Шарль Леру

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 11:03, 9 вересня 2021, створена RarBot (обговорення | внесок) (Додав категорію: Категорія:Уродженці Парижа)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шарль Леру
Charles Edouard Gabriel Leroux
Зображення
Зображення
Основна інформація
Повне ім'яШарль Едуард Габріель Леру
Дата народження13 вересня 1851(1851-09-13)
Місце народженняПариж
Дата смерті4 липня 1926(1926-07-04) (74 роки)
Роки активності1873-1920
ГромадянствоФранція Франція
Національністьфранцуз
Професіїкомпозитор, диригент, музикознавець, військовослужбовець
ОсвітаПаризька вища національна консерваторія музики й танцю
Інструментифортепіано
ЖанрВійськова музика, марші, класична музика
Нагороди
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Великий Хрест ордена Почесного легіону
CMNS: Файли у Вікісховищі

Шарль Едуард Ґабріель Леру (фр. Charles Edouard Gabriel Leroux; 13 вересня 1851, Париж — 4 липня 1926) — французький композитор та військовий диригент, засновник нового «європейського» стилю в японській музиці періоду Мейджі.

Загальні відомості

Народився 13 вересня 1851 року в Парижі, в родині меблевих фабрикантів. З дитинства вчився музиці, в 1870-му вступив до Паризької консерваторії, до класу фортепіано професора Мармонтеля. 1872-го був призваний на військову службу і направлений в 62-й піхотний полк. Наступного року став військовим музикантом. В 1875 році переведений до 78-го піхотного полку помічником капельмейстера, і вже у 1879 році посів його місце. Займався аранжуванням для духового оркестру і фортепіано.

У 1884 році прибув до Японії у складі 3-ї групи військових радників, змінив Гюстава Шарля Дезіре Драгона на посаді інструктора армійських військових оркестрів у перші роки існування Імперської армії Японії. У 1886 році був нагороджений Орденом Вранішнього Сонця 5-го ступеня. У 1889 році повернувся до Франції де був призначений капельмейстером 98-го піхотного полку, з дислокацією у Ліоні. 1899-го отримав чин капельмейстера першого класу (рівний званню капітана). У 1900 році був нагороджений Орденом Почесного Легіону. У 1906 році вийшов у відставку та оселився в шахтарському містечку Монсо-ле-Мін, де керував місцевим духовим оркестром. В останні роки жив у Версалі, де й помер 4 липня 1926 року у віці 74 років.

Нагороди

Твори

Найвідомішими творами Леру є музика до пісні Тоями Масакадзу «Batto-tai» («З лезом наголо») та написана ним власноруч «Fou Sou Ka» («Пісня про країну Вранішнього Сонця»). Згодом він об'єднав ці два мотиви у композиції «Армійський марш» котра стала офіційним гімном Імперської армії Японії. Окрім того Шарль Леру є автором багатьох творів для фортепіано. У 1910 році була опублікувана його праця «La Musique Classique Japonaise» (Японська класична музика) — перший виданий на Заході твір про японську музику.

Гімн Імперської армії Японії

Обкладинка партитури «Fou So Ka»

Складений 1886 року на мотиви двох творів — «Fou Sou Ka» та «Batto-tai». Окрім армії також є маршем японської поліції.

«Batto-tai» — перша японська пісня «західного стилю». Вона була відгуком на війну 1877 року, коли на чолі повстанців став колишній генерал Такаморі Сайґо. У вирішальному жорстокому бої повсталим самураям протистояли війська «нового зразка» Імператора Мейдзі. У 1882 році був опублікований перший збірник поезії «В західному стилі», до котрого увійшов вірш проректора з літературної кафедри Токійського університету Масакадзу Тоями «Пісня загону з оголеними мечами». Як зразок він використав американські похідні пісні, так як у 1870-ті роки навчався у Мічиганському університеті. Французький інструктор армійського оркестру Шарль Леру написав до нього музику, і в липні 1885 року на великому концерті в нещодавно збудованому «Рокумейкані»(яп. 鹿鳴館) відбулася прем'єра твору у присутності Його Величності Імператора Японії. Пісня стала надзвичайно популярною у всіх прошарках суспільства.

Фрагмент тексту пісні:

Ми — імператорська армія, і вороги Імператора — наші вороги, котрим немає пощади під небесами
Генерал супротивника — приклад відчайдушної хоробрості, а його солдати — безстрашні і не бояться смерті,

Та зі споконвіку змовникам і зрадникам, проклятим небесами, не бачити гарного життя.

Література

  • David G. Hebert «Wind Bands and Cultural Identity in Japanese Schools» Springer, 2011. ISBN 9789400721777. p. 30
  • Junko Oba «To Fight the Losing War, to Remember the Lost War: The Changing Role of Gunka, Japanese War Songs» in Richard King «Global Goes Local: Popular Culture in Asia», 2002, ISBN 9780774808750, p. 228