Перейти до вмісту

Психоделічна музика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Психоделічна музика (англ. Psychedelic music) — широкий спектр музичних стилів[1], що беруть свій початок у «психоделічну еру» 1960-х — 1970-х років і пов'язані зі зверненням до явища психоделії. В окремих випадках це стосується створення музики під впливом психоделиків, а в деяких — сприйняття під їхнім впливом, причому, нерідко, для посилення ефекту[2][3]. Як правило, серед багатоманіття психоделічної музики 1960-70-х років виділяють психоделічний рок, психоделічний поп, психоделічний фолк та психоделічний соул, у 1990-ті роки стали популярними психоделічний транс (psy-trance) та психоделічний ембієнт (Psybient).

Характеристика

[ред. | ред. код]

У психоделічної музики є низка важливих особливостей. Екзотичні інструменти є загальним явищем. Пісні часто мають більш диз'юнктивну структуру пісні, ніж сучасна поп — музика. Часто використовуються сюрреалістичні, химерні, езотерично чи літературно-натхненні тексти пісень. Часто акцентується на розширених інструментальних сегментах. Також використовуються вишукані студійні ефекти, такі як зворотні стрічки, панорамування музики з одного боку на інший стереодоріжки, із використанням звуку електронного фазування, довгих циклів затримки та екстремальної реверберації. У 1960-х роках було використано електронні інструменти, такі як синтезатори. Пізніші форми електронної психоделії також використовували повторювані комп'ютерні удари.

Майкл Гікс так описує походження психоделічних напрямів:

Щоб зрозуміти, що робить музику стилістично «психоделічною», слід розглянути три основні ефекти ЛСД: дехронізацію (dechronicization), деперсоналізацію та динамізацію (dynamization). Дехронізація дає змогу споживачеві препарату вийти за межі звичного сприйняття часу. Деперсоналізація дозволяє втратити відчуття власного «я» та досягти «усвідомлення нерозрізненої єдності». Динамізація, як писав Тімоті (Тім) Лірі, змушує все — від підлоги до ламп — ніби згинатися, коли «звичні форми розчиняються в рухомих, танцюючих структурах»... Музика, яка є справді «психоделічною», наслідує ці три ефекти.[4]


Історія розвитку

[ред. | ред. код]

1960-1970-ті роки

[ред. | ред. код]

Психоделічна музика почала свій розвиток у 1960-х роках у Великій Британії та США на хвилі підйоми рок-культури, базуючись на елементах року та запозичуючи досвід експериментів з електронною апаратурою і, частково, східних музичних культур. Психоделічна музика з'явилася серед фольклорних та рок-гуртів у США та Великій Британії, створивши піджанри психоделічного фолку, психоделічного року, кислотного року та психоделічної попмузики до занепаду на початку 1970-х. У Сан-Франциско зароджувалася музика народних клубів, кав'ярень та незалежних радіостанцій, які обслуговували студентів у сусідньому Берклі та вільних мислителів, які тяжіли до міста. У музикантів джазу та блюзу існувала культура вживання наркотиків, а на початку 1960-х років серед народних та рок-музикантів почало зростати вживання наркотиків. Одним з перших музичних використань терміна «психоделічний» була нью-йоркська фолк — група The Holy Modal Rounders в 1964 році.[5]. Народний і авангардний гітарист Джон Фейгі записав на початку 1960-х років кілька композицій, у яких експериментував із незвичними студійними прийомами, зокрема використанням зворотного відтворення магнітної стрічки, а також нетрадиційним інструментальним супроводом, включаючи флейту й ситар. Його дев'ятнадцятихвилинна композиція «The Great San Bernardino Birthday Party» «передбачила елементи психоделії завдяки своїм нервовим імпровізаціям і незвичним гітарним строям». Подібно до цього, рання творчість фолк-гітариста Сенді Булла «поєднувала елементи фолку, джазу, а також індійських і арабських ладів»[6] . Його альбом Fantasias for Guitar and Banjo (1963) досліджував різноманітні музичні стилі й «також може бути цілком обґрунтовано названий одним із найперших психоделічних альбомів»[7] .

У наступні десятиліття психоделічна музика інспірувала появу низки споріднених напрямів, зокрема прогресив-року, краутроку та хеві-металу.[8], а з 1970-х років - психоделічний фанк, неопсиходелія та стоунер-рок, та психоделічними напрямами електронної музики, зокрема acid house, трансом і новим рейвом.[8][9]

Невдовзі музиканти почали — спершу опосередковано, а згодом і прямо — звертатися до ЛСД та намагалися відтворити або передати в музиці досвід його вживання, так само як це робили психоделічне образотворче мистецтво, література та кіно.[10] Ця тенденція розвивалася паралельно у США та Великій Британії як частина взаємопов’язаних фолкової та рок-сцен.[11] Засвоєння психоделічного звучання поп-музикою сприяло його комеріалізації.[12] Психоделічний рок досяг свого піку в останні роки десятиліття; у 1967–1968 роках він став провідним звучанням рок-музики — або в химернішому британському варіанті, або в жорсткішому американському варіанті acid rock Західного узбережжя.[13][14] У США кульмінацією психоделічного піднесення 1967 року стало так зване «літо кохання» — пов’язаний із рухом гіпі та психоделією контркультурний сплеск у Сан-Франциско, — а завершенням цього етапу став Вудстокський фестиваль 1969 року, на якому виступила більшість провідних психоделічних виконавців, зокрема Джимі Гендрікс, Дженіс Джоплін, Jefferson Airplane та Santana.[15]

Іншим напрямком кінця 1960-х років став психоделічний фолк, що відрізнявся більшою опорою на фольклор та переважанням акустичних інструментів. На перетині психоделічного року, соул та фанк-музики в кінці 1960-х виник психоделічний соул. Як і психоделічному року, цій течії властиве використання електрогітар, електроорганів та звукових ефектів.

Елементи психоделії потрапили навіть у поп-музику, викликавши до життя такий термін, як психоделічний поп. Якщо психоделічний рок намагався максимально розширити стилістичні обрії впровадженням нових засобів виразності, то поп-музика обмежувалася лише введенням окремих інновацій у прості для сприйняття пісні. До психоделічного попу відносять окремі роботи The Beach Boys (напр. Smiley Smile) та The Beatles (напр. Magical Mystery Tour).

Занепад

[ред. | ред. код]

До кінця 1960-х тенденція до використання психоделії в музиці почала відходити. LSD було оголошено незаконним у США та Великій Британії в 1966 р.[16] Серія вбивств, скоєних послідовниками Чарльза Менсона, яких він надихав власними психоделічними та апокаліптичними ідеями, викликала хвилю негативного ставлення до руху хіпі.[17]. Ситуацію не врятував і безкоштовний концерт «Альтамонт» у Каліфорнії, де 6 грудня 1969 року виступали The Rolling Stones. Замість символу єдності він став сумнозвісним через смертельне вбивство глядача охоронцями з Hells Angel[18].

Багато рок-музикантів повернулися до глибоких джерел витоків рок-н-ролу, що призвело до «ретрогресивної, пост-психоделічної музики»[19]. За словами музикознавця Френка Гофмана, пост-психоделічний хард-рок відрізняється більш «кінематографічними стилями на гітарі та захоплюючими ліричними образами»[20]. Едвард Макан зазначає, що "пост-психоделічні стилі хард-рок / хеві-метал " мали «слабший зв'язок з етосом хіпі» і більшим використанням блюзового 12-такту [21].

Психоделічний рок був важливим мостом між блюзово-орієнтованим роком та пізнішою появою металу. Багато музикантів під час пост-психеделічної ери перейняли більш жорстке почуття професіоналізму та елементи класичної музики, про що свідчать концептуальні альбоми Pink Floyd та Emerson, Lake & Palmer. Постпсиходелічний рок початку 1970-х сформувався в межах невеликих і середніх незалежних лейблів[22]. Британські музиканти і групи, які сприйняли психоделію, перейшли до створення жанру прогресивного року в 1970-х. Деякі групи підтримували явно психоделічний курс у 1970-х, більшість груп відмовилися від психоделічних елементів на користь інших експериментів. Коли Німецькі групи з психоделічного руху відійшли від своїх психоделічних коренів і робили все більший акцент на електронні звучання. Їх прийняття електронних синтезаторів, поряд з музичними стилями, дослідженими Брайаном Іно в його клавіатурі, мали великий вплив на подальший розвиток електронного року.

1980-1990-ті роки

[ред. | ред. код]

Відродження інтересу до психоделії у 1980-ті роки пов'язано із течією неопсиходелії (англ. Neopsychodelic). Значну роль у його просуванні зіграв лейбл Elephant 6. Звернення психоделії відмічають у творчості таких гуртів, зокрема таких як The Flaming Lips, Imagining Yellow Suns, Spacemen, Super Furry Animals, у більш попсовому варіанті — The Apples in Stereo, Dark Meat, The Dukes of Stratosphear, The Essex Green та інші.

Трансова музика виникла в німецьких техно та хардкорних сценах початку 1990-х. Він підкреслював короткі та повторювані синтезаторські лінії з мінімальними ритмічними змінами та випадкові атмосферні синтезатори, з метою переведення слухачів у стан, подібний до трансу. Проте психоделічну музику затьмарила поява нових жанрів електронної музики, перш ніж знову злетіти в кінці десятиліття і почати домінувати в клубах. Незабаром вона почала розпадатися на низку піджанрів, включаючи прогресивний транс, гоа-транс, психоделічний транс, жорсткий транс і піднесений транс.

Бурхливий розвиток електронних інструментів, а пізніше — музичного програмного забезпечення відкрив нові обрії для втілення ідей трансформації свідомості. У швидкій електронній музиці таким музичним напрямком став транс, відмітними рисами якого стали повторювані з деякими трансформаціями пульсуючі мелодичні структури та характерні звуки синтезаторів Roland TR-808, TR-909 та TB-303. В кінці 1990-х років з'явилося таке відгалуження трансової музики, як психоделічний транс, що відрізняється використанням новітніх семплів. До гуртів психоделічного трансу відносять іспанський 1200 Micrograms, британський Green Nuns Of The Revolution, фінські Haltya, Salakavala та інші.

У повільній електронній музиці ідеї психоделії знайшли своє втілення в психоделічному ембієнті (англ. Psybient) в кінці 1990-х років. Біля витоків цього стилю стояли такі гурти як Shpongle, а також, частково The Infinity Project та Bluetech.

Нові віяння

[ред. | ред. код]

У Британії в 2000-х років поєднання інді-року з танцювальним панком було названо «новим рейвом» в публічній рекламі і цей термін був підібраний і застосований до ряду груп. Це сформувало сцену з подібною візуальною естетикою до попередньої психоделічної музики, наголошуючи на візуальних ефектах: палички, неонові та інші вогні були загальним явищем, а послідовники сцени часто одягались у надзвичайно яскравий та флуоресцентний кольоровий одяг.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ C. Heylin, The Act You've Known for All These Years: the Life, and Afterlife, of Sgt. Pepper (London: Canongate Books, 2007), ISBN 1-84195-955-3, p. 85.
  2. ↑ The Hidden Therapist—evidence for the central role of music in psychedelic therapy. wavepaths.com (англ.). Процитовано 15 листопада 2021.
  3. ↑ Siebert, Amanda. Wavepaths: The Neuroscientist-Founded Company Producing Music For—And As—Psychedelic Therapy. Forbes (англ.). Процитовано 15 листопада 2021.
  4. ↑ Hicks, Michael (Серпень 2000). Sixties Rock: Garage, Psychedelic, and Other Satisfactions. Chicago, IL: University of Illinois Press. с. 63—64. ISBN 0-252-06915-3.
  5. ↑ M. Hicks, Sixties Rock: Garage, Psychedelic, and Other Satisfactions (University of Illinois Press, 2000), ISBN 978-0-252-06915-4, pp 59–60.
  6. ↑ Unterberger, Richie. Sandy Bull — Biography. Allmusic. Rovi Corp. Процитовано 16 липня 2013.
  7. ↑ Greenwald, Matthew. Fantasias for Guitar & Banjo — Album Review. Allmusic. Rovi Corp. Процитовано 16 липня 2013.
  8. 1 2 Bogdanov, Vladimir; Woodstra, Chris; Erlewine, Stephen Thomas, ред. (2002). All Music Guide to Rock: The Definitive Guide to Rock, Pop, and Soul (вид. 3rd). Milwaukee, WI: Backbeat Books. с. 1322—1323. ISBN 0-87930-653-X.
  9. ↑ St. John, Graham, ред. (2004). Rave Culture and Religion. New York: Routledge. с. 52. ISBN 0-415-31449-6.
  10. ↑ Campbell, Michael (2008). Popular Music in America: And the Beat Goes on (вид. 3rd). Boston, MA: Cengage Learning. с. 212—213. ISBN 0-495-50530-7.
  11. ↑ Grunenberg, Christoph; Harris, Jonathan, ред. (2005). Summer of Love: Psychedelic Art, Social Crisis and Counterculture in the 1960s. Liverpool: Liverpool University Press. с. 137. ISBN 0-85323-919-3.
  12. ↑ Psychedelic pop. AllMusic. Процитовано 3 липня 2026.
  13. ↑ Bogdanov, Vladimir; Woodstra, Chris; Erlewine, Stephen Thomas, ред. (2002). All Music Guide to Rock: The Definitive Guide to Rock, Pop and Soul (вид. 3rd). Milwaukee, WI: Backbeat Books. с. 1322—1323. ISBN 0-87930-653-X.
  14. ↑ Brend, Mark (2005). Strange Sounds: Offbeat Instruments and Sonic Experiments in Pop. Hal Leonard. с. 88. ISBN 978-0-87930-855-1.
  15. ↑ Bennett, Andy (2004). Remembering Woodstock. Aldershot: Ashgate. ISBN 0-7546-0714-3.
  16. ↑ I. Inglis, The Beatles, Popular Music and Society: a Thousand Voices (London: Palgrave Macmillan, 2000), ISBN 0-312-22236-X, p. 46.
  17. ↑ D. A. Nielsen, Horrible Workers: Max Stirner, Arthur Rimbaud, Robert Johnson, and the Charles Manson Circle: Studies in Moral Experience and Cultural Expression (Lanham MD: Lexington Books, 2005), ISBN 0-7391-1200-7, p. 84.
  18. ↑ J. Wiener, Come Together: John Lennon in his Time (Chicago IL: University of Illinois Press, 1991), ISBN 0-252-06131-4, pp. 124–6.
  19. ↑ Hoskyns, Barney (2009). Waiting for the Sun: A Rock 'n' Roll History of Los Angeles. Hal Leonard Corporation. с. 172—73. ISBN 978-0879309435.
  20. ↑ Hoffman, Frank (2016). Chronology of American Popular Music, 1900-2000. Routledge. с. 286. ISBN 978-1135868864.
  21. ↑ Macan, Edward (1997). Rocking the Classics: English Progressive Rock and the Counterculture. Oxford University Press. с. 52. ISBN 0195356810.
  22. ↑ Tandt, Christophe Den (2 вересня 2012). The Rock Counterculture from Modernist Utopianism to the Development of an Alternative Music Scene. Volume!. 9 : 2 (9 : 2): 16—30. doi:10.4000/volume.3261.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Психоделічна_музика&oldid=48488582