Омельченко Григорій Омелянович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 12 лютого 2022, заснована на цій версії.
Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Омельченко.
Омельченко Григорій Омелянович
Начальник відділу боротьби з корупцією і організованою злочинністю Головного управління військової контррозвідки СБУ
1992 — 1994
Народився4 травня 1951(1951-05-04) (73 роки) або 1951[1]
Новоселиця, Миргородський район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР
Відомий якполітик
ГромадянствоСРСР СРСР→Україна Україна
Alma materЮридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1976)
Політична партіяВсеукраїнське об'єднання «Батьківщина»
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Підпис
omelchenko.openua.net/bio.php
Україна Народний депутат України
2-го скликання
позапартійний 11 травня 1994 — 12 травня 1998
3-го скликання
позапартійний 12 травня 1998 — 14 травня 2002
4-го скликання
УРП «Собор» 14 травня 2002 — 25 травня 2006
5-го скликання
Блок Юлії Тимошенко (позапартійний) 7 червня 2006 — 15 червня 2007
6-го скликання
ВО «Батьківщина» (Блок Юлії Тимошенко) 23 листопада 2007 — 12 грудня 2012

Григо́рій Омеля́нович Оме́льченко (нар. 4 травня 1951, с. Новоселиця, Миргородський район, Полтавська область) — український політик, колишній народний депутат України, Герой України (2010). Кандидат юридичних наук, доцент, генерал-лейтенант.

Освіта

У 1976 році закінчив юридичний факультет Київського університету за спеціальністю «юрист».

Кар'єра

У 1968–1969 роках — робітник радгоспу, с. Дібрівка Миргородського району, Полтавської області.

У 1969–1971 роках служив у армії.

З 1971 по 1976 рік був студентом Київського університету.

З 1976 по 1983 рік працював слідчим, старшим слідчим, заступником начальника слідчого відділу у МВС УРСР.

У 1983–1986 роках — ад'юнкт Київської вищої школи міліції МВС СРСР.

З 1986 по 1992 роки — викладач, старший викладач, в.о. доцента у Київській вищій школі міліції (тепер Українська академія внутрішніх справ).

У липні 1990 року був делегатом XXVIII з'їзду КПРС.

Висувався кандидатом в народні депутати України у березні 1990 року по округу № 7 (9.4 % голосів, 4-е місце серед 22-х претендентів). Один із засновників Спілки офіцерів України (СОУ), почесний голова Спілки.[2] З березня 1992 року по квітень 1993 — голова СОУ, потім (з 1993 по 1998) заступник голови СОУ.

У 1992–1994 роках працював начальником відділу боротьби з корупцією і організованою злочинністю в Головному управлінні військової контррозвідки СБУ. Був консультантом Комісії з питань оборони і державної безпеки Верховної Ради України 12(1) скликання.

Народний депутат України 2-го скликання з березня 1994 року (1-й тур) до квітня 1998 року, Кременчуцький-Крюківський виборчий округ № 322, Полтавська область, висувався виборцями. Голова Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Член групи «Реформи». 1-й тур: з'яв. 76,6 %, за 61,86 %. 11 суперників (основний — Михайлов В. Д., н. 1944, член КПУ; Сталеливарний завод м. Кременчука, начальник відділу; член ЦК КПУ; 1-й тур — 9,41 %).

У грудні 1997 — липні 2000 років — член Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України.

З березня 1998 року по квітень 2002 — народний депутат України 3-го скликання, виборчий округ № 146, Полтавська область. З'явилось 70,1 %, за 29,4 %, 10 суперників. На час виборів: народний депутат України. Був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Вперед, Україно!», № 2 в списку.

З липня 1998 року по лютий 2000 — член Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією, член Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (з лютого 2000 року), голова депутатської слідчої комісії (з червня 1999 року). Уповноважений представник групи «Незалежні» (липень 1998 — березень 2000).

Спільно з народним депутатом А. Єрмаком проводив депутатське розслідування щодо причин доведення банку «Україна» до банкрутства та його ліквідації[3].

З грудня 1999 року по листопад 2005 — заступник голови Української республіканської партії «Собор».

З квітня 2002 року по квітень 2006 — народний депутат України 4-го скликання від Блоку Ю.Тимошенко, № 3 в списку. На час виборів: народний депутат України, член УНП «Собор». З травня 2002 року член фракції Блоку Ю.Тимошенко, заступник голови Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (з червня 2002 року).

У 2002–2005 роках — голова Союзу офіцерів України.

У 2006–2007 роках народний депутат України 5-го скликання від Блоку Ю.Тимошенко, № 7 в списку. На час виборів: народний депутат України, безпартійний.

У 2007–2012 роках — народний депутат України 6-го скликання від Блоку Ю.Тимошенко, № 7 в списку. На час виборів: тимчасово не працював, член ВО «Батьківщина». З 23 листопада 2007 по 21 вересня 2010 — член фракції «Блок Юлії Тимошенко».[4] Голова підкомітету з питань міжнародного співробітництва у сфері боротьби з організованою злочинністю і тероризмом та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.[5]

21 серпня 2006 року — присвоєно військове звання генерал-майора.[6]

21 серпня 2007 року — присвоєно військове звання генерал-лейтенанта.[7]

14 жовтня 2009 року — написав заяву про вихід з партії ВО «Батьківщина»[8]. 22 жовтня того ж року його було виключено з фракції БЮТ[9].

У 2012 році балотувався до Верховної Ради як 10-й номер списку політичної партії «Наша Україна»[10]

Нагороди

  • Звання Герой України з врученням ордена Держави (8 лютого 2010) — за визначні особисті заслуги в утвердженні незалежної Української держави, самовідданість у відстоюванні конституційних прав і свобод громадян України, багаторічну плідну законодавчу і громадсько-політичну діяльність[11]
  • Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (4 травня 2007) — за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, зміцнення законності та правопорядку, багаторічну законотворчу і громадсько-політичну діяльність[12]

Особисте життя

Одружений. Має двох синів: Сергій Омельченко та Андрій Омельченко (покінчив життя самогубством у травні 2020-го року). Також має падчерку Маргариту.

Майстер спорту з рукопашного бою.

Примітки

  1. ↑ Бібліотека Конгресу — Library of Congress.
  2. ↑ Почесний голова СОУ генерал-лейтенант Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО в інфовечері 5-го каналу 14.12.2018 (відео)
  3. ↑ Реквієм по банку «Україна»: музика Кучми, виконання Волкова… (За матеріалами депутатських запитів Г.Омельченка та А.Єрмака підготувала Тамара Просяник). Інформбюлетень, 2002 р.
  4. ↑ Омельченко Григорій Омелянович — Переходи по фракціях // Сайт Верховної Ради України
  5. ↑ Народний депутат України VI скликання Омельченко Григорій Омелянович // Сайт Верховної Ради України
  6. ↑ Указ Президента України від 21 серпня 2006 року № 711/2006 «Про присвоєння військового звання»
  7. ↑ Указ Президента України від 21 серпня 2007 року № 728/2007 «Про присвоєння військового звання»
  8. ↑ Депутат Омельченко вийшов із «Батьківщини» (укр.). Процитовано 3 листопада 2021.
  9. ↑ Омельченка виключили з фракції БЮТ (укр.). Процитовано 3 листопада 2021.
  10. ↑ Григорій Омельченко: У списку Партії регіонів українців менше 10% (укр.). Процитовано 29 червня 2017.
  11. ↑ Указ Президента України від 8 лютого 2010 року № 136/2010 «Про присвоєння Г. Омельченку звання Герой України»
  12. ↑ Указ Президента України від 4 травня 2007 року № 384/2007 «Про нагородження Г. Омельченка орденом князя Ярослава Мудрого»

Посилання

Шаблон:Герої України

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Омельченко_Григорій_Омелянович&oldid=34131050