Шевченко Іван Дем'янович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шевченко Іван Дем'янович
рос. Иван Демьянович Шевченко
Шевченко Иван Демьянович 1946г.jpg
Народився 4 липня 1901(1901-07-04)
Валки, Харківська губернія, Російська імперія
Помер 13 березня 1969(1969-03-13) (67 років)
Київ, СРСР
Поховання Лук'янівське військове кладовище
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність журналіст, політик
Учасник німецько-радянська війна
Військове звання майор
Автограф Подпись 1924.jpg
Нагороди
орден Червоного Прапора орден «Знак Пошани» медаль «За трудову відзнаку» медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» медаль «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

́

Шевченко Iван Дем'янович (21 червня 1901 — 4 листопада 1969) — український радянський журналіст і політичний діяч.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 21 червня 1901 ріку в Валки Харківська губернія в родині багатодітного кустаря-шапкаря.

У 1916 році був в підпільному українському учнівському гуртку в Валках. Закінчив Валківське реальне училище.

У 1919 році, за сімейними обставинами, повинен був покинути Харківського технологічного інституту.

Брав участь в Громадянській війні, був старшим кулемнимом в загоні ЧОП, ад'ютантом коменданта м. Валки.

У 1919—1920 роках лектор Валківського народного університету.

У 1921 року член РКП (б).[1][2].

У 1921—1922 роках редактор Валківської газети «Незаможний селянин». В цей час в газеті працював Петро Панченко, відомий в подальшому український письменник Петро Панч.

Редагуючи статтю сількора, яку він спочатку підписав своїм справжнім прізвищем, а потім чомусь передумав і залишив тільки перший склад, редактор зауважив: «Що за Пан?». Автора поблизу не було, газету треба було випускати і він до Пан додав «ч». Так з легкої руки редактора майбутній видатний прозаїк отримав псевдонім.

Одночасно з цим став кореспондентом УкрРОСТА — українського відділення Російського телеграфного агентства Валківського району.

У 1923 році, після ліквідації повітів і утворення округів, Харківський обком партії направив І. Д. Шевченко в Охтирку Сумської Області, де він працював окружним інспектором по роботі на селі, завідувачем районним Будинком сільського жителя. Виконуючи ці адміністративні обов'язки не припиняв займатися журналістикою — був кореспондентом харківських обласних газет «Харківський пролетар» і «Сільський житель», був редактором газети «Радянська Охтирка».

У 1930 році разом з родиною переїздить в Харків, а коли столицю перенесли до Києва переїхали до Києва, де до початку війни працює в редакції газети «​Комуніст» — друкованому виданні ЦК КП (б) України, пройшов шлях від літпрацівника до відповідального секретаря. У перші місяці війни став військовим кореспондентом цієї газети.

З 1942 року працює в Саратові редактором «Останні новини» Українського комітету при Раднаркомі УРСР.

Могила І. Д. Шевченко на Лук'янівському військовому кладовищі (1969)

У березні 1942 відряджений в Москву в розпорядження Українського штабу партизанського руху.

У 1943 році Указом Президії Верховної Ради СРСР, опублікованому в газеті «Правда»[3] та газеті «Известия»[4] від 1 квітня 1943 року, нагороджений орденом Червоного Прапора за доблесть і мужність, проявлену в партизанській війні проти німецько-фашистських загарбників та особливі заслуги в розвитку партизанського руху.

Після війни працював в апараті ЦК КП (б) України — інструктором, завідувачем сектора друку. Співпрацював з Петро Панчем, Микола Бажаном, Ярослав Галан, Василем Минько.

У 1959 році пішов на пенсію, як пенсіонер республіканського значення. Мав звання майор Радянської армії.

Помер 4 листопада 1969 року в Києві. Похований на Лук'янівському військовому кладовищі.

Сім'я[ред. | ред. код]

Нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]