Перейти до вмісту

Парище

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
село Парище
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район Надвірнянський район
Тер. громада Надвірнянська міська громада
Код КАТОТТГ UA26120070120031371
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1664
Населення 1748
Поштовий індекс 78426
Телефонний код +380 3475
Географічні дані
Географічні координати 48°39′38″ пн. ш. 24°41′53″ сх. д. / 48.66056° пн. ш. 24.69806° сх. д. / 48.66056; 24.69806G O
Водойми Велесничка
Місцева влада
Адреса ради 78405, Івано-Франківська обл., Надвірнянський р-н, м. Надвірна, вул. Івана Мазепи, 29
Карта
Парище. Карта розташування: Україна
Парище
Парище
Парище. Карта розташування: Івано-Франківська область
Парище
Парище
Мапа
Мапа

CMNS: Парище у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Парище — село в Україні, у Надвірнянській міській громаді Надвірнянського району Івано-Франківської області. Населення становить 1748 осіб.

Назва

[ред. | ред. код]

У центрі села знаходилася реміснича майстерня. Село славилося добрими майстрами, які виготовляли міцні вози і коли вони гнули колеса до возів, то підіймалася густа пара, яку бачили жителі сусідніх сіл. При цьому ремісники вигукували: "Ще пари! Пари ще!".

Географія

[ред. | ред. код]

Село знаходиться за 15 км від районного центру та за 7,5 км від залізничної станції Лісна Тарновиця. Через село протікають річки Велесниця та Чорний і проходить автомагістраль Надвірна — Отинія. До складу колишньої сільради входило також село Лісна Велесниця.[1]

Історія

[ред. | ред. код]

XVIII - XIX століття

[ред. | ред. код]

В історичних джерелах Парище вперше згадується в 1664 р. Після 1772 року сюди приходить австрійська влада. До 1848 року село належало поміщикові Рейхарду. У 1887р. була заснована читальня товариства «Просвіта», у якій нараховувався 131 учасників.

Перша світова війна

[ред. | ред. код]

У часи Першої світової війни жителі села вступають до лав Українських Січових Стрільців. Серед них був Олекса Батир (1893р.н). Старшинами УСС були: Дмитро Томко (1900 р.н.), Дмитро Турчанський (1901 р.н.), Олекса Федорів (1898 р.н), Дмитро Федорів (1900 р.н), Микола Федорів (1901 р.н), Микола Федорів (1886 р.н.), Микола Федорів (1900 р.н.), Василь Хмелівський (1898 р.н.), Микола Циганчук (1900 р.н.), Дмитро Чіх (1901 р.н.), Іван Шаблій (1899 р.н.).[2]

Міжвоєнний період

[ред. | ред. код]

Після війни українці помираливід голоду і тифу в польських таборах в 1919 і 1920 роках. Серед них був і житель села Сидорук Микола.[3]

Протягом 1918 - 1939 років в Парище відновила свою діяльність "Просвіта", "Сільський господар", "Луг".

Протягом 1925 - 1939 років село входило до 53 виборчого округу. За голоси місцевого населення боролися УНДО та РП. 12 серпня 1928 року відбулося народне віче. З'їзд у Парище тривав 2 години під патронатом о. Антіна Сірецького, громадськість знайомилася із кандидатом у депутати Степаном Біляком.[4]

Освіта

[ред. | ред. код]

Школа знаходилася 7 км.  залізничної станції і 14 км. від повітового міста. В селі знаходиться 2 класова дерев’яна школа з двома навчальними класами площею 60 м2, а шкільне подвір’я мало 5520 м.  У школі навчалися українську мовою. Директором був Мухній Григорій (1888 року народження, українець).[5]

Протягом 1923 та 1925–26 років міністром  освіти та релігії був Станіслав Грабський. Він проводив жорстку політику спольщення на українських землях  - «Lex Grabski». Закон передбачав перетворення окремих українських та польських шкіл на двомовні (утраквістичні).

Шкільна львівська кураторія видала наказ від 14 вересня 1928 року  ч.1 24742/28 змінила українську викладову мову на польську в трьохкласній вселюдній школі в селі Парище на підставі прохань родичів 25 дітей шкільного віку.  Батьки українських дітей виступили проти розпорядження львівської кураторії і відправили петицію до міністерства освіти через шкільного інспектора в Надвірній, у якому заперечували, що хтось з них підписував декларації з вимогою польської мови навчання і стверджують, що немає ніякої потреби змінювати українську викладову мову на польську, оскільки в селі є тільки 5 польських і  5 єврейських дітей,  решта 225 - українські. У 1930 році у селі діяла поширена публічна та змішана школа. У якій навчилися 223 учні, які вивчали польську та українську  мови. Вони мали 86 наукових годин, 3 класних кабінети.[6]

З метою збереження власної національної ідентичності протидіяв полонізації о. Йосиф Кучинський (1833—1924).

Друга світова війна

[ред. | ред. код]

Тривалий в селі йшли бої між органами НКВД та УПА.

  • січень 1945 р. курені розійшлися в рейди: курінь „Різуна" відійшов у Товмаччину й заквартирував у с. Парищі ( 300 осіб). Розвідка доносила, що НКВС мають намір робити облаву і командир вислав сотню „Чорноти" за село, на шлях Товмач - Парище.[7]
  • 3 січня 1945 р. надійшло 220 червоноармійців пішком до села. Застава розбила більшовиків (70 вбитих), але сотня по 2 годиннім бою мусила відступити, бо більшовики дістали з Товмача поміч. Упівці мали 4 вбитих і 3 ранених. До вечора того дня більшовики бомбардували ліс, де був бій. З Парища курінь „Різуна" перейшов до Чорного лісу.[8]
  • 7 лютого 1945р. в лісі між Красною і Парищем більшовики окружили відділ УПА “І”. Відбувся бій, який тривав кілька годин. У результаті якого 85 вбитих червоноармійців, 10 вбитих і кілька ранених упівців. Майже в цілому терені по дорогах більшовики робили засідки вдень і вночі. На засідках між Тарновицею-Парищами-Красною в лісі попало вже кілька курієрів і деякі люди, що тією лінією переходили.[9]

Повоєнні часи

[ред. | ред. код]

У 1948 році у селі діяв колгосп ім. Шевченка, де сколективізовано 120 господарств. Головою колгоспу був Лавришин Василь. Майно колгоспу: 30 коней, 70 корів, 15 телят, 20 свиней, 15 возів, 15 плугів, 5 млинків і 1 молотарка.[10]

Сучасність

[ред. | ред. код]
  • Учні з Лісної Велисниці після 4 класу навчаються у парищенському ліцеї.
  • Працює дитячий садок «Золотий ключик», будинок культури, бібліотека, лікарська амбулаторія.
  • відбувається щорічний футбольний турнір пам'яті Василя Чіха[11]
  • у рамках політики декомунізації у 2022 році вулиця 1 травня змінила назву  на Європейську.[12]

Населення

[ред. | ред. код]

Мова

[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:

Мова Кількість Відсоток
українська 1745 99.83%
російська 2 0.11%
інші/не вказали 1 0.06%
Усього 1748 100%

Релігія

[ред. | ред. код]
  • УГКЦ церква «Вознесіння Господнього» (о. Михайло Федорів)
  • ПЦУ церква «Вознесіння Господнього» (о. Іван Лавришин).

Перша згадка про Храм Вознесіння Господнього датується кінцем XVIII століття. За переказами старожилів церква була збудована в зруб майстром Федором разом із синами з села Манява. Святиню будували з дерев, які вирубали в місцевому лісі, а сам Храм постав на пнях зрубаних дерев.

У 1834 році постала потреба реставрації Храму: було встановлено нові дубові підвалини, які поставили на тесаний камінь. Також замінено покрівлю та встановлено нові хрести. За свідчення родини Мольдованів, їхній прадід, встановлюючи Хрест, побачив цифру 1777р., що також вважається датою заснування Храму.

В 1854 році на церковному подвір’ї звели нову дерев’яну резиденцію, викопали криницю та побудували господарські будівлі. У 1883 році Храм розписували майстри із Відня. 1906 -1909 рр. – перекриття церкви оцинкованою бляхою.

У 1942-1944 роках через село проходив фронт і біля Святині угорськими солдатами були викопані окопи, в які вкопали гарматами й вони збереглися до нашого часу. Під час війни Храм уцілів, хоча й був сильно пошкоджений із північної сторони осколками та кулями.

1965 р. у Надвірнянському районі богослужіння «регулярно» проводилися тільки у 14 церквах. Зважаючи на відсутність священників із 1962 р. богослужіння не проводяться в 5 храмах (с. Стримба, Ямна, Чорні Ослави, Кременці, Парище). У 1967 році сільська рада за вказівкою з району вивезла всю церковну утвар у Лоєву, де в місцевому храмі був склад релігійної атрибутики. В цей час було спалено багато церковних історичних документів, книг та інших речей. В середині церкви розмістили музей, а іконостас закрили білим полотном.

3 липня 1991 року – розпочато капітальний ремонт та здійснено нові розписи Святині художником-реставратором Миколою Канюсом із Івано-Франківська та його учнями.

Вніч з 8 на 9 лютого 1992 року: за загадкових обставин церква спалахнула. 4 липня 1992 року – освячено капсулу на будівництво нового Храму. У 1997 року громада увійшла до складу Івано-Франківської єпархії УПЦ КП.

Священники:

  • о. Микола Левицький – (1775-1832)
  • о. Василь Левицький – (1832-1840)
  • о. Стефан Колянковський – (1841-1877)
  • о. Олександр Гарасевич – (1877-1886)
  • о. Іван Кучинський – (1880-1883)
  • о. Йосиф Кучинський – (1883-1924). Одружений з Євгенією Левицькою (? - 1894)[13]. Їхня донька Теодосія була дружиною о. Антонія Гарасевича.[3]
  • о. Іван Волянський – (1924-1946)
  • о. Степан Киселевський – (1946—1961)
  • о. Прокопович (1948 – 1952)
  • о. Василь Савяк
  • о. Юрій Федяк
  • о. Микола Филик – (1996)
  • о. Іван Лавришин – (з 2000)[14]

Відомі люди

[ред. | ред. код]

Вулиці

[ред. | ред. код]
  • Канючин -  досить молода вулиця назва якої пішла від слова 'канючити' тобто правити. На цій вулиці правив пан Канюч.
  • Гайдаївка. Колись на цій вулиці жив польський пан Гайда, який обробляв великі поля.
  • "Долина" названа так, тому що розташована у долині села, нижче берега. Колись ця вулиця теж не була заселена, там була млака (заболочена низина).
  • Кривулі. Люди назвали так вулицю, тому що вона "крива".
  • Поруб. Колись ця частина була не заселена, а вкрита лісом. Виділяли якусь певну частину для порубки. Колись будинки будувалися з дерева, тому вирубували ліси. Після вирубки дерев згодом почали заселятися люди в тій частині. Тому так назвали вулицю Поруб, бо була порубка дерев.
  • Козарівка.
  • Гнилоха. Походить назва від річки "Гнилоха".

Галерея

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Paryszcze, powiat nadwórniański, [w:] Słownik geograficzny Królestwa Polskiego, t. VII: Netrebka – Perepiat, Warszawa 1886, s. 876.
  2. ↑ Особисті листки Головної книги про командний склад і стрільців бригади Українських січових стрільців ЦАЗУНР Ф. 2188, Оп. 1, Спр. 261.
  3. 1 2 Альманах Станиславівської землі : збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / ред. М. Климишин. - Т. 2. - Нью-Йорк ; Париж ; Сідней ; Торонто : Вид. Центрального Комітету Станиславівщини, 1985. - С. 900.
  4. ↑ НАДВІРНЯНЩИНА. Діло. 1928. ч. 189, с. 3-4.
  5. ↑ Spis nauczycieli publicznych szkół powszechnych i państwowych seminarjów nauczycielskich oraz Spis szkół w okręgu szkolnym lwowskim obejmującym województwa lwowskie, stanisławowskie i tarnopolskie. Lwów : nakł. Wydawnictwa Książek Szkolnych w Kuratorjum Okręgu Szkolnego Lwowskiego, 1924. 444 p. C. 88.
  6. ↑ Вовкунець М. «За навчання в рідній мові» / М. Вовкунець // Діло. – 1928. № 254. – С. 2.
  7. ↑ Літопис УПА. Нова серія. ‒ Т. 19: Підпілля ОУН на Буковині: 1943‒1951. Документи і матеріали / Ред. рада: П. Сохань (співголова), П. Й. Потічний (співголова), Г. Боряк, В. Лозицький, Р. Пиріг, Ю. Шаповал, О. Удод, С. Кокін, М. Посівнич; Упоряд.: Д. Проданик. HAH України. Інститут української археографіі тa джерелознавства ім. М. C. Грушевського; Видавництво "Літопис УПА”; Галузевий державний архів СБУ. – Київ; Торонто, 2012. – 786.
  8. ↑ Підпілля ОУН на Буковині: 1943‒1951 : Документи і матеріали. с. 331.
  9. ↑ Станиславівська округа ОУН : Документи і матеріали 1945-1951. 2013. ISBN 978-966-2105-49-0.
  10. ↑ Том 22: Станиславівська округа ОУН: Документи і матеріали (1945-1951) / Упорядники: Д. Проданик, С. Лесів. — Київ-Торонто, 2013. — 1376 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. C. Грушевського НАН України; Видавництво “Літопис УПА”; Державний архів Служби безпеки України). ISBN 978-966-2105-49-0.
  11. ↑ Омом, Володимир. У Надвірнянському районі ветерани вшанували пам’ять Василя Чиха футбольним турніром. https://report.if.ua. Архів оригіналу за 23 листопада 2021. Процитовано 2017. {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |website= (довідка)Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  12. ↑ У Надвірнянській громаді переіменували 8 вулиць.
  13. ↑ Діло1894. —15(27) падолиста (ч. 256). — С. 3. —Рубр.: Посмертнй оповістки.
  14. ↑ Храм Вознесіння Господнього села Парище.
  15. ↑ На Донеччині загинув 24-річний лейтенант Андрій Рудак з Івано-Франківщини.
  16. ↑ У російсько-українській війні загинув військовослужбовець з Надвірнянщини Сергій Рудак.
  17. ↑ На Прикарпатті попрощаються із полеглим воїном Євгеном Тороусом.
  18. ↑ У Надвірнянській громаді відкрили памʼятні дошки трьом загиблим Героям.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Парище&oldid=47669894