Монгольська імперія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Монголын Эзэнт Гүрэн
Монгольська імперія
1206 – 1294 (1368)
Розташування Монгольська імперія
   Експансія Монгольської імперії
Столиця Каракорум (місто)
Мови середньомонгольська
Форма правління монархія
Історія
 - Засновано 1206
 - Ліквідовано 1294 (1368)

Монго́льська імпе́рія (старомонг. Yeke Mongγol ulus — Велика держава Монголів; монг. Монголын Эзэнт Гүрэн, Их Монгол улс) — середньовічна імперія в Євразії, найбільша за площею імперія у світовій історії. Початок її утворенню поклало об'єднання монгольських племен під проводом Чингісхана у 1206 році. Вона збільшилася за рахунок приєднання держав Східної і Середньої Азії, Близького Сходу і Східної Європи. На час найбільшого розквіту її площа становила 24 мільйони км² з населенням понад 100 млн людей.

Зародження монгольської імперії[ред.ред. код]

Ще в XIII столітті мандрівниками з Середньої Азії та Індії була привезена звістка про те, що на сході утворилася нова держава — Монгольська імперія.

У ті часи територія від Китаю до Байкалу була населена монгольськими племенами. Татари, що жили там же спочатку, були заклятими ворогами монголів, але їм довелося примиритися з тим, що монголи їх підкорили. Таким чином, обидва цих племені Західна Європа і Русь стали називати просто татарами.

З другої половини XII століття у монголів стали відмирати родоплемінні відносини, а з появою приватної власності сформувалися окремі сім'ї. На той час Русь була більш розвиненою державою, ніж монголи, які кочували.

Найбільш багатим у монголів вважався той, у кого було більше худоби та коней. Для цього їм потрібні були великі площі землі. У монголів були свої вожді, які називалися ханами. У ханів у підпорядкуванні були нойони, що були вождями племен. Саме вони захопили для своєї худоби кращі землі для випасу. Хани з найняв містили бойові дружини, що складалися з аратів, які були просто бідними одноплемінниками. Великі хани могли дозволити собі мати добірну гвардію, в якій служили нукери.

У монголів в ті часи почали зароджуватися феодальні відносини, що можна назвати державністю. Міст Монгольська імперія не будувала, а багатство вимірювалось кількістю пасовищ і худоби. Вважалося, що монголи — це відстала цивілізація. Вони були дуже войовничим народом. Для того щоб захопити нові пасовища, вони без роздуми знищували тих, кому ці пасовища належали раніше.

Монголи садили своїх дітей у сідло з дитинства, і тому кожен з них був прекрасним наїзником і віртуозно володів арканом, луком зі стрілами. Їх коні були волохатими, низькорослими, володіли дивовижною витривалістю.

Ближче до XIII століття монгольські хани стали вести боротьбу за першість. Переможці підкоряли собі переможених, і ті ставали підданими сильнішого хана і воювали на його боці. А непокірні ставали рабами. Монгольська імперія проходила своє становлення безперервними війнами племен, а пізніше — їх спілками. Вожді винищували себе міжусобними війнами, чинити по-іншому в ті часи не вміли.

На початку шістдесятих років XII століття монгольський вождь Єсугей об'єднав велику кількість племен під своїм началом. Старшим його сином був Темучен, якого ми всі знаємо як Чингісхана. Через деякий час Єсугея отруїли, а його військо розбіглося.

Вдова довгий час жила у злиднях до тих пір, поки не підріс Темучен і не зібрав свою дружину, разом з якою він воював з іншими ханами. Йому вдалося, підпорядкувавши кілька монгольських племен, завоювати для себе трон «Хамаг монгол улусу», а це означає, що всі монголи повинні були підкорятися тільки йому. У ці часи він був молодим, сміливим, безрозсудним і нещадним воїном. Але він умів за певних обставин і відступити.

Саме Темученом були проведені реформи, за яких була введена десяткова система організації армії. Їм була створена особиста гвардія з величезними привілеями для найняв і нукерів, яких звільнили від податків. У той же час він підкорював і інші племена. Останнім підкореним їм плем'ям були великі татари. У цей час площа Монголії досягла 22% від території Землі. У 12041205 роках Темучена проголосили Чингісханом — великим ханом. Саме з цих часів Монгольська імперія почала своє існування.

Політична історія[ред.ред. код]

Центри імперії[ред.ред. код]

Центр імперії з 1220 році знаходився на східному березі річки Орхон, де біля її притоки Каракорум розташовувалась ставка Великого хана.[1] У 1235 тут вже при Угедеї почалося будівництво міста. Протягом чверті століття Каракорум (до 1260) був загальномонгольською столицею.[1] До часу перенесення Хубілаєм (1260–1294) столиці до Пекіна в дельті Волги на лівому березі Ахтуби була заснована перша столиця Золотої Орди — Сарай (Палац)[1].

Правління Чингісхана. 1206–1227[ред.ред. код]

1196 року племінний хан Темучін (1155/1167-1227) після винищення своїх супротивників стає Чингісханом і 1206 року на курултаї всіх монгольських, тюрських і татарських степових народів проголошується верховним правителем. Виходячи з існуючої ситуації Чингізхан видав низку положень, які з часом були об'єднані у (Велику Ясу Чингізхана). Яса робить з ополчення (улус) національну одиницю: розподіл народу приблизно на 130 «тисяч» і гвардію під командуванням спадкоємних вождів, котрі із «золотої родини» Темучина кожного разу обирають Великого хана. Накази (білики) забезпечують внутрішній спокій за надзвичайної боєготовності для завоювання світу. Визнання всемогутності Бога, вшановувати якого можна в будь-якій формі.

12051209 роки — підкорення держави Сі Ся, плацдарму проти Китаю. 12111215 роки — спустошення держави Цзінь. Монголи зміцнюють свою військову могутність, ретельно плануючи через кожних два роки походи, і згодом використовують техніку китайських інженерів (військові сигнальні системи, мистецтво облоги). 12191225 роки — напад на Хорезмську державу. Чингісхан підкорює «із сідла» світ від Північного Китаю до Чорного моря, яким, однак неспроможна правити нечисельна монгольська верхівка. Розквітлі культури Середньої Азії занепадають; торгівля переміщується з азіатських караванних шляхів на арабські морські. Полководець Субедей обходить Каспійське море і знищує руське військо на Калці.

Після смерті Чингізхана держава була поділена між його чотирма синами (Джучі, Джагатаєм, Толуєм, Угедеєм) — Чингізідами. Кожний отримує улус, юрт (простір для пасовищ) та інгул (частину данини). Каракорум стає постійною столицею.

Війна з Цзінь[ред.ред. код]

Головним зовнішньополітичним завданням Монгольської держави була війна з імперією Цзінь. Ця війна розглядалася монголами як священна. З точки зори монгольського суспільства війна була необхідна як акт кровної помсти за загибель багатьох їхніх одноплемінників, а особливо за ганебну смерть Амбагай-хана. Необхідно враховувати також бажання Чингісхана помститится союзникам татар, які були винуваті в смерті його батька Єсугей-Баатура. Крім того великого хана Монгольської держави обтяжувало положення данника і васала (хоч і номінального) чжурчженів.

Конфлікту з Цзінь передувала військова і дипломатична підготовка. Були проведені походи з метою усунення втручання в конфлікт потенційних союзників цзінців

В 1207 році на північний кордон були направлені два тумени під командуванням Джучі, старшого сина Чингісхана, і Субедея. Ойрати, які кочували на кордоні лісу й степу, добровільно підкорились монголам і навіть дали їм провідників. Слідом за цим висловили свою покірність багато лісових племен, в тому числі бурят-монголи і баргути. Єнісейські киргизи, які мешкали в районі Мінусинської уголовини, також не наважилися протистояти монголам. Багато сибірських племен, які платили данину киргизам, таким чином також скорились великому хану. Без боротьби покоривши багато народів і убезпечивши північні кордони держави, Джучі повернувся в ставку батька.

Одразу після підкорення лісових народів Субедея відправили на західні кордони держави, де збиралися з силами залишки меркитів на чолі з синами Тохтоа-бекі і найманів під керівництвом Кучлука. На початку 1208 року відбулася битва в долині Іртиша пр впаданні в нього Бухтарми, в якій монголи розгромили своїх супротивників. Меркітські царевичі втікли на захід до кипчаків, а Кучлук – на південь, в Семиріччя, де знайшов пристанище в гурмана кара-киданів Джулху.

На півдні Монгольська держава мала кордони з царством тангутів Західне Ся (Сі Ся). Перший похід в тангутське царство було здійснено в 1205 році під командою Єлюй Ахая. В 1207 році величезна монгольська армія здійснила новий похід на тангутів. Було захоплено багато худоби, в тому числі верблюдів, яких дуже цінували монголи; проте, головна мета походу – приведення південних сусідів до покірності – не була досягнута. Монголам не вдалося зайняти жодної фортеці. В зв’язку з цим через два роки було організовано новий похід, до якого Чингізхан підготувався набагато краще. Осадні гармати, очевидно, вперше застосовані монголами, дозволили їм захопити місто Урахай і блокувати фортецю Імень. Двічі розбивши тангутів в польових битвах, монголи осадили столицю Чжунсін. Незабаром їм довелося зняти облогу і відступити, оскільки води річки затопили околиці міста. Проте, правитель Сі Ся запросив миру і в знак доброї волі видав за Чингісхана свою дочку. Результати походу: сильно ослаблений потенціальний противник, захоплена велика здобич; монгольські війська здобули досвід взяття фортець і дій проти армії китайського зразка.

В 1209 році Уйгурський іди кут (правитель) Баурчук заявив про покірність монгольському хану. Уйгурфя, що була розташована на території Західного краю (Синьцзян), до цього на правах автономії підпорядковувалась хану кара-киданів, які при цьому не втручалися у внутрішні справи уйгурських князів, що вибрали шлях самоізоляції[2].

В столиці Уйгурії вбитий кара-киданський намісник Шукем, а до монголів направлено посольство з висловлюванням побажання перейти в васальну залежність до монгольського хана. Чингісхан був задоволений таким ходом подій; він проголосив іди кута своїм п’ятим сином і видав за нього свою дочку.

В 1210 році Арслан, хан карлуків, що проживали в Семиріччі, добровільно признав над собою правління Чингізхана. Тридцятитисячне кінне військо карлуків включилось в склад монгольської армії. Незабаром прикладу Арслана послідував Бузар, правитель Алмалика.

Монгольське правління успішно вирішило всі завдання, зв’язані з підготовкою до війни з імперією Цзинь. Були усунені можливі супротивники і набуті союзники, отримані матеріальні засоби для оснащення армії, яка на той час мала безцінний досвід боротьби з великою осілою державою[3].

Завоювання і реформи за Угедея (1229–1241)[ред.ред. код]

На початку свого правління хан Угедей завершує підкорення Північного Китаю (державу Цзінь) у 1234 році і Персії. Навесні 1235 року в місцевості Талан-дабу було скликано великий курултай для підбиття підсумків важких воєн з імперією Цзінь і Хорезмом. Було прийнято рішення вести подальший наступ у чотирьох напрямках. Найкращі війська були спрямовані на захід — проти половців, булгар і русів і на схід — проти Кьоре . Крім того, було заплановано наступ на південнокитайську імперію Сун, а нойону Чормагану, що діяв на Близькому Сході, спрямовані значні підкріплення. За дорученням курултаю у 12361255 роках Бату (онук Чингізхана) завойовує разом із Субедеєм Захід: знищення у 1236 році камських болгар; падіння у 1240 році Києва; вторгнення у Валахію і Польщу. 1241 рік — Битва під Легніцею: німецьке-польське лицарське військо зазнає поразки, як і угорське військо під командуванням Бели IV в битві на річці Сайо (Шайо). Європа рятується тільки завдяки раптовому відступу монголів, викликаному смертю Великого хана Угедея.

Правління пізніших ханів[ред.ред. код]

Бату започатковує 1251 року панування Золотої Орди (держава Кипчак). Відрив Русі від Європи (виняток — Новгород). Мунке, що був Великим ханом у 12511259 роках, посилає два війська, кожне чисельністю півмільйона воїнів під командуванням своїх братів: 1258 року потужний наступ Хубілая, Великого хана у 12601294 роках, на Південний Китай і Хулагу, що в 12511265 роках завойовує Персією і править новоствореною державою Іль-ханів. 1258 року — розорення мільйонного міста Багдада, взяття Алеппо і Дамаска. Монгольський наступ розбивається об переважаючу хоробрість мамелюків (раби-найманці з Чорномор'я), котрі здійснюють військове панування над Єгиптом (до 1517 року) і завдають у 1260 році монголам поразки під Айн-Джалутом (Джерело Голіафа). Імперія Іль-ханів не сягає за Євфрат. Вона ісламізується близько 1300 року і зливається з культурно переважаючим населенням. 1336 рік — розпад Іль-ханату на окремі династії Джалаїридів (Багдад), Музаффаридів (Шираз, Ісфагн), Сербедарів, Гуридів (Герат, Балх).

Друга монгольська імперія[ред.ред. код]

Близько 1360 року Тимур — Тимур Ленк (Кульгавий) або Тамерлан (13361405 роки), нібито нащадок Чингісхана, — проголошує себе відновлювачем монгольської світової імперії з посиланням на Коран, при цьому зберігає силу Яса. Визнаний державами Джагатай і Кипчак великим ханом, Тимур із Самарканда підкорює в 35 жорстоких походах землі Іль-ханів, 13701380 роки — Хорезм, з 1380 року — Іран та Золоту Орду із столицею Сараєм. 13981399 роки — наступ на Індію (Делі). У 1402 році Тимур після битви під Ангарою підкорив Османів. У 1405 році, перед «священною війною» проти Китаю, Тимур помер. Родинні чвари стають початком стрімкого розпаду імперії. Вигнані Тимуром правителі, повертаються до своїх держав.

Громадський устрій та територія[ред.ред. код]

Географія[ред.ред. код]

Країна, яку нині називають Монголією, була батьківщиною кочівників за багато століть доти, як світ дізнався про монголів. Вона входить у особливу смугу степів Північної півкулі, які простираються від Угорщини до Маньчжурії південніше лісової смуги. З півдня, на відміну від західних степів, її обмежують не внутрішні моря, не гори, а пустеля Ордос і оброблені землі Китаю у середній течії річки Хуанхе.

Територія між гірською системою Великий Хинган, яка відділяє степ від Маньчжурії на сході, і Алтаєм, Тянь-Шанем і вкрапленнями пустель без назв, поділена із півночі на південь на три частини.

Північна частина, прилегла до Саян, Алтаю та інших гірських хребтів аж до Байкалу, складається з покритих лісом крейдяних гір і родючих рівнин, які перетинають численні ріки і озера, які належать до басейну річки Селенги, що впадає в Байкал, і навіть басейнах річок Шилка і Аргунь, які далі утворюють Амур.

Центральна частина охоплює пустелю Гобі, завширшки 700 миль із півночі на південь і 1200 миль зі сходу на захід.

Південна частина є рівнинна, перетнуті двома невеликими гірськими хребтами північніше Хуанхе, причому по південному хребту проходить Велика Китайська стіна.

А загалом вся територія являє плато. Тутешній клімат, крім крайніх північних областей, особливо засушливий, а різниця температур влітку, і взимку більше, ніж у сусідніх степах.

Походження[ред.ред. код]

Вважається, що особливості клімату північно-західної Азії призвели до утворення так званого монголоїдного типу, що розповсюдився у багатьох інших регіонах. Найбільш характерна риса такого типу — досить товста жовтувата шкіра із меншим, ніж в інших рас, кількістю пір, волосяних клумаків і сальних залоз і більш глибоким розташуванням нервових закінчень, отже тіло сильно втрачає тепло на холоді і вологу у спеку. Але місцеве населення належало виключно до одного типу; в усі часи існували домішки європеоїдної раси з більш густим і різноманітним волосяним покровом.

Приблизно тоді ж, коли сильне царство Цинь підкорило навколишні царства і об'єднало їх, відбувалося об'єднання кочівників до великих груп племен.

Китайські історики писали, що у військовий час гуни (так називали монголів) скачуть верхи і стріляють з луків, а в мирний час їм робити нічого, тоді як китайці у мирний час працюють, а до війни вони не підготовлені. Кочівники їли м'ясо, пили молоко і носили шкіри свійських тварин; вони вимагали данину від китайців зерном і шовком і, якщо цього не було, затоптували поля копитами своїх коней. Коли батьки вмирали, сини брали собі прийомних матерів (розповсюдили багатоженство), а брати одружувалися на вдовах своїх померлих братів. Так само китайці описували і монголів тисячу і більше років тому.

Багато термінів соціальної та військової організації монголи запозичували від своїх колишніх правителів, тюрків. Наприклад, можна привести таке слово, як «орду» («орда»), що означає великий табір.

Мова[ред.ред. код]

Хоча різниця у фізичному відношенні між північними китайцями і монголами невелика, між ними здавна намітилася різниця у культурі. Свідченнями цього можуть бути хоча б мови, оскільки китайську мову, очевидно, неможливо пов'язати із алтайськими, до яких зараховують і монгольську мову. Алтайські мови, мабуть, зародилися далі від північно-західної долини нижньої течії Хуанхе, звідки походять китайці, і на ній спочатку говорили племена, що займалися полюванням в північних лісах. Їх поділяють на три основні сім'ї: тюркську, монгольську і тунгуську, які розташувалися територіально із Заходу на Схід. Така послідовність досі спостерігається там, де народності залишилися жити у лісах або поруч із ними, але на відкритому степу все перемішалося внаслідок міграцій і завоювань.

Скотарство і землеробство[ред.ред. код]

Різниця в мовах відповідає відмінності між кочівниками і хліборобами, що визначило традиційно зверхнє ставлення китайців до монголів і, навпаки, монголів до китайців та інших осілих народностей. Без спільного уявлення історії кочового життя разом з конярством, не можна зрозуміти історію монголів.

Кочовий спосіб життя в степах не розвився безпосередньо з первісного мисливського, як вважали раніше, завдяки прирученню овець, великої рогатої худоби і коней, які доти служили здобиччю. Нині передбачається, що хлібороби в степах з'явилися раніше кочівників і що, коли землеробство поступово поширювалося із Західної Азії, розвивалося й скотарство. Спочатку існувала змішана економіка, джерело якої в вирощуванні культурних рослин i розведенні свійських тварин, причому скотарство виявився більш вигідним на відкритих рівнинах. Пізніше деякі племена повністю спеціалізувалися на скотарстві, залишили насидженими місцями й заходилися кочувати з одного пасовища на інше. Вони зберегли такі традиційні навички, як спорудження жител, візків, виготовлення металевих виробів, але спосіб їхнього життя й інтереси стали зовсім іншими проти способу життя і інтересів хліборобів.

У степах, де ці процеси відбувалися за тисячоліття до н. е., кочівниками стали народності європеоїдного типу, які колись були хліборобами, сприйнявши досягнення цивілізацій Західної Азії. Пізніше, у 2-му тисячолітті до н. е., кочівники стали регулярно їздити на конях, особливо в часи війни, а після 1000 р. до н. е. на всі степи поширилися вершники, улюбленою зброєю яких були луки. Деякі їх досягли Джунгарії і Алтаю, і навіть рівнин на північ і південь від Гобі. Там вони зустріли монголоїдні племена, які майже не мали ніяких контактів із хліборобами чи іншими цивілізаціями. Більшість північних монголоїдних племен колись вели мисливсько-збиральний спосіб життя, і вони безпосередньо стали кочівниками і вершниками. По жорстокості і лютості вони перевершили своїх вчителів.

До 400 р. до н. е. в китайських джерелах згадуються наїзники, що змусили китайців відмовитися від колісниць і розвинути кінноту. Поступово кордон на півночі від Китаю між хліборобами і кочівниками ставав вельми чітким, і останні століття до нашої ери китайські держави заходилися споруджувати захисні стіни — переважно для стримування кочівників.

Кагани[ред.ред. код]

Державний устрій[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Крамаровский М. Г. (Россия. Санкт-Петербург) Улус Джучи (1207–1502). Заметки о культуре Дешт-и Кыпчак в эпоху Чингисидов / Степи Європи в епоху середньовіччя Збірник наукових праць. — 2008, Том 6
  2. Нібито сильна залежність уйгурських держав від торгівлі, рівно як і їх транзитна роль, є історіографічним міфом і не підтверджується джерелами, навпаки – з часів киданського панування уйгури виявилися в ізоляції від торгівлі з Китаєм, детальніше див. А.Г. Малявкин «Уйгурские государства в IX—XII вв.», Новосибирск.: Наука, 1983, стр. 184—185
  3. Книга: Храпачевский Р. П. "Военная держава Чингисхана". - М. - 2005 - 282

Джерела[ред.ред. код]