Процесуальні докази

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Процесуа́льні до́кази (докази в процесуальному праві) — будь-які фактичні дані, отримані у процесуально передбаченому порядку, на підставі яких встановлюється наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для вирішення судової справи.

Доказове право (або теорія доказів) є інститутом процесуального права, що вивчає поняття і зміст доказів і процесу доказування, джерела доказів, застосування науково-технічних засобів у процесі доказування. Доказове право виступає методологічною основою правозастосовної діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду, адвокатів.

Виходячи  з досить виважених і ємких філософських поглядів на пізнання та доказування, В. Г. Гончаренко зазначає, що процесуальні докази в кримінальному провадженні виступають як опосередковані та прямі містки, які з’єднують свідомість суб’єкта доказування з подією минулого, що досліджується, і в своїй системі створюють незаперечне знання про обставини цієї події,  яке стає підставою для обґрунтованого юридичного рішення.[1]

Докази – це фактичні дані, отримані в передбаченому законом порядку, які відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності.[2]

Класифікація доказів

[ред. | ред. код]

Розрізняють такі види доказів:

  1. первинні та похідні;
  2. обвинувальні й виправдувальні (у кримінально-процесуальному праві);
  3. прямі й непрямі;
  4. особисті, письмові та речові.

Первинні докази — факти, які встановлюються з першоджерела, наприклад, з показань свідка-очевидця, тексту документа-оригінала, під час огляду місця події тощо.

Похідні докази — факти, які встановлюються шляхом відтворення, копіювання, моделювання первинних доказів, наприклад, з показань свідка, що переказує розмову зі свідком-очевидцем, ксерокопії документа-оригінала, зліпка сліду взуття на місці події тощо.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме ціє́ю особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази свідчать про те, що немає самої події злочину, що певна особа до неї не причетна, або пом'якшують відповідальність особи.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставини, що підлягають доказуванню, або ж на їх відсутність. Показання обвинуваченого, який визнає свою вину і пояснює, з яких мотивів, коли, де і за яких обставин він скоїв злочин, є прямими доказами.

Непрямі докази містять дані про факти, що передували, супроводжували чи слідували подіям, які встановлюються, і за сукупністю яких можна зробити висновок про те, чи мала місце певна подія. Наприклад, при розслідуванні справи про вбивство на підставі таких непрямих доказів, як приналежність обвинуваченому ножа, яким вчинено вбивство, виявлення на місці вчинення злочину слідів взуття обвинуваченого, встановлення неприязних стосунків обвинуваченого з жертвою та інших фактичних даних, слідчий, суд формулюють висновок про вчинення обвинуваченим певного злочину.

Особисті докази — відомості про факти, які в процесі юридичного доказування встановлюються від людей — свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, експертів, третіх осіб, представників, авторів документів.

Письмові докази — документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Речо́ві докази — предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. У кримінальному процесі речовими доказами є також предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Електронні докази. З розвитком інформаційних технологій в правовій доктрині набувають оберти щодо використання концепту електронних доказів. Про такий вид доказів йде мова в ст. 100 ЦПК України, ст. 96 ГПК України та ст. 99 КАС України.

Електронними доказами, відповідно до чинної ст. 100 ЦПК України, є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі.

Електронні докази – інформація про обставини, що мають значення для справи, яка закріплена в електронній формі на відповідних цифрових носіях зокрема, це  електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), бази даних та інші дані в електронній (цифровій) формі, які зберігаються на портативних пристроях (картах пам’яті), серверах, системах резервного копіювання, інших формах збереження даних з використанням сучасних інформаційних технологій.[3]

Електронні докази в сучасному кримінальному судочинстві можуть включати в себе: суто документи на електронних носіях інформації (оцифровані документи); сліди злочинної діяльності зафіксовані з використанням інформаційних технологій (цифрові речові докази); фактичні результати технічного документування (штучно створені електронні носії інформації, які носять характер документування доказової діяльності). [4]

Системою доказів називають сукупність передбачених процесуальним законом засобів доказування (джерел доказів), необхідних для встановлення об'єктивної істини в справі.

Джерела доказів

[ред. | ред. код]

У кримінальному процесі джерелами доказів є: показання, речові докази, документи, висновки експертів[5].

Показання у кримінальному процесі — це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Також показання розглядають як обставини, які мають значення для справи й можуть мати значення доказування.
Показання можна розглядати як відомості, які надаються підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом під час допиту, одночасного допиту двох або більше осіб, пред'явлення для впізнання, слідчого експерименту, обшуку, тимчасовому доступу до речей і документів, щодо відомих їм обставин вчиненого злочину або інших обставин, які можуть мати значення для кримінального провадження[6].

У цивільному процесі: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів[7].

У господарському процесі: письмові та речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі[8].

Показання свідків як джерело доказів у господарському процесі не використовуються!

В адміністративному судочинстві: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідка, допит свідка за місцем або у місці його проживання (перебування), письмові докази, речові докази, судова експертиза[9].

Властивості доказів

[ред. | ред. код]

Для того, щоб фактичні дані отримали процесуальний статус доказів, ті повинні відповідати певним умовам. «…Властивостями доказу є такі невід'ємні його ознаки, за умови наявності яких певні відомості здобувають якість доказу та, навпаки, при відсутності хоча б однієї з них відомості не мають доказового значення»[10].

Ці умови мають назву властивостей доказів, а саме:

  • належність
  • допустимість
  • достовірність доказів, а для сукупності зібраних доказів, крім того,
  • достатність.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у справі, та інших обставин, які мають значення, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

При визначенні концепту допустимості доказів варто орієнтуватись на положення  ст. 62 Конституції України - «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом…».  Відповідно, обвинувачення може ґрунтуватися лише на доказах, одержаних законним шляхом…», а систему законних шляхів одержання доказів створюють процедури передбачені правовими нормами законодавчої системи держави («Конституцією України, кодексами та іншими законами).[11]

Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні.

Допустимість доказів означає, що:

  • фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб'єктом;
  • фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних інтересів громадян;
  • фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені;
  • зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи загалом дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних.[11]

Non refert quid notum sit judici, si notum, non sit in firma, judicii — Не має значення, що відомо судді, якщо це стало йому відомо не у встановленому Законом порядку.

За визначенням Д. Бочарова, «якщо належність  визначає відповідність доказу за змістом, то допустимість – його відповідність за формою та засобом формування. Доказ може бути визнаний допустимим  для розгляду, коли джерело, з якого його видобуто, форма, в котрій його втілено, а також засіб на порядок його отримання відповідають певним чітко визначеним в законі вимогам».[12]

Фактичні дані є недопустимими і не повинні мати значення доказів, якщо вони:

— отримані внаслідок провадження дій, які взагалі не передбачені законом, чи у спосіб, який суперечить вимогам закону (відповідно до ст. 19 Конституції України «органи державної влади та  органи місцевого  самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише  на  підставі, в  межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією  та  законами України»);

— отримані  при здійсненні процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

— отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

— отримані з  порушенням права особи на захист; 

— отримані з  порушенням права на перехресний допит;

— отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні;

— є «плодами отруєного дерева» — доказ, отриманий на підставі заздалегідь неприпустимого (фальшивого) доказу;

— отримані неналежним суб'єктом (наприклад, оперативним підрозділом, якому слідчий не давав окремого доручення на провадження негласної слідчої (розшукової) дії чи внаслідок порушення вимог закону про підслідність, а також отримані особою, яка підлягає відводу);

— отриманні у вигляді  показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, зокрема, без роз'яснення права свідка відмовитись давати показання щодо самого себе, членів сім'ї та близьких родичів, або з введенням допитуваного в оману щодо характеру й обсягу останніх (наприклад, допит підозрюваного в ролі свідка, або не роз'яснення йому чи потерпілому права відмовитись від будь-яких показань), чи із порушенням заборон та обмежень, установлених щодо окремих категорій осіб, які не можуть бути допитані як свідки;

— отримані в результаті проведення слідчої дії без дозволу слідчого судді, коли це передбачено законом, чи санкції прокурора, коли така слідча дія може проваджуватись лише з його згоди; 

— отримані з порушенням процесуальної форми слідчої дії (наприклад, проведення обшуку без понятих тощо).

Для визначення допустимості доказів суд виходить з формули — належний суб'єкт отримання доказів, належне джерело доказу, належний засіб отримання доказу, належна процесуальна форма одержання доказу[13].

Недопустимими є доказові матеріали, які отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження, дані, здобуті внаслідок провокації злочину,  одержані з істотним порушенням прав і свобод людини, чи є «плодами отруйного дерева, матеріали, які отримані  з порушенням інших юридичних норм, приписами яких створювались певні гарантії отримання достовірних фактичних даних. Очевидно  недопустимими є докази, які отримані з таких джерел, такими засобами і в такому порядку, при яких не забезпечено дотримання принципу верховенства права та є сумнівною достовірність самих  доказів.[11]

Достовірність доказів — це відповідність дійсності фактичних даних, які отримані з законних джерел, в результаті ретельної перевірки доказів та їх джерел під час досудового слідства та в суді. Достовірність є відповідністю інформації, отримуваної із доказу, дійсності.

Достатність доказів визначається як наявність у справі такої сукупності зібраних доказів, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з'ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі[14].

Забезпечення доказів

[ред. | ред. код]

У цивільному та адміністративному судочинстві заінтересована особа, якщо вона вважає, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, має право просити суд забезпечити ці докази. Способи забезпечення доказів — допит свідків, призначення експертизи, витребування та огляд письмових або речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження.

Забезпечення доказів може здійснюватися до́ відкриття провадження у справі.

Наприклад, огляд з фотографуванням реклами, що містить недобросовісну конкуренцію. Це варто робити до порушення судової справи, щоб реклама не була завчасно знята.

Вжиття заходів забезпечення доказів тягне за собою обов'язок заінтересованої сторони подати позов протягом трьох днів.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Гончаренко В. Г. Доказування в кримінальному провадженні: науково-практичний посібник. К.: Прецедент, 2014.  С. 9.
  2. Тертишник В. М. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Вид. 21-ше, доповн. і перероб. Київ: Алерта, 2024. 1060 с.  ISBN 978-617-566-823-8. С. 184.
  3. Тертишник В. М. Кримінально- процесуальне право  України: Підручник.  10-те вид.,  доп. і перероб. К.: Алерта, 2023. С. 222.
  4. Доказове право: підручник / В. М. Тертишник, О. І. Тертишник, А. Є. Фоменко, В. В. Ченцов; За заг. ред. д.ю.н, професора В. М. Тертишника. Київ; Алерта, 2021. С. 233 .
  5. Стаття 84 КПК. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 5 грудня 2012.
  6. Острійчук О. П. Показання в системі процесуальних джерел доказів. — Юридичний журнал. — 2013. — № 3. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 26 листопада 2013.
  7. Стаття 57 ЦПК. Архів оригіналу за 15 грудня 2012. Процитовано 5 грудня 2012.
  8. Стаття 32 ГПК. Архів оригіналу за 4 грудня 2012. Процитовано 5 грудня 2012.
  9. Статті 76-85 КАСУ. Архів оригіналу за 11 листопада 2012. Процитовано 5 грудня 2012.
  10. Нарбікова Н. Г., Стоянов М. М. Сутність достовірності доказів у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Керівник авт. кол. С. В. Ківалов; відп. за вип. Л. І. Кормич. — Одеса: «Фенікс», 2009. — Вип. 36. — 372 c. — С. 252
  11. а б в Тертишник В. М. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Вид. 21-ше, доповн. і перероб. Київ: Алерта, 2024. 1060 с.  ISBN 978-617-566-823-8 . С.186.
  12. Бочаров Д. Проблеми юридичного доказування у літературних прикладах: навчальний посібник. Дніпропетровськ: АМСУ, 2002.  С. 8.
  13. Тертишник В. М. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. Академічне видання. – Підручник. / В. М. Тертишник. – Київ: Алерта, 2014. – 440 с. с. 290—293. ISBN 978-617-566-273-1.
  14. Дєєв М. В. Достатність доказів у кримінальному процесі України: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. 12.00.09 — кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. — К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2008.[недоступне посилання з липня 2019]

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Гончаренко В. Г. Доказування в кримінальному провадженні: науково-практичний посібник / В. Г. Гончаренко. — К.: Прецедент, 2014. — 42 с.
  • Давидова В. Д.  Докази та їх джерела: окремі питання теоретичного та легального визначення / Д. В. Давидова // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. — 2014. — № 4. –  С. 107—116.
  • Доказове право: підручник / В. М. Тертишник, О. І. Тертишник, А. Є. Фоменко, В. В. Ченцов; За заг. ред. д.ю.н, професора В. М. Тертишника. Київ; Алерта, 2021 448 с
  • Ляш А. О. Поняття доказів у кримінальному процесі / А. О. Ляш, В. М. Ліщенко // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». — 2012. — № 2(6)
  • Одинцова І. М.  Діяльність  сторони захисту  при збиранні, дослідженні та перевірці доказів в умовах  судового слідства / І. М. Одинцова // Право і суспільство. — 2014. — № 1. — С. 254—259.
  • Острійчук О. Показання в системі процесуальних джерел доказів / О. Острійчук // Юридичний журнал. — 2013. — № 3. –  С. 52-64.
  • Рогатинська  Н. З. Деякі аспекти визнання доказів недопустимими під час судового розгляду / Н. З. Рогатинська, Ю. І. Олійник // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. — 2015. — Випуск 3.  – Т. 3. — С. 137—140.
  • Сизоненко А. С. Збирання доказів як елемент процесу доказування під час досудового розслідування / А. С. Сизоненко, Г. О. Пустова // Актуальні проблеми досудового розслідування: зб. тез доповідей IV Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 1 лип. 2015 р.). — К.: Нац. акад. внутр. справ, 2015. — С. 251—253.
  • Стоянов М. М. Порушення процесуальної форми та визнання відомостей недопустимими у кримінальному провадження / М. М. Стоянов // Порівняльно-аналітичне право. — 2013. — № 3-2. — С. 319—321.
  • Теорія доказів: підручник / К. В. Антонов, О. В. Сачко, В. М. Тертишник, В. Г. Уваров / За заг. ред. В. М. Тертишника. — Київ: Алерта, 2015. — 294 с.
  • Тертишник В. М. Верховенство права та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України: Монографія / В. М. Тертишник. — Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. Справ; Ліра ЛТД, 2009. — 404 с.
  • Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України. Видання 13-те доповн. і перероб. / В. М. Тертишник. — К.: Правова єдність, 2017. — 824 с.
  • Шульженко А. В. Експертний висновок як доказ вини і невинуватості особи у кримінальному процесі / А. В. Шульженко // Науковий вісник Херсонського державного університету: науковий журнал. — Сер. «Юридичні науки». — Херсон: Херсонський державний університет, 2016. — № 3. — С. 160-16.
  • Шумило М. Є. Докази досудового і судового провадження в КПК України: співвідношення та їх функціональне призначення / М. Є. Шумило // Право України. — 2013. — № 11. — С. 206—215.
  • Шумило М. Є. Поняття «докази» у Кримінальному процесуальному кодексі України: спроба критичного переосмислення ідеології нормативної моделі / М. Є. Шумило // Вісник Верховного Суду України. — 2013. — № 2. — С. 40–48.

Посилання

[ред. | ред. код]