Тартуський мирний договір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Тарту́ський ми́рний до́говір між РРФСР та Фінля́ндією — угода, підписана між РРФСР і Фінляндією в місті Тарту (Естонія) 14 жовтня 1920 року після завершення громадянської війни у Фінляндії та першої радянсько-фінської війни 1918—1920 років на північному заході колишньої Російської імперії.

Історія[ред. | ред. код]

18 травня 1920 року частини Червоної Армії без бою увійшли до Ухти (Архангельська губернія). Уряд Північнокарельської держави, який отримував фінансову та військову допомогу від фінського уряду, втік до села Вокнаволок, за 30 км від радянсько-фінського кордону, звідки перебрався до Фінляндії.

8 червня 1920 року в Петрозаводську було створено автономне обласне об'єднання Карельська трудова комуна. До її складу було включено населені карелами місцевості Олонецької та Архангельської губерній: місто Петрозаводськ, карельські волості Олонецького, Петрозаводського та Повенецького повітів.

У червні 1920 року Юго Паасиківі очолив делегацію Фінляндії на мирних перемовинах з Радянською Росією, чиє політичне становище помітно зміцнилось. Паасіківі прекрасно знав російську і був знавцем Росії. Вирушаючи на перемовини, фіни були далекими від єдності й не могли подолати розбіжності. Міністр закордонних справ Холсті бажав провести новий кордон уздовж Ладоги через Онезьке озеро до Білого моря, приєднавши, таким чином, всю Східну Карелію до Фінляндії. На думку ж Паасіківі, слід було приєднати лише ті території, населення яких саме цього побажає[1].

Радянський уряд сподівався отримати частину Карельського перешийку та острови Фінської затоки.

В липні 1920 року червоноармійці змогли вибити фінських солдат з більшої частини Східної Карелії. Фінські війська залишались тільки у Ребольській та Поросозерській волостях.

Декретом ВЦВК й РНК РРФСР від 4 серпня 1920 року з Олонецької губернії до складу комуни перейшли місто Олонець і кілька волостей Олонецького повіту.

Будівля Товариства естонських студентів

14 жовтня 1920 року, після чотиримісячних перемовин, угоду все ж було підписано.

Місце підписання: місто Тарту (до 1920 року — Юріїв), вул. Вільявді, Лицарський Дім (сучасна адреса: вул. Тиніссоні 1 / ест. J. Tõnissoni 1)[2][3]

Текст угоди було складено російською, фінською та шведською мовами, кожною — у 2 примірниках. Угода містить 39 глав. Всі тексти є рівнозначними, рівноправними. Окрім того, під час обміну ратифікаційними грамотами 31 грудня 1920 року було підписано текст угоди французькою, також у 2 примірниках, рівнозначних, рівноправних для тлумачення. Таким чином, кожна сторона отримала текст угоди чотирма мовами — єдиний випадок у світовій дипломатичній історії під час підписання угоди двома країнами[4].

Парламент Фінляндії ухвалив угоду 1 грудня 1920 року. У грудні того ж року Фінляндія стала членом Ліги Націй, яку Радянська Росія розглядала як родинний клуб країн-переможниць.

Угодою було визначено новий фінсько-радянський кордон та позначено земельні поступки на користь Фінляндії. Керівник фінської делегації, Юхо Кусті Паасіківі, визнав у подальшому, що отриманий в результаті договору кордон був для Фінляндії надто гарним, щоб залишатись постійним[5].

Встановлений договором кордон зберігався до 1940 року, коли за підсумками радянсько-фінської війни 1939−1940 років між СРСР і Фінляндією було підписано Московську мирну угоду, закріпивши низку земельних поступок на користь СРСР.

Наслідки[ред. | ред. код]

За угодою порт Петсамо, що не замерзає (Печенга, виділено червоним кольором) відійшов до Фінляндії, а остання відмовилась від територіальних претензій на території в Карелії (виділено зеленим кольором)

Територіальні наслідки[ред. | ред. код]

  • До Фінляндії у Заполяр'ї відійшла вся Печензька волость (Петсамо), також західна частина півострова Рибачий, від губи Вайда до затоки Мотовського, й більша частина півострова Середній, по лінії, що проходить через середину його обох перешийків.
  • Всі острови на захід від обмежувальної лінії в Баренцевому море також відходили до Фінляндії: острови Кій (Великий та Малий) та Айновські острови[6].
  • Окуповані фінськими військами волості у Східній Карелії, Ребольська й Поросозерська, повертались Карельській трудовій комуні (пізніше Карельська АРСР).
  • Морський кордон у Фінській затоці встановлювався від гирла річки Сестри до Стірсуддена, потім повертав до острова Сейскарі (Лісовий) та острова Лавенсаарі (Потужний), та обійшовши їх з півдня, йшов до гирла річки Нарови — тим самим РРФСР була відрізана від виходу у міжнародні води.

Стратегічні[ред. | ред. код]

  • Фінляндія нейтралізовувала у військовому сенсі острови Фінської затоки, що їй належали.
  • Фінляндія втратила право утримувати у Північному Льодовитому океані авіацію та підводний флот, а розмір надводного флоту було жорстко лімітовано.
  • Фінляндія зобов'язалась упродовж одного року зруйнувати форти Іно й Пумола на Карельському перешийку.
  • Фінляндія не мала права будувати артспоруди, сектор обстрілу яких виходив би за межі фінських територіальних вод.
  • Обидві сторони могли мати на Ладозькому озері та річках і каналах, що впадають до нього, військові судна водотоннажністю не більше 100 тонн, і з артилерією, що не перевищує калібр 47 мм.
  • РРФСР мала право проводити південною частиною Ладозького озера та обвідним каналом військові судна до своїх внутрішніх вод.
  • Фінським торговим суднам з мирним вантажем надавалось право вільного проходу річкою Невою до Ладозького озера з Фінської затоки й у зворотному напрямку.

Політичні наслідки[ред. | ред. код]

Тартуський договір для Фінляндії скасовував дію Фрідріхсгамського мирного договору 1809 року між Росією та Швецією, за яким Фінляндія увійшла до складу Російської імперії.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]