Едіт Піаф

Едіт Піаф
Відомості
Справжнє ім'я	Едіт Джованна Гассіон
Дата народження	19 грудня 1915
Місце народження	Париж
Дата смерті	10 жовтня 1963,
Місце смерті	Грас
Країна	Франція
Національність	Француженка
Інструмент	вокал
Професія	співачка, акторка
Псевдонім	Маля Піаф, Едіт Піаф

Едіт Піаф (фр. Edith Piaf, справжнє ім'я Едіт Джованна Гассіон, Edith Giovanna Gassion; 19 грудня 1915, Париж — 10 жовтня 1963, Грас) — французька співачка й акторка, одна з найвідоміших естрадних співачок світу.

Життєопис

Дитинство

Едіт Піаф у дитинстві

Матір'ю Едіт була безталанна акторка Аніта Майяр, що виступала під псевдонімом Ліна Марса. Батьком був Луї Гассіон — вуличний акробат. На початку Першої Світової війни він відправився добровольцем на фронт. Перший раз він одержав дводенну відпустку тільки наприкінці 1915 року, щоб побачити свою новонароджену дочку Едіт.

Через два роки Луї Гассіон довідався, що дружина його кинула, а дочку віддала на виховання своїм батькам. Умови, в яких жила Едіт, були жахаючими, і Луї відвіз дочку в Нормандію до своєї матері, що працювала куховаркою в домі розпусти.

Тут з'ясувалося, що Едіт зовсім сліпа. Як виявилося, у перші ж місяці життя в Едіт почала розвиватися катаракта, але подружжя Майарів, очевидно, цього просто не помітили. Коли ніяких інших надій не залишалося, бабуся повезла Едіт у Лізьє до святої Терези, куди щорічно збиралися тисячі прочан з усією Франції. Поїздку призначили на 19 серпня 1921 року, а 25 серпня 1921 року Едіт прозріла. Їй було шість років.

Незабаром Едіт пішла до школи, але добропорядні обивателі не хотіли бачити поруч зі своїми дітьми дитину, що живе в борделі, і навчання для дівчинки дуже швидко закінчилося. Тоді батько забрав Едіт у Париж, де вони почали разом працювати на площах — батько показував акробатичні трюки, а його дев'ятирічна дочка співала. Едіт заробляла співом на вулиці доти, поки її не взяли в кабаре «Жуан-Ле-Пін».

Юність

В 1932 році Едіт познайомилася з Луї Дюпоном (фр. Louis Dupont), через рік у неї народилася дочка Марсель (фр. Marcelle). Однак Луї не влаштовувало, що Едіт занадто багато часу приділяє своїй роботі, і він зажадав залишити її. Однак Едіт відмовилася, і вони розсталися. Спочатку дочка залишалася з Едіт, але потім Луї Дюпон забрав дочку до себе, розраховуючи, що кохана жінка повернеться до нього. В цей час у Європі лютувала «іспанка», і дочка Едіт занедужала й потрапила в лікарню. Після відвідувань дочки занедужала й сама Едіт. У той час цю хворобу лікували погано, не було підходящих медикаментів і лікарі найчастіше могли просто спостерігати за хворобою в надії на щасливий кінець. У результаті Едіт видужала, а Марсель у 1935 році померла. Вона була єдиною дитиною, що народились в Едіт Піаф.

В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле (фр. Louis Leplee), власник кабаре «Жернис» (фр. le Gerny's) на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її репетирувати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім'я — Піаф (на паризькому арго це значить «горобчик»). В «Жернісі» на афішах її ім'я було надруковано як «Маля Піаф», і успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Однак успішний зліт був перерваний трагедією: незабаром пострілом у голову був убитий Луї Лепле, і Едіт Піаф виявилася в числі підозрюваних, через невелику суму, яку покійник залишив їй у заповіті. Газети роздули цю історію, і відвідувачі кабаре, у яких виступала Едіт Піаф, поводилися вороже, вважаючи, що вправі «покарати злочинницю».

Новий зліт

Незабаром Едіт познайомилася з Реймоном Ассо, що остаточно визначив подальший життєвий шлях співачки. Саме йому багато в чому належить заслуга появи на світ «Великої Едіт Піаф». Він навчив Едіт не тільки тому, що безпосередньо стосувалось її професії, але й усьому тому, що їй було необхідне в житті: правилам етикету, умінню вибирати одяг та багато чому іншому.

Реймон Ассо створив «стиль Піаф», виходячи з індивідуальності Едіт, він написав пісні, що підходили тільки їй: «Париж — Середземномор'я», «Вона жила на вулиці Пігаль», «Мій легіонер», «Вимпел для легіону».

Саме він домігся того, щоб Едіт виступила в мюзик-холі «АВС» на Великих бульварах — найзнаменитішому мюзик-холі Парижа. Виступ в «АВС» вважався виходом на «велику воду», посвятою в професію. Він також переконав її перемінити сценічний псевдонім «Маля Піаф» на «Едіт Піаф». Після успіху виступу в «АВС» преса написала про Едіт: «Учора на сцені „АВС“ у Франції народилася велика співачка». Незвичайний голос, щирий драматичний талант, працьовитість і впертість вуличного дівчиська в досягненні мети швидко привели Едіт до вершин успіху.

Тріумф

З початком Другої Світової війни Едіт розсталася з Реймоном Ассо. У цей час вона зустрілася зі знаменитим французьким режисером Жаном Кокто. Він запропонував їй зіграти в своїй невеликій п'єсі «Байдужий красень». Репетиції пройшли вдало, і п'єса мала великий успіх. Уперше вона була показана в сезон 1940 року. Кінорежисер Жорж Лакомб вирішив зняти за п'єсою фільм. І в 1941 році був знятий фільм «Монмартр на Сені», у якому Едіт одержала головну роль.

Під час Другої Світової війни померли батьки Едіт

Едіт допомогла знайти себе й почати свій шлях до успіху багатьом виконавцям-початківцям — Іву Монтану, ансамблю «Компаньйон де ла Шансон», Едді Константену, Шарлю Азнавуру й багатьом іншим.

Післявоєнний час став для Піаф періодом небувалого успіху. Її із замилуванням слухали жителі паризьких передмість і витончені цінителі мистецтва, робітники й майбутня королева Англії. У січні 1950 року відбувся її сольний концерт у залі «Плейель», преса писала — «пісні вулиць у храмі класичної музики». Це був черговий тріумф.

Незважаючи на любов слухачів, життя, повністю присвячене пісні, робило її самотньою. Едіт сама це добре розуміла: «Публіка втягує тебе у свої обійми, відкриває своє серце й поглинає тебе цілком. Ти переповняєшся її любов'ю, а вона — твоєю. Потім у згасаючому світлі залу ти чуєш шум кроків, що йдуть. Вони ще твої. Ти вже більше не здригаєшся від захвату, але тобі добре. А потім вулиці, морок, серцю стає холодно, ти сама».

В 1952 році Едіт потрапила підряд у дві автокатастрофи; щоб полегшити страждання, викликані переломами руки й ребер, лікарі робили їй уколи морфію, і Едіт потрапила в наркотичну залежність.

В 1954 році Едіт Піаф знялася в історичному фільмі «Якщо мені розкажуть про Версаль» разом з Жаном Маре.

Останні роки

Могила Едіт Піаф на кладовищі Пер-Лашез

В 1958 році Едіт почала виступати в концертному залі «Олімпія» — успіх був фантастичний. Після цього вона відправилася в одинадцятимісячне турне Америкою, після чергові виступи в «Олімпії», турне по Франції. Такі фізичні, а головне, емоційні навантаження сильно підірвали її здоров'я. В 1961 році, у віці 46 років Едіт Піаф дізналася, що вона невиліковно хвора на рак.

25 вересня 1962 року Едіт співала з висоти Ейфелевої вежі з нагоди прем'єри фільму «Найдовший день» пісні «Ні, я ні про що не жалкую» (Non, je ne regrette rien), «Юрба», «Мілорд», «Ти не чуєш», «Право любити».

Останній її виступ на сцені відбувся 18 березня 1963 року. Зал, стоячи, улаштував їй п'ятихвилинну овацію.

10 жовтня 1963 року Едіт Піаф померла. Тіло співачки було перевезено з міста Граса, де вона померла, у Париж в обстановці таємності й офіційно про її смерть було оголошено 11 жовтня 1963 року в Парижі (з чим пов'язані помилки в деяких джерелах). У той же день, 11 жовтня 1963 пішов з життя друг Піаф Жан Кокто. Існує легенда, що він помер, довідавшись про смерть Піаф.

Похорони співачки відбулися на цвинтарі Пер-Лашез. На них зібралося більше 40 тисяч осіб, багато хто не приховував своїх сліз, квітів було стільки, що люди були змушені йти прямо по них.

Фільмографія

• 1936 — / La garçonne
• 1941 — Монмартр на Сені / Montmartre-sur-Seine
• 1945 — Зірка без світла / Etoile sans lumière
• 1947 — Дев'ять хлопців, одне серце / Neuf garçons, un coeur
• 1950 — Париж завжди співає /Paris chante toujours
• 1954 — Якщо мені розкажуть про Версаль / Si Versailles m'était conté
• 1954 — Французький канкан French cancan
• 1959 — Коханці завтрашнього дня / Les amants de demain

Література

• Marc Bonel: Édith Piaf. Le temps d'une vie. Edition de Fallois, 1993, ISBN 2-87706-189-2 (фр)
• Philippe Crocq, Jean Mareska: La vie pas toujours rose d'Édith Piaf Editions du Rocher, 2007, ISBN 2-268-06108-6 (фр)
• Matthias Henke: Edith Piaf. „Süchtig nach Sehnsucht!“ List, 2002, ISBN 3-612-26516-4 (нім)
• Monique Lang: Edith Piaf. Die Geschichte der Piaf, ihr Leben in Texten und Bildern. Insel, Frankfurt 2007, ISBN 3-458-32216-7 (нім)
• André Larue: Edith Piaf. L'amour toujours. Lafon, Paris 1993, ISBN 2-908652-97-8 (фр)

Посилання

• Едіт Піаф на ostriv.in.ua
• Сайт про Едіт Піаф(рос.)
• Форум присвячений Едіт Піаф(рос.)
• Едіт Піаф на You tube