Крюкова Ніла Валеріївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Крюкова Ніла Валеріївна
Народилася 14 листопада 1943(1943-11-14) (75 років)
с. Попівка, Онуфріївського району, Кіровоградська область
Померла 5 жовтня 2018(2018-10-05) (74 роки)
Київ, Україна
Громадянство Україна Україна
Місце проживання
Діяльність актриса, артист розмовного жанру
Alma mater Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (1967) і Олександрійське училище культури
Заклад Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Миколи Гоголя і Національна філармонія України
У шлюбі з Анатолій Барчук
Діти донька Мирослава
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Народний артист УкраїниНаціональна премія України імені Тараса Шевченка
IMDb nm6875520

Ні́ла Вале́ріївна Крю́кова (14 листопада 1943, Попівка — 5 жовтня 2018, Київ[1]) — українська акторка. Народна артистка України (1985). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1989). Герой України (2008).

Працювала у Національній філармонії України. Майстриня розмовного жанру.

Біографія[ред. | ред. код]

Неоніла Крюкова народилася 14 листопада 1943 року в селі Попівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Закінчила Олександрійське училище культури.

Після закінчення 1967 року Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого працювала у Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. Гоголя, у літературному театрі «Слово», при Спілці письменників України, — в один час з Олесем Гончарем, Ліною Костенко, Григором Тютюнником, Миколою Вінграновським, Василем Земляком, Євгеном Гуцалом.

З 1975 року — артистка Національної філармонії України. Всупереч заборонам підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Актриса з принциповою громадянською позицією.

1981 року разом із Галиною Менкуш Неоніла Валеріївна наважилася поставити моновиставу «Маруся Чурай» за забороненою поемою Ліни Костенко.[2]

1984 року створила моновиставу за романом Олеся Гончара «Собор», що був заборонений свого часу радянською цензурою. Запис телеверсії моновистави здійснило творче об'єднання «Культура» 1993 року[3]

1986 року однією з перших виступила в Чорнобилі перед ліквідаторами аварії на ЧАЕС.

У жовтні 1990-го — приєдналася до «Революції на граніті» (студентського голодування на Майдані).

2004 р. — учасниця помаранчевої революції. Неоніла Валеріївна намагалася донести українське слово й дітям; її виступи пам'ятають у сотнях шкіл, куди філармонія направляла актрису з плановими виступами.

З 2006-го, після травми хребта, — прикута до лікарняного ліжка і візка.[2]

22 серпня 2008 року на своєму творчому вечорі вона майже впродовж двох годин (в інвалідному візку) читала твори українських літераторів.[4]

Нагороджена орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (18 серпня 2006)[5].

20 серпня 2008 року присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку національної культури, натхненну творчу і життєствердну мистецьку діяльність.[6]

Знялась у фільмах: «На Київському напрямку» (1967, Ганна), «Пропала грамота» (1972), «Кайдашева сім'я» (1993, баба Параска).

Померла 5 жовтня 2018 року у місті Києві після тривалої важкої хвороби у віці 74 роки[7]

Похована 7 жовтня 2018 року на Байковому кладовищі міста Києва.[8]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Мистецтво України: Біографічний довідник. К., 1997. — С. 340;
  • Жінки України. К., 2001. — С. 232;
  • Шевченківські лауреати: 1962—2001. К., 2001. — С. 282—283.