Пліній Старший

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Пліній Старший
Plinius Maior, або Gaius Plinius Secundus
Plinyelder.jpg
Пліній Старший. Уявний портрет XIX століття. (Прижиттєвого зображення не збереглося.)
Народився між 22-24 роками
Комо, Римська імперія, тепер Північна Італія
Помер 25 серпня 79(0079-08-25)
Стабії
Громадянство Римська імперія
Діяльність письменник, історик, адвокат і натураліст[d]
Відомий автор «Природничої історії»
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Пліній Старший, Гай Пліній Секунд (лат. Gaius Plinius Secundus (Maior); нар. 23 або 24 Комо, Північна Італіяпом. 25 серпня 79) — римський історик, письменник, державний та військовий діяч. Старшим його називають на відміну від його племінника, Плінія Молодшого.

Передусім відомий як автор «Природничої історії» — найбільшого енциклопедичного твору античності; інші його твори не дійшли до наших днів.

Пліній служив у армії на північному кордоні Римської імперії, а після повернення до Риму зайнявся літературною діяльністю. Після приходу до влади імператора Веспасіана, з сином якого Титом він служив, був покликаний на державну службу. У 70-их роках Пліній виконував обов'язки намісника в провінціях і командував флотом у Неаполітанській затоці. У 77 або 78 році видав «Природничу історію», присвятивши її Титові. Загинув у результаті виверження Везувію.

Життєпис[ред.ред. код]

Пліній народився, за різними версіями, у 22-23[1] або у 23-24 роках н. е ..[2][3] Місцем його народження зазвичай називають Новий Ком (сучасний Комо)[3]. Втім, зрідка батьківщиною письменника вважають Верону — Пліній називав веронця Катулла своїм земляком[4]. Нині, однак, вважають, що енциклопедист мав на увазі загальне походження з Транспаданії (області за річкою По)[2]. Письменник походив з багатої родини, що належала до стану вершників[5]. У дитинстві Плінія відправили в Рим, де його вихованням і навчанням керував друг родини, політик і поет Публій Помпоній Секунд, який мав зв'язки при дворі імператора Калігули. З учителів майбутнього природознавця відомі ритор Ареллій Фуск, граматик Реммій Палемон, ботанік Антоній Кастор[6].

Наприкінці 40-х — на початку 50-х Пліній служив у легіонах на північній межі Римської імперії. Спочатку він служив у провінції Нижня Германія, був в області Убіїв і в дельті Рейну. З «Природничої історії» відомо і про його перебування на іншому березі річки[7][цитата 1]. Вважають, що Пліній брав участь у кампанії Доміція Корбулона проти племені хавків, яка відбулася в 47 році[8]. Найімовірніше, спочатку Пліній командував пішою когортою, потім — кінним загоном[6]. Після служби в провінції Нижня Германія майбутній письменник вирушив у провінцію Верхня Германія: він згадує про гарячі джерела Aquae Mattiacae (сучасний Вісбаден) і про верхів'я Дунаю. У цій провінції він, імовірно, брав участь у поході проти хаттів у 50-51 роках. Намісником Верхньої Германії тоді був його покровитель Помпоній, який і керував кампанією. Приблизно в 51 або 52 році Пліній покинув провінцію разом з Помпонієм і повернувся до Риму[8]. Приблизно в 57-58 роках Пліній знову перебував на північному кордоні на військовій службі (ймовірно, знову в провінції Нижня Германія)[8]. Тоді він служив разом з майбутнім імператором Титом[6][8]. Невдовзі Пліній повернувся в Італію і вже 30 квітня 59 року спостерігав сонячне затемнення в Кампанії[9].

У Римі Пліній працював адвокатом, наприкінці правління Нерона полишив суспільне життя[6][2]. На цей же час припадає написання кількох творів (див. нижче). Існує припущення, ніби Пліній брав участь в Іудейській війні (римською армією там командував Веспасіан, батько Тита) і навіть був прокуратором Сирії[10], але воно має дуже хиткі основи[7][~ 1].

Після того, як 69 року новим імператором став Веспасіан, батько Тита, Пліній був покликаний на державну службу. Можливо, тоді йому протегував наближений Веспасіана Гай Ліциній Муціан, який і сам займався письменницькою діяльністю[11]. Подробиці служби Плінія невідомі: Светоній згадує, що він був прокуратором кількох провінцій, не уточнюючи, яких саме. Лише племінник природознавця, Пліній Молодший, в одному листі згадує, що його дядько був прокуратором Іспанії[12] (це намісництво зазвичай відносять до 73/74 років). Фрідріх Мюнцер[en], вивчивши згадки про різні регіони Римської імперії в «Природничій історії», припустив, що Пліній був прокуратором Нарбонської Галлії, Африки, Тарраконської Іспанії і Белгіки в 70-76 роках[13]. Рональд Сайм, однак, висловив думку, що в Нарбонській Галлії і в Белгіці письменник міг перебувати проїздом або в інших справах[14]. Більш ймовірне намісництво в Африці і Тарраконській Іспанії, про інші провінції не можна сказати нічого певного. Деякі дослідники звертають увагу на неможливість встановлення, коли він був намісником провінцій, і тому припускають, що вперше його зробив прокуратором ще Нерон. Втім, свідоцтво Светонія вказує швидше на заняття підряд кількох посад[15]. Також передбачають, що в 70-их роках Пліній міг бути радником імператорів[5].

Виверження вулкана Редаут на Алясці 1990 року належить до того ж типу, що й виверження Везувію 79 року, і називається плініанським

Зрештою Плінія призначили командувачем флотом у Мізені (сучасний Мізено[en]) на березі Неаполітанської затоки[6]. 24 серпня 79 року почалося сильне виверження вулкана Везувій, і Пліній на кораблях прибув у Стабії на іншому березі затоки. У Стабіях він отруївся сірчаними випарами і помер. Невідомо чому Пліній наблизився до розбурханого вулкану, тому часто його сприймають лише як жертву власної допитливості[16]. Однак його племінник, який перебував у Мізені, у листі до історика Тацита докладно описав загибель дядька: він вирушив на інший берег затоки не лише щоб поспостерігати за рідкісним явищем природи зблизька, але і для того, щоб допомогти врятуватися своїм друзям. У Стабіях він заспокоював місцевих жителів, які були в стані паніки, і чекав, коли зміниться вітер і заспокоїться море, щоб відплисти, проте врешті-решт задихнувся[17]. Повідомлення Плінія Молодшого про те, що його дядько мав «тонке і слабке від природи горло», нині зазвичай розуміють як астму[18]. Светоній, втім, залишив версію, ніби натураліст помер, попросивши свого раба позбавити себе від мук[цитата 2]. Таким чином, крім бажання поспостерігати за виверженням Пліній ще й хотів допомогти постраждалим від землетрусу[2][16].

Літературна діяльність[ред.ред. код]

З листів племінника відомо, що Пліній Старший був надзвичайно працьовитою людиною. Не було такого місця, яке б він вважав незручним для наукової діяльності; не було такого часу, який би він не використав, щоб читати і робити нотатки. Він читав, або йому читали в дорозі, в лазні, під час обіду, після обіду, причому скорочував час на сон, наскільки це можливо, оскільки вважав згаяним будь-який час, не присвячений розумовим заняттям. Читав будь-які книги, навіть і погані, оскільки, на думку Плінія Старшого, немає настільки поганої книги, щоб з неї не можна було дістати якусь користь. В одному зі своїх листів Пліній Молодший перераховує твори дядька: «Про кавалерійське метання» (De iaculatione equestri), «Про життя Помпонія Секунда» у двох книгах (De vita Pomponii Secundi), риторичний твір у трьох книгах (Studiosi), граматичний твір «Двояких форм у мові» у 8-ми книгах (Dubii Sermonis; Прісціан і Григорій Турський називають цю роботу Ars Grammatica[19]), «Від кінця історії Ауфідія Басса» у 31 книзі, який описував події від моменту, на якому закінчив свою історію Ауфідій Басс (A fine Aufidii Bassi), «Германські війни» у двадцяти книгах (Bellorum Germaniae) і, нарешті, тридцять сім книг «Природничої історії»[~ 2][20]. Крім того, після смерті автора залишилося сто шістдесят книг найдрібнішого письма з виписками або нотатками, які він робив під час читання (не збереглися до наших днів).

«Природнича історія» присвячена Титові. Оскільки Пліній у вступі називає його шестиразовим консулом, то твір датований 77[21] або 78 роком[22] (згодом Тит був консулом ще двічі). Спочатку «Природнича історія» налічувала 36 книг. Сучасні 37 книг з'явилися пізніше, за різними версіями, через поділ книги XVIII на дві частини[23] або через додавання змісту і переліку джерел як окремої книги I[24]. Плінй представив публіці роботу про метання дротика і біографію Помпонія в 62-66 роках, і водночас почав писати історію германських воєн. Трактати про риторику і граматику автор завершив у 67-68 роках, а «Історію після Ауфідія Басса» — між 70 і 76 роками[25].

Пам'ятник Плінію в Комо. XV століття

Структура «Природничої історії»[ред.ред. код]

  • Вступ.
  • Книга I. Зміст і джерела.
  • Книга II. Всесвіт і космос.
  • Книга III. Географія (від Іспанії до Мезії).
  • Книга IV. Географія (Балкани, частина чорноморського узбережжя, Сарматія, Скіфія, острови Балтійського і Північного морів).
  • Книга V. Географія (Африка і Близький Схід).
  • Книга VI. Географія (Кавказ, Азія).
  • Книга VII. Людина.
  • Книга VIII. Сухопутні тварини.
  • Книга IX. Риби та інші мешканці моря.
  • Книга X. Птахи.
  • Книга XI. Комахи.
  • Книга XII. Дерева.
  • Книга XIII. Екзотичні дерева.
  • Книга XIV. Фруктові дерева.
  • Книга XV. Фруктові дерева.
  • Книга XVI. Лісові дерева.
  • Книга XVII. Окультурені дерева.
  • Книга XVIII. Зернові культури.
  • Книга XIX. Льон та інші рослини.
  • Книга XX. Ліки з садових рослин.
  • Книга XXI. Квіти.
  • Книга XXII. Властивості рослин і фруктів.
  • Книга XXIII. Ліки з окультурених дерев.
  • Книга XXIV. Ліки з лісових дерев.
  • Книга XXV. Дикі рослини.
  • Книга XXVI. Ліки з інших рослин.
  • Книга XXVII. Інші рослини та ліки з них.
  • Книга XXVIII. Ліки з тварин.
  • Книга XXIX. Ліки з тварин.
  • Книга XXX. Ліки з тварин.
  • Книга XXXI. Ліки з морських рослин.
  • Книга XXXII. Ліки з морських тварин.
  • Книга XXXIII. Метали.
  • Книга XXXIV. Метали.
  • Книга XXXV. Фарби, кольори, картини.
  • Книга XXXVI. Камені, скульптури.
  • Книга XXXVII. Дорогоцінні камені і вироби з них.

Особливості «Природничої історії»[ред.ред. код]

Сам Пліній характеризував свою роботу як «ἐγκύκλιος παιδεία» ([енкюкліос пайдейя] — «кругове (всебічне) навчання»; звідси — слово «енциклопедія»)[26]. Передбачалося, що «кругове навчання» передує спеціальному, поглибленому вивченню окремих питань. Зокрема, саме так розумів цей вираз Квінтиліан[27]. Втім, Пліній надавав цьому грецькому вислову нового значення: самі греки ніколи не займалися створенням єдиного твору, що охоплює всі галузі знання[28], хоча саме грецькі софісти вперше цілеспрямовано передавали своїм учням знання, які могли стати у нагоді в повсякденному житті[27]. Пліній був переконаний, що подібну працю в змозі написати лише римлянин[29].

Першим зразком типово римського жанру компендіуму всіх відомих знань іноді вважають повчання Катона Старшого синові[28], але частіше — «Disciplinae» Марка Теренція Варрона, одне з найважливіших джерел для Плінія[30]. Серед інших важливих попередників «Природничої історії» називають Artes Авла Корнелія Цельса. Пліній не приховує, що в Римі були спроби створити такий твір[31]. Втім, «Природнича історія», на відміну від попередників, була не просто збіркою різних відомостей, а охоплювала всі основні галузі знань і зосереджувалася на їх практичному застосуванні[32].

Незрозуміло, на яку аудиторію розраховував Пліній, починаючи свою головну працю. Його власні слова у вступі, буцімто «Природнича історія» призначена для ремісників і сільських господарів, часом приймають на віру[23], але нерідко відкидають як нещирі[33]. Наприклад, Б. А. Старостін вважає, що цільова аудиторія автора — римські воєначальники. На думку дослідника, насправді «в центрі його [Плінія] уваги стояли питання забезпечення провізією і взагалі життєзабезпечення військ»[24]. Хоч би що там було, але метою всього твору була спроба пов'язати поточний стан античної науки з практикою, зокрема, з сільським господарством, торгівлею, гірничою справою[23]. Нині звертають увагу на важливість для автора встановлення зв'язків між людиною і природою[34].

Твір Плінія нерідко оцінювали як нагромадження фактів, відібраних довільним чином. Подібна оцінка була найбільш характерною для XIX — початку XX століття (див. нижче). Проте нині визнано, що «Природнича історія» вирізняється чіткою послідовністю викладу. Так, автор розділяє тварин за середовищем проживання (книга 8 присвячена тваринам, які живуть на землі, 9 — у морі, 10 — у повітрі), а в кожній з цих книг виклад починається з великих тварин (слони, кити) і завершується малими[35]. Друга половина книги XI присвячена анатомічним питанням, що підводить підсумок книг про тваринний світ[36]. У книгах про географію автор починає розповідь з заходу, а потім по колу описує всі відомі землі. Мінерали описує за ступенем коштовності, починаючи з золота. В історії мистецтва автор вдається, крім іншого, і до хронологічної систематизації[35]. Не випадковий і початок оповіді з книги про космологію, оскільки Пліній вибудовував матеріал від загального до часткового, а античні автори оцінювали небо як основну частину Всесвіту. Після розгляду астрономічних питань автор звертається до опису метеорології, геології, переходячи до власне географії Землі. Потім Пліній переходить до мешканців планети, після чого розповідає про рослини, сільське господарство і фармакологію, а завершує свою працю розповіддю про мінерали і метали, які видобувають під землею[36]. Таким чином, римський автор послідовно описує природу згори донизу. Крім того, в тематиці всіх 36 основних книг є симетрія[22]:

  • 2-6: 5 книг про неживу матерію;
  • 7-11: 5 книг про тварин (включаючи людину);
  • 12-19: 8 книг про рослини;
  • 20-27: 8 книг про рослини;
  • 28-32: 5 книг про тварин;
  • 33-37: 5 книг про неживу матерію.

У розташуванні матеріалу в кожній книзі існують і свої закономірності поряд зі згаданим рухом від загального до окремого. Зазвичай Пліній, повідомляючи який-небудь факт, доповнює його історичним екскурсом, парадоксальним свідченням або міркуванням про моральний бік явища, щоб сформувати цілісне уявлення про нього[34]. З допомогою повідомлень про унікальні явища та особливості явищ Пліній окреслює межі самого явища.

У творі зустрічаються помилки: іноді Пліній неправильно інтерпретує своє джерело, іноді некоректно підбирає латинський аналог для грецького слова[37]. Всі помилки попередників він копіює внаслідок кабінетного характеру роботи (наприклад, твердження, ніби відстань від Сонця до Місяця в 19 разів більша, ніж відстань від Землі до Місяця[38], а також поширене в античності уявлення про рух планет по складних траєкторіях в рамках теорії гомоцентричних сфер[39]). Іноді при описі одних і тих самих явищ в різних частинах твору Пліній суперечить сам собі; втім, подібні епізоди можуть бути риторичними прийомами[40]. Нарешті, у Плінія зустрічаються відомості про людей з собачими головами та інші небилиці[41]. Особливо багато небилиць Пліній наводить у книгах VII (насамперед, параграфи 9-32 про незвичайних людей і істот, 34-36 про жінок, від яких народжувалися звірі та інші істоти, 73-76 про карликів і гігантів) і VIII (параграфи 37, 80 і 153). Крім того, напевно вигаданими вважають описи у IX, 2; XI, 272; XVI, 132; XVII, 241 і 244, а також XVIII, 166[42]. Втім, фантастичні відомості по-іншому сприймалися в епоху Плінія (див. нижче).

Пліній скрупульозно підраховує, скільки він повідомив читачеві одиничних фактів, історичних екскурсів і загальних суджень у кожній книзі[36]; загалом він зібрав 20 тисяч фактів, що заслуговують на розгляд[43].

Джерела «Природничої історії»[ред.ред. код]

Венеціанське видання «Природничої історії» 1499 року. Видно зміст та перелік джерел для кожної книги

Оскільки Пліній сам не проводив жодних дослідів і не був профільним фахівцем в описуваних галузях знання, він міг спиратися, насамперед, на твори попередників[44]. Хоча в античну епоху вчені не завжди дотримувалися суворих правил цитування, римський натураліст вказує свої джерела в першій же книзі[22]. Загалом він використав твори понад 400 авторів, з яких 146 писали латинською мовою. Це дозволяє говорити про систематизацію Плінієм не лише римських знань, а всієї античної наукової спадщини. Найбільш активно він використовував близько двох тисяч книг ста основних авторів. Припускають, що спершу автор створив основу майбутньої роботи на основі невеликої кількості творів, а потім доповнював її працями інших дослідників[45].

Основними джерелами для окремих книг вважають[45][46]:

  • 2 (космологія): Посидоній, Фабіан, Нігідій Фігул, Нехепсо-Петосіріс, Епіген, Трасилл;
  • 3-6 (географія): Варрон (можливо), документи Августа, карта світу, яку створив Агріппа, Непот, Ліциній Муціан, Стацій Себоз, Юба, Ісидор Хараксський, власні спостереження для розділу про Германію;
  • 7 (антропологія): Варрон, Трог (який, у свою чергу, спирався на Аристотеля), Юба;
  • 8-11 (зоологія): Трог (спирався на матеріали Аристотеля і Теофраста), Юба, Варрон, Муціан, Фенестелла;
  • 12-19 (ботаніка): Теофраст, Варрон, Цельс, Секстій Нігер, Діоскорид;
  • 20-27 (застосування рослинних продуктів у фармакології): перважно Секстій Нігер, Діоскорид і Басс, менше — Теофраст, Антоній Кастор, Цельс, Варрон;
  • 28-32 (застосування тваринних продуктів у фармакології): перважно Ксенократ, Анаксилай, Варрон, менше — Веррій Флакк;
  • 33-37 (мінералогія): припускають, що це Ксенократ, Архелай, Юба, Теофраст, Варрон, Паситель.

Немає єдиної думки про характер використання Плінієм своїх матеріалів. Нерідко він переписував або перекладав у своїх джерел цілі сторінки тексту, що було нормальною практикою в античну епоху[47], але іноді піддавав їхні свідчення сумніву. Деякі відомості, втім, він отримав з практичного досвіду. Це стосувалося, однак, питань застосування розглянутих відомостей на практиці. Більшу частину таких фактів Пліній зібрав під час подорожей по провінціях і спілкування з посадовими особами[48]. Крім того, його відомості про Іспанію характеризуються детальністю та свідоцтвами особистих спостережень: зокрема, він детально і зі знанням справи описав технології, що використовувались у гірничій справі в цій провінції[11].

Стиль[ред.ред. код]

Стиль Плінія характеризується як вкрай нерівний[49], а велику частину єдиного збереженого твору написано сухою мовою, позбавленою жодного стилістичного оформлення. Так, деякі пасажі виглядають як механічне об'єднання виписок Плінія з різних книг[50]. Цю особливість Плінія дуже часто критикували дослідники[51], і в результаті, наприклад, М. М. Покровський зовсім відмовляє Плінію в літературному даруванні[52]. Загальна характеристика римського автора як посереднього стиліста нерідко зустрічається і у сучасній філології (наприклад, Кембриджська історія класичної літератури ставить йому в провину невміння організувати свої думки[53]). Мабуть, це не було викликане специфічним жанром твору: сучасники природознавця Колумелла і Цельс, чиї твори також мали енциклопедичний характер, писали значно краще, ніж Пліній[~ 3].

Втім, у «Природничій історії» поряд з сирими пасажами зустрічаються і добре оброблені фрагменти (насамперед, моралізаторські пасажі, а також загальний вступ до роботи). У них спостерігаються всі ознаки знайомства автора з літературою і риторичними прийомами «срібного століття»: він використовує антитези, вигуки, штучний порядок слів[33]. Пожвавлюють невиразно оформлений енциклопедичний матеріал історичні відступи і ретельно побудовані розгорнуті описи[50].

Загалом Пліній прагне стислості викладу[33]. В залежності від ситуації, він може вдаватися як до архаїзації мови, так і до введення нових слів і виразів[49]. У «Природничій історії» зустрічається багато спеціальної термінології, а також слів грецького походження або цілих виразів давньогрецькою мовою[34][~ 4]. Зазвичай автор не розділяє саму характеристику предмета і коментарі до неї[50].

Як правило, для Плінія характерна невпорядкована структура фраз. У творі є чимало складних речень, у кожній частині яких підмет різний. Через це деякі фрази складно інтерпретувати, а твір в цілому справляє враження незавершеності[54]. Сам Пліній, втім, вибачається перед читачами за можливі огріхи свого стилю[34].

Погляди Плінія[ред.ред. код]

«…нехай кожен про це судить, як йому завгодно; наше завдання — описувати очевидні природні властивості речей, а не вишукувати сумнівні причини» (Природнича історія, XI, 8)

Пліній був яскраво вираженим практиком і оцінював усі досягнення науки і техніки за ступенем їх корисності для суспільства. Наприклад, описуючи найвідоміші споруди давнини, римський натураліст неодноразово підкреслював марність дорогих єгипетських пірамід і палаців римської еліти, протиставляючи їм корисні і не менш грандіозні акведуки і каналізацію[55]. Прихильність до практичного підходу Пліній виразив і невисокою оцінкою умоглядних і спекулятивних досліджень, що не спираються на надійні свідчення[56]. Інша характерна особливість його світогляду — схиляння перед величчю природи, яка виражається у вигляді гідних подиву чудес. Завдяки цьому вся «Природнича історія» є не сухим перерахуванням фактів, а панегіриком природі[50].

Філософські погляди Плінія неясні. Одну з фраз у передмові до твору часом трактують як свідчення філософської незалежності автора: «і стоїки, і діалектики перипатетики, і епікурейці (а від грамматиків і завжди чекав) виношують критику проти книг, які я видав, про граматику»[57]. Однак нерідко його світогляд характеризують як помірний і раціональний стоїцизм[58]. Б. А. Старостін припускає близьке знайомство Плінія з мітраїзмом, аж до впливу цього вчення на роль Сонця в «Природничій історії»[59].

При описі географії Плінію був властивий романоцентризм: за його словами, Ірландія розташована далі Британії [від Риму], тобто північно-західніше, Фрігія — далі Троади [від Риму], тобто на схід[38][~ 5]. У деяких актуальних темах (наприклад, у розгляді питань сільського господарства) Пліній не просто сліпо збирає свідоцтва попередників, а акцентує увагу на організаційній стороні питання, тобто на практичному застосуванні знань. Це дозволяє вважати «Природничу історію» орієнтованою на практику тематичною підбіркою, а не механічною компіляцією. Роботи останнього типу набули популярності пізніше і досягли кульмінації розвитку у вигляді «Дигест» Юстиніана і енциклопедії «Суда»[60].

Відсутність критичного підходу до підбору фактів і пояснення природних явищ може бути викликана як абсолютно іншою метою написання твору (див. цитату на початку розділу), так і довірливістю автора, викликаною характерним для римського світогляду в I столітті н. е. особливим інтересом до незвичайного і дивовижного. При цьому сам Пліній часом критикував за довірливість інших авторів[цитата 3]. Завдяки підвищеному інтересу до всього незвичайного твір Плінія відповідав інтересам масового читача. З цієї ж причини, втім, він включив у «Природничу історію» і явно недостовірні відомості (див. вище). У I столітті н. е. в античному суспільстві побутувало уявлення, ніби вдалині від столиці імперії відбуваються різні чудеса, а живуть там фантастичні люди і тварини з міфів і легенд. Римський натураліст зберіг це переконання, записавши грецьку приказку «Африка завжди приносить щось новеньке»[61]. За словами дослідниці Плінія Мері Бігон, мандрівники в далекі краї «відчували, що втратять обличчя, якщо не повернуться з фактами і цифрами, які б задовольнили нетерплячих і цікавих слухачів вдома; відповідно, вони воліли складати небилиці замість того, щоб визнати відсутність чудес»[цитата 4]. Однак, подібний підхід дозволив енциклопедії Плінія стати цінним джерелом з народного фольклору і різних забобонів у Римській імперії[53].

Пліній був яскраво вираженим римським патріотом, що проявилося і в порівняно нейтральному енциклопедичному жанрі. Відзначають, що він охочіше посилався на римських авторів, хоча нерідко міг використовувати грецьке першоджерело інформації[53]. Як і Катон Старший, якого Пліній цінував, він не марнує нагоди, щоб розкритикувати греків і їх звичаї. Неодноразово він вказує на довірливість грецьких письменників[цитата 3], а також засуджує використання грецькими лікарями ліків, приготовлених з людських органів[62]. Втім, Пліній визнає за Аристотелем репутацію незаперечного наукового авторитету, а Александра Македонського називає найвидатнішим з царів[63].

Оскільки Пліній походив зі стану вершників і був новою людиною в римському політичному житті, він не поділяв староримських забобонів щодо перспектив використання нових технологій. Вершники традиційно вели діяльність, спрямовану на отримання прибутку, не обмежуючи себе окремими сферами економіки, тоді як сенатори традиційно займалися сільським господарством та операціями з земельними ділянками. Тому вихідці з вершників цікавилися новими технологіями, і багато римських авторів, яких він цитує, також походили з цього стану[48].

Попри значний прогрес людства загалом, Пліній висловлює занепокоєння занепадом моралі і зменшенням інтересу до знань (див. цитату праворуч). В античну епоху погляди про зв'язки технічного і наукового прогресу з занепадом моралі були широко поширені (один з найбільш яскравих представників цієї традиції — Сенека, з творчістю якого Пліній був добре знайомий). Але натураліст зберігає надію на поліпшення ситуації в майбутньому, а також зауважує, що «стають застарілими людські звичаї, але не плоди [досліджень]»[64][65].

Негативні характеристики імператора Нерона у творі іноді можна пояснити бажанням довести свою відданість новій династії Флавіїв, одним з представників якого і була присвячена «Природнича історія». Втім, більш правдоподібно, що свої політичні уподобання автор висловлював у своїй останній історичній роботі (A fine Aufidii Bassi, що не збереглась дотепер), яка охоплювала в тому числі і правління Нерона, і події року чотирьох імператорів[66].

Вплив[ред.ред. код]

Твори Плінія були добре відомі в античну епоху. Їх знали вже Гай Светоній Транквілл і Авл Геллій[67], а також Апулей і Тертуліан[68].

Вже у ІІ столітті почали складати короткі перекази (епітомы) «Природничої історії», особливо книжок з медицини та фармакології, що негативно позначилося на поширенні оригінального твору[69]. На «Природничу історію» спирався наприкінці II — на початку III століття Серен Самонік під час написання віршованої медичної поеми Liber Medicinalis[68]. Тоді ж роботу Плінія використовував Квінт Гаргілій Марціал, а Гай Юлій Солін склав витяг «Зібрання гідних згадки речей» (Collectanea rerum memorabilium[~ 6]), в який увійшло багато відомостей з енциклопедії Плінія[67]. Крім них, «Природничу історію» використовували й інші енциклопедисти античної епохи[67]. При цьому більше ніхто в античну епоху не намагався повторити і перевершити головну працю Плінія[50].

Скульптурну групу «Лаокоон та його сини» ідентифікували за згадками в Плінія: «…як, наприклад, у випадку з Лаокооном, який розміщений у палаці імператора Тита, твором, якому треба віддати перевагу перед усіма творами живопису і мистецтва скульптури з міді. Його з дітьми і химерними сплетеннями змій створили з єдиного каменю за узгодженим задумом найбільші художники з Родосу Гагесандр, Полідор і Афінодор»[70]

Втім, в Римі була добре відома не лише природничо-наукова енциклопедія Плінія, але й інші його твори. Зокрема, його настанову з красномовства вважають попередницею відомого керівництва Квінтиліана; останній його цитує, хоча іноді зазначає надмірний педантизм свого попередника. Крім того, нерідко античні вчені цитували його твір про граматику[71]. Попри те, що історичні праці Плінія не збереглися, передбачають, що твір «Історія після Ауфідія Басса» (A fine Aufudii Bassi) був одним з основних джерел для пізніших істориків для розповіді про події від правління Клавдія до 69 року. Робота, ймовірно, була досить повною і детальною, але без глибокого аналізу подій. Як наслідок, ця робота добре підходила для використання і переробки, і до неї зверталися Тацит, Плутарх, Діон Кассій, рідше — Светоній[53]. Останній залишив коротку біографію Плінія у своєму творі «Про чудових людей». Тацит використовував у своїх роботах не лише «Історію після Ауфідія Басса», але й твір про германські війни — можливо, саме він був одним з джерел для відомої «Германії». Втім, ставлення Тацита до Плінія могло бути досить критичним: у другій книзі своєї «Історії» римський автор дорікає в необ'єктивності попередникам, які розповідали про події громадянської війни 69 року, а серед них, ймовірно, і Плінію[71][цитата 5].

У пізньоантичну добу та Раннє Середньовіччя римська енциклопедія не була забута, і її використовували видатні вчені того часу. Інші твори Плінія, однак, були втрачені на початку Середніх віків (див. нижче). Відомості з «Природничої історії» активно використовували ченці як джерело наукових знань, особливо з астрономії та медицини. Втім, сфера застосування праці Плінія була набагато ширшою, і його енциклопедію використовували навіть для складання проповідей і коментарів до Біблії[72]. Ієронім Стридонський добре знав Плінія і називав його латинським Аристотелем і Теофрастом[67], Ісидор Севільський у своїй De rerum natura багато в чому спирається на античного природознавця, особливо при описі астрономії і метеорології[73]. Крім того, іспанський автор використовував у своїх «Етимологіях» і саму римську енциклопедію, і її скорочення, які зробив Солін[74]. Беда Преподобний використовував «Природничу історію» як джерело відомостей про астрономію та інші науки[73][75]. Трактат Йоана Скотта Еріугени «Періфюсеон, або про поділ природи» багато в чому ґрунтувався на відомостях римської енциклопедії[76]. Використовував Плінія і Павло Диякон[77]. Актуальними залишалися географічні свідоцтва Плінія. Ірландський чернець Дикуїл використовував перші п'ять книг Плінія для свого твору «Про вимірювання світу» (De mensura Orbis terrae)[78].

«Природнича історія» продовжувала залишатися одним з найважливіших джерел для енциклопедистів Високого і Пізнього Середньовіччя. Близько 1141 року в Англії Роберт із Криклейда[en] склав «Добірку всього найкращого з Природничої історії Плінія Секунда» (Defloratio Historiae Naturalis Plinii Secundi) в 9 книгах, у яку він не включив матеріали, які вважав застарілими[79]. Автор «Про природу речей» ("De natura rerum) Фома із Кантімпре визнавав, що зобов'язаний своїми знаннями Аристотелю, Плінію і Соліну. Активно використовував свідчення Плінія Бартоломей Англійський у своєму творі «Про властивості речей» (De proprietatibus rerum)[80]. Крім того, Іоанн Солсберійський знав «Природничу історію» і часто на неї посилався[72]. Нарешті, популярна середньовічна енциклопедія «Велике зерцало» (Speculum naturale) Вінсента з Бове багато в чому спиралася на свідоцтва Плінія[79].

В епоху Відродження, попри поступову появу і поширення перекладів наукових трактатів з арабської та давньогрецької мов на латинь, «Природнича історія» залишалася дуже важливим джерелом наукових знань[72]. Найбільш часто її використовували для складання медичних керівництв і розділів про медицину в загальних енциклопедіях[80]. Крім того, твір Плінія став основою для формування єдиної латинської термінології в низці наук[69][81]. Енциклопедію Плінія читали багато гуманістів, зокрема Петрарка, який мав рукописний примірник енциклопедії і робив на її полях свої нотатки[82].

Кратер Пліній на Місяці

До винаходу друкарства твір Плінія нерідко вимушено замінювали скороченнями через дорожнечу окремої копії та надто великий обсяг тексту оригіналу. Наприкінці XV століття «Природничу історію» почали часто друкувати, чому не перешкоджав її значний обсяг (див. нижче). Це сприяло поширенню повного зводу античних знань за межі вузького кола вчених. У 1506 році за описом Плінія впізнали знайдену в Римі скульптурну групу «Лаокоон та його сини» (див. праворуч), а загалом останні книги енциклопедії вплинули на розвиток уявлень про античне мистецтво. 1501 року з'явився перший переклад енциклопедії Плінія італійською мовою, який зробив Крістофоро Ландіно[83], а незабаром твір переклали на французьку та англійську мови. З «Природничою історією» були знайомі, серед інших, Вільям Шекспір, Франсуа Рабле, Мішель де Монтень і Персі Біші Шеллі[81].

Цікаво, що в різний час читачі «Природничої історії» звертали увагу на різні деталі. Наприклад, за часів Раннього Середньовіччя до цього твору зверталися насамперед за цікавими історіями та окремими фактами. В епоху Відродження на Плінія подивились як на письменника, звертаючи уваги на його мову. «Природнича історія» частково замінила втрачені роботи античних авторів як джерело інформації, а також дуже допомагала в перекладі термінології давньогрецьких наукових трактатів на загальноприйняту в науці латинську мову. Після винаходу друкарства гостро постала проблема відновлення початкового тексту римського автора (див. нижче). Поряд з філологічною критикою дослідники почали звертати увагу на невідповідність низки повідомлюваних Плінієм фактів про природу дійсності. Через це римська енциклопедія поступово втрачала своє значення як джерело актуальних знань з природничих наук і до початку XX століття її стали сприймати як зібрання не завжди достовірних відомостей або навіть чистого вимислу. Лише до кінця XX століття визнано важливе значення «Природної історії» не тільки для історії науки, але й для вивчення всього античного світогляду[69].

У вулканології на честь Плінія названий специфічний тип виверження вулкана, що характеризується потужними вибуховими викидами магми і масивними опадами попелу (під час аналогічного виверження 79 року загинув автор «Природничої історії»). 1935 року на честь римського автора названо кратер на Місяці діаметром 41,31 км між морями Ясності та Спокою.

Рукописи. Перші видання. Наукове вивчення[ред.ред. код]

Сторінка з рукопису «Природничої історії» XIII століття

Завдяки своїй популярності «Природнича історія» збереглася в безлічі рукописів. Втім, жоден з манускриптів, що дійшли до наших днів, не охоплює весь твір. Загалом налічується близько 200 досить великих рукописів[68]. Зазвичай виділяють дві групи манускриптів: vetustiores (давніші) і recentiores (сучасніші)[68]. Найдавніші з них припадають на кінець VIII — початок IX століття[84]. Давніші рукописи збереглися лише у фрагментах (зокрема, до наших днів дійшли фрагменти манускрипту V століття)[68]. Відомо, що в IX столітті копії енциклопедії Плінія були в найбільших монастирях Західної Європи: зокрема, в Корбі, Сен-Дені, Лорші, Райхенау, Монте-Кассіно[72]. Рукопис з Райхенау дійшов до наших днів у вигляді палімпсесту: аркуші пергаменту з книгами XI—XV були використані повторно. Крім того, збереглися досить давні рукописи з книгами II—VI у Лейдені (рукопис IX століття) і Парижі (IX—X століття)[85]. Інші твори Плінія були відомі в античну епоху ще в VI—VII століттях (граматичний твір римського автора знав Григорій Турський[19]). Проте вже у Високе Середньовіччя його знали винятково як автора «Природничої історії», а рукописи його історичних і граматичних творів не дійшли до наших днів.

У Середні віки величезний обсяг «Природничої історії» та велика кількість спеціальної термінології призводили до появи великої кількості помилок при кожному переписуванні[84]. Крім того, пізніші автори використовували великі фрагменти з твору римського автора і нерідко додавали до них щось своє, а ще пізніші автори вважали, що й доповнення належать Плінію. Зокрема, Ієронім Стридонський кілька разів цитував саме доповнені кимось фрагменти «Природничої історії»[69].

Популярну енциклопедію Плінія вперше надрукували дуже рано, 1469 року, брати да Спіра (фон Шпеєр)] у Венеції[86]. До кінця XV століття вийшло ще чотирнадцять різних видань «Природничої історії». Через відсутність досвіду критики тексту видавці зазвичай набирали і друкували текст з єдиного рукопису з усіма його помилками. 1470 року «Природничу історію» надрукував Джованні Андреа Буссі[en] у Римі (у 1472 році цю версію перевидав Ніколя Жансон у Венеції), в 1473 році — Нікколо Перотті[en] в Римі[87]. 1476 року в Пармі вийшло цінне коментоване видання Плінія Філіппо Бероальдо Старшого[fr][86], яке згодом перевидавалося 1479 року в Тревізо, в 1480 і 1481 роках у Пармі, в 1483, 1487 і 1491 роках у Венеції[87]. 1496 року брати Брітаннічі видали «Природничу історію» в Брешії (пізніше того ж року здійснено передрук цього видання у Венеції), а в 1497 році у Венеції був виданий текст твору Плінія з коментарями відомого філолога Ермолао Барбаро (два роки по тому це видання перевийшло у Венеції)[87]. За підрахунками самого Барбаро, він виявив та виправив п'ять тисяч текстуальних помилок у всьому творі. Своє видання тексту «Природничої історії» зробив Еразм Ротердамський (вийшло в 1525 році); у редагуванні тексту йому допомагав філолог Беат Ренан[25]. Таким чином, твір Плінія користувався унікальною популярністю серед енциклопедичних робіт давнини. Наприклад, твір Варрона було втрачено, а низку середньовічних енциклопедій зовсім не видавали після винаходу друкарства і лише деякі друкувалися в наукових цілях, але лише до XVII століття. Водночас «Природнича історія» до початку XX століття витримала щонайменше 222 видання тексту, а також 42 неповних та 62 критичних видання[67].

1492 року в Італії почалася дискусія про цінність «Природничої історії», яку ініціював гуманіст Нікколо Леонічено[en]. Лікар і перекладач з давньогрецької, Леонічено звернув увагу на велику кількість помилок в розділах про медицину та фармакологію в «Природничій історії» і випустив невелику статтю, в якій стверджував про вторинний характер роботи римського природознавця в цілому. Він дорікав Плінієві у відсутності наукового методу, дилетантизмі в медичних і філософських питаннях, а також виступав проти критики греків на сторінках енциклопедії. Роботу Леонічено помітив гуманіст Пандольфо Колленуччо[it], який виступив на захист римського автора. Зокрема, він припустив, що помилки в тексті римської енциклопедії були викликані неточностями при переписуванні тексту в Середні віки. Надалі Леонічено і Колленуччо опублікували ще кілька статей з аргументами на свою користь. Дискусія стала добре відомою в наукових колах, а в 1509 році у Ферраре всі статті обох учасників були зібрані воєдино і опубліковані. Цю суперечку вважають першим серйозним дослідженням «Природничої історії» й самого Плінія[25]. У середині XIX століття римську енциклопедію активно вивчали в Німеччині. 1852 року Людвіг фон Ян виявив невідомий рукопис «Природничої історії» X століття в Бамберзі (містив книги XXXII—XXXVII), що справив вплив на деякі видання Плінія в Німеччині. Приблизно тоді ж Людвіг фон Урліхс[en] цілеспрямовано вивчав розділи «Природничої історії», присвячені історії мистецтв[88]. Серед інших досліджували твір Плінія Отто Ян і Генріх Брунн[89].

Загалом у XIX — на початку XX століття антикознавці критикували Плінія за сліпе копіювання матеріалів інших авторів і за великі фрагменти стилістично сирого тексту, а історики науки за відсутність чіткої методології у відборі матеріалу та його інтерпретації. Так, Теодор Моммзен вважав Плінія «безладним компілятором», а Александр Койре характеризував «Природничу історію» як «зібрання анекдотів і порожніх вигадок кумушок»[90]. До кінця XX століття, втім, панівна думка про Плінія в історії науки змінилася на краще[69].

Цікаво[ред.ред. код]

Плінію належать такі рядки про зброю і війни, які звучать і сьогодні цілком актуально:

 Ми користуємося залізом як зброєю не тільки 
 очі в очі з ворогом, але і як летючим снарядом, 
 що жбурляють з метальної машини, 
 або кидають вручну й іноді опереним, що я вважаю 
 найбільш злочинною підступністю людської винахідливості, 
 бо для того, щоб смерть наздогнала людину найшвидше, 
 ми створили її крилатою й надали залізу крила.

Нотатки[ред.ред. код]

  1. Теодор Моммзен припустив, що людина, про яку згадано в написі із Арада (від її імені збереглися лише літери …inius Secun…), — це Пліній Секунд.
  2. Пліній Молодший передає назву «Природничої історії» як Naturae Historiae, але нині більш поширеними є варіанти Historia Naturalis або Naturalis Historia; див.: The Cambridge History of Classical Literature.
  3. Втім, не мав серйозного літературного таланту інший послідовник Плінія, Варрон
  4. В I веке н. 
  5. Впрочем, подобный взгляд был характерен для римского мировоззрения в целом: например, во II веке до н. 
  6. Твер Соліна був також відомий як Polyhistor і De mirabilibus mundi.

Цитати[ред.ред. код]

  1. Естественная история, XVI, 2-4.
  2. Светоний.
  3. а б Естественная история, V, 4.
  4. Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  5. Тацит.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 128.
  2. а б в г Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1376
  3. а б Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  4. Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 128–129.
  5. а б Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  6. а б в г д Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 129.
  7. а б Syme R. Pliny the Procurator // Harvard Studies in Classical Philology. — 1969. 
  8. а б в г Syme R. Pliny the Procurator // Harvard Studies in Classical Philology. — 1969. 
  9. Syme R. Pliny the Procurator // Harvard Studies in Classical Philology. — 1969. 
  10. Плиний Старший / Античные писатели. Словарь. — СПб.: Лань, 1999.
  11. а б Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  12. Плиний Младший.
  13. Syme R. Pliny the Procurator // Harvard Studies in Classical Philology. — 1969. 
  14. Syme R. Pliny the Procurator // Harvard Studies in Classical Philology. — 1969. 
  15. Syme R. Pliny the Procurator // Harvard Studies in Classical Philology. — 1969. 
  16. а б Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  17. Плиний Младший.
  18. Pliny the Elder (Gaius Plinius Secundis) (en). Национальная библиотека медицины Национальных институтов здравоохранения США. Процитовано 2013-12-29. 
  19. а б Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. 
  20. Книга IV, письмо 16 // Письма Плиния Младшего: Кн. I—Х / Изд. подгот. Сергеенко М. Е., Доватур А. И.. — 2-е изд., перераб.. — 1982.. — 407 с. (рос.)
  21. Pliny.
  22. а б в Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1377.
  23. а б в Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 134.
  24. а б Старостин Б.
  25. а б в Healy J. F. Pliny the Elder on Science and Technology. 
  26. Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  27. а б Healy J. F. Pliny the Elder on Science and Technology. 
  28. а б Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  29. Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 196.
  30. Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  31. Естественная история. Введение, 14.
  32. Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  33. а б в Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1381.
  34. а б в г Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1380.
  35. а б Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  36. а б в Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 194—195.
  37. Pliny.
  38. а б Старостин Б.
  39. Старостин Б.
  40. Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  41. Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 137.
  42. Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  43. Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 197.
  44. Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  45. а б Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1378.
  46. Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1379.
  47. Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 135.
  48. а б Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  49. а б Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 138.
  50. а б в г д The Cambridge History of Classical Literature.
  51. Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  52. Покровский М. М. История римской литературы. — М.—Л.: Изд-во АН СССР, 1942. — С. 350.
  53. а б в г The Cambridge History of Classical Literature.
  54. Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. 
  55. Deming D. Science and Technology in World History. 
  56. Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  57. Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 198.
  58. Pliny.
  59. Старостин Б.
  60. Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  61. Естественная история, VIII, 42.
  62. Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  63. Естественная история, VIII, 44.
  64. Естественная история, II, 118.
  65. Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  66. Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  67. а б в г д Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  68. а б в г д Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1383—1384.
  69. а б в г д Beagon M. Roman Nature: The Thought of Pliny the Elder
  70. Естественная история, XXXVI, 37; перевод Г. 
  71. а б Healy J. F. Pliny the Elder on Science and Technology. 
  72. а б в г Healy J. F. Pliny the Elder on Science and Technology. 
  73. а б Healy J. F. Pliny the Elder on Science and Technology. 
  74. Laistner M. L. W. Thought and Letters in Western Europe, A.D. 500 to 900.
  75. Laistner M. L. W. Thought and Letters in Western Europe, A.D. 500 to 900.
  76. Laistner M. L. W. Thought and Letters in Western Europe, A.D. 500 to 900.
  77. Laistner M. L. W. Thought and Letters in Western Europe, A.D. 500 to 900.
  78. Laistner M. L. W. Thought and Letters in Western Europe, A.D. 500 to 900.
  79. а б Healy J. F. Pliny the Elder on Science and Technology. 
  80. а б Healy J. F. Pliny the Elder on Science and Technology. 
  81. а б Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 1385—1386.
  82. Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. 
  83. Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. 
  84. а б Pliny.
  85. Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. 
  86. а б Pliny.
  87. а б в Doody A. Pliny's Encyclopedia: The Reception of the Natural History. 
  88. Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. 
  89. Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. 
  90. Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 191.

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.— Луцьк: Вежа, 2000;
  • Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1971.— т.3.
  • Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 2004. — С. 1376—1388.
  • Беркова Е. А. Научная литература ранней империи / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 2. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — С. 128—139.
  • Литичевский Г. С. Природа моря в контексте натурфилософских представлений Плиния Старшего (Заключительная статья к IX книге «Естественной истории») // Архив истории науки и техники. — Вып. 1. — Москва: Наука, 1995. — С. 191—209.
  • Модестов В. І. Плиний Старший // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907. (рос.)
  • Старостин Б. А. Плиний Старший и его «Естественная история» (Предисловие к IV книге «Естественной истории») // Вопросы истории естествознания и техники. — № 3. — Москва, 2007. — С. 104—110.
  • Старостин Б. А. Послесловие ко II книге «Естественной истории» Плиния Старшего // Архив истории науки и техники. — Вып. 3. — Москва: Наука, 2007. — С. 366—374.
  • Murphy T. Pliny the Elder's Natural History: The Empire in the Encyclopedia. — Oxford: Oxford University Press, 2004. — 235 p.
  • Syme R. Pliny the Procurator // Harvard Studies in Classical Philology. — 1969. — Vol. 73. — P. 201—236.