Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 50°27′14″ пн. ш. 30°30′25″ сх. д. / 50.45389° пн. ш. 30.50694° сх. д. / 50.45389; 30.50694

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
КНУТКТ
Logo KNUTKT.gif
Theater art institute building.jpgГоловний навчальний корпус
50°27′14″ пн. ш. 30°30′24″ сх. д. / 50.45388889000000177° пн. ш. 30.50694444000000161° сх. д. / 50.45388889000000177; 30.50694444000000161Координати: 50°27′14″ пн. ш. 30°30′24″ сх. д. / 50.45388889000000177° пн. ш. 30.50694444000000161° сх. д. / 50.45388889000000177; 30.50694444000000161{{#coordinates:}}: не можна мати більш ніж один первинний теґ на сторінку
Тип художня академія
Країна Україна
Розташування м. Київ
Засновано 1904
Акредитація IV  рівня
Засновник Лисенко Микола Віталійович
Ректор Безгін Олексій Ігорович
Студентів 1421
Співробітників 381
Докторів 14
Професорів 27
Викладачів 180
Адреса 01054, м. Київ, вул. Ярославів Вал, 40
Телефон/факс тел.: (044) 272-52-70
факс: (044) 272-11-25
e-mail: karpenko-kary@ukr.net
Сайт knutkt.com.ua
Портрет Івана Карпенка-Карого в холлі університету
Корпус по вул. Ярославів Вал, 40
Центральний вхід

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого — вищий навчальний заклад в Україні. Багатопрофільний заклад мистецької освіти — є активним учасником загального процесу гуманітарного розвитку суспільства, збереження і примноження духовних цінностей, інтеграції України в європейський і світовий культурний простір.

Навчання[ред.ред. код]

Напрямки навчання[ред.ред. код]

Факультет театрального мистецтва[ред.ред. код]

  • театральне мистецтво

Спеціалізація

  • акторське мистецтво (актор драматичного театру і кіно, актор театру ляльок)
  • режисура драматичного театру
  • режисура театру ляльок
  • режисура цирку
  • режисура класичного балету
  • театрознавство
  • організація театральної справи

Інститут екранних мистецтв[ред.ред. код]

  • кіно-телемистецство

Спеціалізація

  • режисура документального фільму
  • режисура анімаційного фільму
  • режисура телебачення
  • звукорежиcура
  • диктоp тa вeдучий телeпрограм
  • кіно-телеоператорcтво
  • драматуpгія кінo і телебачeння
  • кінознавcтво
  • оpганізація виpобництва фільму.

Факультети[ред.ред. код]

  • Акторське мистецтво
  • Театрознавство
  • Театральна справа
  • Хореографія
  • Сценічна мова
  • Музичне виховання
  • Кінорежисура
  • Телебачення
  • Звукорежисура
  • Кінотелеоператорство
  • Кінознавство
  • Організація кіно-, телевиробництва
  • Драматургія кіно і телебачення

Історія[ред.ред. код]

До 1917[ред.ред. код]

У XIX столітті, коли йшов процес становлення українського професіонального театру, в Україні не було спеціальних шкіл, які б готували українських акторів, бо не існувало української школи взагалі.

Розуміючи тяжке становище з театральною освітою в Україні, М. Л. Кропивницький і М. П. Старицький посилали своїх доньок на навчання до театральних училищ у Санкт-Петербурзі і Москві. Заснувати ж власну, українську театральну школу не було можливості через заборону взагалі викладання українською мовою у будь-яких школах у межах Російської імперії.

Не без особистої участі й підтримки одного з найбільших українських театральних діячів Михайла Петровича Старицького великий український композитор Микола Віталійович Лисенко, ім'я якого ще за життя було названо у славетному гроні корифеїв української сцени, ще 1898 року порушив перед царською владою питання про створення не просто музичної, що, здавалося б, було йому більш з руки, а саме музично-драматичної школи в Києві. Через рік, 5 березня 1899 р., Міністерство внутрішніх справ у Петербурзі затвердило статут цієї школи. Проте через відсутність належних коштів відкриття приватної Музично-драматичної школи М. Лисенка сталося аж через п'ять років — у вересні 1904-го, на кошти, зібрані наприкінці 1903 р. українським громадянством як дарунок Лисенкові з нагоди 35-річного ювілею його творчості для придбання дачі під Києвом. Присутній на ювілейних урочистостях відомий громадський діяч і кооператор Микола Левитський запропонував прихильникам таланту М. Лисенка відкрити в Києві Музичну школу. Ця думка походила від самого Миколи Лисенка, який чекав на такі кошти, щоб спрямувати їх на заснування школи, і орендував для неї приміщення в будинку професора-психіатра І. Сікорського на вул. Великій Підвальній (тепер: Ярославів Вал).

Після смерті Миколи Лисенка, що сталася 24 жовтня (7 листопада) 1912 р. не без негативного впливу на його здоров'я згаданої бюрократичної тяганини під загрозою закриття школи, заснований ним навчальний заклад одержав ім'я М. Лисенка. Керівництво школи взяла на себе директорська колегія на чолі з викладачкою скрипкової гри О. М. Вонсовською, за вибором спадкоємців Лисенка, а через рік — донька композитора — піаністка Мар'яна Миколаївна Лисенко, яка у 1914 році закінчила Московську консерваторію. До роботи на драматичному відділі, опріч М. М. Старицької, були залучені провідні актори і режисери київських російських театрів

Саме з цієї школи у 19161917 роках учнівська молодь потягнулася до театральної студії Леся Курбаса, на базі якої виник керований ним «Молодий театр» — революційне явище в історії українського театру.

Революційні роки 1917—1919[ред.ред. код]

Як тільки визріла суспільно-політична ситуація після падіння царського режиму в Росії і після проголошення України спочатку автономною (1917 р.), а згодом і незалежною державою (1918 р.), цей навчальний заклад забажав узаконити статус, який він фактично мав до цього, тобто визнати себе вищою школою. Підготовчі заходи щодо цього вживалися ще з 1917 року, за Української Центральної Ради, але подання, підписане директором Музично-драматичної школи імені М. Лисенка, розглядалося 1918 року вже за нової влади, у короткий період існування Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським. Враховуючи заяву директора Мар'яни Лисенко, де висловлювалось прохання «дозволити перетворити (реформувати) Музично-драматичну школу у Вищий музично-драматичний інститут, котрий давав би учням закінчену художньо-технічну освіту і по закінченні — звання вільного художника з правом носити по званню нагрудну ознаку», а також додані до заяви проект статуту і навчальний план, Головне управління мистецтв і національної культури Міністерства освіти Української Держави підготувало законопроект «Про перетворення Музично-драматичної школи імені М. Лисенка на Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка з програмою і правами консерваторії». Цей документ затвердив 2 вересня 1918 року за № 180 Головноуправляючий справами мистецтв і національної культури Петро Дорошенко. Але до затвердження цього законопроекту Радою Міністрів Української Держави справа не дійшла. Тому згаданий законопроект фігурує в різних справах 19181919 років як законодавчий акт щодо реформування цього, ще приватного тоді, навчального закладу, який ставив своїм завданням готувати «вільних художників». Ректором Вищого музично-драматичного інституту імені М. Лисенка у 1919-1920 рр. був Фелікс Михайлович Блуменфельд (18631933), родом з України, один із трьох братів — відомих українських та російських музичних діячів.

Після розпаду гетьманату (14 листопада 1918 р.) уряд відновленої Української Народної Республіки не залишав новостворений інститут без своєї опіки. 17 січня 1919 року Рада Міністрів УНР видала постанову про асигнування в розпорядження Міністерства народної освіти 72 тисяч карбованців на одноразову субсидію Вищому музично-драматичному інститутові імені М. Лисенка на друге півріччя 1918/1919 навчального року, але чи встиг інститут отримати зазначені кошти від цієї влади, яка дуже скоро в Києві змінилася, невідомо.

Новий, радянський орган влади — Комісаріат для охорони культурно-освітніх установ і організацій — десь наприкінці лютого — на початку березня 1919 року, прийнявши делегацію інституту, задовольнив її прохання щодо надання іншого, кращого приміщення: перевів інститут з Великої Підвальної, 15 на вул. Велику Володимирську, 45 (тепер тут — Будинок учених Національної академії наук України).

Довоєнний період[ред.ред. код]

Денікінська навала на Київ з загальною економічною скрутою, репресіями та реквізицією майна інституту не сприяла становленню інституту. Тільки з 1922 року Народний Комісаріат освіти УСРР (за термінологією тих років — Української Соціалістичної Радянської республіки) звертає свою увагу на цей навчальний заклад музичного й театрального мистецтва, допомагаючи йому певними асигнуваннями. Тоді ж інститутові було надано краще приміщення на вул. Хрещатик, 52. Відтоді й дотепер інститут орендує це приміщення у міської державної адміністрації.

Навчання в інституті залишалося платним, але в 1924/1925 навчальному році 83 % студентів з робітників та селян були звільнені від плати за навчання.

У 1924 р. було запроваджено так звану соцакадемічну перевірку складу студентів і визначено інше цільове спрямування мистецької освіти: випускати не просто виконавця, а організатора музичного і театрального процесу. Це, по-перше, вплинуло на соціальний склад студентства, а по-друге — визначило потребу в підготовці працівників на фронті культурно-театрального будівництва, інакше кажучи — високоосвічених режисерів-організаторів не тільки професіонального театру, а й аматорської роботи в клубах, сільбудах, школах тощо. Все це вимагало величезної роботи щодо реконструкції навчального плану на драматичному факультеті. Інакше кажучи, було поєднано навчання акторів і режисерів професіональних театрів, а також організаторів художньої самодіяльності: тобто інститутові було надано функцію, яку у повоєнні десятиліття було передано новостворюваним інститутам культури з підготовки акторів і режисерів для непрофесіонального театру. Різниця між ними тоді, у 20-х роках, полягала, однак, не у рівні кваліфікації, як це сталося з утворенням інститутів культури, а в методах самої роботи.

На чолі Вищого музично-драматичного інституту імені М. Лисенка стояв у 19241928 рр. видатний музикознавець Микола Олексійович Грінченко.

1930 року було здійснено єдиний прийом на польський акторський курс, оскільки в Києві з 1929 р. існував Польський державний театр, творчий склад якого у 19371938 рр. майже весь було репресовано, і врешті театр закрито. Натомість, 1937 року відновився масовий прийом на російський ак-торський курс.

У 1930 р. помирає професор М. М. Старицька. У кінці 20-х — на початку 30-х років почалася «чехарда» в керівництві інститутом: після звільнення М. О. Грінченка, з наступним його арештом з політичних причин, у 1928 році на посаду ректора призначили хормейстера С. М. Романюка, а у 1932 році його змінив (вже на посаді директора) С. П. Тишкевич-Азважинський (незважаючи на проведення ними партійної лінії, обидва були репресовані у середині 30-х років).

1934 року після кількох публічних проробок було звільнено з посади професора інституту видатного театрознавця П. І. Руліна через його нібито апологетичне ставлення до О. С. Курбаса (звільненого з театру «Березіль» у Харкові наприкінці 1933 р. заарештованого у 1934 р. і розстріляного на Соловках у 1937 р.) і за співробітництво з репресованим у 1930 р. академіком С. О. Єфремовим.

З різних посад в інституті тоді було усунуто й інших, менш відомих осіб, а декого й заарештовано і знищено.

1934 року, коли столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва, відбулися зміни не тільки в державних, а й культурно-освітніх структурах. Саме того року Музично-драматичний інститут імені М. Лисенка було реорганізовано: музичні факультети об'єднано з музичним технікумом, який існував після ліквідації Київської консерваторії у 20-х роках, і таким чином відновлено Київську державну консерваторію, за якою, однак, не було залишено імені М. Лисенка, бо саме у той час його було оголошено українським буржуазним націоналістом (1940 р. консерваторії присвоєно ім я російського, а об'єктивно — то й українського, композитора П. І. Чайковського), а на базі драматичного факультету створено окремий Київський державний театральний інститут, який став єдиним театральним вищим навчальним закладом у республіці, оскільки музично-драматичні інститути у Харкові та Одесі на початку 30-х років були ліквідовані.

Відтоді у стінах Київського державного театрального інституту ім'я Л. Курбаса вимовлялося тільки у супроводі лайливих епітетів, а всі його колишні прибічники були «прибрані» з навчального закладу. Запанувала шаблонна орієнтація на єдину, канонізовану «систему» К. С. Станіславського, відступ від якої розцінювався як ідеологічна диверсія з відповідними репресивними наслідками. Відтепер реалістичні традиції українського театру корифеїв накладалися на «систему» К. С. Станіславського й визначалися як стовпова дорога в українському театрі за панівного тоді так званого методу соціалістичного реалізму. Зрештою, саме «система» К. С. Станіславського у творчому її сприйнятті покладена в основу сучасної української театральної педагогіки.

У 1934 р. при Київському державному театральному інституті було створено навчальний театр, який працював до початку війни.

Воєнні роки 1941—1945[ред.ред. код]

З вибухом війни у 1941 р. інститут евакуювався до Харкова, звідти — до Саратова, потім переїхав до Москви, де був об'єднаний з Державним інститутом театрального мистецтва імені А. В. Луначарського (тепер — Російська академія театрального мистецтва). Художнім керівником українського відділу був призначений видатний російський актор, народний артист СРСР, професор М. М. Тарханов, поруч з ним працював І. І. Чабаненко.

Тим часом у 19411943 рр. викладачі і студенти, які не змогли евакуюватися з Києва, працювали і навчалися в об'єднаній Музично-театральній академії, яку з ініціативи української інтелігенції було відкрито наприкінці 1941 р. у приміщенні на розі бульвару Шевченка і вулиці Пирогова, де нині розміщений Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. На чолі цього навчального закладу став син М. В. Лисенка — Лисенко Остап Миколайович. Одначе, на початку 1943 р. німецько-фашистська влада, яка не бажала розвитку української культури і розгорнула репресивні заходи щодо окремих українських політичних і культурних діячів, закрила цей український вищий мистецький навчальний заклад.

У листопаді 1943 року інститут переїхав з Москви до Харкова, де незабаром було відновлено окремий державний театральний інститут, а влітку 1944 р. він був реевакуйований до Києва. Оскільки Хрещатик лежав у руїнах, то, попри те, що будинок, у якому працював інститут до війни, залишився цілим, у ньому заняття ще не відновилися, і тому інститут примістили у школі на вул. Маловасильківській, де він пробув до 1951 року, після чого його перевели знову на Хрещатик, 52.

Повоєнний період[ред.ред. код]

Повоєнний період історії інституту позначений важливими подіями. З Москви він повернувся з дещо змодифікованою назвою: «Київський державний інститут театрального мистецтва», а у 1945 р., з нагоди сторіччя від дня народження видатного українського драматурга і театрального діяча І. К. Карпенка-Карого, інститутові присвоєно його ім'я.

У 1965 році інститутові надано приміщення колишньої економічної школи Терещенків по вул. Ярославів Вал, 40, але навчальний процес тут був налагоджений після ремонту у 1968 році. Тоді ж тут після тривалої перерви відновив свою роботу навчальний театр. А у 1986 році інститутові надано нежитлове приміщення під навчальний корпус на вул. Ярославській, 17/22. Розпочате у 1986 році будівництво нового корпусу інституту на Львівській площі припинено у 1995 році через відсутність державних коштів.

У 80—90-х роках XX ст. в інституті уперше в Україні відкрито спеціалізації: «хореографія», «диктор та ведучий телепрограм», «звукорежисура», «режисура цирку», у 2003 р. — «актор лялькового театру».

У 90-х роках XX ст. інститут пройшов державну атестацію (1999 р.), ліцензування всіх спеціалізацій (1997, 1999, 2001 рр.), акредитацію за третім (1999 р.) та за четвертим рівнем (2002 р.).

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2003 р. Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого перейменовано на Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. З липня 2003 р. університет очолює колишній випускник інституту зі спеціалізації «організація театральної справи», заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор О. І. Безгін.

Університет сьогодні[ред.ред. код]

Нині в штаті Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого серед 180 штатних викладачів — 14 докторів наук, професорів, 20 професорів без наукового ступеня доктора наук, 71 кандидат наук і доцент. Чимало викладачів удостоєні високих почесних звань: 23 народних артистів, 36 заслужених діячів мистецтв, 2 заслужений діяч науки і техніки, 10 заслужених артистів, 13 заслужені працівники культури, 3 заслужених журналісти, 2 заслужених художника, 2 заслужених економіста, 1 заслужений артист АР Криму. Університет у різні роки закінчили, працювали і зараз працюють 5 академіків, 7 членів-кореспондентів і один почесний дійсний член Національної академії мистецтв України.

Сьогодні Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого — це потужний високопрофесіональний освітній заклад, в якому здійснюється підготовка кадрів з цілого арсеналу ліцензованих мистецьких спеціальностей і спеціалізацій. Навчально-методична, науково-дослідна, фахова підготовка і виховання майбутніх спеціалістів здійснюється в університеті на двох факультетах — театрального мистецтва та мистецтва кіно і телебачення за денною (стаціонарною), вечірньою і заочною формами навчання (по окремих спеціалізаціях). Організацію цієї роботи під керівництвом висококваліфікованих фахівців здійснюють ректорат, три деканати, 14 кафедр університету, навчальний театр та навчальний кінотелекомплекс.

Постаті[ред.ред. код]

Див. також Категорія:Випускники Київського театрального інституту

Найіменитіші з тих, хто навчався тут у другій половині XX ст., посідали, а дехто й досі посідає чільні місця на сцені і в кіно, у театрознавстві й кінознавстві. Це, зокрема:

Театрознавці[ред.ред. код]

Актори[ред.ред. код]

Кінорежисери та оператори[ред.ред. код]

Інші відомі особистості[ред.ред. код]

Ректори[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]