Едіт Піаф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Едіт Піаф
фотографія
Основна інформація
Повне ім'я Едіт Джованна Гассіон
Дата народження 19 грудня 1915(1915-12-19)
Місце народження Париж
Дата смерті 10 жовтня 1963(1963-10-10) (47 років)
Місце смерті Грас
Країна Франція Франція
Національність Француженка
Професія співачка, акторка
Інструменти вокал
Жанр шансон
Псевдоніми Маля Піаф, Едіт Піаф

Едіт Піаф (фр. Edith Piaf, справжнє ім'я Едіт Джованна Ґассіон, Edith Giovanna Gassion; 19 грудня 1915, Париж — 10 жовтня 1963, Грас) — знаменита французька співачка й акторка, одна з найвідоміших естрадних співачок світу.

Життєвий шлях[ред.ред. код]

Едіт Піаф у дитинстві
Пам'ятна дошка про народження Едіт Піаф, 72 rue de Belleville, XX округ Парижу

Дитинство[ред.ред. код]

Матір'ю Едіт була безталанна акторка Аніта Майяр, що виступала під псевдонімом Ліна Марса. Батьком був Луї Гассіон — вуличний акробат.

Через два роки Луї Гассіон довідався, що дружина його кинула, а дочку віддала на виховання своїм батькам. Умови, в яких жила Едіт, були жахливі, і Луї відвіз дочку до Нормандії до своєї матері, що працювала куховаркою в домі розпусти.

Тут з'ясувалося, що Едіт зовсім сліпа. Як виявилося, у перші ж місяці життя в Едіт почала розвиватися катаракта, але подружжя Майарів, очевидно, цього просто не помітили. Коли ніяких інших надій не залишалося, бабуся повезла Едіт у Лізьє до святої Терези, куди щорічно збиралися тисячі прочан з усією Франції. Поїздку призначили на 19 серпня 1921 року, а 25 серпня 1921 року Едіт прозріла. Їй було шість років.

Незабаром Едіт пішла до школи, але добропорядні обивателі не хотіли бачити поруч зі своїми дітьми дитину, що живе в борделі, і навчання для дівчинки дуже швидко закінчилося. Тоді батько забрав Едіт у Париж, де вони почали разом працювати на площах — батько показував акробатичні трюки, а його дев'ятирічна дочка співала. Едіт заробляла співом на вулиці доти, поки її не взяли в кабаре «Жуан-Ле-Пін».

Юність[ред.ред. код]

В 1932 році Едіт познайомилася з Луї Дюпоном (фр. Louis Dupont), через рік у неї народилася дочка Марсель (фр. Marcelle). Однак Луї не влаштовувало, що Едіт занадто багато часу приділяє своїй роботі, і він вимагав щоб вона полишила її. Однак Едіт відмовилася, і вони розійшлись. Спочатку дочка залишалася з Едіт, але потім Луї Дюпон забрав дочку до себе, розраховуючи, що кохана жінка повернеться до нього. В цей час у Європі лютувала «іспанка», і дочка Едіт занедужала й потрапила в лікарню. Після відвідувань Марселі занедужала й сама Едіт. У той час цю хворобу лікували погано, не було потрібних медикаментів і лікарі часто могли просто спостерігали за хворобою в надії на щасливий кінець. У результаті Едіт видужала, а Марсель у 1935 році померла. Вона була єдиною дитиною Едіт Піаф.

В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле (фр. Louis Leplee), власник кабаре «Жернис» (фр. le Gerny's) на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її працювати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім'я — Піаф (на паризькому арго це значить «горобчик»). В «Жернісі» на афішах її ім'я було надруковано як «Маля Піаф», і успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Однак успішний зліт був перерваний трагедією: незабаром пострілом у голову був убитий Луї Лепле, і Едіт Піаф виявилася в числі підозрюваних, через невелику суму, яку покійник залишив їй у заповіті. Газети роздули цю історію, і відвідувачі кабаре, у яких виступала Едіт Піаф, поводилися вороже, вважаючи, що вони вправі «покарати злочинницю».

Новий зліт[ред.ред. код]

Незабаром Едіт познайомилася з Реймоном Ассо, що остаточно визначив подальший життєвий шлях співачки. Саме йому належить заслуга появи на світ «Великої Едіт Піаф». Він навчив Едіт не тільки тому, що безпосередньо стосувалось її професії, але й усьому тому, що їй було необхідне в житті: правилам етикету, умінню вибирати одяг та багато чому іншому.

Реймон Ассо створив «стиль Піаф», виходячи з індивідуальності Едіт, він написав пісні, що підходили тільки їй: «Париж — Середземномор'я», «Вона жила на вулиці Пігаль», «Мій легіонер», «Вимпел для легіону».

Саме він домігся того, щоб Едіт виступила в мюзик-холі «АВС» на Великих бульварах — найзнаменитішому мюзик-холі Парижа. Виступ в «АВС» вважався виходом на «велику воду», посвятою в професію. Він також переконав її змінити сценічний псевдонім «Маля Піаф» на «Едіт Піаф». Після успішного виступу в «АВС» преса написала про Едіт: «Учора на сцені „АВС“ у Франції народилася велика співачка». Незвичайний голос, щирий драматичний талант, працьовитість і впертість в досягненні мети вуличного дівчиська швидко привели Едіт до вершин успіху.

Тріумф[ред.ред. код]

З початком Другої Світової війни Едіт та Реймон Ассо порвали стосунки. У цей час вона зустрілася зі знаменитим французьким режисером Жаном Кокто. Він запропонував їй зіграти в своїй невеликій п'єсі «Байдужий красень». Репетиції пройшли вдало, і п'єса мала грандіозний успіх. Уперше вона була показана в сезон 1940 року. Кінорежисер Жорж Лакомб вирішив зняти за п'єсою фільм. І в 1941 році був знятий «Монмартр на Сені», у якому Едіт одержала головну роль.

Під час Другої Світової війни померли батьки Едіт

Едіт допомогла знайти себе й почати свій шлях до успіху багатьом виконавцям-початківцям — Іву Монтану, ансамблю «Компаньйон де ла Шансон», Едді Константену, Шарлю Азнавуру й багатьом іншим.

Повоєнний час став для Піаф періодом небувалого успіху. Її із замилуванням слухали жителі паризьких передмість і витончені поціновувачі мистецтва, робітники й майбутня королева Англії. У січні 1950 року відбувся її сольний концерт у залі «Плейель», преса писала — «пісні вулиць у храмі класичної музики». Це був черговий тріумф.

Незважаючи на любов слухачів, життя, повністю присвячене пісні, робило її самотньою. Едіт сама це добре розуміла: «Публіка втягує тебе у свої обійми, відкриває своє серце й поглинає тебе цілком. Ти переповняєшся її любов'ю, а вона — твоєю. Потім у загасаючому світлі залу ти чуєш шум кроків, що йдуть. Вони ще твої. Ти вже більше не здригаєшся від захвату, але тобі добре. А потім вулиці, морок, серцю стає холодно, ти сама».

У 1952 році Едіт потрапила підряд у дві автокатастрофи; щоб полегшити страждання, викликані переломами руки й ребер, лікарі робили їй уколи морфію, і Едіт потрапила в наркотичну залежність.

У 1954 році Едіт Піаф знялася в історичному фільмі «Якщо мені розкажуть про Версаль» разом з Жаном Маре.

У 1956 році Піаф виступила в знаменитому нью-йоркському Карнегі-Холл.

Останні роки[ред.ред. код]

Могила Едіт Піаф на кладовищі Пер-Лашез

В 1958 році Едіт почала виступати в концертному залі «Олімпія» — успіх був фантастичний. Після цього вона вирушила в одинадцятимісячне турне Америкою, після якого були чергові виступи в «Олімпії», турне по Франції. Такі фізичні, а головне, емоційні навантаження сильно підірвали її здоров'я.

У 1959 році під час виступу в Нью-Йорку Піаф знепритомніла прямо на сцені. Після кількох хірургічних операцій вона повернулася до Парижа. У 1961 році, у віці 46 років, Едіт Піаф дізналася, що вона невиліковно хвора на рак.

У 1960 році Клод Левейє, композитор і співак з Квебеку, давно знайомий з Піаф, приїхав до Парижа для роботи над спільними проектами. Едіт виконала чотири його пісні: «Старе піаніно» (Le Vieu Pianos), «Бульвар злочину» (Boulevard du Crime), «Ураган» (Ouragan) та «Голос» (La Voix) [1].

25 вересня 1962 року Едіт співала з висоти Ейфелевої вежі з нагоди прем'єри фільму «Найдовший день» пісні «Ні, я ні про що не жалкую» (Non, je ne regrette rien), «Юрба», «Мілорд», «Ти не чуєш», «Право любити».

9 жовтня 1962 року, у віці 46 років, виснажена й хвора, Піаф одружується з Тео Сарафо, молодим 26 річним співаком. Дуетом вони виконували пісню Для чого служить кохання? (À quoi ça sert l'amour ?), написану Мішелем Емером, одним з найвірніших її композиторів.

На початку 1963 року вона записує свою останню пісню «Людина з Берліна», (L'Homme de Berlin), написану Франсісом Ле та Мішелем Вандомом.

Останній її виступ на сцені відбувся 18 березня 1963 року. Зал, стоячи, улаштував їй п'ятихвилинну овацію.

10 жовтня 1963 року Едіт Піаф померла. Тіло співачки було перевезено з міста Граса, де вона померла, у Париж в повній таємності, й офіційно про її смерть було оголошено 11 жовтня 1963 року в Парижі (з чим пов'язані помилки в деяких джерелах). У той же день, 11 жовтня 1963 пішов з життя друг Піаф Жан Кокто. Існує легенда, що він помер, довідавшись про смерть Піаф.

Похорон співачки відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося понад 40 тисяч осіб, багато хто не приховував сліз, квітів було стільки, що люди були змушені йти по них як по килиму.

Фільмографія[ред.ред. код]

Пісні[ред.ред. код]

В популярній культурі[ред.ред. код]

Велика кількість пісень Едіт Піаф використані у фільмах, наприклад, таких як «Врятувати рядового Раяна» та «Початок». Життю співачки присвячені численні фільми та п'єси.

Фільми про Едіт Піаф[ред.ред. код]

«Піаф» (1974, режисер Гі Казаріль) — фільм, заснований на біографії співачки, що розповідає про ранні роки її життя. В головній ролі — Бриджит Арьєль, ранні пісні Піаф виконала Бетті Марс.

«Едіт і Марсель» (1983, режисер Клод Лелуш) розповідає історію кохання Піаф і відомого боксера Мерселя Седана. Роль Піаф зіграла Евелін Буї, роль Марселя — його син, Марсель Седан молодший.

У фільмі «Життя у рожевому кольорі» (2007, режисер Олів'є Даан) показаний життєвий шлях Піаф з раннього дитинства до її смерті у 1963 році. Фільм був вперше представлений на Берлінському кінофестивалі у січні 2007 року. Актриса Маріон Котіяр за головну роль у фільмі отримала премію «Золотий глобус» у номінації «Найраща жіноча роль (комедія або мюзикл)» та «Оскар» за «Найкращу жіночу роль».

Вистави в театрах Києва[ред.ред. код]

В репертуарі театрів Києва є декілька вистав, що присвячені співачці:

Музей Едіт Піаф[ред.ред. код]

Музей Едіт Піаф — це невеличкий приватний музей в Парижі, присвячений співачці. Він був заснований у 1977 році Бернардом Маркусом (Bernard Marchois), автором двох її біографій[8]

Див. також[ред.ред. код]

  • 3772 Піаф — астероїд, названий на честь співачки.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Про цей епізод життя Левейє згадує у фільмі 67 bis, boulevard Lannes Жана Клода Лабрека, знятому в 1991 році.
  2. Інформація зі статті Édith Piaf англійської вікіпедії
  3. Чудо Піаф
  4. Edith Piaf: жизнь в розовом свете
  5. Едіт Піаф. Життя в кредит
  6. Семь чудес малышки Пиаф
  7. «Эдит Пиаф. Исповедь» ПРЕМЬЕРА!
  8. Jeffries, Stuart (8 November 2003). «The love of a poet». The Guardian (UK). Процитовано 19 September 2007. 

Література[ред.ред. код]

Автобіографії[ред.ред. код]

  • Édith Piaf, Au bal de la chance, préface de Jean Cocteau, postface de Fred Mella, présenté et annoté par Marc Robine. Jeheber ed., 1958. (перевидання в 2003, Éditions de l'Archipel)
  • Édith Piaf, Ma vie. Union générale d'éditions, Paris, 1963.
  • Édith Piaf, Mon amour bleu, Grasset et Fasquelle, 2011.

Біографії[ред.ред. код]

  • Marc Bonel et Danielle‭ ‬Bonel, ‭‬Édith Piaf, ‭ ‬le temps d'une vie, ‭ Éditions de Fallois, ‭‬Paris‭, ‬‬1993,‭ ‬344‭ ‬pages. ISBN 2-87706-189-2 (фр)
  • Philippe Crocq, Jean Mareska: La vie pas toujours rose d'Édith Piaf Editions du Rocher, 2007, ISBN 2-268-06108-6 (фр)
  • Matthias Henke: Edith Piaf. „Süchtig nach Sehnsucht!“ List, 2002, ISBN 3-612-26516-4 (нім)
  • Monique Lang: Edith Piaf. Die Geschichte der Piaf, ihr Leben in Texten und Bildern. Insel, Frankfurt 2007, ISBN 3-458-32216-7 (нім)
  • André Larue: Edith Piaf. L'amour toujours. Lafon, Paris 1993, ISBN 2-908652-97-8 (фр)
  • Pierre Hiégel, ‬Édith Piaf, É‬ditions‭ ‬de l'Heure, Monaco, ‭1962.
  • Margaret Crosland, ‬Piaf, ‭‬‬É‬ditions Hodder and Stoughton, ‭ Londres, ‭1985,‭ ‬240‭ ‬pages.
  • David Bret, ‭‬The Piaf legend‭‬, ‭Robson Books, Londres, ‭1988,‭ ‬188‭ ‬pages.
  • Dominique Grimault et Patrick‭ ‬Mahé, ‭‬Piaf-Cerdan :‭ ‬un hymne à l'amour, 1946-1949, Éditions‭ ‬de la Seine, Paris, ‭ ‬1993.‭
  • Louis Valentin, ‭‬Piaf, ‭ ‬Plon, Paris, ‭ ‬1993.
  • Jean Noli, ‭‬Piaf secrète, ‭ É‬ditions L'Archipel, ‬Paris, ‭1993,‭ ‬‬218‭ ‬pages (rééd.‭ ‬2003‭)‬.
  • Pierre Duclos et Georges Martin, Piaf, Éditions du Seuil, 1995 (réédition), 544 pages ISBN 2-02-023916-7
  • Sophie Troubac, ‭‬Édith Piaf, ‭ ‬l'hymne à l'amour, É‬ditions Sauret, ‬Monaco, ‭‬1995,‭ ‬237‭ ‬pages.
  • Frédéric Perroud, ‬Marcel Cerdan-Édith Piaf‭ ‬:‭ ‬le bel amour, É‬ditions Acropole, ‬Paris, 1999, 166‭ ‬pages.
  • François Levy, ‭ ‬Passion Édith Piaf la môme de Paris, ‬‬É‬ditions Textuel, Paris, ‭2003,‭ ‬192‭ ‬pages.
  • Jean-Dominique Brierre, ‬Édith Piaf :‭ « Sans amour on n'est rien du tout »‬, Éditions‭ ‬Hors collection, ‬Paris, 2003,‭ ‬167‭ ‬pages.
  • David Lelait-Helo, ‬Sur un air de Piaf, ‭ Payot, ‬Paris, ‭2003,‭ ‬331‭ ‬pages.
  • Marcel Cerdan Jr., ‬Piaf et moi, ‭ Flammarion, ‬France, ‭‬2000,‭ ‬321 ‬pages.
  • Emmanuel Bonini, Piaf, la vérité, Pygmalion, 2008, 420 pages.
  • Frédéric Quinonero, Edith Piaf, le temps d'illuminer, Éditions Didier Carpentier, 2008, 256 pages.
  • Gilles Durieux, Anthony Berrot, et Jean-Paul Mazillie, Piaf, de la Môme à Edith : documents inédits, Le Cherche Midi, Paris, 2010

Посилання[ред.ред. код]