Роберт Локвуд-молодший
| Роберт Локвуд-молодший | |
|---|---|
 | |
| Локвуд-молодший під час виступу у Франції, 3 грудня 1982 | |
| Основна інформація | |
| Дата народження | 27 березня 1915 |
| Місце народження | Теркі-Стретч, Арканзас |
| Дата смерті | 21 листопада 2006 (91 рік) |
| Місце смерті | Клівленд, Огайо |
| Причина смерті | дихальна недостатність |
| Поховання | Ріверсайд |
| Роки активності | 1930-ті–2000-ні[1] |
| Громадянство | США |
| Професія | музикант |
| Інструменти | гітара, вокал |
| Жанр | блюз |
| Гурт | Little Walter & His Jukes[2] |
| Співпраця | Дейв Маєрс, Фред Білоу, Джиммі Роджерс, Луї Маєрс, Лютер Такер, Мадді Вотерс, Отіс Спенн, Віллі Діксон[1] |
| Лейбли | Black & Blue, Delmark, Rounder, Telarc, Trio, Trix, Verve |
| Нагороди | Зали слави блюзу (1989) |
| Премії |
• «Греммі» за «Найкращий альбом традиційного блюзу» (2007) • Blues Music Awards (7 нагород) |
| robertlockwood.com | |
 Файли у Вікісховищі | |
Ро́берт Ло́квуд-моло́дший (англ. Robert Lockwood, Jr.; 27 березня 1915, Теркі-Стретч, Арканзас — 21 листопада 2006, Клівленд, Огайо) — американський блюзовий гітарист і співак, представник стилів дельта-блюз та чиказький блюз[3]. Пасинок Роберта Джонсона, як співпрацював з Сонні Боєм Вільямсоном, Літтлом Волтером, Отісом Спенном та ін; як сесійний музикант акомпанував багатьом виконавцям на лейблі Chess Records у 1950-х і 1960-х роках.
1989 року включений до Зали слави блюзу[4]. Лавреат премії «Греммі» (2007)[5] та 7-разовий володар нагороди Blues Music Awards.
Біографія[ред. | ред. код]
Народився 27 березня 2015 року в Теркі-Стретч, поблизу Марвелла[6], округ Філліпс, штат Арканзас[7][8][9]. Його батько Роберт Локвуд-старший не був музикантом; він залишив сім'ю, коли його син був зовсім малим. В дитинстві вчився грати на родинній фісгармонії і сподівався стати піаністом[10]. Пізніше в Гелені, штат Арканзас його мати познайомилась і почала зустрічатися з Робертом Джонсоном[7]. У Роберта Локвуда та Роберта Джонсона не було стосунків між пасинком і вітчимом — між ними було лише чотири роки різниці у віці[3]. Однак Роберт Джонсон навчив Локвуда грати на гітарі та його власній унікальній техніці; вони багато разів грали разом наживо[3].
Після вбивства Джонсона в 1938 році не виступав близько року, після чого розпочав власну музичну кар'єру[10]. 1938 року він став одним із перших блюзових виконавців, які почали грати на електричній гітарі, і зрештою поїхав до Чикаго в 1940 році[10], де записав чотири композиції для Bluebird[7]. Грав разом із співаком і губним гармоністом Сонні Боєм Вільямсоном (Райс Міллер) (з яким познайомився у Мемфісі[6]) у 15-хвилинній передачі «King Biscuit Time» на радіостанції KFFA у 1936, 1944 і 1945 роках у Гелені, Арканзас[7][9]. Наприкінці 1940-х років давав уроки гри на гітарі молодому Б. Б. Кінгу, який приїхав до музиканта, почувши його виступи на радіо[10].
Оселившись в Чикаго в 1950 році, Локвуд одразу здобув репутацію універсального сесійного музиканта, де упродовж 1950-х і 1960-х років на лейблі Chess Records акомпанував Сонні Бою, Літтл Волтеру (зокрема, «Oh Baby», «Last Night», «Mellow Down Easy», «You'd Better Watch Yourself» і «My Babe»), Мадді Вотерсу, Санніленду Сліму, Рузвельту Сайксу, Сент-Луїсу Джиммі, Едді Бойду («24 Hours»), Джону Бріму, Літтл Бразер Монтгомері, Отісу Спенну, Віллі Мейбону, Віллі Коббсу, Гарольду Барріджу, the Moonglows, Фредді Кінгу та іншим[3][4][6][9]. В 1951 році записувався як соліст для Mercury («I'm Gonna Dig Myself a Hole», «Dust My Broom»), а в 1955 році для JOB («Sweet Woman from Maine»/«Aw Aw Baby»)[3][7]. 1960 року акомпанував на спільному з Отісом Спенном (піаніста гурту Мадді Вотерса) альбомі Otis Spann Is the Blues[6][10].
Після поїздки 1960 року до Клівленда з Сонні Боєм через рік вирішив там оселитися[6][10], де присвятив себе сім'ї, удень працював і ввечері грав в місцевих тавернах і лаунжах[4]. 1970 року Delmark Records вмовили музиканта повернутися до студійної роботи, в результаті якої з'явився його дебютний сольний альбом Steady Rollin' Man[4][6]. На початку 1970-х виступав на фестивалі блюзу і джазу в Анн-Арбор (1972), на фестивалі в Торонто[11][12] і записав платівку Does 12 на лейблі Trix Піта Лоурі[6], де грав на дванадцятиструнній гітарі (яку почав використовувати з 1965 року)[3][7]. Також записав декілька концертних альбомів в Японії[10]. На початку 1980-х записав два альбоми (Hangin' On та Mister Blues Is Back to Stay) на Rounder з учнем Роберта Джонсона Джонні Шайнсом[7]. Hangin' On був удостоєний нагороди на 1-й церемонії нагородження National Blues Music Awards (в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»)[10]. 1982 року записав у Франції триб'ют-альбом на Black & Blue, присвячений Роберту Джонсону під назвою Robert ‘‘Jr.’’ Lockwood Plays Robert & Robert (1982). На ньому музикант грає сольно на 12-струнній гітарі: матеріал складається частково з власних пісень та кавер-версій «Rambling on My Mind», «Sweet Home Chicago», «Little Queen of Spades» та «C. C. Rider». Після його випуску, не записувався до 1996 року[3].
У 1998 році підписав контракт з Verve, де випустив I Got to Find Me a Woman за участі запрошених гостей Б. Б. Кінга та Джо Луїса Вокера (альбом був номінований на «Греммі»)[12][13]. Його альбом Delta Crossroads (2000) для Telarc було номіновано на «Греммі», також він здобув W.C. Handy Blues Awards в категорії «Найкращий альбом акустичного блюзу»[14][10]. Отримав дві почесні докторські ступені в Клівленді у 2001 та 2002 роках[3]. У віці 89 років випустив Legend Live (2004) з кавер-версіями Джонсона «Sweet Home Chicago», «Love in Vain», «Ramblin on My Mind»[15]. Того ж року записав в складі квартету ветеранів блюзу з Девідом «Ханібой» Едвардсом, Пайнтопом Перкінсом і Генрі Таунсендом спільний альбом Last of the Great Mississippi Delta Blue… (Blue Shoe Project), який був потім у 2007 році удостоєний премії «Греммі» (в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»)[6][16]. До 1 листопада 2006 року виступав щотижня в клубі «Fat Fish Blue» в Клівленді[10], а 3 листопада був госпіталізований з аневризмою мозку[7].
Помер 21 листопада 2006 року у віці 91 року від дихальної недостатності в Клівленді, штат Огайо в медичному центрі Клівленда[12][10]. Похований на кладовищі Ріверсайд в Клівленді[8].
Особисте життя[ред. | ред. код]
Перша дружина — Енні Робертс Локвуд (1931—1997), саме вона вмовила чоловіка переключитися на 12-струнну гітару і написала декілька для нього пісень; володіла компанією Annie Lockwood Music Pub. Co., заснованою 1990 року в Клівленді[17]. Друга дружина — Мері Сміт Локвуд[6][10]. У музиканта було четверо пасинків від першого шлюбу і четверо — від другого[12].
Визнання[ред. | ред. код]
У 1989 році ім'я Роберта Локвуда-молодшого внесено до Зали слави блюзу[10]. 1995 року отримав від першої леді Гілларі Клінтон Степендію національного спадку від Національного фонду мистецтв[6][10][12]. 1997 року на його честь названо вулицю в Клівленді, в розважальному районі Флетс[10].
- 1980 Hangin' On (з Джонні Шайнсом) — National Blues Music Awards в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»
- 1982 Роберт Локвуд-молодший — National Blues Music Awards в категорії «Найкращий виконавець традиційного блюзу»
- 1994 Роберт Локвуд-молодший — Annual Blues Awards в категорії «Найкращий виконавець традиційного блюзу»
- 1999 Роберт Локвуд-молодший — W.C. Handy Blues Awards в категорії «Найкращий виконавець традиційного блюзу»
- 1999 I Got to Find Me a Woman — W.C. Handy Blues Awards в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»
- 2001 Delta Crossroads — W.C. Handy Blues Awards в категорії «Найкращий альбом акустичного блюзу»
- 2007 Роберт Локвуд-молодший — Blues Music Awards в категорії «Найкращий виконавець традиційного блюзу»
- 2007 Last of the Great Mississippi Delta Blue… (з Девідом «Ханібой» Едвардсом, Пайнтопом Перкінсом і Генрі Таунсендом) — «Греммі» в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»
Дискографія[ред. | ред. код]
Альбоми[ред. | ред. код]
- Steady Rollin' Man (Delmark, 1973)
- Contrasts (Trix, 1973)
- Blues Live (Trio, 1975), з the Aces
- Does 12 (Trix, 1978)
- The Baddest New Guitar (P-Vine Special, 1980)
- Hangin' On (Rounder, 1980), з Джонні Шайнсом
- Mister Blues Is Back to Stay (Rounder, 1981), з Джонні Шайнсом
- Robert Jr. Lockwood plays Robert & Robert (Black & Blue, 1982)
- I Got to Find Me a Woman (Verve, 1998)
- Delta Crossroads (Telarc, 2000)
- Last of the Great Mississippi Delta Blue… (Blue Shoe Project, 2007) з Девідом «Ханібой» Едвардсом, Пайнтопом Перкінсом і Генрі Таунсендом — премія «Греммі» 2007 року (в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»)
У співпраці[ред. | ред. код]
- Otis Spann Is the Blues (Candid, 1960)
- Walking the Blues (Barnaby, 1960 [1972])
- Feel Like Blowing My Horn (Delmark, 1970 [1973])
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Роберт Локвуд-молодший на сайті AllMusic. Процитовано 31 грудня 2023. (англ.)
- ↑ Robert Lockwood Jr. на Discogs.com (англ.)
- ↑ а б в г д е ж и Komara, 2006, с. 625.
- ↑ а б в г Jim O'Neal (10 листопада 2016). Robert Jr. Lockwood (англ.). The Blues Foundation. Процитовано 31 грудня 2023.
- ↑ Robert Lockwood, Jr (англ.). Офіційний сайт премії «Греммі». Процитовано 31 грудня 2023.
- ↑ а б в г д е ж и к л Russell, Tony (30 листопада 2006). Obituary Robert Jr Lockwood. Guardian (англ.). Процитовано 1 січня 2024.
- ↑ а б в г д е ж и Bill Dahl. Robert Jr. Lockwood biography (англ.). AllMusic. Процитовано 31 грудня 2023.
- ↑ а б в Robert Jr. Lockwood discography (англ.). wirz.de. Процитовано 31 грудня 2023.
- ↑ а б в Sonnier Jr., 1994, с. 162.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Pareles, Jon (25 листопада 2006). Robert Lockwood Jr., 91, Bluesman, Dies. The New York Times (англ.). Процитовано 1 січня 2024.
- ↑ Liner notes. Robert Jr. Lockwood* – Steady Rollin' Man (англ.). Discogs. Процитовано 1 січня 2024.
- ↑ а б в г д Bernstein, Adam (23 листопада 2006). Robert Lockwood Jr. The Washington Post (англ.). Процитовано 1 січня 2024.
- ↑ 1998 GRAMMY WINNERS. 41st Annual GRAMMY Awards (англ.). Офіційний сайт премії «Греммі». Процитовано 31 грудня 2023.
- ↑ 2000 GRAMMY WINNERS. 43rd Annual GRAMMY Awards (англ.). Офіційний сайт премії «Греммі». Процитовано 31 грудня 2023.
- ↑ Komara, 2006, с. 626.
- ↑ 2007 GRAMMY WINNERS. 50th Annual GRAMMY Awards (англ.). Офіційний сайт премії «Греммі». Процитовано 31 грудня 2023.
- ↑ Annie Lockwood (англ.). Discogs. Процитовано 31 грудня 2023.
Література[ред. | ред. код]
- Komara, Edward. Encyclopedia of the Blues. — 1st ed. — New York : Routledge, 2006. — Т. 2 Volume Set. — 1100 p. — ISBN 978-0415926997.
- Sonnier Jr., Austin. A Guide to the Blues. — 1st ed. — New York : Greenwood, 1994. — 287 p. — ISBN 978-0313287244.
Посилання[ред. | ред. код]
- Роберт Локвуд-молодший на сайті AllMusic. Процитовано 30 грудня 2023. (англ.)
- Ілюстрована дискографія Роберта Локвуда-молодшого (англ.)
|
