Принцип пропорційності

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Принцип пропорційності — загальноправовий принцип, спрямований на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу приватних і публічних інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав мають бути істотними, а засоби їх досягнення обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються; дозволяє досягти розумного співвідношення між цілями державного впливу та засобами їх досягнення [1].
Принцип пропорційності являє собою загальний, універсальний принцип права, який вимагає співрозмірного обмеження прав та свобод людини для досягнення публічних цілей [2].

Принцип пропорційності, який був названий в Угодах про утворення ЄС (зокрема, в у ст. 5 Договору про заснування Європейського співтовариства), а також закріплений в міжнародних нормативних актах, рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, орієнтує на те, що мета процесуальних дій має бути суспільно вагомою, для досягнення певної мети органи влади не можуть накладати на громадян зобов'язання, які перевищують установлені межі необхідності, а засіб досягнення суспільно вагомої мети має бути найменш обтяжливим для людини в конкретних умовах[1].

У Рішенні від 25 січня 2012 р. № 3-рп/2012 (справа № 1-11/2012) Конституційний Суд України зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип пропорційності, який у сфері соціального захисту означає, зокрема, що заходи, передбачені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети та мають бути співмірними з нею.

Становлення принципу пропорційності[ред. | ред. код]

У 1965 році Конституційний Суд ФРН в одному зі своїх рішень зазначив: «У Федеральній Республіці Німеччина принцип пропорційності є неписаним конституційним принципом. Він походить з принципу верховенства права і, у дійсності, з природи основних прав, оскільки вони відображають загальне право на свободу громадянина від держави, які можуть бути обмежені державними органами тільки у випадку переслідування абсолютно необхідного публічного інтересу» [3]. Далі, посилання на принцип пропорційності був і в інших рішеннях Конституційного Суду ФРН [4].Отже, Конституційний Суд ФРН виводить принцип пропорційності з принципу верховенства права і пов'язує його з основними правами особи, а точніше з можливістю їх обмеження державними органами, яке може мати місце лише у випадку переслідування абсолютного публічного інтересу.

В законодавстві практично у всіх європейських країн , які так чи інакше прямо вказують на відповідність між обмеженнями прав і публічними цілями.

Так, принцип пропорційності міститься в частині третій статті 13, статті 14 Основного Закону ФРН, статті 4 Декларації прав людини і громадянина Франції від 26 липня 1789 року [5], частині третій статті 55 Конституції Російської Федерації [6]. Застосовує цей принцип також у своєму рішенні Конституційний Суд Португалії [7].

Принцип пропорційності випливає із логічного аналізу співвідношення завдань кримінального процесу та його окремих інститутів. Він безпосередньо визначений у Кодексі поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., де зазначається, що працівники правоохоронних органів, у тому числі і ті, що здійснюють розслідування, зобов’язані поважати і захищати гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки у випадках крайньої необхідності та в тих межах, в яких це потрібно для виконання обов’язків[2].

Принцип пропорційності у ЄС[ред. | ред. код]

Пропорційність-один із загальних принципів права Європейського співтовариства. Спочатку він був визнаний Судом ЄС, а згодом закріплений як загальний принцип в Угодах про утворення ЄС(зокрема, в ст. 5 Договору про заснування Європейського співтовариства). У розгорнотому формулюванні він звучить так: для досягнення певної мети органи влади не можуть накладати на громадян зобов'язання, які перевищують установлені межі необхідності, що випливають з публічного інтересу.

Принцип пропорційності є універсальним і незмінним гарантом захисту основних прав і свобод людини за допомогою збалансованого обмеження прав і свобод та забезпечення гармонії в суспільстві [8].

Принцип пропорційності у практиці Європейського суду з прав людини[ред. | ред. код]

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що цей принцип пов'язаний насамперед із проблемою правомірностей обмежень прав людини. Завдяки діяльності суду в праві Конвенції щодо кожного з прав людини склалися критеріх припустимого втручання держави, засновані на принципі пропорційності, унаслідок чого він набуває універсального значення. При цьому такі критерії стосуються як нормативно-правових, так і індивідуально-правових заходів. Так, незалежно від конкретних формулювань обмежень прав людини, при оцінці їхної правомірності та виправданості Суд послідовно вирішує чотири групи питань:

  1. Чи було передбачене законом те обмежання (втручання), що заперечується;
  2. чи переслідувало воно одну з легітимних цілей, зазначених у конвенції;
  3. чи було воно необхідним у демократичному суспільстві;
  4. чи було воно розмірним до тієї правової мети, яка досяглась[10].

При встановлені обмежень має зберігатися сутність суб'єктивного громадянського права, що здійснюється на розсуд особи, якщо це не йде у розріз з важливими суспільними інтересами та правами інших уповноважених осіб [11].

Вимога мінімальності державно-правового впливу на суспільні відносини означає, що засоби повинні бути якнайменш обтяжливими для суб'єктів права.[12] В умовах правової держави заборона надмірного державного втручання у свободу особи розглядається як аксіоматична вимога: держава має право обмежувати право людини тільки тоді, коли це дійсно необхідно, і тільки в такому обсязі, в якому її заходи будуть співмірними з поставленою метою. Іншими словами, у цій сфері проголошується і діє принцип пропорційності (розмірності, адекватності) [13].

Розглянемо питання щодо правомірності застосування сили при затриманні у світлі тлумачення ст. 3 ЄКПЛ крізь призму принципу пропорційності. У справі Ранінен проти Фінляндії ЄСПЛ стверджує, що «одягання наручників зазвичай не становить порушення ст. 3 ЄКПЛ, якщо цей захід було вжито в межах законного арешту і тримання під вартою, і якщо він не супроводжувався використанням сили або публічним приниженням, що перевищує межі необхідності за таких обставин. У цьому контексті важливо, зокрема, встановити, чи є причини вважати, що зазначена особа протидіятиме арешту або спробує заподіяти шкоду або тиск на свідків» [14]. У цьому випадку принцип пропорційності був дотриманий. На противагу цій справі, де явно видно незбереження принципу пропорційності, є справа Яллох проти Німеччини, у якій мало місце порушення ст. 3 ЄКПЛ через медичне втручання, а саме примушування заявника вжити блювотний засіб з метою отримання доказів (виведення наркотиків з організму). Суд вказав, що «компетентні органи завдали заявнику тяжкого втручання у його фізичну і психічну цілісність проти його волі. Заявника змусили блювати не з лікувальною метою, а для отримання доказів. Натомість мети можна було досягти простішим природнім способом».

Принцип пропорційності в українському праві[ред. | ред. код]

В українському праві принцип пропорційності відображено в положеннях ст.34 (право на свободу думки і слова), ст. 35 (право на свободу світогляду і віросповідання), ст.39 (право збиратися мирно, проводити збори, мітинги) Конституції України, згідно з якими права та свободи людини і громадянина можуть бути обмежені законом тільки тією мірою, якою це необхідно в таких конституційно значимих цілях, як захист основ конституційного устрою (національної безпеки та громадянського порядку), моральності, захисту прав і свобод інших людей. В контексті принципу пропорційності зазначені норми Конституції України складаються з таких основних елементів:

  1. Принцип пропорційності має фундаментальне значення для визначення обсягу дії основоположних прав і свобод людини та громадянина;
  2. Принцип пропорційності регулює питання обмеження прав і свобод людини і громадянина;
  3. Обмеження прав можливе лише законом;
  4. Закон, яким запроваджуються певні обмеження, повинен давати змогу визначити мету їх встановлення;
  5. Обмеження прав можливе лише за необхідності досягнення конституційно значимих цілей;
  6. Мета встановлення певних правових обмежень повинна бути легітимною й істотною;
  7. Міра обмеження прав як засіб досягнення мети повинна відповідати цій меті і не повинна бути надмірною.[9]

Принцип пропорційності у практиці Конституційного Суду України[ред. | ред. код]

Конституційний Суд України визначає принцип пропорційності, в першу чергу, як процесуальну справедливість: «Обмеження конституційних прав повинно відповідати принципу пропорційності: інтереси забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки тощо можуть виправдати правові обмеження прав і свобод тільки в разі адекватності соціально обумовленим цілям» [15].

Конституційний Суд активно використовує принцип пропорційності на практиці. В ряді рішень цей принцип використовується, але не зазначається. Взагалі, вимоги Конституційного Суду України, які випливають з характеристики принципу пропорційності, дуже схожі до загальноєвропейських. Але не збігаються.

Встановлення передбаченого ч. 2 ст. 211 СК України максимально допустимого віку є обмеженням права фізичних осіб на усиновлення, співрозмірним (пропорційним) меті правової охорони усиновлення. Призначення інституту усиновлення полягає в сімейному вихованні дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак мета усиновлення не досягається в разі смерті усиновлювача до досягнення усиновлюваною дитиною повноліття, оскільки в цьому випадку виникає ризик повернення дитини до дитячого будинку чи іншої форми несімейного виховання[16].

Конституційний Суд, посилаючись на досвід Венеційської комісії, вказав, що обмеження вимоги щодо реєстрації політичних партій самі по собі не можуть розглядатись як порушення права громадян на об'єднання. Тобто, обмеження щодо участі іноземців у політичних партіях, фінансування політичної діяльності іноземними державами, їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями є пропорційними для досягнення таких легітимних цілей як національна безпека та громадський порядок, охорона здоров'я населення або захист прав і свобод інших людей. Використовуючи досвід Європейського Суду з прав людини, Конституційний Суд встановив, що обмеження є пропорційними при умові «збереження основного змісту прав і свобод».

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України. Видання 12-те доповн. і перероб. / В. М. Тертишник. – К.: Алерта, 2016 . – С.21. ISBN 978-617-566-370-7. 
  2. Тертишник В. М. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. Академічне видання. – Підручник. / В. М. Тертишник. – Київ: Алерта, 2014. - 154-155. ISBN 978-517-566-273-1 Перевірте значення |isbn= (довідка). 

Джерела[ред. | ред. код]

Аленін Ю. П. Поняття та система принципів кримінального провадження / Ю. П. Аленін,  В. К. Волошина // Наукові праці НУ ОЮА. – 2014. – Т. XIV. – С. 78-89.

 Галаган О. І. Поняття та система засад (принципів) кримінального провадження / О. І. Галаган, Д. П. Письменний // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2013. – № 4.  – С. 167-172.

Євтошук Ю. Принцип пропорційності та його вимоги у сфері законотворчості / Ю. Євтушок // Віче. –  2012. – №22. –  С. 22 24.

Погребняк С. П. Принцип пропорційності у судовій діяльності / С. П. Погребняк // Філософія права і загальна теорія права. – 2012. – № 2. − С. 49−55.  

Погребняк С. Принципи права: доктринальні питання / С. Погребняк // Право України. – 2013. – № 9. – С. 217-218. 

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія / С. П. Погребняк. – Х.: Право, 2008. – 240 с.

Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України. Видання 13-те доповн. і перероб. / В. М. Тертишник. – К.: Правова єдність, 2017. – 824 с.

Тертишник В. М. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. Академічне видання.  – Підручник. / В. М. Тертишник. – Київ: Алерта, 2014. – 440 с.

Уваров В. Г. Застосування практики Європейського Суду з прав людини та норм міжнародно-правових актів в удосконаленні кримінального судочинства України: монографія / В. Г. Уваров; за заг. ред. доктора юрид. наук В. М. Тертишника. – Дніпропетровськ, 2012. –  268 с.