Мохаммад Натсір
| Мохаммад Натсір індонез. Mohammad Natsir | |||
 | |||
| |||
|---|---|---|---|
| 5 вересня 1950 — 26 квітня 1951 року | |||
| Президент: | Сукарно | ||
| Попередник: | Абдул Халім | ||
| Наступник: | Сукіман Вірьосанджойо | ||
| Народження: |
17 липня 1908 Alahan Panjangd, Lembah Gumantid, Солок, Західна Суматра, Індонезія | ||
| Смерть: |
6 лютого 1993 (84 роки) Dr. Cipto Mangunkusumo National General Hospitald | ||
| Національність: | мінангкабау[1] | ||
| Країна: | Нідерландська Ост-Індія | ||
| Релігія: | Іслам | ||
| Партія: | Машумі (від 1945) | ||
| Батько: | Мохаммад Ідріс Султан Саріпано | ||
| Мати: | Хадіджа | ||
| Шлюб: | Nur Nahard | ||
| Діти: | Sitti Muchlisahd | ||
| Нагороди: | Національний герой Індонезії | ||
Мохаммад Натсір (індонез. Mohammad Natsir; 17 липня 1908 — 6 лютого 1993) — індонезійський політичний, релігійний і громадський діяч, прем'єр-міністр країни у 1950—1951 роках, двічі очолював міністерство інформації (1946—1947, 1948—1949).
Життєпис[ред. | ред. код]
Ранні роки[ред. | ред. код]
Народився 17 липня 1908 року у захднояванському селі Алахан-Панджангу родині державного службовця[2][3]. 1916 року вступив до нідерландської школи для корінного населення у Паданзі. За місяць перевівся до аналогічної школи у Солоку, під час навчання в якій, у вільний від занять час, займався самостійним вивченням ісламу[2]. 1919 року разом зі своєю дружиною перевівся назад у Паданг, де 1923 року продовжив навчання у середній школі.
У 1920-их роках Натсір почав займатись громадською діяльністю, вступивши до Союзу молодих мусульман. У той же час він брав уроки гри на скрипці[4].
Після закінчення школи переїхав до Бандунга, де продовжив навчання у звичайній середній школі. Від 1928 до 1932 року обіймав посаду керівника Асоціації молодих мусульман у Бандунзі[5]. Пройшовши дворічне навчання в педагогічному коледжі для корінних жителів, розпочав педагогічну діяльність.
У молодому віці Натсір активно займався журналістикою. Від 1929 до 1935 року був одним з редакторів газети «Пембела Іслам» («Захисникіи ісламу»), писав статті на релігійну тематику для газет «Панджі Іслам» («Прапор ісламу»), «Педоман Машаракат» («Провідник народу») й «Аль-Манар» («Смолоскип»). 1930 року він заснував школу «Пендідікан Іслам» («Ісламська освіта»), що існувала до 1942 року, коли Індонезія була окупована Японією[6].
Політична кар'єра[ред. | ред. код]
1938 року Натсір вступив до лав Індонезійської ісламської партії, від 1940 до 1942 року очолював її відділення у Бандунзі[7]. Під час японської окупації вступив до партії Машумі, 1945 року був обраний одним з її лідерів, залишаючись на посту до заборони партії 1960 року[7].
Після проголошення незалежності Індонезії Натсір увійшов до складу Центрального національного комітету Індонезії. Займав пост міністра інформації в урядах Шаріра й Хатти. 3 квітня 1950 року за ініціативою Натсіра в Індонезії розпочався процес, в результаті якого федеративна Республіка Сполучені Штати Індонезії, утворена за підсумками Гаазької конференції круглого стола та яка складалась з 17 державних утворень, була перетворена на унітарну Республіку Індонезію[8]. Від вересня 1950 до квітня 1951 року Натсір очолював індонезійський уряд[9].
За часів так званої «спрямованої демократії» Натсір перейшов в опозицію до президента Сукарно, входив до складу Революційного уряду Республіки Індонезії (РУРІ). Після розгрому сил РУРІ урядовими військами Мохаммад був заарештований та перебував в ув'язненні у Малангу від 1962 до 1964 року. У липні 1966 року був звільнений[10].
Подальша діяльність[ред. | ред. код]
Пізніше брав активну участь у діяльності ісламських організацій, таких як Majlis Ta'sisi Rabitah Alam Islami и Majlis Ala al-Alami lil Masjid у Мецці, Оксфордський центр ісламських досліджень і Всесвітній мусульманський конгрес у Карачі[6]. Був засновником фонду «Рада з поширення ісламу в Індонезії». Критикував політику нового Сухарто, зокрема, підписав звернення 50 відомих державних і громадських діячів до уряду, що містило критику дій президента.
Звання та нагороди[ред. | ред. код]
1967 року Натсір отримав почесний докторський ступінь з літератури від Ісламського університету Лівану, а 1980 року — Міжнародну премію короля Фейсала. 1991 року став почесним доктором двох малайзійських університетів — Національного університету Малайзії та Наукового університету Малайзії[11]. 1998 року Указом президента Індонезії Натсір був посмертно нагороджений Орденом «Зірка Республіки Індонезії» 2-го ступеню. 10 листопада 2008 року отримав звання Національного героя Індонезії[12].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Ensiklopedia Tokoh 1001 Orang Minang / за ред. H. Chaniago, R. I. Denas — UMSB Press, 2023. — ISBN 978-623-8416-00-4
- ↑ а б Ma'mur, 1995, с. 29.
- ↑ Luth, 1999, с. 21-23.
- ↑ Dzulfikriddin, 2010, с. 19-20.
- ↑ Luth, 1999, с. 23-24.
- ↑ а б Ma'mur, 1995, с. 30–33.
- ↑ а б Ma'mur, 1995, с. 34.
- ↑ Luth, 1999, с. 24-25.
- ↑ Khouw, 2008, In search of Mohammad.
- ↑ Luth, 1999, с. 25-26.
- ↑ Luth, 1999, с. 27.
- ↑ Tempo, 2008, Sumatra Barat Sambut.
Джерела[ред. | ред. код]
- M. Dzulfikriddin. Mohammad Natsir dalam Sejarah Politik Indonesia: Peran dan Jasa Mohammad Natsir dalam Dua Orde Indonesia. — Bandung : Mizan, 2010. — ISBN 978-979-433-578-9.(індонез.)
- Ida Indawati Khouw. In search of Mohammad Natsir's spirit in Islamic Revivalism. — The Jakarta Post, 2008. — 08.
- Bahtiar Effendy. Mohammad Natsir. — Tempo, 2008. — 07. Архівовано з джерела 29 жовтня 2011.
- Ilzamudin Ma'mur. Abul Ala Mawdudi and Mohammad Natsir's Views on Statehood: A Comparative Study // Masters in Art. — Montreal : McGill University.
- West Sumatra Welcomes Natsir's National Hero // Sumatera Barat Sambut Gelar Pahlawan Nasional Natsir. — Tempo, 2008. — 11. Архівовано з джерела 29 жовтня 2011.
- Thohir Luth. M. Natsir, Dakwah dan Pemikirannya. — Jakarta : Gema Insani, 1999. — ISBN 978-979-561-551-4.(індонез.)
| |||||||
|
