Верхня Лужиця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Герб Верхньої Лужиці
Історична мапа Верхньої Лужиці
Прапор Верхньої Лужиці

Ве́рхня Лу́жиця (нім. Oberlausitz, в.-луж. Hornja Łužica) - історико-географічна область, розташована на території сучасної німецької землі Саксонія і в південно-західній Польщі (Нижньосілезьке воєводство). Частина історичної землі Лужиці, на якій мешкали слов'янські племена. Центр - місто Бауцен (по-лужицькі - Будишин).

У Верхній Лужиці поряд з німцями живе західнослов'янська народність - лужичани (20 тис. осіб). Розмовляють лужичани верхньолужицькою мовою, всі володіють німецькою.

Історія[ред.ред. код]

Територія Верхньої Лужиці в першому тисячолітті була населена слов'янським племенем мільчани. Лужичани (сорби, венди, лужицькі серби) - єдиний слов'янський народ, який живе не в слов'янській країні. Живуть в округах - Дрезден, Котбус (Німеччина).

Територіально розселені в історичних областях - Верхній Лужиці з центром у м. Бауцен та Нижній Лужиці з центром у м. Котбус (по-лужицьки - Хошебуз). VI ст, н.е. лужицька земля, як і сусідні області басейну Ельби були населені слов'янами, які входили до групи по­лабських або сербських племен. Найбільші серед них були: власне серби, мільчани, нішани, гломачі, лужичани. Основним заняттям було землеробство й тваринництво.

Починаючи з VIII ст., і особливо з X ст., сербо-полабські племена піддались загарбанню сусідів - франків та інших германців, а також - польських і чеських королів. У XIII ст. племінний поділ полабських слов'ян зник, і сформувалися дві області - Верхня Лужиця (де переважали мільчани) і Нижня Лужиця - регіон розселення лу­жичан. 1317 р. обидві Лужиці були підкорені бранденбургським маркграфом Вольдемаром, після смерті якого цими землями заволодів чеський король Ян Люксембурзький.

У 1367 у Верхня Лужиця увійшла до складу Королівства Богемія1526 а в складі Габсбургської монархії), а в 1635 володінням курфюршества Саксонії.

У XV-XVI ст. сюди переселилося багато німецьких робітників, у зв'язку із віднайденням тут корисних копалин. Німецька колонізація послабила зв'язок лужичан із іншими слов'янами. Частина лужичан опинилась в Саксонії, інша підпала під владу пруських королів. Лужицька мова заборонялась, германізація поширювалася.

Після 1815 р. лужицькі землі були підкорені Прусією. Самосвідомість лужицького народу зросла після Французької революції і наполеонівських війн. На початку XIX ст. мав місце рух за культурне відродження, в якому брали участь такі лужицькі діячі як Андрій Любенський, Карл Антон, Ян Смоляр, Петро Іордан та ін. У 1847 р. було створено товариство Матиця Сербська, з'явилися газети лужицькою мовою.

Германізація лужичан посилилась на­прикінці XIX ст., а національно-визвольний рух лужичан досяг апогею в 1905 р., з'являються культурні товариства, але під час Першої світової війни культурне життя лужичан знову завмерло під тиском німецької агресії. Після германської революції 1918 р. спостерігалося відродження лужицького національного руху.

Під час панування націонал-соціалістів знищувалися лужицькі мова і школа, назви замінювались німецькими, конфісковувалися лужицькі бібліотеки. Лужичан офіційно оголосили німцями. Після Другої світової війни їхня національна культура почала поступово відроджуватись. їм офіційно надана культурна автономія.

Джерела[ред.ред. код]