Pink Floyd

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Pink Floyd
фотографія
Фотографія всіх п'ятьох членів гурту (1968 р.)
Зліва направо: Нік Мейсон, Сід Барретт, Девід Ґілмор, Роджер Вотерс і Річард Райт
Основна інформація
Жанр Прогресивний рок[1] психоделічний рок
спейс-рок
Роки 1965 — 1995[2], 20132014
Країна Велика Британія Велика Британія
Лейбл EMI, Capitol Records, Columbia Records, Parlophone Records
Колишні
учасники
Боб Клоз
Девід Ґілмор
Нік Мейсон
Річард Райт
Роджер Вотерс
Сід Барретт
pinkfloyd.com

Pink Floyd (укр. Пінк Флойд) — британський рок-гурт, провідний представник жанрів психоделічного та прогресивного року. Один з найуспішніших гуртів Великобританії, відомий своєю психоделічно-космічною музикою, філософськими текстами, експериментами зі звуком, цікавими обкладинками альбомів й оригінальними концертами. Гурт продав понад 210 мільйонів альбомів по всьому світу[3][4][5], включаючи 74,5 мільйонів альбомів у США.[6] Гурт «Pink Floyd» сформувався в Лондоні в 1965 році, коли Сід Барретт переїхав туди з Кембриджа і приєднався до гурту «The Tea Set», який склали студенти Regent Street Polytechnic Нік Мейсон, Роджер Вотерс, Річард Райт і Боб Клоуз[en].[7] Гурт став одним з найпопулярніших у Лондонському андеґраунді в кінці 1960-х. Але дивна поведінка Барретта скоро призвела до того, що його замінили на гітариста й вокаліста Девіда Гілмора[8]. Тоді вокаліст і басист Роджер Вотерс потроху став домінувати в гурті з кінця 1970-х до його виходу з гурту в 1985 році. Гурт завжди був популярним в Англії, хоча вони не досягли справжнього світового визнання аж до виходу концептуальних альбомів The Dark Side of the Moon (1973), Wish You Were Here (1975), Animals (1977) і рок-опери The Wall (1979).

Тепер «Pink Floyd» вже ніколи не виступить колишнім складом — після смерті Сіда Барретта 7 липня 2006 року, 15 вересня 2008 року у віці 65 років пішов з життя і Річард Райт.

Історія[ред.ред. код]

Формування (1963—1964)[ред.ред. код]

Нік Мейсон та Роджер Вотерс познайомилися в університеті Вестмінстера в Лондоні, де обидва вчилися на факультеті архітектури. Вони почали грати разом у групі, сформованій Кітом Нобле та Клівом Меткалфом. Пізніше до них приєднався Річард Райт, і секстет був названий «Sigma 6». Дівчина Райта — Джульєтта Гейл — була частою гостею на репетиціях групи. Роджер Вотерс, перш ніж перейти на бас-гітару, грав на ритм-гітарі. «Sigma 6» грала пісні гурту «The Searchers» та композиції, які написав студент Кен Чепмен, що став менеджером групи та автором пісень. У вересні 1963 року Мейсон та Вотерс переїхали на більш дешеву квартиру у Стенхоп Гарденс, власником якої був викладач університету — Майк Леонард. Леонард допомагав молодій групі у репетиціях. «Sigma 6» використовувала цю квартиру для своїх репетицій. Пізніше Мейсон виїхав з квартири, а його кімнату зайняв новий гітарист Боб Клоуз. Протягом виступів назва групи неодноразово змінювалася, «Sigma 6» пройшла через ряд перехідних імен, у тому числі «Meggadeaths», «The Abdabs» та «The Screaming Abdabs», «Leonard's Lodgers», «The Spectrum Five», перш ніж зупинитися на Tea Set. Незабаром Меткалф та Нобел покинули гурт. Восени 1963 року сімнадцятирічний Сід Барретт прибув до Лондона для навчання. Вотерс та Барретт були приятелями з дитинства (Вотерс часто відвідував Барретта в будинку його матері). Барретт приєднався до складу «Tea Set» в 1964-му році і оселився у Вотерса та Клоуза.

Період з Сідом Барреттом (1964—1968)[ред.ред. код]

Як The Pink Floyd Sound був створений[ред.ред. код]

Після відходу Ноубела та Меткалфа «Tea Set» залишився без вокалістів. Відчуваючи сильну нестачу у вокалі, Клоуз познайомив гурт з Крісом Деннісом, який став його фронтменом. Після приходу Денніса «Tea Set» змінила назву на «The Pink Floyd Sound», на честь двох блюзових музикантів, записи яких Барретт тримав у власній колекції — Пінка Андерсона[en] та Флойда Каунсіла[en]. Барретт перейменував групу, оскільки на одному з виступів він з'ясував, що на ньому була присутня група, яка теж носила назву «Tea Set». Сам Денніс невдовзі виїхав до Бахрейну, передавши функції фронтмена гурту Сіду Барретту.

Перший візит на студію звукозапису відбувся в грудні 1964 року. Члени групи потрапили до студії завдяки зв'язкам Райта. Його друг працював на студії у Вест Хемпстеді та використав перерву для запису декількох сетів[9] «The Pink Floyd Sound». Під час їх сесій були записані чотири пісні, які стали першими демозаписами групи, і включали в себе кавер-версію на класичну ритм-н-блюзову композицію «I'm a King Bee» та три пісні, створені Сідом Барреттом: «Butterfly» («Метелик»), «Lucy Leave» (Люсі зостається) та «Double—O Bo» («Подвійний О Бо»[10]).

Потім «The Pink Floyd Sound» стали постійними гостями в лондонському Каунтдаун Клаб, де грали по 90 хвилин з пізнього вечора до раннього ранку. Також група була запрошена на телепередачу «Ready Steady Go!», яка шукала молоді таланти. Боб Клоуз покинув групу в 1965-му році, а лід-гітаристом та ведучим вокалістом групи став Сід Барретт.

The «Pink Floyd Sound» продовжували грати в клубах переважно ритм-н-блюзові композиції. На одному з таких виступів у березні 1966 року їх помітив Пітер Дженнер[en]. Дженнер, лектор у лондонській школі економіки та політичних наук, був захоплений акустичними ефектами, створеними Барреттом та Райтом під час їхнього виступу, і спільно зі своїм другом Ендрю Кінгом[en] став менеджером групи. Саме в цей час група стала експериментувати в музиці і зі своїми виступами. Під проводом Дженнера група почала виступати на лондонських підпільних концертах у таких клубах, як UFO, а продюсери групи організували менеджерську компанію для рок-груп під назвою «Blackhill Enterprises». Відносини «The Pink Floyd Sound» з «Blackhill Enterprises» зміцнилися, перетворившись у шестигранне підприємство. До жовтня 1966 року записи групи поповнилися ще декількома сетами власних пісень.

Перші записи[ред.ред. код]

Перший професійний запис було зроблено на фірмі Polydor в січні 1967 року, це були композиції «Arnold Layne» та «Interstellar Overdrive». Однак майже одразу група підписала контракт з EMI, і перші сингли вийшли вже на EMI. 11 березня 1967 вийшов сингл «Arnold Layne/Candy And A Currant Bun», що досяг 20-го місця в чартах. Однак відтворення на радіо пісні «Arnold Lane» було невдовзі заборонене через уривок з тексту: це була розповідь про трансвестита на ім'я Арнольд Лейн, який вночі при світлі місяця викрадав з мотузок жіночу білизну, а потім перед дзеркалом наряджався у викрадене. Композицію «Candy And A Currant Bun» спочатку назвали «Let's Roll Another One» («Давай скрутимо ще по одній»), але назву з явними натяками на вживання наркотиків довелося терміново змінити.

16 червня вийшов другий сингл «See Emily Play/The Scarecrow».

Згодом ранні сингли групи, які написав Барретт, були видані на альбомах The Best of the Pink Floyd (1970), Relics (1971), Masters of Rock (1974).

The Piper at the Gates of Dawn[ред.ред. код]

Обкладинка альбому «The Piper at the Gates of Dawn»
Докладніше: The Piper at the Gates of Dawn

Виданий у серпні 1967 року дебютний студійний альбом групи The Piper at the Gates of Dawn (поширений некоректний переклад назви альбому — «Волинщик біля воріт зорі», хоча насправді це всього лише назва глави в перекладі Ірини Токмакової — «Сопілка біля порога зорі» з улюбленої книги Сіда «Вітер у вербах» Кеннета Грема[en], де «The Piper» — це, звичайно, ніякий не «волинщик», а бог Пан, що грає на сопілці) вважають найкращим прикладом англійської психоделічної музики.[11] Треки[12] з цієї платівки демонструють музичну суміш — від авангардної «Interstellar Overdrive» («Космічне перевантаження») до химерної «Scarecrow» («Опудало»), меланхолійної пісні, написаної під натхненням від сільських ландшафтів, що оточували Кембридж. Альбом був успішний і став шостим в британських чартах[13].

Однак не всі учасники гурту витримали тягар успіху, що звалився на них. Вживання наркотиків та постійні виступи зламали лідера гурту Сіда Барретта. Його поведінка ставала все більш нестерпною, нервові зриви та психози повторювалися все частіше, виводячи з себе інших членів групи (особливо Роджера). Неодноразово бувало, що Сід просто «виключався», «пішов у себе» прямо на концерті. У січні 1968 року до гурту приєднався давній знайомий Роджера і Сіда гітарист Девід Гілмор, щоб замінити Барретта. До приєднання до ансамблю Гілмор побував в Парижі, де організував власну групу і здійснив з нею турне по Європі. Змінив багато занять, в тому числі ремесло натурщика, прекрасно оволодів французькою мовою. Планували, що Сід, хоча і не виступатиме, але продовжить писати пісні для групи. На жаль, з цієї затії нічого не вийшло.

У квітні 1968 року «відставка» Барретта була формалізована, але Дженнер і Кінг вирішили залишитися з ним. Шестистороннє підприємство «Blackhill Enterprises» припинило свою діяльність. Після виходу з групи Сід випустив два сольні альбоми, а потім повернувся у Кембридж до матері і став вести самотній спосіб життя аж до самої смерті від раку підшлункової залози 2006 року.

A Saucerful of Secrets[ред.ред. код]

Докладніше: A Saucerful of Secrets
Обкладинка альбому «A Saucerful of Secrets»

Незважаючи на те, що Барретт написав велику частину матеріалу для першого альбому, на другий альбом A Saucerful of Secrets («Блюдце, повне таємниць»), що вийшов у червні 1968 року, потрапила лише одна пісня, створена ним, а саме — «Jugband Blues» («Блюз для шумового оркестру»). «A Saucerful of Secrets» посів дев'яте місце у Великій Британії[14].

Наприкінці червня 1968-го було організовано перший знаменитий концерт в Гайд-парку, де «Pink Floyd», Рой Харпер і «Jethro Tull» грали перед захопленою публікою. Цей успіх, а також доброзичливі відгуки преси на їхній новий альбом, дали групі упевненість, яку вона так потребувала після відходу провідного виконавця і композитора.

Основним ліриком в ансамблі тепер став Вотерс, який написав майже всі тексти до цього альбому, з темами літаючих тарілок та інших загадок природи. У музиці залишилося й просторове звучання, і «космічний» колорит, але замість перекручених гітарних звуків тепер забився гіпнотичний пульс бас-гітари, прихований динамізм Барретта поступився місцем потужному звуку церковного органу, на тлі якого чітко чутно кожне слово, найтонші голосові нюанси співака, емоційні гітарні пасажі. Гармонійність і монументальність — стали першими епітетами, які приходили на думку під час прослуховування альбому. «Pink Floyd» залишився вірним підкреслено-спокійному, холодному, але чітко окресленному звуку. У багатьох композиціях було помітно вплив класичних творів Баха, Генделя, Монтеверді, але жодної цитати з композиторів-класиків запозичено не було.

З липня по вересень 1968-го гурт «Pink Floyd» провів тур по Америці і Європі, удосконалюючи свою програму «Прогулянка» до тих пір, поки вона не перетворилася в цілісний твір.

More[ред.ред. код]

Обкладинка альбому «More»
Докладніше: Music from the Film More

27 липня 1969 року — випуск третього альбому «More», який став саундтреком до німецько-американського кінофільму «More» Барбета Шродера. Альбом було записано в березні 1969 року в Студії Еббі Роуд (Abbey Road Studios). В альбомі можна почути змінені версії композицій, які були використані в фільмі, а пісня «Seabirds» («Морські птахи»), яку можна почути у фільмі, взагалі не потрапила до цього альбому. Він досяг дев'ятого місця в хіт-парадах у Великій Британії та 153-го місця в США.

Без Барpетта (1969—1972)[ред.ред. код]

Обкладинка альбому «Ummagumma»

Ummagumma (1969)[ред.ред. код]

Докладніше: Ummagumma

25 жовтня 1969 року виходить «Ummagumma», альбом отримав позитивні відгуки після релізу, досягнувши п'ятого місця в хіт-парадах Великобританії і 74-го місця в США. Виданий як подвійний альбом, його перша частина була записана на двох концертах, які відбулися у квітні та травні 1969 року в Манчестерському комерційному коледжі та клубі «Mothers» в Бірмінгемі. Друга сторона альбому містила сольні студійно-експериментальні роботи кожного учасника гурту, таким чином. ця платівка провела межу між двома етапами творчої діяльності групи. Слово «Ummagumma» на сленгу студентів Кембриджа означало «займатися сексом». Надалі учасники групи говорили, що назва альбому нічого не означає, а просто цікаво звучить.

Atom Heart Mother (1970)[ред.ред. код]

Докладніше: Atom Heart Mother
Обкладинка альбому «Atom Heart Mother»

На початку 1970 року Барретт записав сольний альбом «The Madcap Laughs», половину якого зробив майже за два дні за допомогою Гілмора і Вотерса, а в листопаді того ж року змонтував диск «Barrett» з Гілмором, Райтом і ударником Джеррі Ширлі[en], обидві платівки несли в собі чітко фолкові інтонації.

Влітку 1970-го «Pink Floyd» здійснює турне по Європі, а 18 липня дає ще один безкоштовний концерт у Гайд-парку, зібравши на цей раз стотисячний натовп, потім пішли американські гастролі, лише пізньої осені гурт повернувся додому.[15].

10 жовтня 1970 виходить альбом «Atom Heart Mother», посівший перші місця в британських хіт-парадах і 55-го місця в американських. «Atom Heart Mother» означав перехід творчості групи від психоделічного «​​спейс-року» (термін, до якого учасники «Pink Floyd» завжди мали огиду) до прогресиву — такі обставини вплинули на обкладинку, для якої була обрана корова на прізвисько Лалабель III. Незвичайність такого вибору була зумовлена ​​тим, що музиканти намагалися надати оформленню альбому такий вигляд, аби він ніяк не був пов'язаний з музикою «спейс-рок». Диск не містив в собі ані концепції, ані фокусуючої композиції як такої, представляючи собою скоріше скарбничку розрізнених ідей, ніж цілісний твір. Альбом став помітною віхою у творчому розвитку «Pink Floyd», позначивши підходи, які стануть домінуючими в майбутньому «Dark Side of the Moon». Альбом було записано в лондонській студії на Еббі Роуд інженерами звукозапису Аланом Парсонсом і Пітером Боуном, ставши першим експериментом групи в області квадрофонічного запису. Платівку склали дві інструментальні п'єси — композиції «Atom Heart Mother» з оркестровим аранжуванням і «Alan's Psychedelic Breakfast», а також три пісенні композиції — «If», «Summer '68» і «Fat Old Sun», самі учасники групи завжди скептично відгукувалися про цю свою роботу.

Meddle (1971)[ред.ред. код]

Докладніше: Meddle
Обкладинка альбому «Meddle»

30 листопада 1971 року — випуск «Meddle», назва альбому була придумана під час туру в Японію, і представляла, за висловом Гілмора, гру слів, щось середнє між «медаль» і «втручатися», а попросту — «медаль за втручання». За структурою «Meddle» був дуже схожий на попередній альбом «Atom Heart Mother». У альбомі вперше сформувався фірмовий саунд «Pink Floyd», звичний для більшості слухачів, основою якого став тандем Вотерс-Гілмор, також «Meddle» вперше ліквідував залишки психоделії і ознаменував вступ до самого творчо-плідного для групи десятиліття. Девіда Гілмора уже більше не розглядали як новачка, а він став провідним музикантом групи, у той час, як Вотерс, який спочатку вимушено займався поетичною творчістю, у зв'язку з відходом Барретта, почав долати дитячо-пасторальний характер своєї ранньої лірики, в результаті чого вона стала більш глибокою і змістовною.

Перша сторона платівки містила короткі пісні та одну інструментальну п'єсу, друга сторона — розгорнуту багаточастинну композицію 23-хвилинну «епічну звукову поему» (як її назвав Вотерс) під назвою «Echoes» («Відлуння»). У ній група вперше використала 16-трекові магнітофони взамін чотирьохканальної і восьмиканальної апаратури, а також новий синтезатор EMS VCS 3. При створенні центральної композиції альбому музиканти застосували новий метод: не маючи заздалегідь ніяких заготовок, вони усамітнилися в січні 1971 року у «Abbey Road Studios», і стали записувати всі ідеї, що виникли у них в головах. В результаті вийшло тридцять шість музичних фрагментів, з яких і була створена «Echoes». Дуже цікавий дизайн обкладинки розробив Сторм Торгерсон. За ідеєю членів групи, на фотографії, схожої, з першого погляду, на абстрактні чорнильні розводи, насправді було зображено свиняче вухо, що вловлює звукові коливання, передані хвилями на воді.

Незважаючи на те, що «Meddle» зустрів змішану реакцію критиків і посів у британському хіт-параді 3 рядок (у США 70-е місце), він став великим кроком вперед для самої групи. У той час, як фанати раннього «Пінк Флойд» були дещо спантеличені, гурт набув численну нову аудиторію, якій сподобався інтелектуальний рок, і якій було мало що відомо про «психоделічне» минуле групи. «Meddle» став своєрідним маніфестом для збільшення рядів шанувальників «Pink Floyd» і підготував ґрунт для подальшого успіху.

В 1971 році «Pink Floyd» посіли друге місце в опитуванні читачів журналу «Melody Maker». Мейсон і Райт стали батьками і купили будинки в Лондоні, у той час, як Гілмор, ще неодружений, переїхав на ферму XIX століття в Ессексі. Вотерс встановив студію запису у своєму будинку в Іслінгтоні, переобладнавши сарай за своїм садом[16].

Obscured by Clouds (1972)[ред.ред. код]

Обкладинка альбому «Obscured by Clouds»
Докладніше: Obscured by Clouds

У 1972 році група виступала мало, 3 червня вийшла «Obscured by Clouds», саундтрековий запис до фільму Барбета Шредера «La Vallee» («Долина»). Запис проводили у Франції на студії Шато д'Ерувіль, де обладнання, на думку групи, було примітивним. Проте альбом вийшов відмінним, екстравагантним, з хорошою грою Гілмора на гітарі, і проклав гурту шлях до успіху в США. Тоді ж вийшов фільм «Pink Floyd в Помпеях», знятий для Євробачення Адріаном Мейбеном і вперше показаний на Единбурзькому фестивалі у вересні. Музика до фільму продемонструвала, що гурт на вірному шляху. Але головна робота року — титанічна праця над записом альбому «The Dark Side of the Moon», яка зайняла дев'ять місяців. Альбом був одним з найулюбленіших у Ніка Мейсона. «Obscured by Clouds» посів всього лише 46-е місце в «Топ 50» США і шосте місце у себе вдома. Цей альбом аж до «A Momentary Lapse of Reason» залишиться останьою роботою групи з текстовим внеском Гілмора.

Пік успіху (1973—1982)[ред.ред. код]

The Dark Side of the Moon[ред.ред. код]

Докладніше: The Dark Side of the Moon
Обкладинка альбому «The Dark Side of the Moon»

Альбом 1973 року «The Dark Side of the Moon» (укр. Темний бік Місяця) став зоряним часом для групи. Це був концептуальний запис — не просто зібрання пісень на одному диску, а робота, пройнята єдиною, сполучною ідеєю тиску сучасного світу на психіку людини.[17] Ідея була потужним каталізатором творчості групи. Спільно її члени склали список тем, що розкриються в альбомі: композиція «On The Run» («На бігу») розповідала про параною; «Time» («Час») описувала наближення старості та безглузду витрату життя; «The Great Gig In The Sky» («Шоу на небесах», спочатку називали «Mortality Sequence»  — «Смертна череда») розповідає про смерть та релігії; «Money» розказує про гроші, які приходять зі славою та оволодівають людиною; «Us And Them» («Нам і їм») говорить про конфлікти всередині суспільства; «Brain Damage» («Пошкодження головного мозку») присвячена божевіллю.

Завдяки використанню нового 16-трекового звукозаписного обладнання на студії «Abbey Road», майже дев'яти місяцям, що пішли на запис, і старанням звукоінженера Алана Парсонса альбом вийшов безпрецедентним та увійшов до скарбниці звукозапису усіх часів.

Сингл «Money» потрапив у двадцятку хіт-параду в США, а альбом став № 1 (у Великої Британії тільки № 2) і залишався в «Топ 200» США впродовж 741 тижня, включаючи 591 тиждень з 1973 по 1988 роки послідовно, і кілька разів потрапивши на перше місце. Альбом побив безліч рекордів і став одним із найбільш продаваних альбомів усіх часів.[18]

Wish You Were Here[ред.ред. код]

Докладніше: Wish You Were Here
Обкладинка альбому «Wish You Were Here»

Після турне по Великобританії з виконанням Dark Side, «Pink Floyd» повернулися в студію у січні 1975 і почали роботу над своїм дев'ятим студійним альбомом, Wish You Were Here[19]. Парсонс відмовився від пропозиції продовжити роботу з ними, щоб стати успішним зі своїм гуртом Alan Parsons Project, і тому звернувся до Браяна Хамфріса[20]. Спочатку вони вагалися складати новий матеріал, успіх Dark Side залишив «Pink Floyd» фізично та емоційно виснаженими. Райт пізніше описав ці ранні сесії як ті, «що входять у важкий період» і Вотерс назвав їх «болісними»[21]. Гілмор був більше зацікавлений у поліпшенні існуючого матеріалу гурту. Невдалий шлюб Мейсона залишив його в загальному нездужанні та з почуттям апатії, що заважало йому грати на барабанах[21].

Незважаючи на відсутність творчого спрямування, Вотерс почав візуалізувати нову концепцію через кілька тижнів[22] Протягом 1974 року «Pink Floyd» створили три оригінальні композиції та виконали їх на серії концертів у Європі.[22].

У той час, як «Pink Floyd» працювали над альбомом, Барретт зробив імпровізований візит до студії, під час якої Торгерсон згадав, що він «сидів навколо та говорив небагато, але його насправді там небуло»[23] Він значно змінився зовнішньо, і гурт спочатку не впізнав його. Вотерс був глибоко засмучений[24].[NB 1]Прем'єра Wish You Were Here відбулася 5 липня 1975 року на відкритому музичному фестивалі в Ньюборті (Knebworth). Після випуску у вересні альбом досяг номеру один у Великобританії та США[19].

Animals[ред.ред. код]

Докладніше: Animals (альбом Pink Floyd)
Обкладинка альбому «Animals»

До часу виходу альбому Animals («Тварини») в січні 1977 року музику групи стала піддавати все більш інтенсивній критиці з боку зароджуваного напрямку панк-року за надмірну «слабохарактерність» та гордовитість, відходу від простоти раннього рок-н-ролу. Альбом у значній мірі є концептуально-текстовою роботою, де вплив Роджера Вотерса, як автора текстів, є очевидним. Крім того, в цьому альбомі намітилися тенденції «Вотерсівської» акустики та використання побутових звуків як музичних елементів, таких характерних для сольних робіт Вотерса згодом.

Альбом містить три тривалі основні пісні та дві короткі, що доповнюють їх зміст. Концепція альбому була близька до змісту книги Джорджа Орвелла «Скотний двір». В альбомі собак, свиней та овець використовують як метафору для опису або викриття членів сучасного суспільства. Музика «Animals» значно більше заснована на використанні гітар, ніж попередні альбоми, що, можливо, пов'язано із зростаючою напругою між Вотерсом та Райтом, який не вніс великого внеску до альбому.

The Wall[ред.ред. код]

Докладніше: The Wall
Обкладинка альбому «The Wall»

В липні 1978 року, на тлі фінансової кризи, яку викликали неурядові інвестиції, Вотерс представив гуртові дві оригінальні ідеї для їх наступного альбому. Першим був 90-хвилинний демо з робочою назвою «Цегла в стіні», а другий, що пізніше став першим сольним альбомом Вотерса The Pros and Cons of Hitch Hiking. Мейсон і Гілмор вибрали перше, а друге відкинули через її надто персональний характер[25]. Разом з продюсером Бобом Езріном, який написав сорок сторінок сценарію для нового альбому[26] вони почали роботу над ним.

Хоча Pink Floyd не випускали синглів з 1973 року, на підтрику альбома був виданий сингл «Another Brick in the Wall», що очолив чарти в США і Великобританії. Виданий 30 листопада 1979 року, The Wall залишався в чарті Billboard протягом 15 тижнів, досягнувши 3-ї позиції у Великобританії. The Wall займає третє місце в списку RIAA найбільш продаваних альбомів, з 23 мільйонами сертифікованих одиниць, проданих в США. Обкладинка альбому була мінімалістською, з різко білою цегляною стіною без назви альбома або гурту. Це також їх перша обкладинка альбому з часів The Piper at the Gates of Dawn, яку не розробляли Hipgnosis[27].

Джеральд Скарф створив серію анімацій для наступного туру гурту «The Wall Tour». Він також доручив будівництво великих надувних ляльок, що представляють персонажів з сюжетної лінії, в тому числі «Мати», «Колишньої дружини» і «Шкільного вчителя». «Pink Floyd» використовували ляльки під час їхніх концертів на підтримку альбома[28]. Концепція The Wall також породила фільм, оригінальною ідеєю якого було представлення комбінації концертних кадрів та анімаційних сцен. Проте концертні зйомки виявилися непрактичними для фільму. Алан Паркер відразу погодився з цим і сформулював інший підхід. Анімовані послідовності залишаться, але в сценах будуть грати професійні актори без діалогів. Екранований на Каннському кінофестивалі в травні 1982 року «Pink Floyd — The Wall», прем'єра у Великобританії відбулась в липні 1982 року[29].

Останні альбоми та розпад гурту (1983—1994)[ред.ред. код]

The Final Cut[ред.ред. код]

Докладніше: The Final Cut
Обкладинка альбому «The Final Cut»

В 1983 році з'явився альбом «The Final Cut» («Остаточний монтаж» або «Смертельна рана») з підзаголовком «Реквієм післявоєнній мрії Роджера Вотерса, виконаний Пінк Флойд». Більш похмурий, ніж «Стіна», цей альбом переглядає багато її тем, а також звертає увагу на проблеми, які як були до того актуальними, так і залишаються донині. Сюди увійшли невдоволення та злість Вотерса на те, що Британія бере участь у Фолклендському конфлікті  — композиція «The Fletcher Memorial Home» («Меморіальний будинок Флетчера»), де Флетчер — батько Вотерса — Ерік Флетчер Вотерс[fr]. Тема треку «Two Suns in the Sunset» («Два сонця на заході сонця»)   — страх перед ядерною війною. Відсутність Райта при запису альбому привели до деякого недоліку клавішних ефектів, характерних для попередніх робіт «Пінк Флойд», хоча запрошені музиканти Майкл Кеймен (фортепіано та фісгармонія) та Енді Боун[en] зробили певний внесок як клавішники. Серед музикантів, які брали участь в записі «The Final Cut», відзначився тенор-саксофоніст Рафаель Рейвенскрофт[en]. Незважаючи на суперечливі відгуки про цей альбом, «The Final Cut» мав успіх (№ 1 у Великої Британії та № 6 в США), і незабаром після виходу став «платиновим». Найбільш хітовими композиціями за версією радіостанцій були «Gunner's Dream» («Сон артилериста») та «Not Now John» («Не зараз, Джон»). Тертя між Вотерсом та Гілмором у період запису альбому були настільки сильними, що вони ніколи не з'являлися в звукозаписувальній студії одночасно. З цим альбомом група не їздила з концертами. Незабаром Вотерс офіційно оголосив про вихід з гурту.

Після альбому The Final Cut члени групи пішли кожний власним шляхом, випускаючи сольні альбоми. Сольний диск Гілмора «About Face», що вийшов слідом за синглом «Blue Light», за словами преси, звучав набагато виразніше, ніж його перший сольник «David Gilmour».

Гілмор покликав у студію тодішніх членів групи «Manfred Mann», колишніх членів «Bad Company», а також Джона Лорда і Стіві Вінвуда[en]. Тексти пісень, які випромінювали меланхолію, здебільшого написав Піт Таунсенд. Навесні 1984-го Гілмор здійснив велике турне по Європі — перші сольні гастролі в історії «Pink Floyd».

Рік Райт і Ді Харріс (англ. Dee Harris) з групи «Fashion (гурт)[en]» організували ансамбль «Zee», на фірмі «Harvest» випустили дебютний сингл «Confusion» і альбом «Identity[en]».

У серпні 1984-го сольне турне дав і Вотерс, незадовго перед тим випустив лонгплей «The Pros and Cons of Hitch-Hiking». Його групу супроводу склали знаменитості — Ерік Клептон, Мел Коллінз[en] і ударник Енді Ньюмарк[en].  

A Momentary Lapse of Reason[ред.ред. код]

Докладніше: A Momentary Lapse of Reason
Обкладинка альбому «A Momentary Lapse of Reason»

У 1986 році Роджер Вотерс заявив привселюдно, що він залишає «Pink Floyd», назвавши групу «творчо виснаженою», очевидно маючи на увазі, що без нього гурт не зможе існувати. Менеджер «Pink Floyd» виступив із спростуванням у пресі, оголосивши про намір групи продовжувати творчість і надалі. У той час як Вотерс був зайнятий невдалими, як виявилося пізніше, спробами блокувати творчу діяльність «Pink Floyd» спочатку через суд, а потім і сольною кар'єрою, Гілмор і Мейсон почали роботу над новим альбомом «A Momentary Lapse of Reason». Згодом Вотерс назвав новий альбом імітацією «Pink Floyd», створеної армією «авторів-примар» та запрошених музикантів. У той час Гілмор це заперечував, але пізніше, в інтерв'ю, він зробив несподіване зізнання: «Нік зіграв на парі тамтамів у одній з пісень, а для решти мені довелося наймати інших ударників. Рік грав у кількох фрагментах. В основному ж грав на клавішних я, роблячи вигляд, що це він». На той момент Нік Мейсон став єдиним членом групи, що зіграв у всіх альбомах. Рік приєднався до своїх колег, коли близько половини альбому вже було записано, але після консультації з юристами вирішив формально в гурт не входити, а працювати за заробітну плату. Його прізвище на обкладинці альбому було надруковано дрібним шрифтом, який використовують для означення запрошених музикантів, і він не зображений поруч із Гілмором і Мейсоном на портретах роботи Девіда Бейлі в художньому оформленні альбому. Співпродюсерами стали Боб Езрін[en] і Девід Гілмор, що викликало ще більше роздратування Вотерса, який заявив, що Езрін не дотримав слова стати продюсером його альбому «Radio K.A.O.S», натомість розпочавши роботу над проектом «Pink Floyd». Запис розпочався у плаваючому будинку-студії Гілмора «Асторія», потім продовжився в Лос-Анджелесі, де працювали запрошені музиканти. Частково використовували і студію «Британія Роу». Вотерса замінив один з провідних бас-гітаристів світу Тоні Левін[en]. Патрік Леонард[en], більш відомий своєю співпрацею з Мадонною, зіграв на синтезаторах, а Джим Келтнер[en] і Кармін Аппіс — на ударних інструментах.

У 1988 році було випущено альбом «Delicate sound of thunder», якого записали з концерту. Більше половини пісень цього альбому — з програми «A Momentary Lapse of Reason», решта — хіти групи минулих років.

У вересні 1987 рoку «Pink Floyd» почав коротке, як спочатку планувалося, турне по американських стадіонах. Попит на квитки виявився настільки великим, що це в підсумку вилилося в 200 концертів, що розтягнулися на 3 роки і пройшли в Австралії, Новій Зеландії, Росії та Європі. На час турне кістяк групи з трьох осіб був посилений Гаєм Праттом[en] (бас-гітара), Джоном Каріном[en] (клавішні), Гері Воллісом[en] (ударні), Тімом Ренвіком[en] (гітара) і Скоттом Пейджем[en] (саксофон, гітара). З групою також виступали вокалістки другого плану, які змінювались по ходу турне; спочатку це були Маргарет Тейлор і Речел Ф'юрі.

The Division Bell[ред.ред. код]

Докладніше: The Division Bell
Обкладинка альбому «The Division Bell»

The Division Bell — чотирнадцятий студійний альбом гурту. Був виданий 30 березня 1994 року лейблом EMI/Columbia Records. Музика здебільшого написана Девідом Гілмором та Річардом Райтом, тексти пісень присвячені переважно темі спілкування. Запис альбому проходив в декількох місцях, в числі яких студія Britannia Row Studios, що належала «Pink Floyd» і Astoria, хаузбот, що належав Гілмору, де була обладнана студія звукозапису. Разом із «Pink Floyd» у роботі над альбомом взяли участь продюсер Боб Езрін, інженер Енді Джексон[en] і саксофоніст Дік Перрі[en]. Співавтором багатьох текстів пісень стала Поллі Самсон[en], друга жінка Девіда Гілмора. На The Division Bell Річард Райт вперше з 1973 року, коли гурт випустив The Dark Side of the Moon, виконав партію ведучого вокалу. The Division Bell досяг верхньої позиції хіт-парадів Великобританії та Сполучених Штатів, однак критики поставилися до нього прохолодно. Платівка вийшла відразу після турне «Pink Floyd» по США та Європі. У червні 1994 року диск удостоїли в США статусу золотого, платинового і двічі платинового, а в січні 1999 року став тричі платиновим.

З 1994 року та альбому The Division Bell «Пінк Флойд» не випускали студійних матеріалів. Єдиними результатами роботи групи стали концертний альбом 1995 року «P*U*L*S*E» («Пульс»); живий запис «Стіни», скомпільований з концертів 1980 та 1981 років «Is There Anybody out There? The Wall Live 1980 — 81» («чи є хто-небудь назовні? Стіна вживу, 1980 — 81») в 2000 році; дводисковий набір, що містить найбільш значущі хіти групи «Echoes» («Відлуння», «Відлуння») в 2001 році; присвячене 30-річному ювілею альбому перевидання «Dark Side of the Moon» у 2003 році (перероблене Джеймсом Гатрі[en] в Super Audio CD); перевидання «The Final Cut» 2004 року з доданим синглом «When the Tigers Broke Free» («Коли тигри вирвалися на свободу»); перевидання дебютного альбому групи в моно і стерео варіанті, з доданими піснями, деякі з яких ніде раніше не видавалися; ювілейний бокс-сет «Oh, By the Way» («О, до речі»), що включає в себе репродукції усіх студійних альбомів групи у вигляді міні-вінілів.

Альбом «Echoes» викликав безліч суперечок через те, що пісні перетікають одна в одну в іншому порядку, ніж на оригінальних альбомах, з деяких вирвані значні частини, а також через саму послідовність пісень, яка, на думку аматорів, не відповідає логіці.

Девід Гілмор в листопаді 2002 року випустив на DVD свій сольний концерт «David Gilmour in Concert» («Девід Гілмор на концерті»). Він був складений із записів шоу з 22 червня 2001 року по 17 січня 2002 року в Королівському фестиваль-холі (англ. Royal Festival Hall) в Лондоні. Річард Райт та Боб Гелдоф[en] були запрошені на сцену як гості.

Виступ на Live 8 (2005)[ред.ред. код]

Виступ Pink Floyd на Live 8 2 липня 2005 року

2 липня 2005 року, на один вечір, відкинувши минулі розбіжності, «Пінк Флойд» в останній раз виступили в своєму класичному складі (Вотерс, Гілмор, Мейсон, Райт) на всесвітньому шоу «Live 8», присвяченому боротьбі з бідністю.

Цей виступ на час збільшив в 13 з гаком разів продажі альбому Echoes: The Best of Pink Floyd[30]. Гілмор пожертвував усі виручені кошти благодійним фондам, що відображало мету концерту «Live 8», сказавши:

Ліві лапки Хоча головною метою концерту було підвищити свідомість та чинити тиск на лідерів «великої вісімки», я не отримав прибутку від цього концерту. Ці гроші повинні бути витрачені на порятунок життів. Праві лапки
Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Pink Floyd на Live 8
Nuvola apps kaboodle.svg Speak to Me/Brathe
Nuvola apps kaboodle.svg Money
Nuvola apps kaboodle.svg Wish You Were Here
Nuvola apps kaboodle.svg Comfortably Numb

Група зіграла всього чотири пісні: «Breathe» («Подих») (вперше в історії групи до цієї композиції була приплюсувана мініатюра «Breathe Reprise», яка в оригіналі є концептуальною добавкою до композиції «Time»), «Money» («Гроші»), «Wish You Were Here» («Шкода, що тебе тут немає») та «Comfortably Numb» («Приємне заціпеніння»), при цьому фонограмою були програні трек «Speak to Me», що відкриває альбом «The Dark Side of the Moon», за яким на альбомі якраз прямував «Breathe», а також дзвін монет та звуки касового апарату з «Money» та фрагменти радіопередач з «Wish You Were Here».

Після концерту «Live 8» «Pink Floyd» було запропоновано 150 мільйонів фунтів стерлінгів за тур по США, але група відхилила пропозицію[31]. Пізніше Девід Гілмор зізнався, що давши згоду на виступ на «Live 8», він не дозволив історії групи закінчитися на «фальшивій ноті».

Ліві лапки Була ще одна причина. По-перше, підтримати справу. По-друге, складні, що висмоктують сили, відносини між Роджером та мною, які обтяжують моє серце. Тому ми і захотіли виступити та залишити всі проблеми позаду. По-третє, я б шкодував, якби відмовився. Праві лапки

Через те, що члени групи займаються здебільшого власними проектами  — наприклад, Мейсон написав книгу «Inside Out: A Personal History of Pink Floyd» ("Навиворіт: Особиста історія " Пінк Флойд «„), через смерть Стіва О'Рурка[en] 30 жовтня 2003 року — менеджера групи впродовж багатьох років, через сольний проект Девіда Гілмора (альбому On an Island і однойменного концертного туру) та через смерть Річарда Райта 15 вересня 2008 року — майбутнє групи неясно.

The Endless River[ред.ред. код]

Обкладинка альбому The Endless River»
Докладніше: The Endless River

The Endless River — п'ятнадцятий студійний альбом гурту. Його реліз відбувся 10 листопада 2014 року.

Вплив на культуру[ред.ред. код]

«Pink Floyd» — один з найбільш комерційно успішних і впливових рок-гуртів всіх часів[32].

Творчість «Pink Floyd» вплинула на розвиток усієї рок-музики і молодіжних культур, які цікавилися сімдесятими роками. Одними зі своїх кумирів назвав їх Святослав Вакарчук. Ця музика відчутно вплинула на молодого письменника Любка Дереша. Описуючи життя контркультур і субкультур, найяскравішими показниками слугують їхні музичні смаки — чимало персонажів, які люблять слухати «Pink Floyd» і «The Doors» є серед героїв його книжок. Серед інших виконавців, на яких вплинула творчість «Pink Floyd» є «Queen»,[33] Tool,[34] Radiohead,[35] Kraftwerk,[36] Yes,[37] Queensrÿche,[38] Nine Inch Nails,[39] The Orb,[40] і The Smashing Pumpkins.[41]

Дискографія[ред.ред. код]

Докладніше: Дискографія Pink Floyd

Студійні альбоми[ред.ред. код]

Схема дії призми нагадує оригінальну обкладинку Dark Side of the Moon

Інше[ред.ред. код]

VHS i DVD[ред.ред. код]

Концертні тури[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Коментарі[ред.ред. код]

  1. Одразу після сесії Барретт взяв участь у пре-паті, призначених для майбутнього першого весілля Гілмора, але в підсумку залишив, не попрощавшись, і ніхто з учасників гурту ніколи не бачив його знову, крім виконання між Вотерсом та Барреттом пару років опісля.[22] натхненником зображення обкладинки, розроблені Торгерсон, є ідея, що люди схильні приховувати свої справжні почуття страху «обпектися», писав біограф «Pink Floyd» Глен Пові[en]. Таким чином, вона показує двох бізнесменів, які потискують один одному руки, при цьому один з бізнесменів перебуває у вогні.[19]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Pink Floyd. Prog Archives. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 26 gennaio 2009. 
  2. Ondarock - Pink Floyd. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 10-06-2009. 
  3. West-Soley, Richard (2006-02-05.04.2016). Former participants make top 20 ESC stars top sales chart. esctoday.com. Процитовано 2008-11-15.04.2016. 
  4. Fresco, Adam (2006-07-11.04.2016). Pink Floyd founder Syd Barrett dies at home. Timesonline.co.uk. Процитовано 2008-11-15.04.2016. 
  5. Floyd 'true to Barrett's legacy'. BBC News. 2006-07-11.04.2016. Процитовано 2008-11-15.04.2016. 
  6. Top Selling Artists. Процитовано 2008-11-15.04.2016. 
  7. Mason, Nick; Weidenfeld & Nicolson (2004-11-30.04.2016). Inside Out: A Personal History of Pink Floyd. ISBN 0297843877. 
  8. Також транскрибують прізвище як «Ґілмор», але через те, що усталеним давнім є вимова «Гілмор», згідно правил транскрибування слід вживати саме останню вимову.
  9. Відрізок часу в розкладі музичного заходу. Також «Живий концерт» діджея, програма виступу, що складається з ряду міксів/реміксів. Бувають сети, в яких разом або по черзі беруть участь кілька (двоє або більше) діджеїв.
  10. Сід Барретт був фанатом Джеймса Бонда, тому обіграв у назві агента 007 подвійні 00 та «Diddley bow» — спеціальний музичний інструмент, якій застосовували блюзові музиканти. (Unreleased Pink Floyd Material [1])
  11. Рецензія альбому The Piper at the Gates of Dawn на AllMusic.com
  12. Доріжка фонограми, а також сама фонограма.
  13. Pink Floyd & Co. Discography — Piper At The Gates of Dawn Album
  14. #Pink Floyd & Co. Discography — A Saucerful of Secrets Album
  15. Povey, 2008, с. 128–140
  16. Schaffner, 1991, с. 150–151
  17. Рецензія Томаса Ерлвейна на allmusic.com
  18. Список найкращих 500 альбомів усіх часів Rolling Stones
  19. а б в Povey, 2008
  20. Mason, 2005
  21. а б Schaffner, 1991, с. 184–185
  22. а б в Schaffner, 1991
  23. Watkinson та Андерсона, 2001
  24. Blake, 2008
  25. Blake, 2008, с. 258–259
  26. Blake, 2008, с. 260
  27. Blake, 2008, с. 279
  28. Scarfe, 2010, с. 91–115
  29. Povey, 2008, с. 229
  30. Pink Floyd gives back. Архів оригіналу за 2011-08-24. Процитовано 2007-12-02. 
  31. Pink Floyd offered millions to tour. Архів оригіналу за 2011-08-24. Процитовано 2007-12-02. 
  32. Rock & Roll Hall of Fame: Pink Floyd biography. Rock and Roll Hall of Fame. Архів оригіналу за 2013-06-09. Процитовано 2012-08-02. 
  33. Erlewine, Stephen Thomas «Queen» Allmusic.
  34. The 50 Greatest Bands Spin. Лютий 2002, p.78. Retrieved 4 квітня 2012
  35. Reising, 2005, с. 208–218
  36. Vorsprung durch Techno The Guardian, Friday 22 лютого 2008
  37. Eder, Bruce «Yes» Allmusic.
  38. Erlewine, Stephen Thomas «Queensryche» Allmusic.
  39. Huey, Steve «Nine Inch Nails» Allmusic.
  40. The Orb: Metallic Spheres An Interview With Alex Paterson Zeitgeist Magazine, 23 вересня 2010
  41. Erlewine, Stephen Thomas «Smashing Pumpkins» Allmusic.

Джерела[ред.ред. код]

  • Blake, Mark. Comfortably Numb: The Inside Story of Pink Floyd. — Da Capo Press, 2008. — 418 p. — ISBN 0-306-81752-7.
  • Mabbett, Andy. The Complete Guide to the Music of Pink Floyd. — Omnibus Pr, 1995. — 150 p. — ISBN 0-7119-4301-X.
  • Mason, Nick. Inside Out: A Personal History of Pink Floyd. — Phoenix, 2005. — 320 p. — ISBN 0-7538-1906-6.
  • Di Perna, Alan. Guitar World Presents Pink Floyd. — Hal Leonard Corporation, 2002. — 124 p. — ISBN 0-634-03286-0.
  • Browne, Pat. The guide to United States popular culture. — Popular Press, 2001. — 1010 p. — ISBN 0-87972-821-3.
  • Povey, Glenn. Echoes. — Mind Head Publishing, 2007. — 368 p. — ISBN 0-9554624-0-1.
  • Manning, Toby. The rough guide to Pink Floyd. — Rough Guides, 2006. — 300 p. — ISBN 1-84353-575-0.

Посилання[ред.ред. код]

Офіційні сайти