Діну Ліпатті
| Діну Ліпатті | |
|---|---|
| рум. Dinu Lipatti | |
 | |
| Основна інформація | |
| Дата народження | 19 березня 1917[1][2][…] |
| Місце народження | Бухарест, Румунське королівство |
| Дата смерті | 2 грудня 1950[1][2][…] (33 роки) |
| Місце смерті | Женева, Швейцарія |
| Причина смерті | лімфогранульоматоз |
| Поховання | Cemetery of Chêne-Bourgd[4] |
| Громадянство | Румунія |
| Професії | піаніст, композитор |
| Освіта | Нормальна школа музики і Gheorghe Lazăr National Colleged |
| Вчителі | Надія Буланже[5][6], Поль Дюка[6] і Альфред Корто[6][7] |
| Відомі учні | Marius Constantd і Robert Weiszd |
| Інструменти | фортепіано |
| Жанри | класична музика |
| Лейбли | EMI |
 Файли у Вікісховищі | |
Діну Ліпатті (рум. Dinu Lipatti; 19 березня 1917, Бухарест — 2 грудня 1950, Женева) — румунський піаніст та композитор. Його кар'єра була трагічно перервана в тридцять три роки смертю, внаслідок лімфогранулематозу. Попри настільки коротку кар'єру і відносно невеликий архів звукозаписів, чимало фахівців досі вважають його одним з найкращих піаністів XX століття[8].
Біографія[ред. | ред. код]
Ліпатті народився в Бухаресті в музичній сім'ї: батько був скрипалем, учнем Пабло де Сарасате і Карла Флеша, мати - піаністкою. Хрещеним батьком Діну погодився бути знаменитий скрипаль та композитор Джордже Енеску. Навчався в Національному коледжі Георгія Лазаря, одночасно протягом трьох років займався фортепіано і композицією у Михайла Жори. Потім відвідував Бухарестську консерваторію; займався у Флорики Музіческу, в тому числі приватно. У червні 1930 року в Бухарестської опері відбувся концерт кращих учнів консерваторії, на якому виконання Ліпатті фортепіанного концерту Гріга було зустрінуте бурхливими оваціями. У 1932 Ліпатті вшанували премією за свої твори — Сонатину для фортепіано і Сонатину для скрипки і фортепіано, а також гран-прі за симфонічну сюїту «Цигани».
У 1933 на міжнародному конкурсі піаністів у Відні Ліпатті посів друге місце, поступившись Болеславу Кону; на знак протесту Альфред Корто вийшов зі складу журі. Згодом Ліпатті навчався в Парижі в Нормальній школі музики під керівництвом Альфреда Корто і Надії Буланже, з якою зробив запис декількох вальсів Й. Брамса; також займався композицією з Полем Дюка і диригуванням з Шарлем Мюнш. 20 травня 1935 зіграв свій дебютний концерт. На згадку про П. Дюка, який помер за три дні до концерту, Ліпатті розпочав концерт хоралом Баха «Jesus bleibet meine Freude» в транскрипції Майри Хесс.
З початком Другої світової війни Ліпатті продовжував давати концерти на окупованих нацистами територіях. У 1943 Ліпатті змушений був тікати з рідної Румунії разом зі своєю майбутньою дружиною, піаністкою Мадлен Кантакюзен (1915-1982), і влаштувався в Женеві, де обійняв посаду професора по класу фортепіано в консерваторії. До цього часу проявилися перші ознаки його хвороби. Спочатку лікарі були збиті з пантелику, але в 1947 був поставлений діагноз — лімфогранулематоз (в англомовному світі знаний як хвороба Ходжкіна). Після війни виступи Ліпатті ставали все рідкіснішими. На деякий час його стан покращився завдяки ін'єкціям кортизону (тоді експериментальним) і співпраці з Вальтером Легге, який здійснив більшість записів піаніста.
Свій прощальний (і записаний) концерт Ліпатті дав на фестивалі в Безансоні 16 вересня 1950 року. Попри серйозну хворобу і високу температуру, він блискуче виконав Першу партиту Баха, ля-мінорну сонату Моцарта, два експромти Шуберта, всі (крім одного) вальси Шопена у власній послідовності. Вирішивши через крайнє виснаження не грати останній вальс (№ 2, ля-бемоль мажор), він замінив його хоралом Баха, з якого колись почалася його професійна кар'єра.
Менш ніж через три місяці Ліпатті не стало. Він похований на невеликому кладовищі під Женевою; поруч через тридцять два роки була похована його вдова.
Творчість[ред. | ред. код]
У виконавстві Ліпатті досягнув останніх ступенів поєднання особистісної цілісності піаніста з можливостями тієї піаністичної техніки, яку він використовував у пошуках музичної досконалості. Особливо відзначаються його інтерпретації Шопена, Моцарта і Баха, але серед його записів також твори Равеля, Енеску, Ліста (включно з Концертом № 1), Шумана (включно з Концертом), Гріга (включно з Концертом). Запис вальсів Шопена досі популярний в любителів класичної музики.
Музика Бетховена була рідкісним гостем у творчості Ліпатті, проте він двічі виконував 5-й Концерт Бетховена в Бухаресті в сезоні 1940-41 року і навіть заявив про готовність записати його для EMI в 1949 році.
Значення[ред. | ред. код]
Виконавська сила, краса і щирість записів Діну Ліпатті продовжують надихати піаністів і поціновувачів музики в усьому світі.
З позиції сьогодення манеру Ліпатті розігруватися перед початком виконання можна вважати дещо дивною. Потрібен деякий досвід, щоб зрозуміти, коли вже піаніст розпочав основне виконання твору, оскільки пауз у нього практично немає.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #119550628 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б SNAC — 2010.
- ↑ Kathari S., Riliet N. Histoire et Guide des cimetières genevois — Genève: Éditions Slatkine, 2009. — P. 502. — ISBN 978-2-8321-0372-2
- ↑ list of students of Frédéric Chopin
- ↑ а б в https://web.archive.org/web/20201119204937/https://www.lib.umd.edu/ipam/great-pianistic-traditions/diemer-school/dinu-lipatti
- ↑ https://web.archive.org/web/20201117184013/https://www.lib.umd.edu/ipam/great-pianistic-traditions/diemer-school/diemer-school
- ↑ Jean-Pierre Thiollet, 88 notes pour piano solo, "Solo nec plus ultra", Neva Editions, 2015, 50. ISBN 978 2 3505 5192 0.
