завдавала страшного удару радянській системі русифікації, привертаючи увагу до брехливості самих ідеологічних засад „першої у світі держави робітників і селян“. Треба розуміти, що, по-перше, ця робота писалася наприкінці хрущовської „відлиги“, коли Україна вже майже п'ятдесят років жила в умовах тоталітаризму й була позбавлена щонайменшої правдивої як історичної, так і взагалі будь-якої статистичної інформації. По-друге, Іван Дзюба писав її не для підпільного поширення, а як офіційне подання до партійно-державних чинників. По-третє, покоління Івана Дзюби і т. зв. дисидентів багато в чому щиро вірило і в ідеали комунізму, і в ленінські принципи національної політики[9][10].

Потрапивши на Захід, трактат „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ відразу був перекладений на багато мов світу(в тому числі на англійську, французьку, італійську і навіть китайську). Він набув широкого поширення раніше від „Архіпелагу Гулагу“ Солженіцина. І через цю книжку світ довідався також про Україну. Але про те, як трактат Івана Дзюби потрапив, за кордон, досі практично невідомо. Деякі питання, пов'язані із цією справою, висвітлюють спогади одного з учасників передачі, Григорія Аврахова, який 1967 року обіймав посаду декана філологічного факультету Ніжинського педінституту[11].

На той час Ніжинський педінститут стан помітним осередком „вільнодумства й патріотизму“, куди зокрема входили Олександр Жовнір, Іван Бровко, Володимир Литвинов, Іван Костенко, Дмитро Наливайко, Володимир Крутиус. Проте найпомітнішою фігурою, душею цього середовища була Леся Йосипівна Коцюба, котра вела курс стародавньої української літератури. Вона мала багато нелегальних зв'язків, саме через неї до Ніжина потрапив трактат Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Коли Леся Коцюба почула від Григорія Аврахова захоплені відгуки про твір, який розповсюджувався нелегально, вона запропонувала: а якщо б нам треба було посприяти передачі трактату за кордон для його публікації? Аврахов погодився.[12][13]

Леся Йосипівна мала зв'язки з українцями Чехословаччини. Того ж 1967 року в Ужгороді відбувалася міжнародна літературознавча конференція з питань новели. За словами Лесі Йосипівни, „наші київські друзі“, від яких вона одержала трактат, просили передати твір Дзюби Юрію Бачі з Пряшева, який мав приїхати на конференцію. Для цього спеціально був виготовлений фотокопійний текст. Чехословаччина була тоді єдиним вікном, через яке книжка могла потрапити на Захід. Леся Коцюба також повідомила, що зі згоди автора вже була одна спроба передачі, через Миколу Мушинку, яка виявилася невдалою. Трактат тоді було вилучено на митниці.

Юрій Бача не викликав довіри в Григорія Аврахова, але після розмови з відомим українським письменником Іваном Чендеєм, він змінив свою думку. Аврахов передає книжку Чендею, а той 20 травня, в день свого народження. Юрію Бачі. Григорій Аврахов повертається до Ніжина та інформує Лесю Коцюбу про успішне виконання завдання.[14]

Але проходить кілька місяців, а з Чехословаччини немає ніяких новин. „Київські друзі“ Лесі Йосипівни починають хвилюватися й вирішують, що Григорій Аврахов має довести справу до завершення, особисто відвідавши Пряшів. Виявилося, що Юрій Бача поставився до твору Івана Дзюби з незрозумінням, мовляв, там все про Леніна, немає нічого цікавого. Звичайно, в Чехословаччині тих часів панувала інша атмосфера, було набагато більше інформації. Бача сприйняв лише зовнішній бік твору. Однак потім трактат потрапляє до Праги, до головного редактора „Дуклі“ Павла Мурашки. Там Оксана Косач-Шимановська, рідна сестра Лесі Українки, передруковує твір на машинці для подальшої передачу на Захід.[15][16]

Зрештою був переданий старий фотокопій ний текст, а машинопис став джерелом розповсюдження по Чехословаччині. За словами Григорія Аврахова, одна, студентка їхала на Мюнхен і прихопила трактат із собою. Це єдина копія, яка потрапила на Захід і була видрукувана видавництвом „Сучасність“ 1968 року. Інших не було. Справа в тому, що в текст було внесено три правки. Одна належить Олександру Жовніру, дві Павлу Мурашку. Вони збереглися в усіх подальших публікаціях.

Пізніше в КДБ Григорію Аврахову сказали, що на книжці „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ засвітилася вся свідома українська інтелігенція. Це великою мірою було правдою. Терор посилювався як в Україні, так і в Чехословаччині. Чинився тиск на Івана Дзюбу, розроблялися різні версії передачі трактату за кордон. В цій ситуації Юрій Бача самохіть іде до чехословацьких радянських спецслужб і здає Павла Мурашка. Пізніше, також добровільно, зізнається, що передав Мурашкові він сам, а взяв трактат від Івана Чендея. Садять спочатку Мурашка, потім Бачу. Чендеєві нічого не залишалося, як сказати: „Передав Аврахов“. Так дійшла черга до Лесі Коцюби. Але тут ланцюжок зв'язків був перерваний. Григорій Аврахов та Леся Йосипівна вчасно встигли сконтактуватися й домовитися про поведінку на слідстві. Вони вже не стали топити один одного, кожний дотримувався своєї версії. Леся Коцюба сказала, що одержала трактат від уже покійного професора Попова. Слідству не вдалося дістати компромат ні на Івана Дзюбу, ні на тих таємничих „київських друзів“, через яких трактат потрапив до Ніжина[17].

Пізніше Леся Коцюба, не витримавши брутального цькування, відлучена від роботи зі студентами, яка була її життям, помирає. Григорій Аврахов також був звільнений з роботи, вже з посади проректора Інституту культури в Києві; довгий час жив під наглядом КДБ. Зараз він на пенсії, хоче завершити книжку спогадів про передачу трактату за кордон. В СБУ йому було заявлено, що такої справи в них не зберігається. Та мабуть це неправда. Історія все розставить по своїх місцях.[18]

Можливо, до мандрів трактату спричинився особисто Іван Світличний, який відігравав надзвичайно велику організаційну роль серед патріотично настроєної української інтелігенції. Зокрема, через нього в Києві поширювався „Націоналізм“ Дмитра Донцова. Принаймні можна вести мову про те, що хоча в Києві не було розгалуженої організаційної сітки, хоч учасникам спротиву бракувало елементарних знань і досвіду конспірації, українська інтелігенція в найчорніші часи не припиняла боротьби, вірячи в перемогу і наближаючи її всіма силами[19].

У характеристиці, яку попросила Леся Йосипівна в інституті для нового місця роботи, серед позитиву була й така теза: „Тов. Коцюба Леся Йосипівна піддавалась різкій критиці на кафедрі, Раді факультету та Раді інституту за зберігання та передачу іншим творів націоналістичного характеру, ідейно-шкідливих матеріалів“. Рукою Неділька, партсекретаря інституту, словосполучення „питань націоналістичного характеру“ було викреслене і замінене на ідейно-шкідливих матеріалів».[20][21] Більше Л. Й. Коцюба в інституті не працювала і нікуди не виїздила. Так і пішла з життя з гіркотою.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

У Ніжині існує вулиця Лесі Коцюби[22].

Примітки[ред.ред. код]

  1. 1. Автобіографія, 15.08.1956 / Особова справа № Коцюба Леся Йосипівна.
  2. Характеристика викладача кафедри української літератури Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя Коцюбу Лесю Йосипівну,15.04.1962 / Особова справа № Коцюба Леся Йосипівна.
  3. Характеристика науково-педагогічної, виробничої та громадської діяльності викладача кафедри української літератури Ніжинського ордена Трудового Червоного Прапора державного педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя, 02.12.1971 / Особова справа № Коцюба Леся Йосипівна.
  4. Спогади Забарного Олександра Вадимовича.
  5. Характеристика викладача кафедри української літератури Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя Коцюбу Лесю Йосипівну,15.04.1962 / Особова справа № Коцюба Леся Йосипівна.
  6. Спогади Забарного Олександра Вадимовича.
  7. Спогади Крутиуса Володимира Григоровича.
  8. Ємельянов В. М. Зона. Леся Коцюба. // Ніжинська панорама. — № 1 (50). — 2000. — 30 листопада.
  9. Квіт С. Мандри трактату // Шлях перемоги [Київ]. — № 45 — 1996.
  10. Пінчук Т. Д. Згусток енергії. Коцюба Леся Йосипівна (1921—1986). // Пінчук Тамара Дмитрівна. Зірки залишають слід…. — Ніжин: НДУ ім. М.Гоголя, 2005.
  11. Пінчук Т. Д. Згусток енергії. Коцюба Леся Йосипівна (1921—1986). // Пінчук Тамара Дмитрівна. Зірки залишають слід…. — Ніжин: НДУ ім. М.Гоголя, 2005.
  12. Спогади Крутиуса Володимира Григоровича.
  13. Спогади Ростовської Ольги Василівни.
  14. Спогади Крутиуса Володимира Григоровича.
  15. Спогади Крутиуса Володимира Григоровича.
  16. Квіт С. Мандри трактату // Шлях перемоги [Київ]. — № 45 — 1996.
  17. Спогади Крутиуса Володимира Григоровича
  18. Спогади Ростовської Ольги Василівни.
  19. Квіт С. Мандри трактату // Шлях перемоги [Київ]. — № 45 — 1996.
  20. Ємельянов В. М. Зона. Леся Коцюба. // Ніжинська панорама. — № 1 (50). — 2000. — 30 листопада.
  21. Ємельянов В. М. Зона. Леся Коцюба. Два роки потому. // Ніжинська панорама. — № 7. — 2001. — 16 лютого.
  22. Перейменовано назви вулиць // Офіційний сайт Ніжинської міської ради

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Аврахов Григорій. Її знано всіма Леся Йосипівна. Штрихи до реального портрета Л. Й. Коцюби. — ж. Дивослово, 2005, № 8. — С. 54-55.
  2. Автобіографія, 15.08.1956 / Особова справа № Коцюба Леся Йосипівна.
  3. Автобіографія, 20.12.1963 / Особова справа № Коцюба Леся Йосипівна.
  4. Архівна довідка, 19.01.1959 / Особова справа № Коцюба Леся Йосипівна.
  5. Бажан О. Дослідження проблем дисидентського руху в Україні в сучасній зарубіжній та вітчизняній історіографії // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2001. — № 2. — С. 509-529.
  6. Долматова М. Моральний вибір Лесі Коцюби//Alma Mater.-2011.-№ 7.-С.4.
  7. Ємельянов В. М. Зона. Леся Коцюба. // Ніжинська панорама. — № 1 (50). — 2000. — 30 листопада.
  8. Ємельянов В. М. Зона. Леся Коцюба. Два роки потому. // Ніжинська панорама. — № 7. — 2001. — 16 лютого.
  9. Квіт С. Мандри трактату // Шлях перемоги [Київ]. — № 45 — 1996.
  10. Кулібаба Д. Відомі діячі культури, науки, політики Чернігівщини. — Чернігів: Редакційно-видавничий відділ інформації, 1998. — С. 52.
  11. Онищенко Н. Всіх захистила одним своїм серцем…// Ніжинський вісник. — 2011. — 17,19 березня.
  12. Пінчук Т. Д. Згусток енергії. Коцюба Леся Йосипівна (1921—1986). // Пінчук Тамара Дмитрівна. Зірки залишають слід…. — Ніжин: НДУ ім. М.Гоголя, 2005.