Філ Коллінз

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Коллінз.

Філ Коллінз
(англ. Phil Collins)
Філ Коллінз 2022 року
Філ Коллінз 2022 року
Основна інформація
Повне ім'я	Філіп Девід Чарльз Коллінз (англ. Philip David Charles Collins)
Дата народження	30 січня 1951(1951-01-30) (75 років)
Місце народження	Вондзверт, Лондон, Велика Британія
Роки активності	1963-2011, 2015–досі
Громадянство	Велика Британія
Професія	Музикант, співак, автор пісень, продюсер звукозапису, актор
Співацький голос	тенор
Інструменти	Вокал, ударні, клавішні
Мова	англійська
Жанр	Поп софт-рок прогресивний рок арт-рок джаз-ф'южн блакитноокий соул
Гурт	Brand X Flaming Youth Genesis
Членство	Genesis, Brand X, Flaming Youthd і The Phil Collins Big Bandd
Співпраця	-
Лейбл	Virgin Atlantic WEA Walt Disney Rhino
У шлюбі з	Андреа Бертоллі ​(1975-1980)​ Джилл Тевелмен (1984-1996)​ Оріанн Севі (1999-2006)
Діти (5 )	5, включаючи Джоелі, Саймона, Лілі та Ніка
Автограф
philcollins.com
Цитати у Вікіцитатах  Файли у Вікісховищі

Філі́п Де́від Чарльз «Філ» Ко́ллінз (англ. Philip David Charles Collins; нар. 30 січня 1951, Лондон, Англія) — англійський співак, барабанщик, автор пісень, продюсер звукозапису та актор.

Здобув популярність як учасник рок-гурту Genesis, потім зробив вражаючу сольну кар'єру, продавши понад 150 мільйонів екземплярів своїх альбомів. Коллінз є одним із трьох музикантів за всю історію (разом із Полом Маккартні та Майклом Джексоном), чиї альбоми були продані по всьому світу тиражем понад сто мільйонів екземплярів — і як соло-виконавця, і (окремо) як учасника музичного колективу. У той час як за всю свою кар'єру Genesis лише одного разу зуміли піднятися на вершину чарту Billboard Hot 100, Коллінзу вдалося зробити це сім разів — із синглами «Against All Odds» (1984), «One More Night» (1985), «Sussudio» (1985), «Separate Lives» (1985), «A Groovy Kind of Love» (1988), «Two Hearts» (1988) і найвідомішою своєю піснею — «Another Day in Paradise» (1989). Своєрідною візитівкою Коллінза, як і раніше, залишається найперший сольний сингл, «In the Air Tonight».

Він співпрацював із такими відомими музикантами, як Пол Маккартні, Бі Бі Кінг, Оззі Осборн, Джордж Гаррісон, Роберт Плант, Ерік Клептон, Майк Олдфілд, Стінг, Джон Кейл, Браян Іно, Пітер Гебріел, Раві Шанкар, Томмі Болін, Адам Ант, Фріда Лінгстад ​​та Тупак Шакур.

Серед його нагород: 8 «Греммі», 2 «Золоті глобуси», 6 Brit Awards, «Оскар», премія «Легенди Діснея», 6 нагород Британської академії композиторів та авторів, включаючи «Міжнародну премію» за досягнення. Він отримав зірку на Голлівудській алеї слави 1999 року, був введений до «Зали слави авторів пісень» 2003 року та «Зали слави рок-н-ролу» як учасник гурту «Genesis» 2010 року. У списку «100 найбільших барабанщиків усіх часів» журналу Rolling Stone він посів 43 місце.

Біографія

Ранні роки

Філіп Девід Чарльз Коллінз народився 30 січня 1951 року в лікарні Путні у Вондзверт, на південному заході Лондона. Його батько, Гревілл Філіп Остін Коллінз (1907—1972), був страховим агентом у компанії «London Assurance»; а мати, Вініфред Джун Коллінз (уроджена Стрендж, 1913—2011), працювала в магазині іграшок, а потім агентом із бронювання квитків у незалежній школі виконавського мистецтва «Barbara Speake Stage School» в Іст-Актоні. Коллінз був молодшим із трьох дітей: його сестра Керол виступала як професійна ковзанярка і пішла по стопах матері як театральний агент; а його брат Клайв став відомим карикатуристом. Коли Коллінзу виповнилося два роки, сім'я двічі переїжджала; вони оселилися в будинку 453 на Ганворт-роуд у Гаунзлоу, Міддлсекс.

У п'ять років Коллінзу на Різдво подарували іграшкову барабанну установку, а пізніше два дядьки зробили для нього саморобний набір із трикутників та бубнів, що вміщався у валізу. Коли Коллінз подорослішав, до них додалися більш повні набори, куплені його батьками. Він практикувався, підігруючи музиці, що лунала по телебаченню та радіо. Під час сімейного відпочинку в готелі «Butlin's» семирічний Коллінз взяв участь у конкурсі талантів, виконавши «Баладу про Деві Крокетта» («The Ballad of Davy Crockett»), але на півшляху зупинив оркестр, щоб сказати, що вони грають не у тій тональності. Великий вплив на Коллінза справили «The Beatles», зокрема їхній барабанщик Рінго Старр. Він стежив за маловідомим лондонським гуртом «The Action», барабанщика якого він копіював і чиї роботи познайомили його з соул-музикою «Motown» і «Stax Records». На Коллінза також вплинув джазовий і біг-бендовий барабанщик Бадді Річ, чия думка про важливість хай-хета спонукала його почати застосовувати його, відмовившись від використання двох бас-барабанів.

Приблизно у дванадцять років Коллінз отримав початкові уроки гри на фортепіано і музики від тітки свого батька. Він вивчав барабанні рудименти у Ллойда Раяна, а потім у Френка Кінга, і вважав це навчання, за його словами: «кориснішим за будь-що інше, тому що вони використовуються постійно. У будь-якій фанковій або джазовій грі на барабанах рудименти завжди присутні». Коллінз так і не навчився читати чи писати ноти і розробив власну систему, про що шкодував у подальшому житті: «Я завжди вважав, що якщо я можу наспівувати, то можу і зіграти. Для мене цього було достатньо, але таке ставлення — це погано» .

До одинадцяти років Коллінз відвідував Початкову школу Нельсона. Потім його прийняли до гімназії графства Чізвік, де він захопився футболом і створив шкільний гурт «Real Thing», в якому бек-вокалістками були Андреа Бертореллі, його майбутня дружина, та подруга Лавінія Ланг. Обидві жінки вплинули на особисте життя Коллінза в наступні роки. Наступною гуртом Коллінза став гурт «Freehold», з яким він написав свою першу пісню «Lying, Crying, Dying», а також грав в гурті під назвою «Charge». Він дружив з дитинства з Джеком Вайлдом, який став відомим завдяки ролі Доджера у фільмі «Олівер!» (1968); вони вчилися в одній школі, після того як мати Коллінза Джун помітила Вайлда, коли вони грали у футбол у парку.

1963—1970: ранні акторські ролі та гурти

Театральна школа Барбари Спік в Іст-Актоні (західний Лондон), яку відвідував Філ Коллінз

У чотирнадцять років Коллінз кинув школу, щоб стати учнем Барбари Спік. Він знявся в масовці у фільмі The Beatles «Вечір важкого дня» (1964), де з'явився серед підлітків, що кричать під час телеконцерту. Пізніше, 1964 року, Коллінз отримав роль Артфула Доджера у двох постановках мюзиклу «Олівер!» на Вест-Енді. Йому платили 15 фунтів на тиждень, і він називав цю роль «найкращою роллю для дитини в усьому Лондоні». Він не зміг довго виконувати роль Доджера, оскільки під час виступу у нього зламався голос, і йому довелося говорити свої репліки до кінця шоу. Коллінз знявся у фільмі «Корова Каламіті» (1967), знятому «Children's Film Foundation». Після сварки з режисером Коллінз вирішив піти з акторства, щоб зайнятися музикою. Він мав з'явитися у фільмі «Чих-Чих-Бум-Бум» (1968) в ролі одного з дітей, які штурмують замок, але його сцену вирізали. Коллінз пройшов проби на роль Ромео у фільмі «Ромео і Джульєтта» (1968), але вона дісталася Леонарду Вайтінгу. 1967 року він подорожував Великою Британією, навчаючи людей танцю «кранч», який став популярним завдяки рекламній кампанії чіпсів «Smith's».

У роки акторської кар'єри музичний ентузіазм Коллінза зростав. Він так часто відвідував клуб «Marquee» на Вордур-стріт, що врешті-решт менеджери попросили його розставляти стільці, підмітати підлогу та допомагати в гардеробі. Саме тут Коллінз побачив виступ гурту «The Action» та новачків «Yes», які справили на нього великий вплив. Після невдалих прослуховувань у «Vinegar Joe» і «Manfred Mann Chapter Three» Коллінз влаштувався в гурт «Cliff Charles Blues Band» і вирушив у тур країною. Потім була робота в «The Gladiators», бек-групі чорного вокального квартету, до складу якого входив шкільний товариш Коллінза Ронні Керіл на гітарі. Приблизно цього часу Коллінз дізнався, що «Yes» шукають нового барабанщика, і поговорив із фронтменом Джоном Андерсоном, який запросив його на прослуховування наступного тижня. Коллінз не з'явився.

1969 року Коллінз і Керіл приєдналися до бек-вокальної групи Джона Вокера під час європейського турне, в якому брали участь гітарист Гордон Сміт і клавішник Браян Чаттон. Тур завершився, і квартет утворив рок-гурт «Hickory», який записав один сингл («Green Light»/«The Key»). Того ж року гурт змінив назву гурту на Flaming Youth. Вони підписали контракт з лейблом Fontana Records і записали альбом Ark 2 (1969), концептуальний альбом, написаний і спродюсований Кеном Говардом і Аланом Блейклі, який розповідає історію евакуації людини з палаючої Землі і її подорожі в космос. Кожен учасник гурту виконував вокальні партії.

У травні 1970 року, після розпаду «Flaming Youth», Коллінз зіграв на конгах у пісні Джорджа Гаррісона «Art of Dying», однак про його участь не було оголошено. Через роки Коллінз запитав Гаррісона про це упущення. Гаррісон надіслав Коллінзу запис, який нібито містив його гру; Коллінз був збентежений, почувши, що виконання було поганим. Коли Коллінз вибачився, Гаррісон зізнався, що запис був жартом, який Коллінз сприйняв з гумором.

1970—1978: «Genesis» і «Brand X»

У липні 1970 року рок-гурт Genesis підписав контракт з Charisma Records і записав свій другий альбом Trespass (1970), але після відходу гітариста Ентоні Філліпса, вони не мали успіху. Вони вирішили, що їхній барабанщик Джон Мейх'ю, хоча і був талановитим, але не мав бажаного для них рівня, й розмістили оголошення в Melody Maker про пошук барабанщика, «чутливого до акустичної музики», і гітариста на 12-струнну акустичну гітару. Коллінз помітив в оголошенні ім'я власника Charisma Тоні Страттона Сміта, з яким був знайомий багато років, і пішов з Керілом на прослуховування. До складу гурту, який існував менше року, увійшли друзі з приватної школи-пансіону Чартерхаус: вокаліст Пітер Ґебріел, клавішник Тоні Бенкс і басист/гітарист Майк Резерфорд. Коллінз і Керіл приїхали раніше, тож Філ встиг поплавати у басейні в будинку батьків Габріеля і запам'ятати композиції, які грали барабанщики до нього. Він згадував: «Вони поставили Trespass, і моє перше враження було про дуже м'яку та плавну музику, не різку, з вокальними гармоніями, і я пішов, думаючи про Crosby, Stills and Nash». Ґебріел, як колишній барабанщик, сказав, що по тому, як Коллінз сидів за ударною установкою, було видно, що він знає, що робить, а також був вражений, коли Філ згадав про сесію з Джорджем Гаррісоном. 8 серпня 1970 року Коллінз став четвертим барабанщиком гурту. Після цього «Genesis» взяли двотижневу відпустку, під час якої Коллінз підробляв, працюючи декоратором екстер'єрів. Резерфорд вирішив, що Керіл не підходить як гітарист, і тому більше місяця Genesis писали пісні, репетирували та гастролювали у складі чотирьох осіб. У січні 1971 року до гурту приєднався Стів Гаккетт.

З 1970 по 1975 роки Коллінз грав на барабанах, перкусії та виконував бек-вокал у альбомах і концертах Genesis. Резерфорд коментував, що «на барабанах Філ одразу ж став величезною підтримкою. Ми ніколи раніше не отримували стільки енергії з машинного відділення; це був зовсім інший рівень». Резерфорд і Бенкс продовжували виконувати вокальні партії в таких піснях, як «Harlequinn», але Коллінз став незабаром основним бек-вокалістом «Genesis», так як вони виявили, що мультитрекінг вокалу Коллінза і Ґебріела був швидшим і давав кращі результати, ніж спів усіх чотирьох членів гурту. Вони також виявили, що голоси Коллінза і Ґебріела настільки схожі, що коли вони співали партію разом, це звучило як один винятково сильний голос, а не як два. Цю техніку було використано в першому хітовому синглі гурту, «I Know What I Like (In Your Wardrobe)».

У цей період Коллінз брав участь у пісенних джемах, під час яких було створено більшу частину матеріалу «Genesis», але писав мало самостійних пісень порівняно з іншими чотирма учасниками гурту. Найбільш помітний внесок Коллінза у написання пісень протягом 1970—75 років включає створення ритму стакато, який був головною темою фавориту живих виступів — пісні «Watcher of the Skies». Його перший альбом у складі гурту, «Nursery Cryme», містить акустичну пісню «For Absent Friends», в якій Коллінз виконує вокальну партію. Він заспівав «More Fool Me» у їхньому альбомі 1973 року «Selling England by the Pound» і в наступному турі, вперше взявши на себе роль вокаліста «Genesis» під час живого виступу. 1974 року Коллінз грав на барабанах у другому альбомі Браяна Іно «Taking Tiger Mountain (By Strategy)» після того, як Іно додав електронні ефекти до двох пісень у альбомі «The Lamb Lies Down on Broadway».

У серпні 1975 року було публічно оголошено про відхід Ґебріела з гурту. «Genesis» розмістили оголошення про пошук його заміни в журналі «Melody Maker» і отримали близько 400 відгуків. Після тривалого прослуховування, де він співав бек-вокал для претендентів, Коллінз став провідним вокалістом гурту під час запису альбому «A Trick of the Tail». Альбом мав комерційний і критичний успіх, досягнувши 3 місця в чартах Великої Британії та 31 місця у США. «Rolling Stone» написав, що «Genesis» «вдалося перетворити можливу катастрофу, пов'язану з відходом Ґебріела, на свій перший масовий американський успіх». Під час туру колишній барабанщик гуртів «Yes» і «King Crimson» Білл Бруфорд грав на барабанах у тих частинах, де співав Коллінз. 1976 року він запросив американського барабанщика Честера Томпсона, що раніше працював з Френком Заппою і гуртом «Weather Report», який надалі став основним учасником музичних груп підтримки на лише «Genesis», але і Коллінза до 2010 року. 1977 року Коллінз, Бенкс і Резерфорд вирішили продовжити діяльність «Genesis» у форматі тріо, через що вони назвали свій новий альбом «...And Then There Were Three...» («…А потім їх стало троє…»). До нього увійшов перший сингл гурту, що потрапив до британського «топ-10» і американського «топ-40» чартів, «Follow You Follow Me». Рівень комерційного успіху, якого «Genesis» досягли до цього часу, дозволив Коллінзу і його дружині навесні 1978 року переїхати в Олд Крофт, будинок, розташовний у Шалфорді (графство Суррей).

У період, коли Коллінз був барабанщиком «Genesis», він брав участь у різних гостьових і сольних проектах. 1973 року він разом із Гакеттом взяв участь у сольному дебюті колишнього гітариста гурту «Yes» Пітера Бенкса. 1975 року Коллінз співав і грав на барабанах, вібрафоні та перкусії у першому сольному альбомі Гакетта «Voyage of the Acolyte»; брав участь в альбомах Іно «Another Green World», «Before and After Science» і «Music for Films»; замінив барабанщика Філа Спінеллі в джаз-ф'южн гурті «Brand X» перед записом їхніх перших двох альбомів, «Unorthodox Behaviour» і «Moroccan Roll». Коллінз грав на ударних у пісні «Johnny the Fox» гурту «Thin Lizzy» і співав у дебютному сольному альбомі Ентоні Філліпса «The Geese & the Ghost».

1978—1984: сольний дебют з Face Value і Hello, I Must Be Going!

Філ Коллінз під виступу 1981 року

Після завершення гастролей Genesis у грудні 1978 року гурт пішов на перерву, тоді як Коллінз вирушив у Ванкувер (Канада), де тоді жила його дружина, щоб спробувати врятувати від розпаду свій шлюб. Спроба провалилася, його дружина переїхала з дітьми в Англію, де жила окремо. Коллінз повернувся в їхній англійський будинок Олд Крофт, остаточно їхнє розлучення оформили 1981 року. У цей час Бенкс і Резерфорд записували свої перші сольні альбоми, а Коллінз долучився до гурту Brand X для запису альбому Product та супроводжував супутній до нього тур; зіграв у альбомі Джона Мартіна Grace and Danger; і почав створювати власні демо-записи вдома. Після цього Genesis відновили свою діяльність, записувалися і гастролювали до 1980 року, випустивши альбом Duke (1980). Усі троє учасників написали до альбому по дві композиції; Коллінз представив пісні «Please Don't Ask» і «Misunderstanding».

У лютому 1981 року Коллінз випустив свій дебютний сольний альбом «Face Value». Він підписав контракт з «Virgin Records» і «WEA» для американського розповсюдження альбому, щоб дистанціюватися від лейбла «Charisma», і контролював кожен етап його виробництва; він сам від руки написав анотації до нього. Його розлучення стало основною темою лірики та назв пісень, він казав: «У мене була дружина, двоє дітей, двоє собак, а наступного дня у мене не було нічого. Тож багато з цих пісень були написані тому що я переживання ці емоційні зміни». Коллінз продюсував альбом у співпраці з Г'ю Педгемом, з яким він також працював над альбомом Пітера Ґебріела «Peter Gabriel» 1980 року. «Face Value» посів перше місце в семи країнах, включаючи британський чарт альбомів, і сьоме місце в США, де він розійшовся накладом у 5 мільйонів копій. Пісня «In the Air Tonight», головний сингл альбому, стала хітом і досягла другого місця в британських чартах. Вона відома своїм ефектом закритої реверберації, використаному на барабанах Коллінза. Цю техніку Педгем розробив, працюючи інженером над піснею Ґебріела «Intruder», в якій Коллінз грав на барабанах.

На запрошення звукорежисера Мартіна Льюїса, Коллінз виступив як сольний виконавець на благодійному шоу «The Secret Policeman's Other Ball», що проводилося організацією «Amnesty International», у лондонському Королівському театр на Друрі-Лейн у вересні 1981 року, виконавши пісні «In the Air Tonight» і «The Roof Is Leaking». Цього року Коллінз знову працював з Джоном Мартіном, продюсуючи його альбом «Glorious Fool». У вересні 1981 року «Genesis» випустили альбом «Abacab». За ним послідували тур на його підтримку 1981 року і двомісячний тур 1982 року на підтримку концертного альбому «Three Sides Live». На початку 1982 року Коллінз виступив продюсером і грав у «Something's Going On», третьому сольному альбомі Анні-Фрід Лінгстад вокалістки гурту «ABBA», а також виконав більшість барабанних партій у «Pictures at Eleven», першому сольному альбомі вокаліста гурту «Led Zeppelin» Роберта Планта. У жовтні 1982 року Коллінз взяв участь у єдиному концерті-возз'єднанні «Genesis» «Six of the Best», що проходив в Мілтон-Кейнс Боул у Бакінгемширі, який ознаменував повернення Ґебріела на вокалі та Гаккета на гітарі.

Його другий сольний альбом, «Hello, I Must Be Going!», вийшов у листопаді 1982 року. Сімейні проблеми Коллінза продовжували слугувати джерелом натхнення для його пісень, включно з «I Don't Care Anymore» і «Do You Know, Do You Care». Альбом посів друге місце у Великій Британії та восьме місце у США, де його продали накладом 3 мільйони копій. Його другий сингл, кавер-версія пісні «You Can't Hurry Love» гурту «The Supremes», став першим синглом Коллінза «номер один» у Великій Британії і посів 10 місце в США. З листопада 1982-го по лютий 1983 року на підтримку альбому Коллінз проводив тур «Hello, I Must Be Going!» по Європі і Північній Америці. Після туру Коллінз зіграв на ударних у другому сольному альбомі Планта «The Principle of Moments», а також продюсував та грав у двох треках для альбому Адама Анта «Strip», «Puss 'n Boots» і заголовній пісні. У травні 1983 року Коллінз, Бенкс і Резерфорд записали однойменний альбом «Genesis»; тур на його підтримку завершився п'ятьма концертами в Бірмінгемі (Англія) в лютому 1984 року. Останні концерти були зняті на відео і випущені під назвою «Genesis Live — The Mama Tour».

1984—1989: No Jacket Required і комерційний мегауспіх

1984 року вийшла пісня Коллінза «Against All Odds», яка стала головною музичною темою до однойменного романтичного фільму «Всупереч всьому», у ній було представлено більш поп-направлене та комерціалізоване звучання, ніж у його попередніх роботах. Випущений у лютому 1984 року, сингл став першим у сольній кар'єрі Коллінза, що очолив чарт Billboard Hot 100; у Великій Британії він посів друге місце. Коллінз отримав премію «Греммі» за «Найкраще чоловіче поп-вокальне виконання». «Against All Odds» принесла йому номінацію на премію «Оскар» у категорії «Найкраща оригінальна пісня», у зв'язку з цим він організував свій тур 1985 року так, щоб мати можливість виконати її на церемонії нагородження. Проте Коллінза не запросили заспівати свою пісню, організатори заходу пояснювали це тим, що «всі місця уже зайняті», натомість він сидів у залі і спостерігав, як замість нього її виконує танцівниця Енн Рейнкінг. Коллінз та оглядачі погано сприйняли її виступ, зокрема газета Los Angeles Times писала: «Рейнкінг проробила неймовірну роботу, повністю зіпсувавши прекрасну пісню». На наступних концертах Коллінз представляв «Against All Odds», саркастично говорячи: «Мені шкода, що міс Енн Рейнкінг не змогла бути тут сьогодні ввечері; думаю, мені доведеться заспівати свою власну пісню».

Того ж 1984 року Коллінз брав участь у створенні альбому Chinese Wall вокаліста гурту Earth, Wind & Fire Філіпа Бейлі, записавши з ним дуетну пісню «Easy Lover». Пісня очолювала чарт Великої Британії протягом чотирьох тижнів, а в США посіла друге місце. Цього часу Коллінз також продюсував і зіграв на ударних у кількох треках альбому «Behind the Sun» Еріка Клептона. У листопаді Коллінз взяв участь у благодійному супергурті Band Aid для збору коштів на подолання голоду в Ефіопії, зігравши на барабанах у синглі «Do They Know It's Christmas?».

Поворотним моментом у творчості Коллінза став його третій сольний альбом No Jacket Required, записаний 1984 року. У ньому він відійшов від текстів про своє особисте життя і написав більш оптимістичні та танцювальні пісні з приспівами і мелодіями, що запам'ятовуються. Перед випуском альбому Коллінз заявив: «У мене є уявлення про те, чого я хочу: вирватися зі шкатулки „любовних пісень“, в якій я опинився. Я зроблю танцювальний альбом. Або, принаймні, альбом із парою швидких треків». Для запису альбому як бек-вокалістів запросили Стінга, Пітера Гебріела і Гелен Террі. No Jacket Required вийшов в лютому 1985 року й мав великий успіх у всьому світі, очоливши чарти кількох країн. Пісні «Sussudio» і «One More Night» очолили чарти США. Крім цього, «One More Night» посіла 4 місце у Великій Британії, ставши четвертою сольною піснею Коллінза, що потрапила у топ-10 чартів цієї країни. Пісням «Don't Lose My Number» і «Take Me Home» вдалося потрапити у топ-10 чартів США. No Jacket Required залишається найуспішнішим альбомом у кар'єрі Коллінза, його продажі склали понад 12 мільйонів копій у США (де він отримав діамантову сертифікацію), і 1,9 мільйона у Великій Британії (де він став другим найпродаванішим альбомом 1985 року).

Філ Коллінз у 1980-х роках

Говорячи про успіх альбому, Девід Фріке з Rolling Stone писав: «Провівши роки на задвірках арт-року, Коллінз міцно закріпився у мейнстрімі. Можливо, наступного разу йому варто спробувати перевірити себе та очікування своїх нових шанувальників». «Sussudio» викликала негативну реакцію публіки тим, що за звучанням була надто схожою на пісню Прінса «1999», Коллінз не став заперечувати це звинувачення. Альбом No Jacket Required приніс Коллінзу перші дві премій Brit Awards, ставши «Найкращим британським чоловічим альбомом» і «Найкращим британським альбомом». 1985 року у Коллінза було три пісні, які очолили чарти США, що стало найкращим показником серед усіх виконавців того року. No Jacket Required отримав три премії «Греммі», серед яких була нагорода «Альбом року».

У рамках світових гастролів The No Jacket Required World Tour, що проходили з лютого по липень 1985 року, Коллінз дав 85 концертів. 13 липня він взяв участь у концертах Live Aid — продовженні кампанії зі збору коштів, розпочатої Band Aid. Коллінз став єдиним виконавцем, який виступив в один день на лондонському концерті на стадіоні «Вемблі» і на американському концерті на Стадіоні імені Кеннеді у Філадельфії. Після концерту у Лондоні, який видання Ultimate Classic Rock назвало «особливо приємною для публіки добіркою пісень» (серед яких були «Against All Odds» та «In the Air Tonight», а також виступ зі Стінгом), Коллінз полетів літаком Concorde на концерт у Філадельфію, де виконав свій сольний матеріал, та зіграв на барабанах для Еріка Клептона і Роберта Планта з Джиммі Пейджем, які тимчасово возз'єдналися у рамках гурту Led Zeppelin. Останній виступ був погано сприйнятий публікою і пізніше гурт відхрестився від нього. Надалі Пейдж казав, що Коллінз не вивчив свої партії для виступу. Коллінз відповів, що гурт «не дуже гарно себе повів», і що «дріб'язковість» Пейджа змусила його почуватися незручно, внаслідок цього йому довелося просто продовжити виступ, а не залишити сцену, щоб не викликати негативної реакції публіки. У листопаді 1985 року вийшла пісня «Separate Lives», написана Коллінзом разом з Мерилін Мартін для музичної кінодрами «Білі ночі», яка стала хітом «номер один» у США.

Наприкінці 1985 року музична преса відзначала, що астрономічний успіх Коллінза як сольного виконавця зробив його популярнішим за Genesis. Перед виходом No Jacket Required Коллінз наголошував на тому, що не покине гурт, і що він «щасливіше від того, що ми робимо зараз, оскільки я відчуваю, що це ближче мені». У жовтні 1985 року він зібрався з Бенксом і Резерфордом для запису тринадцятого альбому Genesis, Invisible Touch. Випущена 1986 року, платівка стала найпродаванішим альбомом гурту: у США розійшлося 6 мільйонів копій, а у Великій Британіїі — 1,2 мільйона. Заголовний трек альбому (пісня «Invisible Touch»), вийшов як сингл, що посів перше місце в США, ставши єдиною піснею Genesis, якій це вдалося. Гурт отримав нагороду «Греммі» (єдину) і номінацію на премію MTV Video Music Award у категорії «Найкраще відео року» (за 1987 рік) за кліп до пісні «Land of Confusion», у якому були використані лялькові карикатури із британської сатиричної програми Spitting Image. Частина музичних критиків порівнювали альбом із сольними роботами Коллінза, тоді як Дж. Д. Консідін з Rolling Stone високо оцінив комерційну привабливість альбому, заявивши: «Кожна мелодія ретельно підібрана так, що кожен музичний фрагмент є не інструментальним одкровенням, а мотивом, що запам'ятовується». У березні 1986 року вийшов «No One Is to Blame», хітовий сингл Говарда Джонса, у якому Коллінз грав на барабанах, виконував бек-вокал та був співпродюсером разом з Г'ю Педгемом. Крім цього, Коллінз виконував бек-вокал, був продюсером і грав на барабанах у переважній частині альбому Еріка Клептона August 1986 року. Надалі він гастролював з Клептоном по Європі на підтримку August, під час виступів було записано два концертних відео: Live at Montreux 1986 і Eric Clapton and Friends Live 1986. У кожному з цих відео Коллінз виступав як барабанщик і виконував пісню «In the Air Tonight» разом з Клептоном, басистом Натаном Істом і клавішником Грегом Філлінгейном.

Після гастролей з Genesis 1987 року Коллінз прийшов до висновку, що його музика стала надто популярною, через що вирішив взяти річну перерву у написанні та записі пісень. 1988 року він вперше з кінця 1960-х років виконав акторську роль, зігравши Бастера Едвардса у романтичній комедійній кримінальній кінодрамі «Бастер», де його партнеркою по ролі була Джулі Волтерс (яка зіграла його дружину Джун), стрічка розповідала про Велике пограбування поїзда 1963 року в Ледберні (Бакінгемшир). Відгуки про фільм були неоднозначними, а його тематика викликала суперечки; принц Чарльз і принцеса Діана відмовилися від запрошення на прем'єру стрічку після того, як її звинуватили у прославлянні злочинності. Коллінз написав чотири пісні-саундтрека до фільму; його балада «A Groovy Kind of Love», спочатку виконана гуртом The Mindbenders, стала його єдиним синглом, що одночасно очолив чарти Великої Британії та США. Інша його композиція до фільму, «Two Hearts», яку він написав у співавторстві з Лемонтом Доузером, очолила чарт США і принесла їм обом «Золотий глобус» за «Найкращу оригінальну пісню» та номінацію на «Оскар» у тій самій категорії. Кінокритик Роджер Еберт сказав, що Коллінз «зіграв [роль Бастера] з дивовижною ефектністю». Того ж 1988 року про Коллінза зняли епізод британського телесеріалу «Це твоє життя». Наступного року він був серед музикантів, які пожертвували свій одяг для виставки «Рок-цирк мадам Тюссо», що проходила в Лондонському павільйоні, присвяченій історії рок- і поп-музики, на якій були відтворені у воску її головні постаті.

1989—1996: «…But Seriously», «Both Sides», вихід з «Genesis»

У серпні 1989 року Коллінз виступив як спеціальний гість на двох концертах гурту «The Who» в рамках їхнього туру 1989 року, виконавши пісню «Fiddle About» в ролі дядька Ерні та «Tommy's Holiday Camp» з рок-опери «Tommy» (1969).

З квітня по жовтень 1989 року Коллінз записував свій четвертий альбом «...But Seriously» в Англії та Лос-Анджелесі, у текстах якого він торкався соціальних і політичних тем. Альбом, випущений в листопаді 1989 року, мав всесвітній комерційний успіх, провівши п'ятнадцять тижнів на першому місці в чартах Великої Британії і три тижні в чартах США. «…But Seriously» став найпродаванішим альбомом у Великій Британії 1990 року і увійшов до числа найпродаваніших альбомів в історії британських чартів. Також він став одним із найпродаваніших альбомів у Німеччині. Його головним синглом стала пісня «Another Day in Paradise», що виступала проти бездомності, бек-вокал у якій виконав Девід Кросбі. Після виходу в жовтні 1989 року пісня посіла перше місце в США, ставши там останнім синглом «номер один» 1980-х років. Незважаючи на успіх, пісня зазнала різкої критики і була додана до звинуваченнь в лицемірстві, висунутими проти Коллінза. Відповідаючи на критику пісні, Коллінз заявив: «Коли я їду вулицею, я бачу те ж саме, що й усі інші. Це хибна думка, що якщо у вас є багато грошей, то ви якось відірвані від реальності». 1991 року «Another Day in Paradise» отримала премію «Греммі» в номінації «Запис року». Інші пісні з «…But Seriously» увійшли до п'ятірки найкращих у США: «Something Happened on the Way to Heaven», «Do You Remember?» та «I Wish It Would Rain Down» з Еріком Клептоном на гітарі.

На підтримку «…But Seriously» був проведений світовий тур, «Seriously, Live! World Tour», який тривав з лютого по жовтень 1990 року і складався з 121 концерту. Під час туру був записаний концертний альбом «Serious Hits... Live!», який розійшовся накладом 1,2 мільйона копій у Великій Британії та понад 4 мільйони у США. У лютому 1990 року Коллінз виконав пісню «Another Day in Paradise» на церемонії вручення премії «Brit Awards» 1990 року, яка стала британським синглом року, а у вересні — «Sussudio» на церемонії вручення премії «MTV Video Music Awards» 1990 року в Лос-Анджелесі. Він також грав на барабанах у синглі гурту «Tears for Fears», «Woman in Chains», випущеного 1989 року.

1991 року Коллінз знову зібрався з Бенксом і Резерфордом, для написання та запису нового альбому «Genesis», «We Can't Dance». Він став п'ятим поспіль альбомом гурту, який очолив чарт Великої Британії та досягнув 4 місця у США, де було продано понад 4 мільйони копій. До нього увійшли сингли «Jesus He Knows Me», «I Can't Dance», «No Son of Mine» та «Hold on My Heart». 1992 року Коллінз виступав в турі «Genesis». На церемонії «American Music Awards» 1993 року «Genesis» отримав нагороду в номінації «Улюблений поп-/рок-гурт, дует або група». 1993 року Коллінз став співавтором, співаком і виконавцем синглу Девіда Кросбі «Hero» 1993 року.

У 1992 і 1993 роках Коллінз працював над своїм п'ятим студійним альбомом «Both Sides». Він ознаменував його відхід від більш «відшліфованих» і швидких пісень останніх альбомів до матеріалу більш експериментального характеру, де Коллінз сам грав на всіх інструментах і продюсував запис, тому що за його словами написані ним пісні «ставали настільки особистими, настільки приватними, що я не хотів, щоб хтось інший в них втручався». Центральною темою альбому став розпад його другого шлюбу. Випущений у листопаді 1993 року, «Both Sides» очолив чарти вісьми країн, включно з Великою Британією, і посів 13 сходинку у США. Порівняно з попередніми альбомами в США продажі альбому впали, і до кінця року він отримав лише одну платинову сертифікацію. Його двома найпопулярнішими синглами стали «Both Sides of the Story» і «Everyday». У рамках туру «Both Sides of the World Tour» Коллінз дав 165 концертів у чотири етапи з квітня 1994-го по травень 1995 року. Цієї пори, через свої гастрольні зобов'язання, він відмовився від участі у записі альбому «Tower of Song: The Songs of Leonard Cohen», альбому кавер-версій пісень Леонарда Коена. 29 березня 1996 року Коллінз публічно оголосив про рішення залишити «Genesis» і зосередитись на сольній кар'єрі.

1996—2006: біг-бенд Філа Коллінза, «Dance into the Light», робота з Діснеєм та «Testify»

Філ Коллінз під час виступу 1997 року

Протягом кількох місяців, що передували відходу Коллінза з «Genesis», він створив свій власний біг-бенд «Phil Collins Big Band», у якому сів за барабани. Він вже давно хотів зайнятися цим проектом, натхнення для якого послужив гурт «Burning for Buddy» барабанщика Ніла Пірта. Після переїзду до Швейцарії, Коллінз отримав запрошення виступити на Джазовому фестивалі в Монтре, для чого він зібрав гурт, до складу якого включив Квінсі Джонса як диригента і Тоні Беннетта як вокаліста. У липні 1996 року гурт вирушив в тур по літніх джазових фестивалях, де виконував матеріал «Genesis» і сольні пісні Коллінза. Їхній перший виступ відбувся в Альберт-Холлі на концерті «Prince's Trust», на якому були королева Єлизавета II і Нельсон Мандела. Щоб вивчити свої партії, Коллінз розробив власну нотацію на аркушах. Після цього гурт пішов у перерву до туру США та Європою влітку 1998 року, в ході якого записав концертний альбом «A Hot Night in Paris».

У жовтні 1996 року Коллінз випустив свій шостий сольний альбом «Dance into the Light», який посів 4 місце у Великій Британії та 23 місце у США. Альбом був негативно сприйнятий музичною пресою і мав меньші продажі, ніж його попередні роботи. «Entertainment Weekly» написав у рецензії, що «навіть Філ Коллінз повинен знати, що ми всі втомилися від Філа Коллінза». Серед синглів альбому були «Dance into the Light», яка досягла 9 місця у Великій Британії, та «It's in Your Eyes», натхненну гуртом «The Beatles». Альбом отримав золоту сертифікацію у США. 1997 році Коллінз гастролював на підтримку альбому в рамках світового туру «Trip into the Light World Tour», який складався із 82 концертів. Він виконав «In the Air Tonight» і «Take Me Home» на благодійному концерті «Music for Montserrat» у Лондоні разом з Полом Маккартні, Елтоном Джоном, Еріком Клептоном, Марком Нопфлером і Стінгом.

У жовтні 1998 року Коллінз випустив свій перший альбом-компіляцію «...Hits», до якого увійшов новий трек, кавер на пісню Сінді Лопер «True Colors», спродюсований Кеннетом «Babyface» Едмондсом. Альбом мав комерційний успіх у всьому світі, досягнувши першого місця у британських чартах, станом на 2012 рік його продажі у США склали 3,4 мільйона копій.

У середині 1990-х років Коллінза залучили до написання і виконання пісень для діснеївського пригодницького фільму «Тарзан» (1999), де вони були об'єднані з музикою Марка Манчіни. Коллінз також виконав свої пісні французькою, італійською, німецькою та іспанською мовами для дубльованих версій саундтрека до фільму. Його пісня «You'll Be in My Heart», випущена в червні 1999 року, провела 19 тижнів на першому місці в «Billboard» «Adult Contemporary», що стало для нього на той момент найтривалішим терміном перебування у цьому чарті. 2000 року «You'll Be in My Heart» принесла Коллінзу премії «Оскар» і «Золотий глобус», обидві за найкращу оригінальну пісню. Того ж року він виконав пісню «Two Worlds» на щорічному шоу, яке проводиться під час перерви «Супербоула», продюсуванням якого займалася компанія «Disney».

У червні 1999 року Коллінз був удостоєний зірки на Голлівудській алеї слави. 2000 року він частково оглух на одне вухо через вірусну инфекцию. У червні 2002 року Коллінз прийняв запрошення виступити як барабанщик на концерті «Party at the Palace», який проходив на території Букінгемського палацу і був присвячений золотому ювілею королеви Єлизавети II. 2002 року він отримав нагороду «Легенда Діснею».

11 листопада 2002 року Коллінз випустив свій сьомий сольний альбом «Testify». Огляд рецензій на альбоми, проведений «Metacritic», показав, що «Testify» отримав найгірші відгуки на момент його виходу, проте з подальшими трьома його релізами оцінки стосовно нього покращилися. Сингл альбому «Can't Stop Loving You» (кавер до пісні Лео Сеєра) став хітом «номер один» в чарті «Adult Contemporary». До кінця року «Testify» розійшовся накладом 140 000 копій у США.

Далі «Disney» найняли Коллінза для написання та виконання саундтреку до анімаційного фільму «Братик ведмедик» 2003 року, до якого увійшла пісня «Look Through My Eyes». Того ж року його було введено до Зали слави піснярів. 2004 року Коллінз випустив два альбоми-компіляції, «The Platinum Collection» та «Love Songs». З червня 2004 року по листопад 2005 року Коллінз провів свій Перший фінальний прощальний тур, що було відсиланням до численних прощальних турів інших популярних артистів. 2006 року він працював з «Disney» над мюзиклом «Тарзан».

2006—2015: перше возз'єднання «Genesis», «повернення» і вихід на пенсію

Філ Коллінз виступає в рамках гурту «Genesis», 2007 рік

7 листопада 2006 року Коллінз возз'єднався з Бенксом і Резерфордом і оголосив про «Turn It On Again: The Tour», через майже 40 років після створення «Genesis». Тур проходив влітку 2007 року і охопив дванадцять країн Європи, після чого послідував його другий етап у Північній Америці. Під час туру «Genesis» виступили на концерті «Live Earth» на стадіоні «Вемблі» в Лондоні. Також 2007 року їх відзначили на другій щорічній церемонії «VH1 Rock Honors», що проходила в Лас-Вегасі, де вони виконали пісні «Turn It On Again», «No Son of Mine» і «Los Endos». 22 травня 2008 року Коллінз отримав свою шосту нагороду «Ivor Novello» за міжнародні досягнення від Британської академії піснярів, композиторів та авторів, на церемонії, яка проходила в лондонському готелі «Grosvenor House».

У жовтні 2009 року стало відомо, що Коллінз збирається записати альбом кавер-версій «Мотаун»-пісень. Він повідомив німецькій газеті: «Я хочу, щоб пісні звучали саме так, як оригінали», і що альбом міститиме близько 30 пісень. У січні 2010 року Честер Томпсон заявив, що альбом завершений і вийде найближчим часом. Він також повідомив, що Коллінз зумів зіграти на барабанах для альбому, попри операцію на хребті. Альбом «Going Back» вийшов 13 вересня 2010 року і очолив британський чарт. Перед цим, влітку того року Коллінз дав шість концертів, де виконував музику з альбому. До числа цих виступів увійшла спеціальна програма «Phil Collins: One Night Only», яка транслювалася на каналі ITV1 18 вересня. Коллінз також просував «Going Back» з'явившись в одному епізоді телешоу BBC «Пізніше... з Джулсом Голландом», який транслювався 17 вересня.

У березні 2010 року Коллінза ввели до Зали слави рок-н-ролу як члена гурта «Genesis» на церемонії в Нью-Йорку. Станом на січень 2011 року Коллінз провів 1730 тижнів у німецьких музичних чартах — 766 тижнів з альбомами та синглами «Genesis» і 964 тижні з сольними релізами. 4 березня 2011 року, посилаючись на проблеми зі здоров'ям та інші обставини, Коллінз оголосив про перерву у своїй кар'єрі, що спричинило численні повідомлення про його відхід на пенсію. 7 березня його представник у Великій Британії заявив пресі: «Він не збирається і не має наміру йти на пенсію». Пізніше того ж дня Коллінз опублікував повідомлення для своїх шанувальників на власному вебсайті, підтвердивши свій намір піти на пенсію, щоб зосередитися на сімейному житті. У липні 2012 року збірка найкращих хітів Коллінза «...Hits» знову потрапила до американських чартів, посівши 6 місце в «Billboard 200».

У листопаді 2013 року Коллінз повідомив німецьким ЗМІ, що розглядає можливість повернення до музики, і припустив, що це може означати нові концерти з «Genesis», заявивши: «Все можливо. Ми могли б гастролювати в Австралії та Південній Америці. Ми ще там не були». У грудні того року, під час заходу, присвяченого його благодійній діяльності, Коллінз повідомив журналістам у Маямі (Флорида), що знову пише музику і, можливо, знову вирушить у турне.

24 січня 2014 року в інтерв'ю журналу «Inside South Florida» Коллінз оголосив, що пише нові композиції з англійською співачкою Адель. Він зізнався, що не мав уявлення, хто така Адель, коли дізнався, що вона хоче з ним співпрацювати. Коллінз казав: «Насправді, я не дуже був обізнаний щодо неї. Я живу в печері». Почувши її голос, він погодився приєднатися до неї в студії. Коллінз зазначав: «Вона так багато всього досягла. Мені дуже подобається її голос. Мені також подобаються деякі з її робіт». Проте у вересні 2014 року він оголосив про завершення співпраці, назвавши її «дещо невдалою». У травні того року Коллінз виконав наживо пісні «In the Air Tonight» і «Land of Confusion» разом із молодими студентами-музикантами в школі Country Day School у Маямі. На цей виступ запросили його сини, які навчалися у цій школі. Також повідомлялося, що у серпні 2014 року Коллінза запросили виступити в грудні на благодійному концерті в Маямі на підтримку його благодійного фонду Little Dreams, проте він пропустив цей захід через свою хворобу.

2015—…: повернення з пенсії, тур «Not Dead Yet» та друге возз'єднання «Genesis»

Виступ Філа Коллінза у «Альберт-Холлі» 7 червня 2017 року

У травні 2015 року Коллінз підписав контракт з Warner Music Group щодо ремастерингу і перевидання його сольних альбомів з раніше невиданим матеріалом. У жовтні того ж року він оголосив, що більше не перебуває на пенсії і почав планувати гастролі та запис нового альбому. До середини 2016 року всі вісім його альбомів були перевидані з оновленими обкладинками, на яких Коллінзаа зобразили у старшому віці; винятком став альбом «Going Back», який отримав нову обкладинку. 2019 року вийшли додаткові цифрові релізи «Other Sides» і «Remixed Sides».

У жовтні 2016 року вийшла автобіографія Коллінза під назвою «Ще не помер» («Not Dead Yet»). На прес-конференції, що відбулася того ж місяця у лондонському «Альберт-Холлі», він оголосив про своє турне «Not Dead Yet», яке спочатку планувалося як короткі європейські гастролі, що розпочалися в червні 2017 року. Турне включало п'ять вечірних концертів у «Альберт-Холлі», квитки на які були розпродані за п'ятнадцять секунд, через що Коллінз вирішив взяти участь у фестивалі «BST Hyde Park 2017», який став його найбільшим сольним концертом. У складі гурту Коллінза на барабанах грав його син Ніколас. У рецензії «The Telegraph» щодо його виступу зазначалося: «На відміну від тіла, голос майже не зазнав впливу часу. Він як і раніше проникливий, місцями ніжний, а місцями і надломлений». 2017 року турне було продовжено по всьому світу і тривало до жовтня 2019 року, загалом було дано 97 концертів.

У березні 2020 року Коллінз, Бенкс та Резерфорд оголосили про чергове возз'єднання «Genesis» і проведення туру «The Last Domino?». Цього разу до гурту приєднався син Коллінза Ніколас, який грав на барабанах, а його батько виступав лише як вокаліст. Однак тур двічі переносився через пандемію COVID-19, він розпочався лише у вересні 2021 року і завершився в Лондоні 26 березня 2022 року. На останньому концерті, проходив на лондонській арені «O2», Коллінз оголосив зі сцени: «Це останній концерт „Genesis“».

20 серпня 2024 року музичний продюсер Саймон Нейпір-Белл повідомив, що Коллінз оновлює свою домашню студію біля Женевського озера і, ймовірно, працює над новою музикою. Проте у лютому 2025 року Коллінз заявив, що не має планів створювати нову музику і «не має достатнього бажання» для цього через проблеми зі здоров'ям.

Барабанна майстерність та вплив

У своїй книзі про «легенд», які визначили прогресивний рок-барабанний стиль, американський барабанщик Річ Лаковскі писав: «Груви Філа Коллінза в ранніх записах „Genesis“ проклали шлях для багатьох талановитих барабанщиків, що з'явилися згодом. Його здатність змушувати барабани звучати мелодійно і так переконливо передавати непарні розміри ритму змушувала багатьох барабанщиків надягати навушники і грати разом з Філом». 2014 року читачі журналу «Rhythm» визнали Коллінза четвертим найвпливовішим барабанщиком прогресивного року за його роботу у альбомі «Genesis» «The Lamb Lies Down on Broadway» 1974 року. 2015 року видання «MusicRadar» назвало Коллінза одним із шести піонерів прогресивного рок-барабанщика. 2005 року слухачі радіо-станції «Planet Rock» проголосували за Коллінза як за п'ятого найвидатнішого рок-барабанщика в історії. Коллінз посів десяте місце в списку «Найвидатніші барабанщики всіх часів» за версією видання «Gigwise» і дев'яте місце в списку «20 найвидатніших барабанщиків останніх 25 років» за версією «MusicRadar» 2010 року. 1987 року, Коллінз, озираючись на свою швидку гру в складі гурту «Brand X» і ранніх «Genesis», заявив: «Насправді я більше не можу так грати».

Барабанщик «Foo Fighters» Тейлор Гокінс назвав Коллінза одним зі своїх кумирів у грі на барабанах. Він сказав: «Коллінз — неймовірний барабанщик. Кожен, хто хоче добре грати на барабанах, повинен послухати його — ця людина — майстер». У квітневому випуску журналу «Modern Drummer» за 2001 рік барабанщик «Dream Theater» Майк Портной назвав Коллінза в інтерв'ю, коли його запитали про барабанщиків, які вплинули на нього та яких він поважав. В іншій розмові 2014 року Портной вихваляв його «приголомшливу прогресивну гру на барабанах» початку та середини 1970-х років. Барабанщик «Rush» теж Ніл Пірт хвалив його «прекрасну гру на барабанах» і «прекрасне звучання» в альбомі «Genesis» «Selling England by the Pound» 1973 року, назвавши його «вічним шедевром барабанного мистецтва». Марко Міннеманн, барабанщик таких виконавців, як Джо Сатріані та Стівен Вілсон, назвав Коллінза «блискучим» за те, як «він складає свої партії і яке звучання він отримує». Він сказав: «Філ для мене майже як Джон Бонем. Я відчуваю його характер, його підхід». Він виділив гру на барабанах у пісні «In the Air Tonight» як приклад «десяти нот, які знає кожен», і зробив висновок: «Філ — неймовірно талановитий барабанщик».

Серед інших барабанщиків, які згадували його як джерело натхнення або висловлювали захоплення його грою, були Бренн Дейлор з «Mastodon», Нік Д'Вірджіліо із «Spock's Beard» та «Big Big Train», Джиммі Кіган із «Spock's Beard», Метт Мінгус із «Dance Gavin Dance», Джон Меррімен із «Cephalic Carnage», Крейг Бланделл із «Steven Wilson and Frost*» та Чарлі Бенанте із «Anthrax». За словами Джейсона Бонема, його батько (Джон Бонем) «дуже поважав гру Філа Коллінза на барабанах», а однією з його улюблених пісень була «Turn It On Again» гурту «Genesis», яку він із задоволенням грав із ним.

Читачі журналу «Modern Drummer» щороку з 1987 по 1991 рік голосували за Коллінза як барабанщика року в жанрі поп/мейнстрім-рок. 2000 року його обрали барабанщиком року в біг-бенді. 2012 році Коллінза ввели до Зали слави.

Окрім Бадді Річа та Рінго Старра, Коллінз назвав Біллі Кобема, Чарлі Воттса, Кіта Муна, Джона Бонема, Честера Томпсона, Тоні Вільямса та Стіва Гедда серед тих, хто вплинув на його гру на барабанах.

Епізодичні ролі у фільмах та на телебаченні

Коллінз знявся в епізодичних ролях у фільмі Стівена Спілберга «Капітан Гак» (1991) та документальній драмі про СНІД «А оркестр грав далі» (1993). Він зіграв головну роль у фільмі «Шахраї», який номінувався на «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі 1993 року. Коллінз озвучив два анімаційні фільми: «Балто» (1995) від Amblin і «Книга джунглів 2» (2003) від Disney. Довго обговорюваним, але так і не реалізованим проектом став фільм під назвою «Три ведмеді», в якому спочатку мали знятися Коллінз, Денні Девіто і Боб Госкінс. Він часто згадував про цей фільм, хоча відповідний сценарій так і не був написаний. Музика Коллінза звучить у чорній комедії жахів «Американський психопат», де головний герой-психопат Патрік Бейтман (у виконанні Крістіана Бейла) зображений як одержимий фанат, який вбачає глибокий сенс у його творчості, особливо у творчості Genesis, а його сольну музику описує як «…більш комерційну і тому більш задовольняючу, у більш вузькому сенсі». Бейтман виголошує монолог, в якому вихваляє Коллінза і Genesis, під час сцени, в якій він наймає двох повій, слухаючи пісні «In Too Deep» і «Sussudio». Коллінз сказав New Musical Express: «Я не думаю, що те, що він психопат і любить мою музику, пов'язано між собою — моя музика просто була всюди в той час».

У 1980-х роках Коллінз був серед знаменитостей, яких пародіювали в сатиричному ляльковому телешоу ITV Spitting Image. Надалі творці телешоу отримали замовлення від Genesis на створення ляльок усіх членів гурту для їхнього музичного відео 1986 року «Land of Confusion». Коллінз двічі вів телевізійну церемонію Billboard Music Awards, яку продюсували та режисирували його давні колеги по музичних кліпах та телевізійних спецпроектах, Пол Флеттері та Джим Юкіч з FYI (Flattery Yukich Inc). 1985 року він також з'явився в епізоді серіалу «Маямі Віс», під назвою «Філ Шил», в якому він грав шахрая-афериста. У 1980-х роках він з'явився в декількох комедійних скетчах телешоу The Two Ronnies на BBC One.

Зірка Коллінза на Голлівудській алеї слави, вручена музиканту за його внесок у музичний запис, розташована за адресою 6834 Hollywood Boulevard.

2001 року Коллінз був одним з кількох знаменитостей, яких обманом змусили знятися в скандальному британському комедійному серіалі Brass Eye, що транслювався на громадському телеканалі Channel 4. У цьому епізоді Коллінз підтримав фальшиву кампанію проти педофілії, одягнувши футболку з написом «Nonce Sense» («Здоровий глузд») і попередив дітей, щоб вони не розмовляли з підозрілими людьми. BBC повідомиляло, що Коллінз консультувався з юристами щодо програми, показ якої спочатку зняли з ефіру, але зрештою перенесли на інший час. Коллінз заявляв, що взяв участь у програмі «з доброю вірою на благо суспільства», вважаючи її «суспільною програмою, яка буде транслюватися в школах і коледжах з метою запобігання викраденню та зловживанню дітьми». Коллінз також звинуватив творців програми в «серйозних проблемах зі смаком» і попередив, що це завадить знаменитостям підтримувати «суспільні ініціативи» в майбутньому.

2006 році Коллінз зіграв вигадану версію самого себе у відеогрі Grand Theft Auto: Vice City Stories для PSP і PS2. Дія гри відбувається 1984 року, де він з'являється в трьох місіях, в яких головний герой, Віктор, повинен врятувати його від найманих мафією кілерів, які намагаються вбити Коллінза, оскільки його менеджер відмовився виплатити їм його борг у розмірі 3 мільйони доларів. Остання місія відбувається під час його концерту, де гравець повинен захищати риштування від диверсантів, поки Коллінз виконує пісню «In the Air Tonight». Після цього гравець отримує можливість подивитися це виконання «In the Air Tonight» за 6000 ігрових доларів. «In the Air Tonight» входить до офіційного саундтреку Vice City Stories, а також можна почути на ігровій радіостанції Emotion 98.3. Пісню також використали у фільмах Aqua Teen Hunger Force Colon Movie Film for Theaters (2007) та The Hangover (2009).

Пісня «In the Air Tonight» була використана в рекламі шоколаду Cadbury's Dairy Milk 2007 року, в якій знявся Gorilla. Багато хто вважав, що барабанщиком був сам Коллінз. Коли його запитали про Gorilla, Коллінз жартома відповів: «Він не тільки кращий барабанщик за мене, але й має більше волосся. А співати він теж вміє?». Реклама, яка отримала золоту нагороду на British Television Advertising Awards 2008 poку, допомогла пісні знову увійти до новозеландського чарту RIANZ Singles Chart на 3-му місці в липні 2008 року, а наступного тижня досягти 1-го місця, побивши свій оригінальний рекорд 1981 року, коли вона була на 6-му місці. «In the Air Tonight» також була використана в пісні «I Can Feel It» з дебютного альбому Шона Кінгстона.

Коллінз був зображений у мультфільмі «Південний парк» в епізоді «Тіммі 2000», де він на всьому протязі тримав в руках свою статуетку «Оскар», що є відсиланням до його перемоги 1999 року за пісню «You'll Be in My Heart», яка обійшла пісню «Blame Canada» з мультфільму «Південний парк: Більший, довший і без купюр». Творці серіалу зізналися, що були незадоволені перемогою Коллінза, оскільки вважали, що інші конкуренти були більш гідними нагороди. В епізоді «Дурний злочин на ґрунті ненависті Картмана 2000» відбуваються перегони на санчатах на знаменитому пагорбі Філа Коллінза, на бічній стороні якого викарбувано обличчя музиканта. Персонаж Філа Коллінза повертається ще раз і гине в епізоді 200. Коллінз ненадовго з'явився у фінському анімаційному ситкомі Pasila в епізоді «Похмілля Філа Коллінза». Музика цього епізоду є пародією на пісню Коллінза «Another Day in Paradise». Також Коллінз згадувався в епізоді серіалу «Псих» під назвою «Диско не померло. Його вбили!» як схожий на батька Шона Спенсера, Генрі, якого грав актор Корбін Бернсен.

Особисте життя

Сім'я та стосунки

Коллінз був одружений тричі. У 1975—1980 рік він був одружений з Андреа Бертореллі, уродженкою Канади. Вони познайомилися в 11-річному віці, будучи учнями театрального гуртка в Лондоні, і відновили спілкування 1974 року, коли гурт Genesis виступав у Ванкувері. Після весілля, яке проходило в Англії, Коллінз офіційно удочерив дочку Бертореллі, Джоелі (народилась 1972 року), яка стала акторкою та кінопродюсером. Від цього шлюбу у них є син, Саймон Коллінз (народився 1976 року), який був вокалістом та барабанщиком прогресивного рок-гурту Sound of Contact. 2016 року Бертореллі подала до суду на Коллінза через опис їхніх стосунків у його автобіографії.

1984 року Коллінз одружився з американкою Джилл Тавелман. Вони мають доньку, Лілі Коллінз (народилась 1989), яка стала акторкою. У шлюбі з Тавелман Коллінз двічі мав роман з Лавінією Ленг під час гастролей Genesis 1992 року. Ленг була його колишньою однокурсницею по театральній школі, з якою Коллінз був заручений. 1994 року Коллінз заявив, що подав на розлучення з Тавелман, який остаточно оформили 1996 року. У рамках угоди Коллінз виплатив їй 17 мільйонів фунтів.

1999 року Коллінз одружився з Оріаною Севі, громадянкою Швейцарії, яка працювала його перекладачем на початку його туру 1994 року, коли їй було 22 роки, а йому 43. У них двоє синів, Ніколас і Метью. Ніколас — професійний барабанщик, а Метью був футболістом-початківцем у молодіжній команді WSG Tirol, раніше граючи в молодіжних системах клубів Бундесліги «Ганновер 96» та «Асторія Вальдорф». З того часу він грав у регіональних лігах WSG Tirol. Сім'я жила в колишньому будинку Джекі Стюарт у Бегнінсі, Швейцарія. 2006 року Севей і Коллінз розлучилися. Коллінз виплатив Севей 25 мільйонів фунтів, що стало найбільшою угодою про розподіл майна при розлученні британської знаменитості. Коллінз продовжував жити у Феші, Швейцарія, а також мав будинки в Нью-Йорку та Дерсінгемі (Норфолк).

У 2007—2016 роках Коллінз мав стосунки з американською телеведучою Даною Тайлер. 2008 року Севі та двоє її синів переїхали до Майамі, штат Флорида. Коллінз згадував: «У мене були періоди депресії; я надто багато пив. Я вбивав час, дивлячись телевізор і випиваючи, і це мало мене не вбило». 2015 року він сказав, що три роки не вживав алкоголь. У січні 2016 року, після 2015 року Коллінз переїхав до Майамі-Біч (штат Флорида), щоб бути ближче до своїх двох молодших синів. Після цього у січні наступного року він возз'єднався з Севі й жив разом з нею у Майамі. У жовтні 2020 року Коллінз подав позов про виселення Севі після того, як вона у серпні таємно вийшла заміж за іншого чоловіка. 2021 року він продав свій будинок у Майамі за 39 мільйонів доларів.

2012 року Коллінз був присутній на церемонії нагородження свого брата, Клайва, у Букінгемському палаці, який був карикатуристом. Той отримав орден Британської імперії за заслуги у галузі мистецтва. Філ казав: «У дитинстві ми ділили з ним спальню і він постійно малював. Він робив різдвяні та вітальні листівки для сім'ї».

Статки

2012 року Коллінз вважався другим найбагатшим барабанщиком у світі, поступаючись лише Рінго Старру. За оцінкою Sunday Times, 2021 року статки Коллінза становили 145 мільйонів фунтів, що робило його одним з 25 найбагатших людей у ​​британській музичній індустрії.

Благодійність

Коллінз виступав на благодійному шоу Secret Policeman's Ball, одним із засновників якого був учасник Monty Python Джон Кліз, на підтримку Amnesty International. Його перший виступ відбувся 1981 року в лондонському Театрі «Роял», після чого він став активістом. 1994 року в рамках нагороджень з нагоди дня народження королеви Коллінз був удостоєний звання лейтенанта Королівського Вікторіанського ордена (LVO) на знак визнання його роботи на користь Prince's Trust, провідної британської молодіжної благодійної організації, заснованої королем Карлом III (тодішнім принцом Уельським), яка забезпечує навчання, особистісний розвиток, підтримку у створенні бізнесу, наставництво та консультації. З моменту свого виступу на першому рок-концерті Prince's Trust 1982 року, де він виступав у складі групи підтримки співачки Кейт Буш, Коллінз неодноразово виступав на цьому заході, востаннє — в Альберт-холі 2010 року.

9 квітня 1989 року Коллінз виступив хедлайнером на благодійному концерті на підтримку англійського коміка Террі-Томаса в Театрі «Роял». Завдяки концерту було зібрано понад 75 000 фунтів для Террі-Томаса та організації «Parkinson's UK». Коллінз підтримує права тварин та організацію «Люди за етичне поводження з тваринами» (PETA). 2005 року він пожертвував барабанні палички з автографом на підтримку кампанії PETA проти мережі ресторанів Kentucky Fried Chicken.

У лютому 2000 року Коллінз і Севі заснували фонд Little Dreams — некомерційну організацію, яка ставить собі за мету «…втілювати мрії дітей у сфері спорту та мистецтва», надаючи майбутнім талантам віком від 4 до 16 років фінансову, матеріальну та наставницьку підтримку за допомогою експертів у різних галузях. Коллінз вирішив вжити таких заходів після того, як отримав листи від дітей, які запитували його, як їм пробитися у музичну індустрію. Серед наставників учнів, які скористалися допомогою його фонду, — Тіна Тернер та Наталі Коул. 2013 року він відвідав Маямі-Біч (Флорида), щоб просувати розширення свого фонду.

Коллінз підтримує південноафриканську благодійну організацію Topsy Foundation, яка надає допомогу деяким із найбільш знедолених сільських громад Південної Африки, застосовуючи комплексний підхід до вирішення проблем, пов'язаних із ВІЛ/СНІДом та крайньою бідністю. Він передає цій організації всі роялті, отримані від продажу своєї музики в Південній Африці.

Репутація та спадщина

У біографії Коллінза, опублікованій BBC News 2000 року, вказувалося як «критики насміхалися з нього», а «поганий розголос також створював проблеми», що «зашкодило його публічному іміджу». Історик рок-музики Мартін К. Стронг писав, що Коллінз «із самого початку викликав неоднозначну реакцію, його повсюдна самозадоволеність і дедалі більш ніяка поп-музика зробили його улюбленою мішенню для критиків». За словами Пола Лестера, журналіста Guardian, Коллінз «регулярно» дзвонив музичним журналістам, щоб висловити незгоду з негативними рецензіями. Згодом він почав викликати особисту неприязнь у частини публіки; 2009 року журналіст Марк Лоусон розповів, як медійний образ Коллінза змінився: із «поп-Містера-хорошого хлопця, покровителя простих хлопців» він перетворився на людину, яку звинувачували у «невиразності, ухилянні від сплати податків та розірванні шлюбу шляхом надсилання факсу». Коллінз відкидав звинувачення в ухиленні від сплати податків, і що він розривав шлюб таким чином, попри підтвердження того, що частина листування, яка стосувалася розлучення, між ним і його другою дружиною, Джилл Тавелман, велася факсом (повідомлення Коллінза про порядок спілкування з дочкою було опубліковано на першій шпальті газети The Sun 1993 року). Проте британські ЗМІ все одно часто повторювали твердження про листування факсом. Коллінз ставав жертвою різких зауважень у зв'язку з його передбачуваними правими політичними поглядами. Керолайн Салліван, музичний критик The Guardian, згадувала про накопичення негативного розголосу щодо нього у своїй статті 2007 року «Шкода, що я коли-небудь чула про Філа Коллінза», написавши, що їй було важко слухати його творчість, «не відчуваючи огиди до самої людини».

Декілька критиків відзначали всюдисущість Коллінза, особливо в 1980-х і на початку 1990-х років. Журналіст Френк Діджакомо 1999 року написав статтю для The New York Observer під назвою «Загроза Коллінза»; він зазначав: «Навіть коли я намагався заглушити звуки [Коллінза] у своїй голові, увімкнувши телевізор, містер Коллінз… кривлявся перед камерами, прагнучи показати світу, як старанно він буде працювати, щоб продати мільйони платівок мільйонам дурних людей». У своїй статті 2010 року «Кохання дається нелегко: артисти, яких ми любимо ненавидіти» критик The Irish Times Кевін Кортні висловив схожі почуття. Назвавши Коллінза однією з десяти найбільш ненависних поп-зірок у світі, він писав: «[Коллінз] виступав на Live Aid, спочатку на стадіоні „Вемблі“, а потім прилетів до Філадельфії на „Конкорді“, просто щоб переконатися, що ніхто в США так легко не відбудеться. На початку 1990-х років втома від Філа дійсно далася взнаки». Про негативну реакцію на Коллінза також згадував Тім Честер з New Musical Express у статті під назвою «Чи не час нам усім перестати ненавидіти Філа Коллінза?». Честер описуючи безперервні насмішки, яким піддавався Коллінз, зазначав, що «багато чого він сам на себе накликає». Крім цього, він додав, що Коллінз «несе відповідальність за одну з найбанальніших музичних композицій, коли-небудь записаних на ацетат». Ерік Гедегард з Rolling Stone писав, що в інтернеті процвітали сайти, присвячені ненависті до Філа Коллінза, зазначаючи, що його називали «зрадником, який взяв Genesis Пітера Гебріела, цей зразок прогресивного року, і перетворив його на убогий поп-гурт, а потім випустив усі ці супер-банальні хіти, які дійсно визначили 1980-ті».

За словами автора Ділана Джонса в його публікації 2013 року про популярну музику 1980-х років, багато колег Коллінза «зневажали» його. Деякі колеги-артисти публічно висловлювали негативні коментарі про Коллінза. 1990 року колишній фронтмен Pink Floyd Роджер Вотерс розкритикував «повсюдну присутність» Коллінза, зокрема його участь у туру The Who 1989 року, присвяченому возз'єднанню гурту. Девід Бові назвав частину своїх робіт 1980-х років «роками/альбомами Філа Коллінза». На додаток до негативних відгуків музичних журналістів про пісню, співак-композитор і політичний активіст Біллі Брегг розкритикував Коллінза за написання «Another Day in Paradise», заявивши: «Філ Коллінз може написати пісню про бездомних, але якщо він не робить нічого, щоб допомогти їм, то він просто використовує цю тему для пісні». Композитор гурту Oasis Ноел Галлахер неодноразово критикував Коллінза, зокрема, зауваживши: «Те, що ти продаєш багато платівок, ще не означає, що ти хороший. Подивись на Філа Коллінза». Сам Коллінз зазначав, що «іноді він був дуже засмучений» коментарями Ноеля Галлахера. Брат Галлахера, співак гурту Oasis Ліам, також згадавував про «нудне» домінування Коллінза в чартах у 1980-х роках і заявив, що до 1990-х років «настав час для справжніх хлопців піднятися на вершину і взяти владу у свої руки». 2005 року, беручи участь у телевізійній програмі BBC «Кімната 101», в якій гості обговорювали речі та людей, яких вони найбільше ненавидять, Коллінз номінував братів Галлахерів на відправку в однойменну кімнату. Він описав їх як «жахливих», заявивши: «Вони грубі і не такі талановиті, як їм здається. Я не буду добирати слів, але вони особисто нападали на мене».

2010 році Коллінз визнав, що був «всюдисущим». Коментуючи свій характер він сказав: «Персонаж на сцені з'явився через невпевненість… Зараз це виглядає соромно. Нещодавно я почав переносити всі свої касети VHS на DVD, щоб створити архів, і дивлячись на все, що я переглянув, я подумав: „Боже, я дратую“. Я здавався дуже самовпевненим, а насправді таким не був». Коллінз визнає, що для багатьох людей він є об'єктом презирства, і вважає, що це наслідок надмірної популярності його музики. 2011 року він сказав: «Те, що люди так набридли мені, насправді не моя вина. … Не дивно, що люди почали мене ненавидіти. Мені шкода, що все було так успішно. Чесно кажучи, я не хотів, щоб так сталося!». Він назвав критику своєї зовнішності протягом багатьох років «дешевим випадом», але визнав наявність «дуже активної частини» шанувальників Genesis, які вважають, що гурт «продався» під час його перебування на посаді головного вокаліста. Коллінз заперечував, що його вихід на пенсію 2011 року був викликаний негативною увагою, і заявив, що його заяви були вирвані з контексту. Він сказав: «В результаті я став схожим на змученого дивака, який думає, що в минулому житті був в Аламо, який дуже шкодує себе і йде на пенсію через негативну пресу за ці роки. Нічого з цього не відповідає дійсності».

Пол Лестер з The Guardian писав 2013 року, що Коллінз є одним з декількох поп-виконавців, які «раніше були предметом жартів», але «зараз їх шанують як богів». Коллінз став важливою фігурою в американській урбан-музиці, вплинувши на таких артистів, як Каньє Вест, Алісія Кіз і Бейонсе. Його пісні були семпловані різними хіп-хоп і сучасними R&B-виконавцями, а такі артисти, як Ліл Кім, Келліс і співзасновник Wu-Tang Clan Ол Дарті Бастард, виконали його пісні у триб'ют-альбомі Urban Renewal 2001 року.

2004 року музикант гурту Death Cab for Cutie та Postal Service Бен Гіббард описав Коллінза як «чудового вокаліста». Коллінза підтримував його сучасник, виконавець хеві-металу Оззі Осборн, Девід Кросбі називав його «дорогим другом», який «дуже допоміг» йому, гітарист Queen Браян Мей називав його «чудовим хлопцем і дивовижним барабанщиком», а Роберт Плант висловлював йому повагу як «найенергійнішій, найпозитивнішій і по-справжньому надихаючій силі» на початку своєї сольної кар'єри після розпаду Led Zeppelin. Коллінза отримав підтримку сучасних артистів різних жанрів, серед яких інді-рок-гурти The 1975, Generationals, Neon Indian, Yeasayer, St. Lucia і Sleigh Bells, музикант в стилі електроніки Lorde та соул-співачка Даян Бірч, яка 2014 року сказала: «Коллінз балансує на дуже тонкій межі між банальністю і вишуканістю. Він може здатися жахливим, але в той же час у нього приголомшлива якість запису і особлива насиченість звучання. Він дуже вправний в інструментальному плані і добре розбирається в мелодіях».

Колега по гурту Genesis Майк Разерфорд високо оцінив особистість Коллінза, сказавши, що «він завжди був таким собі сусідським хлопцем, веселим і безтурботним: давай вип'ємо в пабі, пожартуємо, покуримо сигарету або косяк». 2014 року колишній фронтмен Genesis Пітер Гебріел, який знову працював з Коллінзом у 1980-х роках, назвав його «трудоголіком серед трудоголіків». Критики характеризують його як «рок-бога» і артиста, який залишився «приземленим». У книзі The New Rolling Stone Album Guide, опублікованій 2004 року, Дж. Д. Консідін написав: «Певний час Філ Коллінз був практично невід'ємною частиною радіоефіру і надзвичайно популярним серед слухачів, що зробило його очевидною мішенню для критиків. Однак, попри свою привабливість для широкої публіки, Коллінз є проникливим композитором і винахідливим музикантом».

Тім Честер з New Musical Express описав Коллінза як «головну людину для іронічного аналізу і таємних задоволень» і заявив, що він відповідальний за «деякі моменти істинного генія (які часто супроводжувалися, треба сказати, відвертими провалами)». Засновник Creation Records Алан Макгі 2009 року написав, що відбувається «неіронічне відродження Філа Коллінза». За словами Макгі: «Молодим людям більше не важлива „інді-репутація“. Для них відмінна поп-пісня — це просто відмінна поп-пісня. У наш час відроджень ніщо більше не є недоторканною коровою, і це може бути тільки на краще для музики». Коментуючи популярність Коллінза серед хіп-хоп виконавців, він стверджував: «Це не дивно. Коллінз — барабанщик світового класу, чиї пісні відразу ж підходять для семплінгу».

2010 року Гері Міллс із The Quietus виступив із палкою захисною промовою на користь Коллінза: «У світі поп-музики навряд чи знайдеться багато особистостей, які викликали б таку ж ненависть, що межує з громадянськими заворушеннями, як Коллінз, і навряд чи знайдеться багато тих, хто продав би стільки ж, скільки він, як сольний виконавець, — понад 150 мільйонів копій… Однак ганьба кар'єри, яка повністю погрузла у нав'язливому шлаку No Jacket Required, просто не виправдана, незалежно від того, як Коллінз заробив своє багатство або свій публічний імідж». Девід Шеппард писав для BBC 2010 року: «Звісно, Коллінз іноді був винен у тому, що сам привертав до себе увагу (ця самовихваляюча історія з „Конкордом“ на Live Aid, недолугі тексти пісень „Another Day in Paradise“, „Buster“ тощо), але, тим не менш, творчий доробок колишнього фронтмена Genesis настільки значний, а його хіти настільки численні, що відкидати його лише як гордовитого постачальника мученицьких романтичних балад для світу середнього класу — це короткозорість».

Журналіст Rolling Stone Ерік Гедегаард висловив незадоволення з приводу широкої критики, на яку наразився Коллінз, зазначивши, що його «несправедливо й незрозуміло очорнили». Мартін С. Стронг 2011 року заявив, що «загадковий і привітний Філ Коллінз протягом багатьох років мав чимало насмішників і критиків, хоча одне можна сказати напевно — це його майстерність і незаперечний талант». У статті, опублікованій роком пізніше під назвою «10 артистів, над якими багато сміялися, але яких час пробачити», критик New Musical Express Анна Конрад заявила, що Коллінза зобразили «лиходієм», і написала: «Чи справді така злість була виправданою? … Ну ж бо, зізнайтеся. Ви ж грали на уявній барабанній установці під „In the Air Tonight“ і вам це подобалося». 2013 року журналіст The Guardian Дейв Сімпсон написав схвальну статтю; визнаючи, що «мало хто з поп-зірок досяг такого успіху і водночас зазнав стільки критики, як Філ Коллінз», він стверджував, що «настав час визнати величезний вплив Коллінза як одного з „хрещених батьків“ популярної культури».

На честь Коллінза було названо вулицю в Сен-Жан-д'Ер, сільській комуні у Франції.

Дискографія

Студійні альбоми

• Face Value (1981)
• Hello, I Must Be Going! (1982)
• No Jacket Required (1985)
• ...But Seriously (1989)
• Both Sides (1993)
• Dance into the Light (1996)
• Testify (2002)
• Going Back (2010)

Бібліографія

• Genesis Biography. Billboard. Процитовано 16 січня 2006.
• Phil Collins Chart History. Billboard. Процитовано 13 січня 2006.
• Banks, Tony; Collins, Phil; Gabriel, Peter; Hackett, Steve; Rutherford, Mike (2007). Dodd, Philipp (ред.). Genesis: Chapter and Verse. Weidenfeld & Nicolson. ISBN 978-0-297-84434-1.
• Bowler, Dave; Dray, Bryan (1992). Genesis: A Biography. Sidgwick & Jackson. ISBN 978-0-283-06132-5.
• Brackett, Nathan (2004). The New Rolling Stone Album Guide. Simon & Schuster. ISBN 978-0-743-20169-8.
• Bronson, Fred (1998). The Billboard Book of Number One Hits. Billboard Books. ISBN 978-0-823-07641-3.
• Coleman, Ray (1997). Phil Collins: The Definitive Biography. Simon & Schuster. ISBN 978-0-684-81784-2.
• Collins, Phil (2016). Not Dead Yet: The Memoir. Crown Advocate. ISBN 978-1-101-90747-4.
• Dean, Maury (2003). Rock N' Roll Gold Rush: A Singles Un-cyclopedia. Algora Publishing. ISBN 978-0-875-86207-1.
• Gallo, Armando (1978). Genesis: The Evolution of a Rock Band. Sidgwick and Jackson Limited. ISBN 0-283-98440-6.
• Giammetti, Mario (2020). Genesis 1967 to 1975 - The Peter Gabriel Years. London: Kingmaker. ISBN 978-1-913218-62-1.
• Jones, Dylan (2013). The Eighties: One Day, One Decade. Random House. ISBN 978-1-409-05225-8.
• Lackowski, Rich (2009). On the Beaten Path – Progressive Rock: The Drummer's Guide to the Genre and the Legends Who Defined It. Alfred Publishing. ISBN 978-0-739-05671-4.
• Larkin, Colin (2007). The Encyclopedia of Popular Music (вид. 5th). Omnibus Press. ISBN 978-0-857-12595-8.
• McCann, Graham (2009). Bounder! The Biography of Terry-Thomas. Aurum Press. ISBN 978-1-845-13441-9.
• Röttgers, Philipp (2015). Two Eras of Genesis? – The Development of a Rock Band. Tectum Wissenschaftsverlag. ISBN 978-3-828-86270-8.
• Thompson, Dave (2004). Turn It On Again: Peter Gabriel, Phil Collins and Genesis'. BackBeat Books. ISBN 978-0-879-30810-0.
• Whitburn, John (2000). The "Billboard" Book of Top 40 Hits: Complete Chart Information About the Artists and Their Songs, 1955 to 2000 (вид. 7). Billboard Books. ISBN 978-0-823-07690-1.