Солженіцин Олександр Ісайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олександр Ісайович Солженіцин
рос. Александр Исаакович Солженицын
A solzhenitsin.JPG
Дата народження 11 грудня 1918(1918-12-11)
Місце народження Кисловодськ, Ставропольський край, Російська республіка
Дата смерті 3 серпня 2008(2008-08-03) (89 років)
Місце смерті Москва, РФ
Національність українець/росіянин
Громадянство Росія РосіяСРСР СРСРРосія Росія
Рід діяльності прозаїк, поет, драматург
Премії

Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (1970)

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Nobel prize medal.svg

Олекса́ндр Іса́йович Солжені́цин (при народженні — рос. Олександр Ісаакович Солженіцин; 11 грудня 1918, Кисловодськ, Ставропольський край, Російська республіка — 3 серпня 2008, Москва, РФ) — російський історичний прозаїк, драматург, публіцист і поет, громадський та політичний діяч. Лауреат нобелівської премії з літератури (1970). Дисидент, на протязі 1960-х 1980-х активно виступав проти комуністичного режиму в СРСР.

У публіцистичних творах та виступах займав почвенницьку позицію.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 11 грудня 1918 у Кисловодську, на Північному Кавказі, в заможній родині. Дід був власником великої «економії» на Кубані. Батько — росіянин, Ісаакій Семенович Солженіцин, офіцер царської армії, загинув 1918 року внаслідок нещасного випадку на полюванні, ще до народження майбутнього письменника. Мати — українка, Таісія Захарівна Щербак (Томчак), намагалася виховувати Олександра в православній вірі. Але шкільне виховання серйозно трансформувало сімейні схеми сприйняття та оцінювання: О.Солженіцин почав симпатизувати новому ладу і проникатися марксистською ідеологією.

1925 року разом із матір'ю переїхав до Ростова-на-Дону, де у 1926—1936 роках навчався в школі. В старших класах почав захоплюватися літературою, писав вірші та есе. 1936 року вступив до Комсомолу.

1936 року Солженіцин вступив до Ростовського університету, на фізико-математичний факультет. В 1938 році він спробував скласти вступні іспити до театральної школи Юрія Завадського, але не здав їх. Одночасно із навчанням в університеті, 1939 року вступив до заочного відділення Московського інституту філософії, літератури та історії (ІФЛІТ), яке не закінчив. У 1941 закінчив фізмат Ростовського університету.

Був на фронті, у званні капітана служив командиром батареї акустичної розвідки. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня і Червоної Зірки. 9 лютого 1945 за критику дій Йосипа Сталіна в особистих листах до друга дитинства Миколи Віткевича Солженіцин був арештований і засуджений до 8 років таборів. У 1953 звільнений без права мешкання в Європейській частині СРСР і відправлений на «вічне поселення». Жив в аулі Кок-Терек Джамбульської області республіки Казахстан.

У 1956 рішенням Верховного Суду СРСР Солженіцин був реабілітований, його твори стали з'являтися у пресі. Зокрема, оповідання «Один день Івана Денисовича» було висунуто на Ленінську премію, проте це викликало негативну реакцію влади.

У 1965 р. архів Олександра Солженіцина потрапив у КДБ, після чого подальше видання його творів у СРСР було заборонено. У 1969 р. Олександра Солженіцина виключили з Союзу письменників, а в 1970 р. він став лауреатом Нобелівської премії з літератури.

Після публікації за кордоном книги «Архіпелаг ГУЛАГ» 12 лютого 1974 послідував арешт. Його було визнано винним в державній зраді, позбавлено громадянства і 13 лютого вислано з СРСР літаком до ФРН. Під час вимушеної еміграції жив спочатку у Швейцарії, потім у власному будинку у містечку Кавендіш, штат Вермонт, США. У 1990 р. указом президента СРСР Михайла Горбачова радянське громадянство Олександра Солженіцина було відновлене. Майже одразу письменник був удостоєний Державної премії.

Олександр Солженіцин у Москві (грудень 1998 року)

У 1994 році Олександр Солженіцин повернувся до Росії. У 1997 р. обраний дійсним членом Російської Академії наук.

Оцінка творчості[ред.ред. код]

В 1970 р. Солженіцин був визнаний гідним Нобелівської премії з літератури за «моральну силу, почерпнуту в традиції великої російської літератури».

Рецензуючи в 1972 р. «Серпень чотирнадцятого», югославський політолог Мілован Джилас писав, що «Солженіцин заповнює вакуум, що утворився в російській культурі й свідомості. Він повернув Росії її душу — ту саму, котру відкрили світу Пушкін, Гоголь, Толстой, Достоєвський, Чехов і Горький».[Джерело?] На думку американського дослідника Джозефа Франка, «основною темою Солженіцина є прославляння моральності, єдиної можливості вижити в кошмарному світі, де тільки моральність гарантує людську гідність і де ідея гуманізму здобуває надцінний характер».[Джерело?]

Критика[ред.ред. код]

Солженіцина критикували за різкі суперечності між цифрами репресованих, які він наводив, та архівними даними, що стали доступними в період перебудови[1]. Гостро критикувались за недостовірність «тюремні» твори Солженіцина в тій їх частини, де йдеться про побут таборів, смертність ув'язнених, їхню чисельність.[2][3]. Критика з комуністичного флангу підкріплювалася посиланнями на дослідження учених, які працювали в російських архівах[4].

З радянсько-комуністичного табору Солженіцина також неодноразово критикували за виправдання колабораціонізму в ході Німецько-радянської війни і пов'язані з цим фальсифікації щодо радянських військовополонених[5][6]. Стверджувалося, що матеріал для своїх викриттів Солженіцин запозичував з геббельсівської пропаганди. Подібний відгук виходить від Л. А. Самутіна, як стверджується, дисидента, колишнього власівця, що особисто працював в ідеологічному апараті геббельсівського міністерства пропаганди, і прихильника Солженіцина, що переховував у себе рукопис «Архіпелагу» від КДБ[7].

Солженіцина активно критикували і «справа» — перш за все інші дисиденти й емігранти, які заперечували його християнські і антиліберальні погляди (дисиденти-націоналісти, навпаки, вбачали зайвий лібералізм). «Лист вождям Радянського Союзу» піддався критиці А. Д. Сахарова.

Конфлікт Солженіцина з антирадянською еміграцією і західними активістами Холодної війни висвітлено у його мемуарах «Потрапило зерня проміж двох жорен».

Його дослідження історії взаємин єврейського і російського народів у книзі «Двісті років разом» викликало активну критику як з боку багатьох єврейських публіцистів, так і націоналістичної преси. Так, наприклад, ліберальний Володимир Войнович сказав: «Книга Солженіцина „Двісти років разом“ — довга, нудна і брехлива»[8].

Образ Солженіцина підданий і сатиричному зображенню в художніх творах, наприклад, в романі Войновича «Москва 2042»[9] і в поемі Юрія Кузнецова Шлях Христа.

Висловлювання щодо України[ред.ред. код]

  • У більш ранніх художніх творах Солженіцин з розумінням ставився до українського питання. Так, у п'ятій частині третього тому «Архіпелаг ГУЛАГ» (1958—1968 роки написання) він пише:
Але дивно. Як тільки пали німці перед Антантою (що не могло мати вплив на принципи нашого відношення до України!), за ними пав і гетьман, а більшовистських сильонок виявилося більше, ніж у Петлюри, - більшовики тут же перейшли визнаний ними кордон і нав’язали однокрівним братам свою владу. Правда, ще 15-20 років потім ми посилено і навіть з нажимом грали українською мовою та внушали братам, що вони абсолютно незалежні і можуть відокремитися від нас, коли завгодно. Але як тільки вони захотіли це зробити у кінці війни, ми проголосили їх "бандерівцями", стали ловити, питати, страчувати і відправляти до таборів. (А "бандерівці", як і "петлюрівці", це все тіж українці, які не хочуть чужої влади. Узнав, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це мовчим, це також не вигідно нам, як Варшавське повстання 1944).

Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів говорити, і дітей виховувати, і вивіски писати своєю мовою? Навіть Михайло Булгаков (у "Білій гвардії") піддався тут невірному почуттю. Раз уж ми не злилися до кінця, раз ми різні в чомусь (достатньо того, що це відчувають вони, менші), - дуже гірко! але раз уж це так? раз втрачений час і більше всього втрачено у 30-і та 40-і роки, загострено то більш всього не при царі, а при комуністах! - чому нас так дратує їх бажання відокремитись? Нам жаль одеських пляжів? черкаських фруктів?

Мені болісно писати про це: українське та російське поєднуються в мене в крові, і в серці і в думках. Але великих досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрив мені, як у них наболіло. Нашому поколінню не минути заплатити за помилки старших.

Тупнути ногою та крикнути "моє!" - найпростіший шлях. Незмірно трудніше промовити: "хто хоче жити - живите!". Як не дивно, але не збулися прогнози Передового Вчення, що націоналізм в’яне. У вік атому і кібернетики він чомусь розквітнув. І приходить час нам, подобається чи не подобається, - платити за векселями про самовизначення, про незалежність - самим платити, а не чекати, що будуть нас спалювати на вогнищі, у річках топити та обезголовлювати. Чи велика ми нація, ми повинні доказати не величезністю територій, не кількістю підопічних народів, - але величчю вчинків. І глибиною оранки того, що нам дістається за відрахуванням земель, які жити з нами не захочуть.

З Україною буде надзвичайно болісно. Але треба знати їх загальний розпал зараз. Раз не влаштувалося за століття - значить, випало, проявити розсудливість нам. Ми зобов’язані віддати рішення ним самим - федералістам та сепаратистам, хто з них кого переконає. Не уступити - божевілля та жорстокість. І чим м’якіше, чим терпляче, чим быльш роз’яснювальними ми будемо зараз, тим більше надії відновити єдність у майбутньому.

Нехай поживуть, спробують. Вони швидко відчують, що не всі проблеми вирішуються відокремленням.

[2]Через те, що в різних областях України - різне співвідношення тих, хто вважає себе українцем, а хто - росіянином, і хто - ніким не вважає, - тут буде багато ускладнень. Можливо, у кожній області знадобиться свій плебісцит і потім пільгове та бережне відношення до всіх, хто захоче переїхати. Не вся Україна в її сучасних формальних радянських кордонах є дісно Україна. Якись лівобережні області безумовно тяготіють до Росії.
Оригінальний текст (рос.)

Но странно. Едва только пали немцы перед Антантой (что не могло иметь влияния на _принципы_ нашего отношения к Украине!), за ними пал и гетман, а большевистских силёнок оказалось побольше, чем у Петлюры, — большевики сейчас же перешли признанную ими границу и навязали единокровным братьям свою власть. Правда, ещё 15–20 лет потом мы усиленно и даже с нажимом играли на украинской _мове_ и внушали братьям, что они совершенно независимы и могут от нас отделиться, когда угодно. Но как только они захотели это сделать в конце войны, мы объявили их «бандеровцами», стали ловить, пытать, казнить и отправлять в лагеря. (А «бандеровцы», как и «петлюровцы», это всё те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 года.)

Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить, и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в "Белой гвардии") поддался здесь неверному чувству. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чём-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие), — очень горько! но раз уж это так? раз упущено время и больше всего упущено в 30-е и 40-е годы, обострено-то больше всего не при царе, а ппи коммунистах! — почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?

Мне больно писать об этом: украинское и русское соединяются у меня и в крови, и в сердце и в мыслях. Но большой опыт дружественного общения с украинцами в лагерях открыл мне, _как_ у них наболело. Нашему поколению не избежать заплатить за ошибки старших.

Топнуть ногой и крикнуть "моё!" — самый простой путь. Неизмеримо трудней произнести: "кто хочет жить — живите!" Как ни удивительно, но не сбылись предсказания Передового Учения, что национализм увядает. В век атома и кибернетики он почему-то расцвёл. И подходит время нам, нравится или не нравится, — платить по всем векселям о самоопределении, о независимости — самим платить, а не ждать, что будут нас жечь на кострах, в реках топить и обезглавливать. Великая ли мы нация, мы должны доказать не огромностью территории, не числом подопечных народов, — но величием поступков. И глубиною вспашки того, что нам останется за вычетом земель, которые жить с нами не захотят.

С Украиной будет чрезвычайно больно. Но надо знать их общий накал сейчас. Раз не уладилось за века — значит, выпало проявить благоразумие нам. Мы обязаны отдать решение им самим — федералистам или сепаратистам, кто из них кого убедит. Не уступить — безумие и жестокость. И чем мягче, чем терпимее, чем разъяснительнее мы будем сейчас, тем больше надежды восстановить единство в будущем.

Пусть поживут, попробуют. Они быстро ощутят, что не все проблемы решаются отделением. [2] - Из-за того, что в разных областях Украины — разное соотношение тех, кто считает себя украинцем и кто — русским, и кто — никем не считает, — тут будет много сложностей. Может быть, по каждой области понадобится свой плебисцит и потом льготное и бережное отношение ко всем, желающим переехать. Не вся Украина в её сегодняшних формальных советских границах есть действительно Украина. Какие-то левобережные области безусловно тяготеют к России[10].

  • Проте у пізніх публіцистичних вуступах письменник вже займає більш негативну позицію щодо української державності:
Скільки росіян з обуренням і жахом пережили ... безвольну, ніяк не оскаржену, ні найменш не опротестовану, через в'ялість нашої тогочасної дипломатії, за 24 години віддачу Криму. І зраду його при кожному потім кримському конфлікті. І беззаперечну, без найменших політичних кроків, віддачу Севастополя, алмаза російської військової доблесті («Россия в обвале»[ru]. 1998)[11].
Оригінальний текст (рос.)

Сколькие русские с негодованием и ужасом пережили … безвольную, никак не оспоренную, ни малейше опротестованную, по дряблости нашей тогдашней дипломатии, в 24 часа отдачу Крыма. И предательство его при каждом потом крымском конфликте. И беспрекословную, без малейших политических шагов, отдачу Севастополя, алмаза русской военной доблести.

  • в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма, который у вождей нынешней эмиграции прорывается то лубочным невежеством, что Владимир Святой «был украинец», то уже невменяемым накалом: нехай живе коммунизм, абы сгубились москали! (По-украински пишется: «нехай живе комунiзм, аби згубились москалi!») ещё бы нам не разделить боль за смертные муки Украины в советское время. Но откуда этот замах: по живому отрубить Украину (и ту, где сроду старой Украины не было, как «Дикое Поле» кочевников — Новороссия, или Крым, Донбасс и чуть не до Каспийского моря). И если «самоопределение нации» — так нация и должна свою судьбу определять с_а_м_а. Без всенародного голосования — этого не решить. Сегодня отделять Украину — значит резать через миллионы семей и людей: какая перемесь населения; целые области с русским перевесом; сколько людей, затрудняющихся выбрать себе национальность из двух; сколькие — смешанного происхождения; сколько смешанных браков — да их никто «смешанными» до сих пор не считал. В толще основного населения нет и тени нетерпимости между украинцами и русскими. Братья! Не надо этого жестокого раздела! — это помрачение коммунистических лет. Мы вместе перестрадали советское время, вместе попали в этот котлован — вместе и выберемся. И за два века — какое множество выдающихся имен на пересечении наших двух культур.
    (Как нам обустроить Россию[ru]. Есе-маніфест, 1990[12])

Твори[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Гулаг: архивы против лжи Каковы масштабы сталинских репрессий
  2. Игорь Пыхалов. Каковы масштабы сталинских репрессий)
  3. В. Н. Земсков. ГУЛАГ (историко-социологический аспект)
  4. Гулаг: архивы против лжи
  5. Дюков А. Р. Госпремия для ревизиониста
  6. Дюков А. Р. Милость к падшим: советские репрессии против нацистких пособников // Великая оболганная война-2. Нам не за что каяться! — М.: Яуза, Эксмо, 2008. — 432 с: ил. — (Война и мы). ISBN 978-5-699-25622-8, с. 98-141
  7. http://beserikov.chat.ru/Samutin.htm
  8. Владимир Войнович: «Солженицын недостаточно умный человек» — «Русский базар», 02.03.2004
  9. Майкл Николсон. Солженицын на мифотворческом фоне
  10. "Архипелаг ГУЛаг", том 3
  11. Александр Солженицын: Украинские власти подыгрывают услужливо американской цели — ослабить Россию // kp.ru. Украинский кризис (20 Марта, 13:23)
  12. q:ru:Как нам обустроить Россию
  13. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Джерела[ред.ред. код]


Посилання[ред.ред. код]

Письменник Це незавершена стаття про письменника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.