Велика Скіфія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Європейська Скіфія
Searchtool.svg Мапа Великої Скіфії у VII—IV століттях до н. е.

Велика Скіфія — сучасна наукова назва політичного утворення, що існувало у Північному Причорномор'ї в VII—IV століттях до н. е. В античні часи дане поняття було розмите і позначало собою всі невідомі їм землі сучасної Євразії на схід від сучасної України (Малої Скіфії), включно з нею самою, тобто сучасну центральну і східну Євразію, на противагу Євразії західній (тобто сучасній Європі).

За свідченням Геродота, Велика Скіфія простягалася від Дунаю до Дону та на таку ж відстань від узбережжя Чорного моря на північ.

Щільну роль у цьому регіоні відігравали кочові скіфи під проводом царських скіфів. Північніше мешкали агафірси, скіфи-орачі, будіни, неври, гелони, меланхлени, гіпербореї що можуть бути співставлені з різними культурами скіфського типу лісостепової України та прилеглих районів. Збирання данини з осілих племен цієї території, зиск із транзитної торгівлі між землеробами лісостепу та античними містами північного узбережжя Чорного моря становили економічні підвалини Великої Скіфії та сприяли накопиченню в руках вищої аристократії величезних багатств, наявним підтвердженням чого є «царські» скіфські кургани у Нижній Наддніпрянщині — Солоха, Чортомлик, Огуз, Козел , Чорнуха та інші.

Загибель Великої Скіфії пов'язана, зокрема, з погіршенням кліматичних умов і усиханням степів, з виснаженням господарства лісостепових районів унаслідок економічної експлуатації кочовиками тощо.

Поняття «Великої Скіфії» в історичній літературі.[ред.ред. код]

Питання про єдність Скіфії зазвичай розглядається лише в географічному аспекті, перш за все як співвідношення пам'ятників Степу і Лісостепу. Розвиток же скіфської причорноморської культури в часі традиційно, ще з робіт М. І. Ростовцева, відображається як процес, що протікав безперервно з VII по IV ст. до н.э., хоча і не цілком плавно, але не супроводжувався значними економічними і соціальними змінами. Що стосується тих відмінностей, які дослідниками наголошуються, то вони пояснюються найчастіше посиленням контактів з сусідами-греками і загальними змінами культури кочівників Євразії. Сама ж основа скіфської європейської спільності визнається незмінною.

Проте ввесь набір ознак, якими можна описати причорноморську культуру кочівників з VII по IV стст., розпадається на дві майже дискретні групи (загалом добре відомі скіфологам), що відрізняються своїми хронологічними рамками: VII—VI і V—IV стст. до н. е. Ранні пам'ятники, пам'ятники архаїчної Скіфії (поховальні споруди переважно з дерев'яними конструкціями, неглибокими підбійними могилами, західне орієнтування в степу, стремовидні вудила, трьохдірчаті петельні псалії, двух-трьохлопасні наконечники стріл, в звіриному стилі переважають мотиви оленя, котячого хижака, голови хижого птаха і ін.) нечисленні в степу, але широко поширені в лісостепі (Придніпров'я, Пн. Кавказ). З V ст. до н. е. друга група пам'ятників — класична Скіфія (катакомби, західне, східне і південне орієнтування, петельні вудила, двудирчаті псалії, бронзові деталі кінських масок, тригранні базисні і інші різновиди наконечників стріл; у прикладному мистецтві — мотив лося, оленя, вовчого хижака, хижого птаха і ін.) займає степову зону Причорномор'я, що не може не бути віддзеркаленням іншої економічної основи і політичного становища цього суспільства. Причому ці зміни, що особливо важливе, відбуваються у вельми короткі терміни — протягом декількох десятиліть з кон. VI по поч. V стст. Таким чином, можна припускати існування в рамках чотирьох століть двох археологічних культур скіфів Причорномор'я. Уявлення про Велику Скіфію, що йде від античної традиції, опиняється в деяких аспектах неточним. Так, наприклад, скіфський похід Дарія I в кін. VI ст., виходячи з новітнього аналізу (Кукліна, 1985; Полін, 1987; Гардінер, 1987), спрямовувався не проти степового Причорномор'я. Династійна історія скіфських царів, відома з Геродота, як би розривається на рубежі VI—V стст. (династії Спаргапіфа і Аріапіфа), що добре узгоджується з археологічними даними про переривчасту розвитку скіфської культури. В той же час деякі характерні категорії виробів європейських скіфів можуть свідчити (не зважаючи на істотні відмінності в ранніх і пізніх пам'ятниках) про певну спадкоємність культур двох Скіфій; у зв'язку з цим опоненти висловленої точки зору називають наконечники, казани. Часткову формальну схожість можна пояснити лише тим, що, ймовірно, повної зміни населення не відбулося (і культура архаїчної Скіфії виявилася якимсь субстратом, що придбав нову якість), а сусіди скіфів зберегли внаслідок тісних виробничих контактів з ними ранні традиції.

Цікаві дослідження з історії великої Скіфії зробили радянські дослідники Феофан Коппола та Станіслав Кубрик. Вони висунули теорію про походження Великоскіфскої держави. Теорія полягала у проведенні паралелізму між скіфами та кочовиками Іранського нагір'я які сформували сфою державу Авлерків.

Становлення класичної Скіфії (V—IV стст.) може бути пов'язане з певним імпульсом з східної зони євразійських степів (Алексєєв, 1987) і, можливо, Пн. Кавказу, що фіксується поки краще всього на предметах торевтики. У кін. VI ст. в прикордонних кочових районах Персидської імперії складається нестабільна ситуація, пов'язана з військовою діяльністю Кіра II і Дарія I. Для деяких східних районів як наслідки цих подій відомі зміни зовнішності археологічних культур (Членова, 1987) [67]. Події в Північному Причорномор'ї також могли виявитися наслідком тиску персидської імперії на кочовий світ.

Безцінним джерелом для відтворення етнічної карти України за часів існування скіфів є «Історія» Геродота. Перед розповіддю про головні події скіфо-перської війни автор подає опис театру воєнних дій — Північного Причорномор'я.

Країна скіфів, за Геродотом, являла собою багату на траву і добре зрошувану рівнину, яку перетинали численні річки, найбіль¬шими серед яких були Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Гіпаніс (Пів¬денний Буг), Борисфен (Дніпро) і Танаїс (Дон). Природа була найщедрішою до Борисфену, що є „найприбутковіша ріка: по її берегах простягаються чудові тучні пасовиська для худоби; у ній мешкає у великій кількості найкраща риба; вода має приємний смак для пит¬ва і прозора… Посіви уздовж берегів Борисфену чудові, там, де зем¬ля не засіяна, розстилається висока трава. У гирлі Борисфену сама собою осідає величезна кількість солі. У річці мешкають великі безкості риби під назвою «антаксей» і є багато інших дивин“ [Геродот, книга IV, с. 53].

Сама Скіфія, за описом Геродота [Геродот, книга IV, с. 101], нагадувала величезний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істру до Меотиди (Азовського моря). Відповідно до цього, північний її кордон мав би проходити приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа (Рибаков) .

На цьому великому просторі, у межах Степу і Лісостепу, жили численні племена і народи.

Найближчі землі до Ольвії — «торговельної гавані борисфенітів», яка знаходилася майже посередині південного краю скіф¬ського квадрату, займали калліпіди чи то еллінські скіфи, за ними були землі алізонів, а ще далі на північ — скіфів-орачів, які «сіють зерно не для власного вжитку, а на продаж». Ще далі мешкають неври. Так розповідав Геродот про народи на захід від Борисфену . За Борисфеном [Геродот, книга IV] спочатку розта-шована Гілея (тобто Полісся — вірогідно, заплавні ліси у гирлі Дніпра), а на північ від неї жили скіфи-землероби. Вище них по течії — велика пустеля, а за нею мешкають андрофаги — особливе, не скіфське, плем'я.

На схід від землеробів живуть скіфи-кочовики, а за рікою Герром (чи то сучасною Конкою, чи то Молочною) кочує найчисленніше скіфське плем'я — скіфи царські, які вважають усіх інших скіфів своїми рабами. На північ від них живуть меланхлени — вже не скіфське плем'я. І за рікою Танаїсом також вже не скіфська земля — тут мешкають савромати, а територію вище них Геродот «віддає» будинам, поряд з якими мешкали також і гелони.

Спроби розмістити усі ці племена на сучасній географічній карті робили чимало дослідників. Одну з них здійснив видатний знавець скіфської історії і культури М. І. Ростовцев. Згідно з його уявлен¬ням, Скіфія була могутньою державою, що розкинулася від Дунаю До Волги у широтному напрямку та від узбережжя Чорного моря на півдні до межі Лісостепу і Лісу на півночі. Уся ця територія, за М. І. Ростовцевим, була зайнята скіфами-іранцями, що прийшли з глибин Азії у VII ст. до н. е. Припускаючи наявність у деяких райо¬нах, зокрема на території Середнього Подніпров'я, залишків місце¬вого доскіфського населення, він, проте, вважав, що останнє перебувало у цілковитій залежності від скіфів і входило до складу скіфської держави [54].

Пізніше широкого визнання набули карти Скіфії, складені Б. М. Граковим, М. І. Артамоновим, О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською. Розглядаючи ці історико-географічні реконструкції, ми одразу побачимо, що майже усю степову смугу України дослідники одно¬стайно «віддають» власне скіфським кочовим племенам — скіфам-кочовикам і скіфам царським, а на приольвійських територіях, згідно з Геродотом, розміщують еллінізованих скіфів. Певні труд¬нощі виникають лише у пошуках території скіфів-землеробів, бо на Нижньому Подніпров'ї за часів Геродота й дещо раніше археологія не фіксує численного осілого населення. Виникнення цієї роз¬біжності між даними письмового джерела та археологічними реаліями фахівець з іранської лінгвістики В. І. Абаєв пояснює не¬вірним тлумаченням слова georgoi, яке Геродот вживає щодо цих скіфів — дослідник запропонував виводити його не з давньогрець¬кої мови, де воно має значення «землероб», а з іранської, і вважати його огреченою скіфською племенною назвою gauvarga — «ті, що розводять худобу», тобто перекладати Геродота не як «скіфи-зем¬лероби», а як «скіфи-скотарі».

Проте найбільш дискусійним є питання локалізації лісостепо¬вих племен. Це наслідок того, що фахівці стали по-різному сприй¬мати сам термін «Скіфія» у його географічному аспекті. Поступово, завдяки накопиченню археологічного матеріалу і виділенню ло¬кальних варіантів скіфської культури з'ясовувалось, що висновок про іранську належність населення Скіфії вірний лише стосовно степових районів Північного Причорномор'я, які були заселені власне скіфами. На території ж Лісостепу за скіфської доби меш¬кали племена, які сприйняли скіфську культуру, проте походили головним чином від місцевого населення попереднього часу — но¬сіїв чорноліської культури на Середньому Подніпров'ї, культури фракійського гальштату — у межиріччі Дністра та Дунаю тощо" [63, 61]. Унаслідок цього виникла дилема — чи вважати, що скіфська дер¬жава не була одноетнічною і до неї входили різні за походженням народи й зберегти, таким чином, Геродотове уявлення про північ¬ний кордон Скіфії, чи то визнавати тезу про одноетнічність Скіфії, але скоротити її уявні межі до розмірів північнопричорноморського Степу.

Саме другий погляд обрали М. І. Артамонов і Б. М. Граков, на їхніх картах геродотові племена були «посунуті» до півдня. Проти такої етногеографічної схеми послідовно виступали О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська, які вважали, що територія і степової, і лісосте¬пової України входила до складу єдиної Скіфії із різнорідним насе¬ленням. У Лісостеповому Правобережжі вони розміщували скіфів-орачів, які походили від місцевих, вірогідніше, протослов'янських, племен, а на східному березі — іраномовне населення. Визначення локальних варіантів скіфської культури тривало і в наступні роки, не припиняється воно й зараз. У зв'язку з цим мож¬на згадати роботи В. А. Іллінської, В. Г. Петренко, Г. Т. Ковпаненко, Г. І. Смирнової, Л. І. Крушельницької. Матеріали цих та інших досліджень були використані у спеціальній монографії, при¬свяченій уважному вивченню етногеографії Геродотової Скіфії (Рибаков). Автор проаналізував дані, наведені Геродотом, і порівняв їх зі свідченнями інших авторів — зокрема Птолемея і Страбона. Це дало змогу уточнити місцезнаходження деяких річок і районів, наз¬ви яких були наведені Геродотом. Географічні координати, отрима¬ні у такий спосіб, були зіставлені із локальними варіантами скіф¬ської культури, що спричинилося до створення ще одного варіанту етногеографічної карти Скіфії. На ній ми бачимо, що степові райо¬ни України традиційно «віддані» кочовим, власне скіфським, пле¬менам. На більшій частині Лісостепового Лівобережжя Дніпра роз¬міщені гелони, яких автор вважає іраномовними землеробськими племенами. Територія Лісостепового Правобережжя належала про-тослов'янському населенню. Таким чином, на погляд вченого, Скіфія була конфедерацією кочових та землеробських, різних за своїм походженням, племен, що населяли степові і лісостепові прос¬тори Північного Причорномор'я [Карта Великої Скіфії, Додаток 8]. Безумовно, ці висновки будуть і надалі коригуватись, головним чином завдяки точнішій локалізації окремих племен. Проте запропонована цілісна реконструкція ет¬нічної карти за Геродотом, на нашу думку, відповідає дійсності.

З цього короткого екскурсу в історію дослідження проблеми ет-ногеографії Скіфії стає зрозумілим, чому це питання є одним з найдискусійніших у скіфознавстві. Адже річ не лише у тім, щоб рекон-струювати описану Геродотом картину (що, безперечно, важливо для історичної науки), але й у тім, що згадані Геродотом племена і народи, генетичні корені яких сягають глибин більш ранніх епох, потім і самі брали участь у формуванні багатьох історичних наро¬дів. Тому при вивченні Геродотової етногеографії фахівці спроможні не тільки відтворити тогочасну ситуацію, а й деякою мірою від¬шукати витоки сучасних етносів [18, 53].

Звертаючись до Геродотової праці, треба мати на увазі, що наве¬дені ним дані являють собою немовби одноманітний зріз великого генеалогічного дерева північнопричорноморських народів, який відбиває певну історичну ситуацію кінця VI—V ст. до н. е. Про¬тягом тривалого періоду, який увійшов до нашої історії під назвою «скіфського», вона, безперечно, змінювалась. Наприклад, у період передньоазіатських походів, коли більшість власне скіфських пле¬мен мешкала у Передкавказзі, степові райони України були мало¬населені. Змінювалась ця ситуація і пізніше. Так, у IV ст. до н. е. скіфами була захоплена велика територія у сучасній Добруджі, за¬знавали змін кордони й між іншими племенами. Проте дані Геро¬дота мають величезну цінність не тільки завдяки їхній повноті, але й тому, що вони відтворюють ситуацію найважливішого часу у житті Північнопричорноморської Скіфії — часу її формування і піднесення.

Уявлення про дві, а не одну Скіфії: архаїчну (VII—VI стст.) і класичну (V—IV стст.), з різними економічними і політичними тенденціями, могло б опинитися принципово важливим елементом реконструкції процесу етно-історичного розвитку Пн. Причорномор'я в скіфську епоху.

Згадки у пізніші часи[ред.ред. код]

Назва Велика Скіфія однак продовжувала використовуватись у Європі і у пізніші часи, спочатку по відношенню до населення Русі, потім Монгольської імперії, а потім людності Дикого Поля, передусім козаків і татар.

Так у повісті Минулих літ читаємо: «В лето 6415 (907). Иде Олег на Грекы, Игоря оставив /в/ Киеве, поя же множество варяг, и словенъ, и чюдь, и кривичи, и мерю, и деревляны, и радимичи, и поляны, и северо, и вятичи, и хорваты, и дулебы, и тиверци, яже суть толковины: си вси звахуться от грекъ Великая Скуфь.».

Література[ред.ред. код]

Дивись також[ред.ред. код]