Волик Сергій Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Волик Сергій Миколайович
Народження27 жовтня 1964(1964-10-27)[1] (60 років)
Званнягенерал-майор
Війни / битвиПерша чеченська війна, Друга чеченська війна, Інтервенція Росії в Сирію і Війна на сході України[2][3]
Нагороди
Орден Суворова орден Жукова Орден Мужності орден «За військові заслуги» Орден Пошани (Російська Федерація) Орден «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» III ступеня медаль ордена «За заслуги перед Вітчизною» I ступеня медаль ордена «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня медаль «За відзнаку у військовій службі» медаль «У пам’ять 850-річчя Москви» Медаль «Учаснику військової операції в Сирії» Медаль «Генерал армії Маргелов» Медаль «За зміцнення бойової співдружності» (Міноборони Росії) Медаль «За відзнаку у військовій службі» (Міноборони Російської Федерації) медаль «За повернення Криму»

Сергій Миколайович Волик — заступник командувача Центру територіальних військ Південного ВО ЗС РФ — куратор окупаційних сил Росії на Донбасі у 2016 році.

Життєпис

[ред. | ред. код]

1988 р. закінчив Рязанське повітрянодесантне командне училище[4].

У 1988—1996 служив на різних посадах у 234-му парашутнодесантному полку[5], який (у складі 76-ї повітрянодесантної дивізії) воював у першій російсько-чеченській війні. 28 грудня 1994 року Волика було поранено[6].

1996 року вступив до військової академії імені М. В. Фрунзе[5]. Завершив навчання 1999 року[4] (на той час академія ім. Фрунзе була включена до складу загальновійськової академії ЗС РФ).

У 1999—2003 рр. служив у 104-му парашутнодесантному полку[5], який воював у другій російсько-чеченській війні[4]. Зокрема, широковідомим став бій під Улус-Кертом (у російській історіографії — «бій за висоту 776»), у якому з 90 десантників 104-го полку живими лишилося шестеро. Тодішнього командира полку Сергія Мелентьєва невдовзі перевели до іншої частини, слідство висунуло йому звинувачення у службовій халатності, однак його амністували[7]. Командиром полку призначили Сергія Волика[5].

У 2003—2005 роках полковник Волик командував 119-м парашутно-десантним полком, який під його керівництвом розформували[8][9].

Із 2006 року[5] до липня 2007 року служив начальником штабу 106-ї повітряно-десантної дивізії в Тулі[10].

2 липня 2007 року призначений командиром 31-ї окремої десантно-штурмової бригади[10], де служив до 2008 року. У серпні 2008 року батальйонна тактична група 31-ї бригади воювала в Південній Осетії[11].

2010 року закінчив військову академію Генерального штабу РФ[4].

2011—2013 року служив начальником відділу бойової підготовки Повітрянодесантних війск РФ (ПДВ РФ)[5][12].

У серпні 2013 року призначений командувачем 98-ї повітрянодесантної дивізії РФ[5], частини якої в серпні 2014 року вступили в бої під Іловайськом[4].

Військове звання генерал-майор присвоєно указом президента РФ від 21.02.2015 № 91[13][4].

Наприкінці 2015 року залишив посаду командира 98-ї дивізії[14].

2016 року був заступником командувача Центру територіальних військ ПдВО РФ, що керував діями 1-го та 2-го армійських корпусів на Донбасі[15].

2018 року — заступник командуючого 2-ї гвардійської загальновійськової армії РФ[16].

У 2019—2023 роках був заступником командувача ПДВ РФ із бойової підготовки.[17]

Нагороди

[ред. | ред. код]

Станом на 2013 був нагороджений орденами Мужності, «За військові заслуги», Пошани, «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР», медалями[5].

Після початку збройної агресії проти України російських військових стали нагороджувати таємно, однак колекціонери нагород відзначили, що у 2019—2020 роках Волик з'являвся на урочистостях з орденами Жукова і Суворова[18][19][20].

Джерела

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Volyk, Sergey Nikolayevich // Valka
  2. ↑ Військовий злочинець, генерал-майор ЗС РФ ВОЛИК Сергій Миколайович — Головне управління розвідки Міністерства оборони України.
  3. ↑ Ідентифіковано керівництво російського Центру, який здійснює управління бойовими діями на сході України — Ukrainian Military Pages, 2016.
  4. ↑ а б в г д е Військовий злочинець, генерал-майор ЗС РФ ВОЛИК Сергій Миколайович. http://gur.gov.ua. ГУР МОУ. Архів оригіналу за 24 липня 2017. Процитовано 24 липня 2017.
  5. ↑ а б в г д е ж и Евгений Мешков (7 августа 2013). В Ивановском соединении ВДВ приступил к исполнению обязанностей новый командир дивизии. Союз десантников России. Процитовано 19 липня 2024.
  6. ↑ Склоняем голову, Советская Россия (Списки убитых и раненых 76-й гвардейской воздушно-десантной дивизии на конец января 1995 года), 21.01.1995, СПИСОК РАНЕНЫХ…
    41. Капитан ВОЛЫК Сергей Николаевич / 28.12.94
  7. ↑ Лев Шлосберг (19 травня 2010). Мёртвые сраму не имут. Псковская губерния. № 19 (490). Архів оригіналу за 29 серпня 2014.
  8. ↑ Глуховской Сергей Михайлович (10/02/2009). История 119 гв.пдп. ArtOfWar. Процитовано 19 липня 2024.
  9. ↑ Владимир Мухин (18.07.2005). Распущены десантники, воевавшие за Ельцина. Независимая газета. Процитовано 19 липня 2024.
  10. ↑ а б У десантников — новый комбриг. Народная газета. 5 июля 2007. Архів оригіналу за 8 жовтня 2016. Процитовано 29 октября 2021.
  11. ↑ 31-я отдельная гвардейская десантно-штурмовая ордена Кутузова 2-й степени бригада. Десантура.ру. Процитовано 19 липня 2024.
  12. ↑ Ирина Круглова (31.01.2012). Десантники планируют развивать ударную мощь десантно-штурмовых соденинений за счет их оснащения боевыми и транспортными вертолетами. Союз десантников России. Процитовано 19 липня 2024.
  13. ↑ Указ Президента Российской Федерации от 21.02.2015 № 91. Официальное опубликование правовых актов (О присвоении воинских званий высших офицеров, специальных званий высшего начальствующего состава, высших специальных званий и классных чинов). 24.02.2015. Процитовано 19 липня 2024.
  14. ↑ Указ губернатора Ивановской области от 17 ноября 2015 года N 189-уг. Электронный фонд правовых и нормативно-технических документов (О внесении изменений в указ губернатора Ивановской области ОТ 29.12.2010 N 184-УГ «О постоянно действующем координационном совещании по обеспечению правопорядка в Ивановской области»). 17 ноября 2015. Процитовано 19 липня 2024.
  15. ↑ Ідентифіковано керівництво російського Центру, який здійснює управління бойовими діями на сході України. Ukrainian Military Pages. 10 травня 2016. Процитовано 19 липня 2024.
  16. ↑ Алиса НОВАКОВСКАЯ (14.11.2018). Открыт памятник воинам-героям. Чапаевский рабочий. Чапаевск. Процитовано 19 липня 2024.
  17. ↑ Генерал-майор Сергей Волык поставил камышинским десантникам оценку "хорошо" по итогам учений. Блокнот Камышин. 4.10.2019. Процитовано 20 липня 2024. Сергей Волык - начальник боевой подготовки ВДВ, инспектировавший учения,
  18. ↑ Кавалеры шести и более орденов Российской Федерации. SAMMLER.RU. 29 декабря 2020. Процитовано 19 липня 2024. сейчас все Указы по награждению военнослужащих секретные, но это ни кому не мешает носить знаки отличия
  19. ↑ Кавалеры шести и более орденов Российской Федерации. SAMMLER.RU (Кавалер 6 орденов РФ и.о. заместителя командующего ВДВ генерал-майор Волык Сергей Николаевич (справа)). 2 октября 2019. Процитовано 19 липня 2024.
  20. ↑ Орден Жукова и награждённые им. SAMMLER.RU (Ещё один шестикратный кавалер российских орденов - в том числе Суворова и Жукова). 26 августа 2020. Процитовано 19 липня 2024.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Волик_Сергій_Миколайович&oldid=43499393