Перейти до вмісту

Паоло Реньєр

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Паоло Реньєр
італ. Paolo Renier
Паоло Реньєр
Паоло Реньєр
119-й дож
Початок правління:1779 рік
Кінець правління:1789 рік
Попередник:Альвізе IV Джованні Моченіго
Наступник:Людовіко Манін
Дата народження:21 листопада 1710(1710-11-21)
Місце народження:Венеція Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна:Венеційська республіка
Дата смерті:13 лютого 1789(1789-02-13) (78 років)
Місце смерті:Венеція Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняЦерква Сан-Ніколо да Толентіні Редагувати інформацію у Вікіданих
Дружина:Джустіна Дона
Маргарита Дельмаз[1].
Діти:Андреа, Леонардо
Династія:Реньєр
Батько:Андреа Реньєр
Мати:Єлизабетта Морозіні

Паоло Реньєр (італ. Paolo Renier) — 119-й венеційський дож у 1779—1789 роках.

Біографія

[ред. | ред. код]

Належав до роду «нових патриціїв». П'ятий син Андреа Реньєра та Єлізабетти Морозіні. Його вихователем був абат П'єтро Антоніо Муаццо з Криту, який дав йому чудову освіту, засновану на класичній літературі та риториці. Він став красномовцем і тактиком. 4 грудня 1730 року увійшов до Великої ради, але лише 1736 року став засідати в її дорадчих органах. 28 квітня 1733 року він одружився з Джустіною Дона. Посаг, мабуть, був чималим і також включав чотири трасти від родин Бергонці та Таска.

1737 року стає одним з виконавців (екзекуторів) з водопостачання столиці. З 1737 до 1750 року кожні півроку з перервою у півроку входив до складу колегії мудрих з питань материка (опікувалися питаннями північноіталійських володінь Республіки). 1746 року стає членом Сенату, де безперервно перебував у 1750—1764 роках. Між 1748 і 1751 роками під час протистояння з Австрією та Папською державою щодо намагання останніх ліквідувати Аквілейський патріархат очолював найнеприхильнішу фракцію, яка вимагала перенесення резиденції патріарха до Удіне. 1750 року підтримував відкликання венеційського посла П'єтро Андреа Каппелло з Риму. 1751 року помирає його дружина[2]. З 1751 до 1761 року входив до складу Ради старійшин.

В наступні роки був вищим проведитором Нової юстиції (1750), членом ради з питань водопостачання (1753, 1757 та 1758), виконавцем з питань богохульства (1755 та 1759), депутатом з питань грошового забезпечення (1759) та проведитором з нагляду за жіночими монастирями (1761).

У вересні 1760 року разом з Андреа Троном йому вдалося домогтися схвалення армійської реформи, запропонованої генералом Вільямом Гремом, який тоді командував сухопутними військами Республіки.

У 1761 році його було обрано проведитором з охорони здоров'я, і протягом цього мандату він звернувся до Анджело Кверіні, голови авагадорії, з проханням врегулювати суперечку між світськими черницями та братствами щодо «постачання» на похорони. Сама по собі справа мала невелике значення, але вона спровокувала інституційне зіткнення через надмірні повноваження державних інквізиторів[3]. Під час дебатів Реньє виступав протягом п'яти годин, рішуче скаржачись на економічну та соціальну нерівність та стверджуючи про необхідність відновлення давніх статутів та влади Ради десяти над державними інквізиторами[4]. Втім, після першого голосування, яке завершилося нічиєю, пропозицію було відхилено лише двома голосами, також через сильну незгоду громадської думки, яка вважала інквізиторів найкращим захистом від ризику зловживань з боку патриціїв. Зрештою, Кверіні було заслано до Верони, але Реньєр продовжував підтримувати його та кілька разів втручався у справи Великої ради проти фракції «трибуналістів», яку очолював Марко Фоскаріні.

1762 року призначається коректором промов дожа з нагоди обрання свого опонента Марко Фоскаріні, а 1763 року також Альвізе IV Моченіго. 1764 року призначається послом до двору імператора Священної Римської імперії, куди він прибув 28 вересня 1765 року, в ті дні, коли помер Франц I. Він мав чудові особисті стосунки з Марією Терезією та її сином Йосипом II і зумів спокійно вирішувати прикордонні суперечки навколо озера Гарда, між Кадоре та Ампеццо й в Істрії. Йому також вдалося вирішити серйозну суперечку щодо старшинства під час вистави, що відбулася в театрі Сан-Бенето на честь герцога Карла II Ойгена Вюртемберзького, що мало призвести до кризи з австрійськими дипломатами. У своїх депешах він пропонував реформу армії за зразком імперської та підкреслював заохочення, що надавалися віденським двором торгівлі та виробництву. Після посвячення Йосипом II у лицарі він повернувся до Венеції 13 вересня 1769 року.

15 травня 1769 року призначається бейло Константинополя та надзвичайним послом в Османській імперії, де завоював довіру спочатку султана Мустафу III, а потім його наступника Абдул-Гаміда I. 1774 року забезпечив венеційські кораблі для перевезення продовольства до столиці імперії. Також у Константинополі він відновив переговори, які вже розпочав у Відні, з князем Олександром Голіциним про відкриття Чорного моря для венеціанських купців та отримання першого рейсу до Криму для корабля «Мадонна дель Розаріо». 1775 року повертається до Венеції.

У 1776 році він одружився з Маргаритою Дальмет, з якою познайомився в Константинополі. Маючи скромне походження та суперечливе минуле, вона була на тридцять п'ять років молодша за нього, і цей шлюб викликав скандал серед його супротивників. Того ж року став членом Малої ради від сестьєре Дорсодуро, 1778 року — Ради старійшин..

Його обрання дожем 14 січня 1779 року було непопулярним, і він був предметом численних загрозливих листів в той час. Невдовзі дож втрутився у засідання Великої ради, щоб обговорити пропозиції щодо реформ, висунуті Джорджо Пізані та Карло Контаріні, які передбачали посилення повноважень самої Великої ради, в якій усі патриції мали рівні повноваження, на противагу Сенату та Раді десяти, які втратили б юрисдикцію щодо нагляду за митницею. Завдяки цьому пропозицію було підтримано[5].

За його правління розпочалося будівництво дамб, Мурацці на Лідо та Пеллестріна, які мали на меті краще захистити Венецію від повеней.

У зовнішній політиці в 1782 році він влаштував офіційну зустріч спадкоємцю російського трону Павла Петровича та його дружини Софії Доротеї Вюртемберзької; у 1783 році — папи римського Пія VI.

У 1784 році разом із Сенатом він організував військову кампанію проти туніського бея Хаммуди з метою змусити того поновити повередній договір про безпеку торговельних суден Венеції. Це підняло престиж Республіки, але створило напругу у відносинах з Османською імперією. В результаті 1788 року дож і Сенат відхилили пропозицію Росії та Австрії долучитися до антиосманського союзу.

Помер 14 лютого 1789 року від «ревматичної лихоманки» після тридцяти семи днів хвороби[6]. Його було поховано у церкві Сан-Ніколо да Толентіно.

  • Дружина Паоло Реньє Джустина Дона далле Роза (1715–1751) картина Людовико Галліна
    Дружина Паоло Реньє Джустина Дона далле Роза (1715–1751) картина Людовико Галліна
  • 10 цехінів Паоло Реньєра
    10 цехінів Паоло Реньєра
  • 50 дзеккіні з часів правління Паоло Реньєр (1779–89), передостаннього дожа Венеції.[7]
    50 дзеккіні з часів правління Паоло Реньєр (1779–89), передостаннього дожа Венеції.[7]
  • Медаль золота озелла Паоло Реньєра
    Медаль золота озелла Паоло Реньєра

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Staley, Edgcumbe: The dogaressas of Venice : The wives of the doges. London : T. W. Laurie. Archive.org. 21 липня 2010. Процитовано 4 квітня 2018.
  2. ↑ Sonia Pellizzer: Dalmet, Margherita, in: Dizionario Biografico degli Italiani 32 (1986)
  3. ↑ Alvise Zorzi, La Repubblica del Leone. Storia di Venezia, Vignate, Bompiani, 2019, p. 451
  4. ↑ Zorzi, p. 452
  5. ↑ Zorzi, pp. 468-470
  6. ↑ Archivio storico del Patriarcato, Chiesa S. Marco, Morti, reg. 6, c. 111
  7. ↑ Cuhaj, 2009, с. 952.

Посилання

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
Попередник: Венеційський дож
1779 — 1789 		Наступник:
Альвізе IV Джованні Моченіго
Людовіко Манін


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Паоло_Реньєр&oldid=45316187