Богородицька фортеця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

48°30′02″ пн. ш. 35°09′48″ сх. д. / 48.5007111° пн. ш. 35.163417° сх. д. / 48.5007111; 35.163417

Вигляд кінця XVII – початку XVIII ст. Реконструкція Олександра Харлана

Богородицька фортеця (рентраншмент) - фортеця, збудована у 1688 р. на місці, як вважають історики, давнього козацького міста Самарь за наказом російських царів Івана Олексійовича та Петра Олексійовича і правительки Софії Олексіївни для московського гарнізону. Вважається першою фортецею, збудованою московитами на території Війська Запорозького Низового. Створення фортеці стало одним з перших актів у наступі царату на території Війська Запорозького.

Богородицька фортеця (унизу за річкою Кримка) на місці Самарі.

Територія Богородицької фортеці була більшою за фортецю міста Самар й склала 250х300 м. Згодом фортеця була розбудована у другий раз й отримала назву Новобогородицька фортеця. Спорудження Богородицької фортеці було викликане необхідністю зміцнити тилову базу російсько-українських військ у їх боротьбі проти Кримського ханства, а водночас посилити контроль уряду над Запорозькою Січчю.

Зараз на місці фортеці знаходиться район Шевченко міста Дніпро.

Спорудження фортеці[ред.ред. код]

12 (22) липня 1687 р. почали будувати фортецю і наступного року в основному завершили. Важливу роль у цій справі відіграли гетьман Іван Мазепа і російський воєначальник Л.Р.Неплюєв.

Зводилася вона під керівництвом інженер-полковника фон Зелена, присланого з Москви. На території фортеці збудували двір для воєводи, 260 просторих хат: одну приказну та три воєводських, льох і лазню; для полкових припасів 17 плетених повіток, 7 дворів для гетьмана й старшини, а також дерев'яну церкву на честь пресвятої Богородиці, від якої й отримала назву сама фортеця. За стінами фортеці відвели місце для посаду, навколо якого насипали вал і викопали рів. При в'їздах до фортеці через рів перекинули мости. Протяжність міських стін становила 1641 сажень, а самої фортеці — 600 сажнів. До фортеці призначили воєводу та цілий штат різних службовців, у тому числі й аптекаря. Її гарнізон повинен був складатися з 4491 чол. Посад її заселявся поселенцями з України та Московії. Їм надавалося право торгувати різними товарами, медом, горілкою. Як військам, так і поселенцям заборонялося чинити будь-які кривди та утиски кодачанам, севрюкам і запорожцям, якщо вони побажають селитися вище по Самарі. Навпаки, належало охороняти їх пасіки та сприяти іншим заняттям. [1]

Історія фортеці[ред.ред. код]

У 1687 р. у фортеці було поставлено російський гарнізон.

У Кримському поході 1689 року Богородицька фортеця відіграла важливу роль.

У 1691 р. під час Повстання Петрика фортецею оволоділи повстанці Петрика (Петра Іваненка); він же контролював її певний час і у 1692–1693 рр. Під час боїв Богородицька фортеця була спустошена.

1697 року під час походу військ Івана Мазепи та князя Долгорукова на Кримське ханство було вирішено відбудувати фортецю.

У 1698 році вона відбудована як Ново-Богородицька фортеця. Тут Іван Мазепа поселив робітників, котрі мали виготовляти селітру. 1701 р. запорожці розігнали їх. Кіш Запорозької Січі писав протести цареві Петру I, безрезультатно вимагаючи ліквідувати Ново-Богородицьку фортецю.

Залишки оборонних валів Новобогородицької фортеці 17-18 ст.

У 1708 р. біля фортеці точилися бої між запорожцями, учасниками повстання Булавіна, та урядовими військами.

У 1711 р. фортеця була взята в облогу спільним загоном татар та запорожців, що діяли у рамках походу Пилипа Орлика проти російської влади, але фортеця встояла.

За умовами Прутського миру (1711) Ново-Богородицька фортеця була зруйнована.

1736 року, під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. укріплення було відновлене під назвою Самарський ретраншемент, який після війни зливається з Самарою (Старою Самарою).

1742 року ця територія тимчасово увійшла до складу Гетьманщини.

1783 року за указом Катерини ІІ-ої всі фортеці у Новоросії скасовані. Територія колишньої Самари зпустошила.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Яворницкий Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. — Т.3. — С.49