Дунганська мова
| Дунганська мова Хуэйзў йүян, Huejzw jyian |
|
|---|---|
| Поширена в: | Киргизстан, Казахстан, Узбекистан |
| Регіон: | Ферганська долина, Чу (річка) |
| Носії: | 41 400 (2001) |
| Писемність: | кирилиця, передували арабське письмо і латиниця |
| Класифікація: | Сино-тибетські мови |
| Офіційний статус | |
| Коди мови | |
| ISO 639-2 | sit |
| ISO 639-3 | dng |
Дунга́нська мо́ва — мова дунган, нащадків мусульман хуей (хуейцзу), які говорили китайською і що переселилися на територію Киргизстану, Казахстану і Узбекистану після придушення мусульманського повстання в північно-західному Китаї в 1862—1877 рр. Відноситься до Сино-Тібетської мовної сім'ї.
У СРСР в процесі національно-державного розмежування в Середній Азії, ініційованого в 1924 р., як офіційне найменування для китайомовних мусульман-переселенців у російській мові був вибраний етнонім «дунгане» (дунгань). У внутрішньому Китаї цей етнонім не був відомий. У Синьцзяні він з'явився як назва (але не самоназва) тих хуейцзу, які були масово переселені з провінцій Ганьсу і Шеньсі — головним чином в 1764 р. під час утворення Ілійського генерал-губернаторського з центром в Кульджі.
За однією з версій, слово «дунгани» має тюркське походження. За іншою, воно походить від китайського слова тунькень (屯垦) — «військові поселення пограничних земель», широко поширеному в Синьцзяні (суч. Синьцзян-Уйгурський автономний район) в період його освоєння Китаєм при династії Цін. Самоназва дунганів СРСР/СНД, які використовуються і досі, — хуейхуей, хуеймін «народ хуей», лохуейхуей «поважні хуейхуей» або җун-ян жин («люди Центральної рівнини»). Свою мову вони іменують відповідно «мовою народності хуей» (хуейзў йүян) або «мовою Центральної рівнини» (җун-ян хуа).
Приклад [ред.]
«Заповіт» Т. Шевченка дунганською мовою (переклав Ясир Шиваза)
|
Джерело: Українська бібліотека
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
