Саджавка (село)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Саджавка
Coat of arms of Sadzhavka.png Flag of Sadzhavka.png
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Надвірнянський район
Рада/громада Саджавська сільська рада
Код КОАТУУ 2624086001
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1400
Населення 3438
Площа 28.773 км²
Густота населення 119.49 осіб/км²
Поштовий індекс 78453
Телефонний код +380 03475
Географічні дані
Географічні координати 48°34′10″ пн. ш. 24°47′35″ сх. д. / 48.56944° пн. ш. 24.79306° сх. д. / 48.56944; 24.79306Координати: 48°34′10″ пн. ш. 24°47′35″ сх. д. / 48.56944° пн. ш. 24.79306° сх. д. / 48.56944; 24.79306
Водойми Річка Прут
Місцева влада
Адреса ради вул. Українська 68, село Саджавка, Надвірнянський р-н, Івано-Франківська обл., 78453 , тел. 3-56-38
Сільський голова Михайло Ількович Христан (з 2010р.)
Карта
Саджавка. Карта розташування: Україна
Саджавка
Саджавка
Саджавка. Карта розташування: Івано-Франківська область
Саджавка
Саджавка
Мапа

CMNS: Саджавка у Вікісховищі

Саджа́вка — село Надвірнянського району Івано-Франківської області на березі річки Прут.

Село — центр сільської ради. Через село протікає річка Саджавка та проходить шосейна дорога й залізниця Коломия — Делятин. Відстань до райцентру — 21 км. Сільраді підпорядковане село Кубаївка.

Історія[ред. | ред. код]

Середньовіччя[ред. | ред. код]

Вперше село згадується в документах 1400 року. Назва річки дала назву селу.

Перші поселенці на берегах притоки Пруту появилися в XV столітті. Це були втікачі із татарських ясирів Рогатинщини і Снятинщини, які тікали річкою Прут вглиб Карпат, у непрохідні ліси, подалі від яничарів. Прут у ті часи був повноводний і часто розливаючись із берегів, затоплював навколишні поля. Поселятися на його берегах було невигідно. А невеликі його притоки створювали вигідні умови для проживання. Річка, яка починалася під Ділками, була нешвидкою, робила багато поворотів, вибиваючи після дощу великі і глибокі ями, де перші мисливці в цих плесах встановлювали плетені з лози сажі для вирощування риби. Майже кожен житель поселення мав свій саж. Річку за ці плетені сажі і назвали Саджавочкою, а село — Саджавкою.

У податковому реєстрі 1515 року документується 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі[1].

Австрійське панування: 19 — початок 20 ст.[ред. | ред. код]

Після першого поділу Польщі в 1772 році Саджавка, як і вся Галичина, була окупована Австрійською імперією. Село було підпорядковане Надвірнянській домінії Станиславівського округу новоутвореного Королівства Галіції і Лодомерії.

У 1867 році створено Надвірнянський повіт на чолі зі старостою.

Переломним в історії нашого краю став 1848 р., коли австрійський цісар Фердинанд видав указ про скасування панщини в Галичині. Селяни стали рівноправними громадянами Австро-Угорщини. На честь цієї події в центрі Саджавки (біля старої школи) був поставлений пам'ятний хрест і посаджено чотири липи.

Станом на 1857 рік в Саджавці проживало 1963 чол. населення, було 393 га орної землі і 1224 га присадибної. Однак, у 1860-х роках XIX століття, більш як половина населення села померла від холери. Ще й досі на околиці села є так званий «холерний цвинтар».

На початку XX століття через село прокладено залізницю Делятин — Коломия. Перший паровий локомотив проїхав біля села у 1905 році.

У 1912 році зведено церкву Святої Покрови.

У 1910 році за ініціативою свідомих мешканців засновується Товариство «Січ», першим головою якого був Іван Данилюк. Члени «Січі» проводили завзяту боротьбу з алкоголізмом. Багато січовиків, а за ними й свідомих селян вступають до товариства «Відродження», яке очолив парох Саджавки о. Ісидор Бобикевич.

Під час Першої світової війни (1914–1918 рр.) територія Саджавки стала ареною запеклих боїв між російськими та австро-угорськими військами.

У 1918 році Австро-Угорщина, зазнавши поразки в Першій світовій війні, розпалася. Над краєм нависла загроза польської окупації.

Міжвоєнна Польща (1918–1939)[ред. | ред. код]

З проголошенням 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Саджавка оживає, радіє свою державою. На захист молодої держави стала Українська Галицька Армія (УГА). В її лавах воювали проти польських окупантів і добровольці з нашого села.

Однак у вирі боротьби ЗУНР не втрималася. З 1919 по 1939 роки Саджавка перебуває під польською займанщиною.

Впродовж 1920-х років у селі спостерігається національно-культурне відродження. Відновлює свою діяльність товариство «Січ», оживає товариство «Просвіта», яке очолив парох села о. Ісидор Бобикевич. Згодом головою «Просвіти» стає Василь Андрушко.

У 1925 році в Саджавці збудовано першу читальню «Просвіти» в долішньому кінці села. У 1927 році зведено другу читальню. Навколо читалень «Просвіти» гуртується майже вся молодь, що прагнула збагатитися знаннями про свій народ.

Аматорські гуртки, створені при читальнях, давали театральні вистави не лише в Саджавці, але й у Делятині, Надвірній, Коломиї.

При читальнях «Просвіти» засновується жіноче товариство «Союз Українок» (очолила Дарія Андрушко); гурток «Сільського Господаря» (перший голова Михайло Добощук); Спортивне Товариство з ланками копаного м'яча, відбиванки й настільного тенісу; кооперативна крамниця «Прут».

За ініціативою активіста «Просвіти» Василя Лащука посеред села при головній дорозі була висипана стрілецька могила на честь героїв визвольних змагань 1918–1920 рр.

У 1937 році в Саджавці виникає Товариство радикальної молоді ім. М.Драгоманова «Каменярі», головою якого обрано Онуфрія Томащука.

1938 року польська влада закриває в селі обидві читальні «Просвіти».

Впродовж 1930-х років широку діяльність розгорнули в Саджавці підпільні осередки Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН). Під їх проводом виростало покоління молодих, ідейних патріотів-націоналістів.

Визвольні змагання (1940–1950)[ред. | ред. код]

У вересні 1939 року, після розгрому Польщі гітлерівською Німеччиною, в наш край з «визвольною місією» прийшли радянські війська. Жителі Саджавки стали громадянами Радянського Союзу.

У 1940 році падають перші жертви сталінських репресій. Заарештовано члена ОУН Якова Михасюка, який гине в надвірнянській тюрмі. Органами НКВС схоплено молодого науковця і письменника Івана Давидяка, обставини смерті якого невідомі досі. Репресовано і вивезено в Сибір голову Товариства «Каменяр» Онуфрія Томащука та кооперативних діячів Степана Мельника й Федора Якубяка.

Із встановленням радянської влади у селі заборонено діяльність усіх національних товариств, обидві читальні «Просвіти» перетворено на клуби.

Та початок радянсько-німецької війни в червні 1941 року перекреслив ворожі плани. Протягом 1941 — 1944 років Саджавка була окупована Німеччиною. Понад 500 саджавчан за цей період вивезено на каторжні роботи до Великого Рейху.

Незважаючи на терор нових окупантів у Саджавці організовується під керівництвом ОУН відділ охорони села. Одночасно створюється спільно з сусідніми селами Самооборонний Кущовий Відділ (СКВ). Восени 1943 року загони СКВ з участю саджавської боївки ОУН здобули без жодного пострілу місто Делятин.

Багато юнаків із Саджавки поповнили військово-вишкільні курси в таборах УПА. 12 добровольців з нашого села у складі дивізії «Галичина» брали участь у боях під Бродами (1944 р.).

28 липня 1944 року німецька окупація Саджавки закінчилася, у селі вдруге встановлено радянську владу. 280 саджавчан було мобілізовано до Червоної армії, з яких 65 чоловік загинуло на фронтах Другої світової війни.

У Саджавці й навколишніх селах розгортається затяжна збройна боротьба Української Повстанської Армії проти московсько-більшовицького засилля, яка тривала до початку 1950-их років. 16 вересня 1951 року втік з рук катів захоплений 29 серпня 1951 року перевертнями на службі в МГБ 21-річний підпільник «Гриць» — Петро Романів із села Саджавки Надвірнянського району та схоплений двома тижнями раніше старший на вісім років уродженець села Маняви Богородчанського району Петро Білусяк — «Дорошенко». А вже 25 січня 1952 року обидва друзі-повстанці геройськи загинули від чекістських куль із засідки в селі Поляниці Яремчанського району[2].

Літопис незалежної доби (з 1991 року)[ред. | ред. код]

1991 — Відкриття пам'ятника Т. Г. Шевченку біля школи. Освячення символічної могили борцям за волю України. Християнське перепоховання односельчан — жертв сталінських репресій у братській могилі в Ланчині.

1992 — Освячення пам'ятного хреста за р. Прутом в честь воїнів УПА, що загинули від рук більшовиків.

1994 — Збудовано і освячено капличку в Березині на місці загибелі легендарного «Сича».

1998 — Ліквідація колективного господарства та розпаювання колгоспної землі.

1999 — Введено в дію новий корпус початкової школи.

2000 — Освячення нової греко-католицької церкви Святої Покрови.

2002 — Урочисте відзначення 60-річчя УПА.

2003 — Відкриття музею історії села Саджавка.

2004 — Активна участь жителів села у Помаранчевій революції, акції на підтримку кандидата в Президенти України Віктора Ющенка.

2005 — Вибори сільського голови, на яких перемогу отримав Олег Кисляк. Початок газифікації села.

2006 — Урочисте відзначення 100-річчя з дня народження Івана Давидяка.

2009 — Завершення газифікації Саджавської школи.[3]

2010 — Вибори сільського голови, на яких перемогу отримав Михайло Христан.

Історія освіти в Саджавці[ред. | ред. код]

Австрійський період[ред. | ред. код]

Відповідно до реформи народної школи, проведеної в Австрії 1777 року, по всій Галичині почали виникати церковнопарафіяльні школи, якими займалась місцева церковна парафія.

У 19 столітті така школа існувала і в Саджавці. Тут діти навчалися читати, писати і рахувати. Старе приміщення школи, яке збереглося до наших днів, стоїть неподалік від того місця, де р. Саджавочка перетинає центральну вулицю села.

На початку 20 ст. в Саджавці діяла двокласна державна школа. Відомо, що в 1900 році в селі було 2 вчителі, які навчали українською мовою 45 учнів.

Довголітнім управителем школи був свідомий громадянин села Іван Зубаль. Він брав активну участь у діяльності Надвірнянського окружного відділу Товариства взаємної допомоги українського учительства, створеного в 1905 р. для захисту прав українських педагогів.

У 1912 р. із 29 шкіл Надвірнянщини було лише дві шестикласові (в Надвірній), дві чотирикласні (Ланчин, Делятин) та дві двокласні (Саджавка і Добротів).

Польський період[ред. | ред. код]

У 1924 р. польський уряд затвердив закон, відповідно до якого основним типом школи в Галичині ставала двомовна (утраквістична) школа. В ній обов'язково вивчалися польська мова, польська історія і наука про Польщу. Така двомовна школа діяла і в Саджавці.

З приходом поляків Іван Зубаль був усунений від керівництва школою. На його місце було призначено спольщеного німця Мар'яна Лянґенвірца.

Як згадує старожил Михайло Петрович Андрійчук, перед початком навчального року треба було подати десь близько 30 декларацій (заяв) від батьків, аби дозволили вивчати в школі українську мову.

У 1929 р. сільські патріоти з Товариства «Рідна школа», відстоюючи право навчати дітей рідною мовою, відкрили в Саджавці приватну школу, яка проіснувала чотири роки. В 1933 р. польська влада її закрила.

З ініціативи саджавського «Союзу Українок» був організований також дитячий садок під назвою «Рідна школа», де вихователькою була Юстина Данилюк.

У 1938 р. в Саджавській шестикласовій школі працювало 6 вчителів і навчалося 112 учнів. Протягом 1930-х років директорами школи були Яворський, Бриндзей.

З приходом у 1939 р. влади Рад проведено облік усіх дітей шкільного віку. У школі запроваджується вивчення російської мови.

У період німецької окупації 1941–1944 рр. школа в Саджавці продовжувала працювати. Мовою навчання була українська. Директором школи у важкі воєнні роки була жителька Саджавки Юстина Іванівна Данилюк.

Радянський період[ред. | ред. код]

Після війни, із встановленням радянської влади, у школі почалося загальнообов'язкове навчання як дітей шкільного віку, так і переростків. У 1953 році запроваджено обов'язкове семирічне навчання, а з 1959 р. школа стає восьмирічною.

У 1963 р. в Саджавській школі навчалося 402 учні, працювало 25 учителів. Діяла також вечірня школа сільської молоді, де навчалося 62 учні.

У 1965 р. завершено будівництво нової двоповерхової школи.

З 1985 р. Саджавську восьмирічну школу реорганізовано в середню.

Директорами школи у радянський період працювали Юстина Іванівна Мікова(1946–1949), Тетяна Тимофіївна Хандосенко (1949–1950), Олександр Юхимович Зеленський (1950–1953), Павло Тихонович Бугаєнко (1953–1958), Григорій Михайлович Кузів (1958–1965, 1978–1987), Василь Лазарович Мосіяш(1965–1978), Михайло Васильович Винник (1988–1994).

Період незалежності[ред. | ред. код]

У роки незалежності оновлено навчально-виховний процес, він набув національного забарвлення. Діти отримали змогу прилучатися до національних та гуманістичних загальнолюдських цінностей.

У 1999 р. введено в експлуатацію новий корпус початкової школи на вісім класних кімнат.

У 2002–2003 навчальному році в Саджавській загальноосвітній школі працювало 25 класів, в них навчалося 589 учнів. Педагогічний колектив нараховує 60 вчителів.

Навчально-виховний процес у школі проходить під керівництвом директора школи Володимира Яромировича Христана, заступників директора з навчально-виховної роботи Марії Василівни Христан, Оксани Григорівни Мельник, заступника з виховної роботи Марії Михайлівни Мацько.

У 2003 р. в школі відкрито історико-краєзнавчий музей.

Директори Саджавської школи[ред. | ред. код]

  • Іван Зубаль (перша чверть ХХ ст.)
  • Мар'ян Лянґенвірц (1920-ті рр.)
  • Яворський (початок 1930-х рр.)
  • Бриндзей (кінець 1930-х рр.)
  • Юстина Іванівна Данилюк (початок 1940-х рр.)
  • Юстина Іванівна Мікова (1946–1949)
  • Тетяна Тимофіївна Хандосенко (1949–1950)
  • Олександр Юхимович Зеленський (1950–1953)
  • Павло Тихонович Бугаєнко (1953–1958)
  • Григорій Михайлович Кузів (1958–1965)
  • Василь Лазарович Мосіяш (1965–1978)
  • Григорій Михайлович Кузів (1978-31.12.1987)
  • Михайло Васильович Винник (1988–1994)
  • Володимир Яромирович Христан (1994–2006)
  • Іван Іванович Кузьмин (з 2006)

Соціальна сфера[ред. | ред. код]

У селі є загальноосвітня школа I–III ступенів, дитячий садок «Дударик», будинок культури, бібліотека, відділення зв'язку, фельдшерсько-акушерський пункт.Село газофіковане, вуличного освітлення не має. Бібліотекою завідує Галина Василівна Христан — член спілки письменників України.

Церква[ред. | ред. код]

ПЦУ Покрови Пресвятої Богородиці 1911 р., отець Мирослав Хімейчук,

УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці, отець Валерій Лендел.

Символіка[ред. | ред. код]

Герб[ред. | ред. код]

Гербом села Саджавка є закруглений щит який пересічено на дві частини. У верхній частині на зеленому полі зображення золотої в’їзної брами з частоколом, у нижній – на золотому тлі зображення водойми овальної форми ( Саджавки) з трьома срібними рибами у ній. Щит обрамлений декоративним картушем і увінчаний сільською короною. В’їзна брама і частокіл нагадують, що в давньоруський період село було важливим форпостом Галицько-Волинської держави, водойма (Саджавка) з трьома рибами символом, від якого населений пункт отримав свою назву. Золоте тло щита у поєднанні з синьою барвою відображають національно-визвольну боротьбу саджавчан за незалежність України впродовж кількох століть. Зелений фон уособлює розташування села в підніжжі вічнозелених Карпатських гір.

Прапор[ред. | ред. код]

Квадратне або прямокутне (розміром 1:2) полотнище, пересічене срібною смугою на дві рівні частини. У верхньому полі на зеленому тлі – срібний контур Карпатських гір, у нижньому, синьому – три срібні риби. Срібний контур гір на прапорі асоціюється з розташуванням села в підніжжі першої гряди Карпатських гір. Срібна риба у синьому полі є символом найпопулярнішого заняття місцевих жителів – розведення риби – з часів заснування поселення.

Сільські голови Саджавки періоду незалежності[ред. | ред. код]

  • Михайло Ількович Христан (1990–1994)
  • Микола Андрійович Христан (1994–2002)
  • Михайло Якович Джигринюк (2002–2004)
  • Олег Михайлович Кисляк (2005–2010)
  • Михайло Ількович Христан (з 2010 р.)

Персоналії[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 171 – Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. - 252 s.
  2. За межею повернення
  3. 25 тисяч мешканців отримають газ. На Прикарпатті урочисто запустили підвідний газопровід. ФОТО+ВІДЕО

Джерела[ред. | ред. код]