Військова музика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Військова музика — музичні твори та система виконавчих засобів, що служать цілям стройового навчання та патріотичного й естетичного виховання військ.

Історія[ред.ред. код]

Ще за часів Київській Русі наприкінці I тисячоліття труби, сопелі, накри, литаври, варгани, тулумбаси супроводжувала військові походи, звучали під час ритуалів посвячення у воїнів, клятви на вірність князю, виходу у похід, зустрічі переможців, урочистої відправи загиблих у бою воїнів, а також славлення князя дружинниками.

Україна, Запоріжжя. Музей історії зброї. Тулумбас.

Починаючи від XVI ст., українська національна військова музика пов'язана з козацтвом, насамперед із запорізьким військом. Невіддільна від військового побуту, вона поділялася на «ратну» (для військових походів, урочистих зустрічей послів), «генеральну» (існувала при гетьмані) та «полкову» музику (при кожному козацькому полку та полковому музичному цеху). Показово, що литаври, бубон, як і прапор, булава, бунчук та печатка, були знаками (клейнодами) гетьманської влади. Службова діяльність полкових козацьких оркестрів включала сигнальну службу та участь у церемоніалах. Відповідно до територіально-полкового устрою в Україні існувала мережа полкових військових музикантів. З музичних інструментів на той час використовували сурми – військові під віданням сурмача та литаври – військові клейноди полку, що знаходилися у довбиша (традиційно литаври були зображені на полковій печатці), також до військових музик належали трембачі, які грали на трубах та виконавці, які грали на пищалках.

Сердюки на марші під бій довбиша.

З середини XVIII ст.[1] до складу полкової військової музики були додані трубачі, валторністи та гобоїсти. Полкових музик очолював старший музика («отаман трубецький»), який теж був виконавцем, найчастіше — трембачем (як то Андрій Палієнко чи Яків Смілевський). За досліджень П. Житецького та Д. Багалія, до складу полкової музики XVII–XVIII ст. належав особливий тип військових кобзарів та бандуристів. Декілька таких виконавців згадуються в архівному документі Полтавської міської книги 1711 року: Семенів «сліпий трубач» та бандурист «Данилова син сліпий», які належали до військових музикантів Полтавського полку. Найчастіше бандуристами та кобзарями ставали ті козаки, що втрачали зір у боях або в полоні. Як зауважив Д. Багалій, сліпих виконавців (бандуристів, кобзарів, трубачів) офіційно приймали у полкову службу «в качестве музыкантов и выдавали им жалование наравне со зрячими». За підтримки гетьманів та генеральної старшини впродовж XVIII ст. відбувалося впорядкування мережі полкових музик. За часів гетьманування П. Полуботка (1722–1724 рр.) було здійснено поіменний облік усіх полкових і сотенних військових «трубачів та музикантів» Лівобережжя України[2]. У 1732 та 1744 рр., відповідно до «Генеральних определений»

На полковие музики, с общего согласия Генералной старшини и полковников, определено во всяких полках быть трубачей по четире, сурмачей по два, довбушу по одному...[3]

Компути та реєстри Лівобережних полків першої половини XVIII ст. зберегли кілька списків полкової старшини та служителів, у складі яких іменні списки полкових військових музикантів. Документи свідчать, що серед полкових музикантів були сімейні династії (серед них: трембачі Андрій і Данило Палеєнки, сурмачі Данило і Іван Пищалки, 1723 р.)[4]. Служба військових музикантів тривала декілька років, а іноді й десятки років. Відомо, що полкові військові музиканти перебували на умовах «заключеннаго з ними контракту», тобто діяла контрактна система.

Військові оркестри[ред.ред. код]

Зліва направо: альт, тенор та еуфоніум.

Найстарішими військовими оркестрами світу вважаються турецькі (з XIII ст.).

Сучасні виконавчі колективи, як правило, поділені на військові оркестри та ансамблі армійської пісні та танцю.

Військовий оркестр — це штатний підрозділ військової частини, призначений засобами музичного мистецтва сприяти стройовому навчанню, підвищенню і підтриманню морально — бойового духу особового складу, культурно — естетичному та художньо — мистецькому вихованню, орієнтації на національні цінності.

Основою військових оркестрів є група мідних духових інструментів - саксгорнів. До її складу входять корнети in В, альти in Es, тенора та баритони in В, баси in Es і in В (у окремих в/о альти замінюють валторнами in Es). Крім того склад типового оркестру (середнього змішаного складу) доповнює група дерев'яних духових інструментів: флейта, кларнети in В, а також валторни in Es чи in F, труби in В, тромбони, ударні інструменти; малий і великий барабани та тарілки. До оркестру збільшеного складу окрім того додані гобої, фаготи, кларнет in Es, литаври, іноді саксофони та струнні контрабаси, а група валторн, труб та тромбонів представлена більшим числом інструментів.

Військова музика ЗСУ[ред.ред. код]

На час проголошення незалежності в Україні нараховувалося 129 військових оркестрів. Та з 1991 року половина з них залишилась без диригентів котрі виїхали за кордон. Окрім того слід було налагодити фінансування та організацію музичних підрозділів у складі ЗСУ. Згідно з Директивою начальника Генерального штабу становлення Військово-оркестрової служби Збройних Сил України розпочалося у травні 1992 р. Фундаментуючою її основою стала військово-оркестрова служба Київського військового округу, яка мала на той час вже значний досвід та висококваліфікованих військових музикантів (як то композитор С.Творун та начальник оркестру Г.Кузнєцов). Першим начальником Військово-оркестрової служби ЗСУ був полковник Геннадій Григор'єв, згодом (з 1995 року) цей пост отримав В.Деркач.

Репертуар оркестрів ЗСУ[ред.ред. код]

Концепція незалежної України передбачала радикальні зміни у репертуарній політиці та вимагала забезпечення військових ритуалів українським національним музичним матеріалом. В їх відродженні чималу роль відіграли військові диригенти. Новітні композиції створювалися на основі спадщини творів композитора Михайла Вербицького, фундатора новітньої української військово-оркестрової музики Михайла Гайворонського, величезного масиву музики січового стрілецтва, старовинних козацьких маршів. У 1993 р. створенно військово-диригентську кафедру у м. Львів, на базі Відділення військової підготовки при університеті «Львівська політехніка», начальником котрої було призначено майора Ярослава Горбаля. Диригентом оркестру цього універсітету на той час був Б.Сапелюк. На сьогодні військово-диригентська кафедра у складі Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного є єдиною в Україні, яка здійснює підготовку військових диригентів для Збройних Сил, а також інших військових формувань України.

Серед перших українських маршів Державний гімн України «Ще не вмерла України» (музика М. Вербицького, аранжування для військового оркестру О. Морозова, редакція М. Скорика та Є. Станковича) виконується під час ритуалу Почесна варта, стрілецька пісня-гімн «Ой, у лузі червона калина» (аранж. Б. Сапелюка) — ритуалу Стройовий огляд, марші «Калина пам'яті», «Січова слава», «За рідну землю» Б. Сапелюка під час проходження урочистим маршем та інших ритуалів Збройних Сил України.


Військово-музичні центри України[ред.ред. код]

Емблема Центру військово-музичного мистецтва ВПСУ

З 2005 р. створено п'ять Центрів військово-музичного мистецтва: у Чернігові, Вінниці, Севастополі, Львові та Одесі. До складу Центрів військово-музичного мистецтва ввійшли поряд з духовими оркестрами камерні, естрадні та хореографічні колективи. Загалом у країні діяли наступні в/о :

Військові оркестри забезпечують музичний супровід суспільно-громадських заходів і церемоній, виконання військово-духовими оркестрами творів, призначених для урочистих заходів державного значення, як-то: почесні заходи за участю Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, начальника Генерального штабу, зустрічі та проводи іноземних делегацій та інші заходи загальнодержавного масштабу.

3 метою вивчення та використання міжнародного досвіду організації творчої роботи та концертної діяльності, налагодження і розвитку мистецьких зв'язків із зарубіжними творчими колективами Центри військово-музичного мистецтва беруть участь у міжнародних фестивалях і конкурсах сучасної військової музики та плац-концертах.

2011–2013[ред.ред. код]

За правління В.Януковича Центр військово-музичного мистецтва (м. Львів), згідно з директивою Міністерства оборони «Про уточнення ліміту чисельності Збройних Сил України на 2012», розформовують. З 2013-го також розформовано оркестр Південного територіального Центру військово — музичного мистецтва (м. Одеса).

Фестивалі військової музики[ред.ред. код]

«Royal Edinburgh Military Tattoo» 2009 року

Ще у 1867 році Паризька всесвітня виставка запропонувала європейській спільноті величне шоу — перший міжнародний конкурс військових духових оркестрів. Більше ніж столітню історію має також Королівський турнір військових оркестрів у Лондоні — «Royal Tournament», також видовищним є Королівський церемоніальний парад «Trooping the Colour» (з 1820-го).

Втім засновником світової традиції проведення військових фестивалів став Единбургський військовий фестиваль («Royal Edinburgh Military Tattoo»). З 1950 року цей фестиваль щорічно проводиться у столиці Шотландії під патронатом королівської сім'ї. Фестивалі військових оркестрів мають обсяжну географію.

Найбільш відомі (окрім згаданих вище):

  • Німецький військовий фестиваль в Берліні;
  • Шведський військовий фестиваль в Стокгольмі;
  • Нідерландський військовий фестиваль в Роттердамі;
  • Норвезький військовий фестиваль в Осло;
  • Американський військовий фестиваль «Норфолк» в Вірджинії;
  • Швейцарський військовий фестиваль в Базелі.

В Україні найвідомішими військовими міжнародними фестивалями є «Сурми України» та «Sevastopol Military Tattoo».

Примітки[ред.ред. код]

  1. за матеріалами Рум'янцевського опису 1766 р.
  2. ІР НБУВ, ф. I, од. зб. 66720 (Лаз.). – арк 62.
  3. ЦДІАК України, ф. 269, оп. I, спр. 4440. – арк. 1–2.
  4. ІР НБУВ, ф. I, од. зб. 54479 (Лаз.). – арк. 6 зв.–7.

Література[ред.ред. код]

Чернова І. В. «Становлення військово-оркестрової служби ЗСУ: Історико-культурогічний аспект» 2011

Посилання[ред.ред. код]