Природнича історія (Пліній)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Naturalis Historia)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про: Природнича історія та Історія (значення).
«Природнича історія»
Титульний лист видання 1669 р.
АвторПліній Старший
Назва мовою оригіналуNaturalis historia
КраїнаСтародавній Рим
Мовалатинська
ТемаПрироднича історія, етнографія, мистецтво, скульптура, гірнича справа, мінералогія
Жанренциклопедія
МісцеСтародавній Рим
Видано77–79
Тип носіяна папері

«Природнича історія» (лат. Naturalis historia, Historia naturalis чи Naturae Historiae) — латинська енциклопедія природних і штучних предметів і явищ. Складена приблизно в 77 році н. е. Плінієм Старшим. Присвячена римському імператору Титу. Послужила прообразом всіх наступних європейських енциклопедій в плані обсягу, цитування авторів тих чи інших тверджень і наявності покажчика змісту. Єдина робота Плінія, що збереглася, і чи не найдовший текст латинською мовою античного періоду.

Опис

[ред. | ред. код]

«Природнича історія» присвячена Титові. Оскільки Пліній у вступі називає його шестиразовим консулом, то твір датований 77[1] або 78 роком[2] (згодом Тит був консулом ще двічі). Спочатку «Природнича історія» налічувала 36 книг. Сучасні 37 книг з'явилися пізніше, за різними версіями, через поділ книги XVIII на дві частини[3] або через додавання змісту і переліку джерел як окремої книги I[4]. Пліній представив публіці роботу про метання дротика і біографію Помпонія в 62-66 роках, і водночас почав писати історію германських воєн. Трактати про риторику і граматику автор завершив у 67-68 роках, а «Історію після Ауфідія Басса» — між 70 і 76 роками[5].

Зміст

[ред. | ред. код]
  • Вступ.
  • Книга I. Зміст і джерела.
  • Книга II. Всесвіт і космос.
  • Книга III. Географія (від Іспанії до Мезії).
  • Книга IV. Географія (Балкани, частина чорноморського узбережжя, Сарматія, Скіфія, острови Балтійського і Північного морів).
  • Книга V. Географія (Африка і Близький Схід).
  • Книга VI. Географія (Кавказ, Азія).
  • Книга VII. Людина.
  • Книга VIII. Сухопутні тварини.
  • Книга IX. Риби та інші мешканці моря.
  • Книга X. Птахи.
  • Книга XI. Комахи.
  • Книга XII. Дерева.
  • Книга XIII. Екзотичні дерева.
  • Книга XIV. Фруктові дерева.
  • Книга XV. Фруктові дерева.
  • Книга XVI. Лісові дерева.
  • Книга XVII. Окультурені дерева.
  • Книга XVIII. Зернові культури.
  • Книга XIX. Льон та інші рослини.
  • Книга XX. Ліки з садових рослин.
  • Книга XXI. Квіти.
  • Книга XXII. Властивості рослин і фруктів.
  • Книга XXIII. Ліки з окультурених дерев.
  • Книга XXIV. Ліки з лісових дерев.
  • Книга XXV. Дикі рослини.
  • Книга XXVI. Ліки з інших рослин.
  • Книга XXVII. Інші рослини та ліки з них.
  • Книга XXVIII. Ліки з тварин.
  • Книга XXIX. Ліки з тварин.
  • Книга XXX. Ліки з тварин.
  • Книга XXXI. Ліки з морських рослин.
  • Книга XXXII. Ліки з морських тварин.
  • Книга XXXIII. Метали.
  • Книга XXXIV. Метали.
  • Книга XXXV. Фарби, кольори, картини.
  • Книга XXXVI. Камені, скульптури.
  • Книга XXXVII. Дорогоцінні камені і вироби з них.

Особливості

[ред. | ред. код]

Сам Пліній характеризував свою роботу як «ἐγκύκλιος παιδεία» ([енкюкліос пайдейя] — «кругове (всебічне) навчання»; звідси — слово «енциклопедія»)[6]. Передбачалося, що «кругове навчання» передує спеціальному, поглибленому вивченню окремих питань. Зокрема, саме так розумів цей вираз Квінтиліан[5]. Втім, Пліній надавав цьому грецькому вислову нового значення: самі греки ніколи не займалися створенням єдиного твору, що охоплює всі галузі знання[6], хоча саме грецькі софісти вперше цілеспрямовано передавали своїм учням знання, які могли стати у нагоді в повсякденному житті[5]. Пліній був переконаний, що подібну працю в змозі написати лише римлянин[7].

Першим зразком типово римського жанру компендіуму всіх відомих знань іноді вважають повчання Катона Старшого синові[6], але частіше — «Disciplinae» Марка Теренція Варрона, одне з найважливіших джерел для Плінія[6]. Серед інших важливих попередників «Природничої історії» називають Artes Авла Корнелія Цельса. Пліній не приховує, що в Римі були спроби створити такий твір[8]. Втім, «Природнича історія», на відміну від попередників, була не просто збіркою різних відомостей, а охоплювала всі основні галузі знань і зосереджувалася на їх практичному застосуванні[9].

Незрозуміло, на яку аудиторію розраховував Пліній, починаючи свою головну працю. Його власні слова у вступі, буцімто «Природнича історія» призначена для ремісників і сільських господарів, часом приймають на віру[3], але нерідко відкидають як нещирі[10]. Наприклад, Б. А. Старостін вважає, що цільова аудиторія автора — римські воєначальники. На думку дослідника, насправді «в центрі його [Плінія] уваги стояли питання забезпечення провізією і взагалі життєзабезпечення військ»[4]. Хоч би що там було, але метою всього твору була спроба пов'язати поточний стан античної науки з практикою, зокрема, з сільським господарством, торгівлею, гірничою справою[3]. Нині звертають увагу на важливість для автора встановлення зв'язків між людиною і природою[11].

Твір Плінія нерідко оцінювали як нагромадження фактів, відібраних довільним чином. Подібна оцінка була найбільш характерною для XIX — початку XX століття (див. нижче). Проте нині визнано, що «Природнича історія» вирізняється чіткою послідовністю викладу. Так, автор розділяє тварин за середовищем проживання (книга 8 присвячена тваринам, які живуть на землі, 9 — у морі, 10 — у повітрі), а в кожній з цих книг виклад починається з великих тварин (слони, кити) і завершується малими[6]. Друга половина книги XI присвячена анатомічним питанням, що підводить підсумок книг про тваринний світ[12]. У книгах про географію автор починає розповідь з заходу, а потім по колу описує всі відомі землі. Мінерали описує за ступенем коштовності, починаючи з золота. В історії мистецтва автор вдається, крім іншого, і до хронологічної систематизації[6]. Не випадковий і початок оповіді з книги про космологію, оскільки Пліній вибудовував матеріал від загального до часткового, а античні автори оцінювали небо як основну частину Всесвіту. Після розгляду астрономічних питань автор звертається до опису метеорології, геології, переходячи до власне географії Землі. Потім Пліній переходить до мешканців планети, після чого розповідає про рослини, сільське господарство і фармакологію, а завершує свою працю розповіддю про мінерали і метали, які видобувають під землею[12]. Таким чином, римський автор послідовно описує природу згори донизу. Крім того, в тематиці всіх 36 основних книг є симетрія[2]:

  • 2-6: 5 книг про неживу матерію;
  • 7-11: 5 книг про тварин (включаючи людину);
  • 12-19: 8 книг про рослини;
  • 20-27: 8 книг про рослини;
  • 28-32: 5 книг про тварин;
  • 33-37: 5 книг про неживу матерію.

У розташуванні матеріалу в кожній книзі існують і свої закономірності поряд зі згаданим рухом від загального до окремого. Зазвичай Пліній, повідомляючи який-небудь факт, доповнює його історичним екскурсом, парадоксальним свідченням або міркуванням про моральний бік явища, щоб сформувати цілісне уявлення про нього[11]. З допомогою повідомлень про унікальні явища та особливості явищ Пліній окреслює межі самого явища.

У творі зустрічаються помилки: іноді Пліній неправильно інтерпретує своє джерело, іноді некоректно підбирає латинський аналог для грецького слова[1]. Всі помилки попередників він копіює внаслідок кабінетного характеру роботи (наприклад, твердження, ніби відстань від Сонця до Місяця в 19 разів більша, ніж відстань від Землі до Місяця[4], а також поширене в античності уявлення про рух планет по складних траєкторіях в рамках теорії гомоцентричних сфер[4]). Іноді при описі одних і тих самих явищ в різних частинах твору Пліній суперечить сам собі; втім, подібні епізоди можуть бути риторичними прийомами[6]. Нарешті, у Плінія зустрічаються відомості про людей з собачими головами та інші небилиці[13]. Особливо багато небилиць Пліній наводить у книгах VII (насамперед, параграфи 9-32 про незвичайних людей і істот, 34-36 про жінок, від яких народжувалися звірі та інші істоти, 73-76 про карликів і гігантів) і VIII (параграфи 37, 80 і 153). Крім того, напевно вигаданими вважають описи у IX, 2; XI, 272; XVI, 132; XVII, 241 і 244, а також XVIII, 166[9]. Втім, фантастичні відомості по-іншому сприймалися в епоху Плінія (див. нижче).

Пліній скрупульозно підраховує, скільки він повідомив читачеві одиничних фактів, історичних екскурсів і загальних суджень у кожній книзі[12]; загалом він зібрав 20 тисяч фактів, що заслуговують на розгляд[14].

Джерела твору

[ред. | ред. код]
Венеціанське видання «Природничої історії» 1499 року. Видно зміст та перелік джерел для кожної книги

Оскільки Пліній сам не проводив жодних дослідів і не був профільним фахівцем в описуваних галузях знання, він міг спиратися, насамперед, на твори попередників[6]. Хоча в античну епоху вчені не завжди дотримувалися суворих правил цитування, римський натураліст вказує свої джерела в першій же книзі[2]. Загалом він використав твори понад 400 авторів, з яких 146 писали латинською мовою. Це дозволяє говорити про систематизацію Плінієм не лише римських знань, а всієї античної наукової спадщини. Найбільш активно він використовував близько двох тисяч книг ста основних авторів. Припускають, що спершу автор створив основу майбутньої роботи на основі невеликої кількості творів, а потім доповнював її працями інших дослідників[15].

Основними джерелами для окремих книг вважають[15][16]:

  • 2 (космологія): Посидоній, Фабіан, Нігідій Фігул, Нехепсо-Петосіріс, Епіген, Трасилл;
  • 3-6 (географія): Варрон (можливо), документи Августа, карта світу, яку створив Агріппа, Непот, Ліциній Муціан, Стацій Себоз, Юба, Ісидор Хараксський, власні спостереження для розділу про Германію;
  • 7 (антропологія): Варрон, Трог (який, у свою чергу, спирався на Аристотеля), Юба;
  • 8-11 (зоологія): Трог (спирався на матеріали Аристотеля і Теофраста), Юба, Варрон, Муціан, Фенестелла;
  • 12-19 (ботаніка): Теофраст, Варрон, Цельс, Секстій Нігер, Діоскорид;
  • 20-27 (застосування рослинних продуктів у фармакології): переважно Секстій Нігер, Діоскорид і Басс, менше — Теофраст, Антоній Кастор, Цельс, Варрон;
  • 28-32 (застосування тваринних продуктів у фармакології): переважно Ксенократ, Анаксилай, Варрон, менше — Веррій Флакк;
  • 33-37 (мінералогія): припускають, що це Ксенократ, Архелай, Юба, Теофраст, Варрон, Паситель.

Немає єдиної думки про характер використання Плінієм своїх матеріалів. Нерідко він переписував або перекладав у своїх джерел цілі сторінки тексту, що було нормальною практикою в античну епоху[17], але іноді піддавав їхні свідчення сумніву. Деякі відомості, втім, він отримав з практичного досвіду. Це стосувалося, однак, питань застосування розглянутих відомостей на практиці. Більшу частину таких фактів Пліній зібрав під час подорожей по провінціях і спілкування з посадовими особами[9]. Крім того, його відомості про Іспанію характеризуються детальністю та свідоцтвами особистих спостережень: зокрема, він детально і зі знанням справи описав технології, що використовувались у гірничій справі в цій провінції[9].

Рукописи. Перші видання. Наукове вивчення

[ред. | ред. код]
Сторінка з рукопису «Природничої історії» XIII століття

Завдяки своїй популярності «Природнича історія» збереглася в безлічі рукописів. Втім, жоден з манускриптів, що дійшли до наших днів, не охоплює весь твір. Загалом налічується близько 200 досить великих рукописів[18]. Зазвичай виділяють дві групи манускриптів: vetustiores (давніші) і recentiores (сучасніші)[18]. Найдавніші з них припадають на кінець VIII — початок IX століття[1]. Давніші рукописи збереглися лише у фрагментах (зокрема, до наших днів дійшли фрагменти манускрипту V століття)[18]. Відомо, що в IX столітті копії енциклопедії Плінія були в найбільших монастирях Західної Європи: зокрема, в Корбі, Сен-Дені, Лорші, Райхенау, Монте-Кассіно[5]. Рукопис з Райхенау дійшов до наших днів у вигляді палімпсесту: аркуші пергаменту з книгами XI—XV були використані повторно. Крім того, збереглися досить давні рукописи з книгами II—VI у Лейдені (рукопис IX століття) і Парижі (IX—X століття)[19]. Інші твори Плінія були відомі в античну епоху ще в VI—VII століттях (граматичний твір римського автора знав Григорій Турський[19]). Проте вже у Високе Середньовіччя його знали винятково як автора «Природничої історії», а рукописи його історичних і граматичних творів не дійшли до наших днів.

У Середні віки величезний обсяг «Природничої історії» та велика кількість спеціальної термінології призводили до появи великої кількості помилок при кожному переписуванні[1]. Крім того, пізніші автори використовували великі фрагменти з твору римського автора і нерідко додавали до них щось своє, а ще пізніші автори вважали, що й доповнення належать Плінію. Зокрема, Ієронім Стридонський кілька разів цитував саме доповнені кимось фрагменти «Природничої історії»[20].

Популярну енциклопедію Плінія вперше надрукували дуже рано, 1469 року, брати да Спіра (фон Шпеєр)] у Венеції[1]. До кінця XV століття вийшло ще чотирнадцять різних видань «Природничої історії». Через відсутність досвіду критики тексту видавці зазвичай набирали і друкували текст з єдиного рукопису з усіма його помилками. 1470 року «Природничу історію» надрукував Джованні Андреа Буссі[en] у Римі (у 1472 році цю версію перевидав Ніколя Жансон у Венеції), в 1473 році — Нікколо Перотті[en] в Римі[21]. 1476 року в Пармі вийшло цінне коментоване видання Плінія Філіппо Бероальдо Старшого[fr][1], яке згодом перевидавалося 1479 року в Тревізо, в 1480 і 1481 роках у Пармі, в 1483, 1487 і 1491 роках у Венеції[21]. 1496 року брати Брітаннічі видали «Природничу історію» в Брешії (пізніше того ж року здійснено передрук цього видання у Венеції), а в 1497 році у Венеції був виданий текст твору Плінія з коментарями відомого філолога Ермолао Барбаро (два роки по тому це видання перевийшло у Венеції)[21]. За підрахунками самого Барбаро, він виявив та виправив п'ять тисяч текстуальних помилок у всьому творі. Своє видання тексту «Природничої історії» зробив Еразм Ротердамський (вийшло в 1525 році); у редагуванні тексту йому допомагав філолог Беат Ренан[5]. Таким чином, твір Плінія користувався унікальною популярністю серед енциклопедичних робіт давнини. Наприклад, твір Варрона було втрачено, а низку середньовічних енциклопедій зовсім не видавали після винаходу друкарства і лише деякі друкувалися в наукових цілях, але лише до XVII століття. Водночас «Природнича історія» до початку XX століття витримала щонайменше 222 видання тексту, а також 42 неповних та 62 критичних видання[9].

1492 року в Італії почалася дискусія про цінність «Природничої історії», яку ініціював гуманіст Нікколо Леонічено[en]. Лікар і перекладач з давньогрецької, Леонічено звернув увагу на велику кількість помилок в розділах про медицину та фармакологію в «Природничій історії» і випустив невелику статтю, в якій стверджував про вторинний характер роботи римського природознавця в цілому. Він дорікав Плінієві у відсутності наукового методу, дилетантизмі в медичних і філософських питаннях, а також виступав проти критики греків на сторінках енциклопедії. Роботу Леонічено помітив гуманіст Пандольфо Колленуччо[it], який виступив на захист римського автора. Зокрема, він припустив, що помилки в тексті римської енциклопедії були викликані неточностями при переписуванні тексту в Середні віки. Надалі Леонічено і Колленуччо опублікували ще кілька статей з аргументами на свою користь. Дискусія стала добре відомою в наукових колах, а в 1509 році у Ферраре всі статті обох учасників були зібрані воєдино і опубліковані. Цю суперечку вважають першим серйозним дослідженням «Природничої історії» й самого Плінія[5]. У середині XIX століття римську енциклопедію активно вивчали в Німеччині. 1852 року Людвіг фон Ян виявив невідомий рукопис «Природничої історії» X століття в Бамберзі (містив книги XXXII—XXXVII), що справив вплив на деякі видання Плінія в Німеччині. Приблизно тоді ж Людвіг фон Урліхс[en] цілеспрямовано вивчав розділи «Природничої історії», присвячені історії мистецтв[19]. Серед інших досліджували твір Плінія Отто Ян і Генріх Брунн[19].

Загалом у XIX — на початку XX століття антикознавці критикували Плінія за сліпе копіювання матеріалів інших авторів і за великі фрагменти стилістично сирого тексту, а історики науки за відсутність чіткої методології у відборі матеріалу та його інтерпретації. Так, Теодор Моммзен вважав Плінія «безладним компілятором», а Александр Койре характеризував «Природничу історію» як «зібрання анекдотів і порожніх вигадок кумушок»[22]. До кінця XX століття, втім, панівна думка про Плінія в історії науки поліпшилася[20].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е Pliny.
  2. ↑ а б в Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1377.
  3. ↑ а б в Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 134.
  4. ↑ а б в г Старостин Б.
  5. ↑ а б в г д е Healy J. F. Pliny the Elder on Science and Technology. 
  6. ↑ а б в г д е ж и Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  7. ↑ Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 196.
  8. ↑ Естественная история. Введение, 14.
  9. ↑ а б в г д Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder [Архівовано 7 серпня 2016 у Wayback Machine.]. 
  10. ↑ Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1381.
  11. ↑ а б Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1380.
  12. ↑ а б в Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 194—195.
  13. ↑ Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 137.
  14. ↑ Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 197.
  15. ↑ а б Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1378.
  16. ↑ Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1379.
  17. ↑ Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 135.
  18. ↑ а б в Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1383—1384.
  19. ↑ а б в г Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. 
  20. ↑ а б Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder [Архівовано 20 серпня 2020 у Wayback Machine.]. — Oxford: Clarendon Press, 1992. — P. 23.
  21. ↑ а б в Doody A. Pliny's Encyclopedia: The Reception of the Natural History. 
  22. ↑ Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 191.

Джерела

[ред. | ред. код]

Текст

[ред. | ред. код]
Латинською
Англійською
 — Free audio book version [Архівовано 21 травня 2014 у Wayback Machine.] from LibriVox [Архівовано 10 березня 2010 у Wayback Machine.] (incomplete)

Коментарі

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Природнича історія (Пліній)

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Природнича_історія_(Пліній)&oldid=40638347