Епос

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Втеча Енея з Трої. Еней несе свого старого батька Анхіса. Картина Федеріко Бароччі за мотивами поеми «Енеїда».

Е́пос (грец. epos — слово, оповідання) — різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) роду, що оповідає про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).

Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До 18 століття епос був головним жанром літератури.

Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія).

У 18-19 століття головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна.

Стародавні жанри епосу — повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли.На основі цієї ж тенденції складається

роман-епопея. Види епосу: Епопея, поема, роман, великий епос, ліроепічна проза.

«Слово про минувшину». Епос давньогрецькою мовою озна­чає «слово, сказане про минувшину». Такі слова-оповіді в тій чи іншій формі мали всі стародавні народи.

У сучасному літе­ратурознавстві поняття епос використовується на позначення літературних творів, основною особливістю яких є оповідаль­ний виклад (роман, оповідання, новела та ін.). У стародавньому світі до «слів про минуле» належали епічні пісні, або епопеї.

Епос — один з родів літератури, який зображає світ у формі авторської розповіді; оповідна поезія про героїчні вчинки певного легендарного персонажа, важливі події минулого тощо.

Давні виконавці інтуїтивно відчували потребу відрізнити такі пісні від щоден­ного мовлення, надати їм урочистості, адже під час їх вико­нання у співочому колі нібито були присутні боги. Так виник гекзаметр — форма, що була достатньо великою, але не важ­кою для вимовляння, урочистою через свою повільну ходу, що нагадувала вічний біг хвиль Егейського моря, але могла пере­ходити у стрімкий біг, скидаючись на корабель, що зловив у своє вітрило попутній вітер. Гекзаметр створює гармонію. Гекзаметр складається з шести однакових ритмічних компонентів, названих греками стопами, з паузою — цезурою — в середині рядка.

В основі гекзаметра — стопа під назвою дактиль, або палець (стопа схожа на руку з витягнутим уперед вказівним пальцем).

Гомер.[ред.ред. код]

Спершу поет допомагає уявити напружені м’язи Сізіфа. Четвертий рядок, навпаки, створює враження швидкого бігу Стопа — найкоротший відрізок віршового розміру. Цезура — пауза в середині віршового рядка.

Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі. Гекзаметр — вірш шестистопного дактиля, з цезурою після друго­го складу третьої стопи, з двоскладовою останньою стопою (хореєм). донизу валуна, що зірвався з вершини. Але ж мука Сізіфа три­ває вічно. Тому наступний рядок Гомер знов наповнює важким ритмом, що закономірно уповільнюється, переходячи знов до спокійного плину оповіді. Світ ідеального минулого.

Другою важливою особливістю епосу є прагнення поета змалювати в своєму творі відмінний від сучасності світ, світ ідеального минулого. В цьому ідеаль­ному минулому панує недосяжний сучасності лад, що полягає в гармонії спокою, скульптурності.

Як у скульптурі, герої епо­су ніби завмерли в русі. Іншою особливістю ідеального минуло­го є його цілковита краса. Поет милується всім, на що падає його погляд. Більше того, він називає кожну річ «божествен­ною», «блискучою». Під час опису ідеального минулого епічний співець постійно вдається до перебільшень — гіпербол. Поет нагадує слу­хачеві, що його перенесено до ідеального світу, в якому слід споглядати та засвоювати найкращі зразки і прагнути хоч тро­хи їм відповідати. Так, коли в пісні двадцятій «Іліади» Еней під час бою з Ахіллом хапає камінь, щоб жбурнути ним у воро­га, Гомер підкреслює: камінь такої ваги, що з нинішніх людей його підняли б лише двоє разом.

Ознаки епосу.[ред.ред. код]

Головні ознаки давньогрецького епосу:

— ідеалізація світу минулого, повчальність;

— урочистість та гармонійність оповіді;

— гіперболізація;

— виконання речитативом під супровід музики, форма викладу — гекзаметр;

— штучно архаїзована мова. вання в буденному житті.

Тому епічні поеми розподіляються на дві великі групи: героїчні та повчальні. В героїчному епосі опи­суються риси та поведінка людини в критичних ситуаціях, на­приклад, на війні або в мандрах. Повчальні епопеї розповідають про мирне, буденне життя. Цей епос виник пізніше і становить набір правил та житейських порад у поетичній формі.

Майстерність епічних співців. Намагаючись занурити слу­хачів у минуле, епічний співець — аед — використовує багато різних засобів. Цей речитативний словоспів, коли поет урочисто проголошує свій твір, підспівуючи в деяких час­тинах, цей акомпанемент ліри, що раз у раз повторює урочистий мотив, відлунюючи в рядках гекзаметра. Згодом поруч з авторами- аедами з’являються професійні виконавці епічних творів — рапсоди.

Співці створюють своєрідну мову, яку потім дослідники на­звуть на честь найталановитішого з них «гомерівським діалек­том». Його важко відтворити в перекладі. Та наполеглива ро­бота перекладача все ж змогла надати українському текстові необхідного одавнення. Так, вершника Нестора названо не «кіннотником», а «комонником»; для найменування богині Гери — «та, що з білими плечима» знайдено красивий

відповідник — «білораменна»тощо.

Див. також[ред.ред. код]