Гомер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гомер
Ὅμηρος
Бюст Гомера елліністичної доби, Музей копій класичної скульптури в Мюнхені
Бюст Гомера елліністичної доби, Музей копій класичної скульптури в Мюнхені
Дата народження 8 століття до н. е.
(?, після Троянської війни)
Місце народження Смірна або Хіос
Місце смерті Іос
Жанр героїчний епос
Magnum opus: кіклічні поеми
«Іліада» та «Одісея»

Гоме́р (дав.-гр. Ὅμηρος) — легендарний давньогрецький поет, який вважається автором «Іліади» та «Одіссеї», двох славетних грецьких епічних поем, що започаткували європейську літературу. В античності Гомеру приписувалося авторство й інших творів (див. кіклічні поеми; від деяких з них збереглися фрагменти). Сукупність проблем, пов'язаних з особою Гомера і його відношенням до «Іліади» та «Одіссеї», про час виникнення, склад і взаємозв'язок окремих частин цих поем становлять знамените не тільки в порівняльному літературознавстві, а й у всій науці про античний світ «Гомерівське питання».

Ім'я Гомера[ред.ред. код]

З давніх-давен грецька традиція поєднувала ім'я Гомера з найдавнішими епічними поемами «Іліада» та «Одіссея». Проте будь-які достовірні дані про місце, час народження і смерті поета, його біографію повністю відсутні. До наших днів дійшов навіть двовірш, який свідчить, що вже стародавні греки не мали якихось певних свідчень щодо місця його народження:

Сім сперечалися міст і звалися Гомера вітчизною:

Смірна, Родос, Колофон, Самалін, Ірос, Аргос й Афіни.

Врешті невідомо, яким було справжнє ім'я Гомера, оскільки в Греції «гомерами» називали сліпих співців (погруддя Гомера відтворює сліпого старого), а ще це слово можна перекласти як «співець».

Раніше вважалося, що Гомер міг жити між XII і IX ст. до н. є. Завдяки археологічним розкопкам і дослідженням цей період істотно уточнений - найімовірніше, поет жив у кінці IX- VIII ст. до н. є. В античності Гомера сприймали як історичну особу, проте й тут якісь докази відсутні. Йому приписували, крім «Іліади» та «Одіссеї», ще низку епічних творів, але вже в V ст. до н. є. від цієї версії відмовились. Віра в існування й авторство Гомера не гаснула впродовж усієї пізнішої античності. У нові часи особливе зацікавлення його поемами виявляли учені й поети доби Відродження, наступних століть. Часом його наслідували, намагаючись використати форму і художні прийоми епічних поем у нових історичних умовах, проте всі ці спроби закінчувалися невдачею.

Тлумачення імені Гомера намагалися знайти вже античні автори. Ефор Кімський, спираючись на традиції, бачить в ньому значення «сліпого» (ὁ μη ὀρων). Пізніші письменники вважають, що воно означає творця епічної композиції, укладача (ὁμου — ά̓ρω); інші бачать у ньому вказівку ​​на тісно згуртований стан співаків (ό̔μηροι — товариші), звідки, на їхню думку, запозичується назва для уявного родоначальника товариства. Інші ототожнювали це ім'я з ім'ям стародавнього фракійського співака Фаміріса (Θάμυρις) і вважали Гомера абстрактним поняттям.

Між тим ім'я Гомера вперше наводить Гесіод. Етимологічно ім'я збігається із грец. όμηρος, що перекладається буквально як «заручник»[1]. Воно споріднене із еолійським діалектом[2]. Так, Лукіан Самосатський у праці «Правдива історія» описує поета як вавилонця Тиграна, який прийняв ім'я Гомера (тобто Заручника) після того, як потрапив у полон до греків[3].

Водночас німецький філолог-класик Теодор Бергк, не визнаючи символічного значення «заручника» або «поручителя», просто вважав Гомера історичною особою. Донині ім'я поета викликає різні гіпотези, аж до тлумачення його значення як «сліпець», «боян» тощо. Аналогії зі сліпими кобзарями легко відшукуються у різних народів, у тому числі і в українського.

Життя[ред.ред. код]

Гомер зі своїм поводирем, картина Адольфа Вільяма Бугро (1825—1905). Сцена зображує Гомера на горі Іді, на острові Крит, у супроводі поводирі Галвка (за історією «Життя Гомера» Псевдо-Геродота).

Про самого Гомера та про його життя немає жодних достовірних свідчень або принаймні доказів, що авторство поем належить одній людині, а не групі людей. В античну добу були відомі дев'ять більш-менш докладних життєписів Гомера, що не становлять однак істотного інтересу, оскільки всі вони вигадані граматиками часів римського імператора Октавіана Августа. Так само мало значення мають збережені донині численні зображення Гомера, погруддя якого часто зображують поета в умовній ідеалізованій формі, у вигляді сліпого старця.

Ні місця, ні часу народження Гомера антична традиція так само не знала. Щодо століття, в якому жив поет, стародавні автори дуже розходяться. Частина грецьких письменників відносили його до епохи Троянської війни, що нібито мала місце в період 1194—1184 років до н. е., датували різними іншими міфологічними подіями від 1130 до 910. Кратет Пергамський стверджував, що він жив ​​до переселення Гераклідів; історик Ефор Кімський відносив його до епохи спартанського легендарного законодавця Лікурга; Феопомп — до часів вторгнення кіммерійців та Евфоріон свідчить, що він жив ​​на 500 років пізніше Троянської війни. Таким чином, між найбільш раннім часом, до якого відносять життя Гомера, і найпізнішим утворюється проміжок не менше ніж у 460 років. Найвірогіднішим вважається розрахунок Геродота, який писав, що Гомер народився за 400 років до його часу, отже, близько 850 року до н. е.

Батьківщина Гомера, як і його вік, також становить предмет суперечки. Звичайно наводяться сім міст, які вважали його своїм громадянином. Епіграма у Авла Геллія, давньоримського історика і філолога 2 століття, називає[4]: Смірну, острів Родос, Колофон, Саламін (місто на Кіпрі, не плутати із островом Саламін), Іос, Аргос і навіть Стародавні Афіни. Водночас варіації цієї епіграми називають ще Кіму в Малій Азії, острови Хіос, Пілос та Ітаку[5]. Деякі з цих міст тому вважаються батьківщиною Гомера, що в них особливо процвітала гомерична поезія, інші домагання ґрунтуються на зв'язку грецьких колоній.

Сучасні дослідники схильні відносити його діяльність до VIII або навіть VII століття до н. е., зазначаючи як основне місце його перебування острів Хіос або який-небудь інший регіон Іонії, що існувала в центральній частині західного узбережжя Малої Азії. Більше за інші міста Смірна або є острів Хіос могли стати родючим ґрунтом для епічної поезії. На користь Смірни свідчить добра обізнаність Гомера у тамтешній топографії, яку він демонструє в «Іліаді»[6]. На думку Вільгіельма Дерпфельда, німецького архітектора та археолога класичності, Гомер міг відвідати усі ці місця та регіони (Мікени, Трою, палац Одіссея на острові Ітака), які він описав в «Іліаді»[7]. Крім того Діодор Сицилійський пише, що Гомер відвідав навіть Єгипет[8]. На острів Хіос як місце народження вказував Симонід Аморгоський, давньогрецький поет 7-6 століть до н. е.

Тому Гомера слід вважати за іонійця, як за загальним його характером, так і за окремими рисами його поем. Місцем смерті поета прийнято вважати кікладський острів Іос[9][10].

Відсутність достовірних відомостей викликала вже в античності подвійне ставлення до Гомера. Так, за часів до Геродота (до 5 століття до н. е.) існувала думка про те, що Гомер був не однією історичною особою, але являв собою колективне позначення для поетів стародавнього героїчного епосу в цілому. Пізніше, від часу Платона (4 століття до н. е.) і засновника гомерівської критики Аристарха Самофракійського (2 століття до н. е.), утвердилася думка, що Гомер був одноосібним творцем «Іліади» та «Одіссеї». В наш час, хоча питання і не ставиться в такій виразній і простій формі, вчені також поділяються на «ревнителів єдності» (Einheitshirten), та «мисливців за піснями» (Liederjäger).

Гомерівське питання[ред.ред. код]

Сукупність проблем, пов'язаних із з'ясуванням виникнення гомерівських поем, відношення до авторства Гомера, їх подальшого формування і взаємин — становить зміст, так званого, «Гомерівського питання».

«Апофеоз Гомера» картина Жана Огюста Домініка Енгра. Гомер зображений, як Зевс, на троні в оточенні великих європейців, переважно письменників від античності до Нового часу, які підносять йому дари (Піндар підносить ліру, Фідій — молот, Александр Македонський — коштовну шкатулку і т. д.). Ліворуч Геродот спалює ладан. На сходах дві жіночі фігури — алегорії «Іліади» (ліворуч) та «Одіссеї» (праворуч)

Критичне ставлення до авторства Гомера виникло вже в античності на основі помічених протиріч між деякими місцями «Іліади» і поемою «Кіпрії», що також приписувалася Гомеру. Пізніше, в Александрійську епоху, «принцип протиріч» ліг в основу критики Ксенофана й Геллоніка (так звані, «горизонти» — «роздільники»), які вважали, що «Іліада» та «Одіссея» належать двом різним поетам, тому що інакше, на їхню думку, неможливо було пояснити, наприклад, те, що дружиною Гефеста, за «Іліадою», була Харита, а за «Одіссеєю» — Афродіта, або те, що у Нестора, за «Іліадою», було 11 братів, а за «Одіссеєю» — тільки два тощо. Однак критичні погляди «горизонтів» не зміцнилися, і гору одержала думка Аристарха Самофракійського, який вважав, що обидві поеми належать Гомеру: «Іліада» написана поетом у молоді роки, а «Одіссея» — у старості. Численні протиріччя в поемах пояснювалися, отже, слабкою пам'яттю поета.

У такому стані проблема перебувала до XVIII століття, коли і виникає, власне кажучи, «Гомерівське питання», з появою 1795 року знаменитого дослідження німецького філолога Фрідріха Августа Вольфа («Prolegomena ad Homerum»). Виходячи з принципу протиріч і відзначаючи численні слабкі в композиційному відношенні місця поеми, Вольф, висуваючи на перше місце значення «хорошої» редакції її тексту, прагнув довести, що:

  • «Іліада» та «Одіссея» не могли належати одному поетові, але були результатом творчості багатьох рапсодів і поетів;
  • об'єднання окремих пісень (тобто билин) у дві великі поеми відбулося за багато сторіч після часу складання пісень;
  • зведенням і редагуванням пісень займалися маловідомі поети;
  • остаточна редакція належала редакторам при дворі афінського тирана Пісістрата в VI столітті до н. е.

З появою критичної праці Вольфа, що не втратила свого значення в багатьох відносинах до наших днів, виникла знаменита наукова суперечка, що розколола філологів на два табори: «вольфіанці» поділяли погляди Вольфа, а їхні супротивники, «унітарії», доводили одноособову творчість Гомера. Сьогодні, при більшій роздрібненості філології, продовжують розвиватися різного роду унітаристичні теорії з різними побудовами їхніх супротивників. Подібні до Гомерівського питання проблеми про редакторство і зведення в одне ціле піднімаються при дослідженні процесу кодификації юридичної літератури римлян.

Тільки в деяких принципових питаннях досягнута відносна ясність, яка більш-менш задовольняла науковців. Так, в історичному відношенні можна вважати загалом розв'язаним ствердно питання про відношення «віку епосу» до крито-мікенської культури, а, отже, ясно поставлені питання про історичну основу гомерівських поем. Більш-менш висвітлені питання державного ладу і суспільних відносин, що знайшли відображення в «Іліаді» та «Одіссеї». Важливу роль в процесі стандартизації гомерівських поем часто визнають за тираном Гіппархом (близько 525 до н. е.), сином Пісістрата, який реформував гомерівські змагання на Панафінейських іграх, що сприяло появі канонічного тексту поем.

Завдяки вивченню німецької і кельтської поезії з'ясувалося, що при вирішенні проблеми про авторство Гомера критика повинна мати на увазі «одного поета», однак не одного особистого поета, творця «Іліади» та «Одіссеї», але поета-творця того чи того епічного твору малого обсягу, що передував «Іліаді». Необхідно брати до уваги також «автора» тієї чи тієї епічної частини «Іліади», а також «автора» основного малого епічного твору, що склав ядро «Іліади» (наприклад, пісня про Ахіллеса). При цьому питання про геніальність автора має вирішуватися не в індивідуалістичному напрямі, але в колективістичному: художня єдність «Іліади» та «Одіссеї» обумовлена, в першу чергу, не особистим творчим бажанням якого-небудь одного поета, але пояснюється процесом розвитку епічної поезії, що, безсумнівно, залежала від певного укладу суспільства, в якому жили і діяли попередники Гомера. Роль співців рапсодів зводилася, скоріше, до передачі вже готових творів з деякими лише внесеними змінами в процесі їхнього відтворення. Викладене вище Гомерівське питання можна виразити о́бразно порівнянням з коробочками (малі пісні), що лежать у великій коробці (остаточна редакція пісень).

Більшість сучасних учених вважають вірною теорію, відповідно до якої поеми з'явилися як результат не писемної, а усної творчості. Ця особливість поетичної техніки знаменує принципову відмінність між двома гомерівським поемами і всім пізнішим «книжковим епосом». Істотна риса усного віршування великих поем — те, що поет складає свої вірші значною мірою з готових формул (тобто сполучень із двох або декількох поетичних слів), що були заздалегідь підібрані самим же поетом або його попередником так, щоб вписуватися в різні метричні позиції у вірші й описувати стандартні ситуації, що виникають відповідно до того чи того сюжету. Ці формули можуть гнучко змінюватися в залежності від конкретних завдань поета. Іноді такі формульні періоди розтягуються на кілька рядків — як при описі відплиття корабля або готування їжі. Іншими словами, створюючи свої поеми, співець використовує набагато більше готового матеріалу, ніж автор, що користується папером і пером. Те, що твір адресований слухачам, а не читачам, рятує таку поезію від ризику зробитися монотонною. Як і при сприйнятті музики, при швидкій декламації публіка вітає теми і мотиви, що відновляються, щоб її увага залишалася прикутою до сюжету і його розвитку.

У XVII ст. була зроблена перша спроба переглянути традиційні уявлення про авторство Гомера. Засновник гомерівської критики французький абат д'Обіньяк доводив, що «Іліада» являє собою збірку окремих пісень, укладених без усякого плану. А в 1795 р. вийшла друком сенсаційна книга німецького знавця класичної давнини Фрідріха-Августа Вольфа «Передмова до Гомера», у якій він заперечував авторство Гомера і обґрунтовував тезу, що його поеми - зібрання окремих пісень, складених у різні часи поколіннями аедів, тобто поетів-співців.

XIX ст. було позначене низкою жвавих дискусій з цього приводу, виходом у світ багатьох нових праць, у яких висувалися все нові й нові гіпотези щодо походження поем Гомера. Усіх авторів цих критично-дослідницьких робіт поділяють на два табори - «аналітиків» («вольфіанців») і «унітаріїв». Перші, часом не заперечуючи існування самого Гомера, загалом зводили свої міркування до таких найголовніших гіпотез: «Іліада» та «Одіссея» складені з присвячених Троянській війні або мандрам Одіссея окремих пісень, які оброблялися і до яких аеди поступово додавали нові епізоди, факти, героїв; основу поем становлять «праІліада» і «праОдіссея» - первісний кістяк поем з уже закладеним у них змістом, який, з допомогою тих самих аедів, поступово обростає живою поетичною плоттю; у поемах багато суперечностей і непослідовностей, що виникли від пізнішої обробки їх аедами, тому «ядром» «Іліади» є маленька поема «Гнів Ахілла», розширена численними вставками і доповненнями до розмірів великого твору (гіпотеза «первісного ядра»).

«Унітарії» обстоюють єдність і художню цілісність обох поем, а певні невідповідності в них і суперечності пояснюють пізнішими вставками або просто перекрученнями. Адже слід урахувати, що між їхнім виникненням і офіційним записом у середині VI ст. до н. є. (так звана «Пісістратова реформа», за якою в поемах заборонялося щось змінювати - додавати чи викидати) минув тривалий час. Декотрі «унітарії» навіть підтримують якусь гіпотезу «аналітиків», але доповнюють її обов'язковим доказом-твердженням, що на останньому етапі в складанні поем брав участь геніальний поет, який обробив їх художньо і довів до вищої форми досконалості. Цей поет мав могутній талант і завдяки своїй поетичній силі здобув загальне визнання. Він запропонував, як писав один з дослідників, свідоме й цілком зріле мистецтво, обдумане в деталях, цілеспрямоване і зовсім далеке від дитячої наївності.

Цікаво, що всі докази та гіпотези представників обох таборів дістають у поемах як підтвердження своєї правоти, так і заперечення. Дискусія навколо Гомера та його безсмертних творів триває і сьогодні. І хоч вирішити це питання за браком конкретних даних просто неможливо, сучасна класична наука все ж більше схиляється до думок «унітаріїв». І ще такий факт. На початку 50-х років двоє англійських учених-класицистів використали для експерименту «кібернетичний мозок» і, розділивши поеми на кількасот тисяч уривків, заклали їх у машину із завданням провести порівняльну роботу. Через деякий час вона видала дві відповіді: «Іліада» - твір одного поета; автор «Іліади» був водночас і творцем «Одіссеї».

Спір про особистість Гомера, його біографію, часи життя, авторство, тобто проблеми, що становлять суть «гомерівського питання», сприяв надзвичайно глибокому вивченню спадщини поета. Учені різних країн доклали величезних зусиль, щоб якнайдосконаліше проаналізувати поеми, провели колосальні підрахунки епітетів, героїв, географічних назв, використання різних матеріалів греками, зокрема металів і особливо заліза. Це допомогло уточнити час життя поета і довести, що «Одіссея» була складена на 30-40 років пізніше «Іліади».

Водночас довга дискусія учених навколо імені Гомера негативно вплинула на громадську думку - епічному поетові перестали вірити. Поширилося переконання, що Гомер насправді ніколи не існував, так само як і Троя, і Троянська війна. Красою і поетичністю гомерівських поем захоплювалися, але здебільшого їх сприймали як фантастичну й прекрасну казку сивої давнини, у якій усе від початку до кінця було чудовою вигадкою. Так творіння геніального поета сприймалися до 70-х років XIX століття, коли увесь світ облетіла звістка, що якийсь німець-дилетант Шліман розкопав Трою і знайшов скарб троянського царя Пріама.

Особливості Гомерівських поем[ред.ред. код]

Велика заслуга Гомера полягає в тому, що до нього поети викладали в коротких піснях тільки невеликі частини з великої області сказань про події Троянської війни, а він поєднав у художньої композиції, дотримуючись законів поетичної єдності, великий, закінчений цикл сказань. Цей цикл, з якого Гомер почерпнув матеріали для обох великих поем, «Іліади» та «Одіссеї», — Троянський цикл[5]. До основних сюжетно-стилістинчих особливостей поем Гомера слід віднести такі:

  • розповідь про дійсні історичні події поєднується з авторською вигадкою.
  • у монументальній, ідеалізованій формі відтворюються норми героїчної поведінки людини, яка захищає честь, свободу і незалежність свого народу.
  • традиційна композиція: заспів, який готує читача до сприйняття розповіді про події; вказує на час і місце події, знайомить з героями. Автор може звертатися до слухача або інших осіб (наприклад, Муза).
  • немає розгорнутих описів зовнішності героїв.
  • у стилі поем збереглося багато елементів, які беруть початок у пісенній стадії розвитку епосу. Боги, люди, речі — усі має епітети: хмарогонитель Зевс, волоока Гера, прудконогий Ахіллес, шоломосяйний Гектор, ясноока Афіна і так далі.
  • у поемах багато повторень. Кількість віршів, що повторюються сягає 2253 (явище ретардації).

До речі, останнім часом усе більшого розповсюдження набуває думка, що Гомер для обробки поеми використовував писемну фіксацію, без неї неможливо осягнути й так струнко, обдумано скомпонувати величезний обсяг матеріалу. Звичайно, про створення письмового тексту в сучасному розумінні, тобто тексту для читання, не було й мови. Уривки героїчного епосу про Троянську війну, як і раніше, виконувалися рапсодами усно. А якщо немає фіксованого, записаного канонічного тексту, то неминуче з’являються різні варіанти, вставки (інтерполяції), купюри тощо. Виникає загроза “розчинення” першоджерела у переспівах, версіях. Сáме бажання зберегти, не дати розчинитися в імпровізаціях текстові “Іліади” спонукало в середині VI ст. до н.е. (час правління в Афінах тирана Пісістрата) створити комісію, яка закріпила текст поеми письмово. не можна не погодитися з думкою відомого літературознавця античника В. Ярхо: “Хоч би як сучасна філологія уявляла собі виникнення гомерівського епосу, для європейської суспільної та естетичної думки протягом багатьох століть Гомер залишався свого роду еталоном усієї давньогрецької культури”.

Пізніші давньогрецькі вчені розбили «Іліа-ду» та «Одіссею» на 24 пісні кожну, що складають відповідно 15 693 і 12 110 рядків. Побудовані поеми за єдиним планом: перша розповідає про десятий рік війни під Троєю, друга - про десятий рік блукань Одіссея і повернення його на батьківщину. Зміст поем зосереджений навколо одного героя (Ахілл-Одіссей) та однієї події. В «Іліаді» - це гнів Ахілла, з ним пов'язані всі подальші події. В «Одіссеї» - це мандри Одіссея, зокрема останні сорок днів його пригод, про попередні довідуємося з розповіді самого героя. У поемах багато відступів від основного сюжету, що, з одного боку, уповільнюють розвиток дії, а з іншого - доповнюють і розширюють уявлення слухачів як про героїв, які беруть участь у подіях, так і про характер самих подій. Наприклад, такими відступами стає в «Іліаді» «перелік кораблів», тобто сил ахейців і троянців, розповіді про подвиги Діомеда, нічну розвідку. Діомеда та Одіссея, в «Одіссеї» - рада богів на Олімпі, епізод полювання юного героя на дикого кабана тощо.

Обидві поеми Гомера являють класичний зразок народної епічної творчості. За своїм змістом вони мало схожі, відрізняються і в жанровому плані. «Іліаду», в якій переважають сцени, пов'язані з військовим побутом і бойовими діями героїв, можна визначити як військово-героїчну поему. «Одіссею», де подібних епізодів зовсім мало (в основному - в розповіді самого Одіссея і сцені побиття женихів), а переважають численні пригоди, казково-фантастичні зустрічі героя, побутові й сімейні сцени, є підстави назвати казково-пригодницькою і родинно-побутовою поемою.

Гекзаметр. Поетичний розмір, яким складені обидві поеми, називається гекзаметром, тобто «шестимірником». Ми не знаємо, як співали чи виконували речитативом стародавні греки свої епічні твори, оскільки їхня система віршування відрізнялася від нашої. Вона ґрунтувалася на чергуванні довгих і коротких складів, вимовляти які ми не вміємо. Українське віршування, як і в інших європейських мовах, побудоване на наголошених і ненаголошених складах. Оскільки звучання і ритміку давньогрецької поетичної фрази передати цими мовами неможливо, умовно їх відтворюють наголошеними і ненаголошеними складами. Тобто довгому складові відповідає наголошений /-'/, короткому - ненаголошений //.

Особливістю гекзаметра було те, що він не мав рими, ритм був суворо регламентований дактилічною стопою, а в середині поетичного рядка була цезура - логічна пауза, що посилювала метричну розмаїтість вірша, робила його гнучкішим. Графічно гекзаметр можна зобразити так:

/-'/-'/-'||/-'/-'/-'/-'/.

Отже, це шєстистопник, що складається з п'яти дактилів та останнього спондея. Проте Гомер часто порушує класичний гекзаметр, свідомо випускаючи в багатьох рядках один якийсь (переважно в 1-4 стопах) ненаголошений склад, дактилічна "стопа перетворюється на хореїчну, і це надає більшої гнучкості самому розмірові. Наприклад:

Хто із безсмертних богів Ц призвів їх до лютої свари?

/-'/-'/-'||/-'/-'/-'-',

тобто 1-2, 4-5 - дактилі, третя стопа - хорей, 6 - спондей. Чому ж саме гекзаметр використовували греки для свого епосу? Можна зробити припущення. Почуття пропорцій і міри було притаманне їм з давніх-давен. Уже з самого початку зародження [53] в них поетичного мистецтва елліни тонко відчули і зрозуміли залежність форми від змісту. Саме це допомогло їм ще на зорі своєї поетичної творчості встановлювати певні закони віршування, а в пізніші часи - започаткувати всі види поезії й прози. Вони збагнули, що певний розмір і стиль, які відповідають одному твору, зовсім не придаються для іншого. Епічні поеми греків розповідали про нелегку долю народів, про діяння всемогутніх богів і уславлених героїв, про різні трагічні події в їхньому житті. Цим високим і часто урочистим сюжетам мав відповідати і розмір, що підкреслював би значущість змісту. Усім цим вимогам найбільше відповідав гекзаметр. Довгий, важкуватий і урочистий, він у співі сприймається як широка велична річка, що повільно, але невпинно несе свої могутні води, які ніщо не може зупинити. Якби був застосований якийсь коротший розмір з короткою стопою, то вірш звучав би як скоромовка, а це аж ніяк не відповідало б високому характерові змісту.

Двоплановість. Цікавою особливістю будови поем є і так звана двоплановість, тобто перенесення розповіді з плану земних героїв, земних подій до плану небожителів, життя олімпійських богів. Поява богів завжди спричинена якимись земними ускладненнями, напруженими ситуаціями, екстремальними подіями. Вони й примушують олімпійців втручатися у справи земних героїв. Завдяки цьому художньому прийомові Гомера люди й боги виявляються пов'язаними спільними почуттями - гнівом і ненавистю, любов'ю і стражданнями, і всі разом відчувають гніт загрозливої і невблаганної долі, що визначає майбутнє і героїв, і богів.

Проте ця фатальна приреченість не перешкоджає героям виявляти свою особистість, залишатися вільними у своїх учинках і тим самим наближати чи віддаляти уготоване їм долею. Про це досить чітко говорить Гера в бесіді з Зевсом:

Часом і смертному щось замислить на іншого можна,

Хоч він і вмерти повинен, і задумів наших не знає.

Використання двоплановості дає можливість епічному поетові з однаковою досконалістю розповідати про життя і звичаї як людей, так і богів. Наприклад, коли охоплений бойовою люттю Діо-мед зустрічає на ратному полі Афродіту, яка рятує свого сина Енея, він не вагаючись починає її переслідувати і потім ранить їй руку:

І замахнувсь тоді син великого духом Тідея,

І, налетівши, руки її ніжної шкіру він списом

Гострим поранив. Дійшов аж до тіла той спис міднокутий

Крізь божественне одіння, самими Харитами ткане,

Вище долоні, й безсмертна богинина кров пролилася...

Страждаюча від болю богиня дістається Олімпу і скаржиться матері Дідоні на зухвалість Діомеда. Дідона виліковує її і втішає, розповідає про інші випадки поранення богів земними героями. Виникає типово земна побутова сценка, що підсилюється втручанням Гери й Афіни, які в присутності Зевса глузують з Афро-діти. Своєю поведінкою вони нагадують двох земних кумась, які висміюють свою подругу-невдаху. І сам «батько людей і богів» Зевс виглядає добродушним дідусем, коли доброзичливо радить Афродіті не втручатися більше у війну і займатися лише своїми справами, «шлюби єднати». Пізніше Діомед у тому ж бою ранить самого грізного бога Арея (щоправда, за порадою Афіни), який скаржиться на нього Зевсові. Дуже цікава реакція володаря Олімпу - він починає Ареса лаяти так, як це б зробив перший-ліп-ший батько, засуджуючи негідну поведінку сина:

Найненависніший ти із богів, що живуть на Олімпі!

Любі тобі лише звади та війни, та січі криваві.

Матері вдача у тебе затята, украй непокірна

Гери, що ледве її погамовую й сам я словами...

Те, що боги у своїй поведінці нічим не відрізняються від людей, діють і відчувають так само, як і вони, створює ефект цілковитої правдоподібності. Описані «по-земному», в епосі вони відрізняються від людей лише тим, що мають над ними владу, право на втручання в їхні справи та інколи - вирішення долі героїв. Гомерівські описи Олімпу доволі реалістичні: епізоди перебування богів у палаці Зевса, їхні розмови, зображення бенкетів і навіть інтимних сцен великою мірою наближені до земного життя.

Те, що боги у своїй поведінці нічим не відрізняються від людей, діють і відчувають так само, як і вони, створює ефект цілковитої правдоподібності. Описані «по-земному», в епосі вони відрізняються від людей лише тим, що мають над ними владу, право на втручання в їхні справи та інколи - вирішення долі героїв. Гомерівські описи Олімпу доволі реалістичні: епізоди перебування богів у палаці Зевса, їхні розмови, зображення бенкетів і навіть інтимних сцен великою мірою наближені до земного життя.

Народність Гомера. У своїх творах Гомер відобразив історію грецького народу від часів героїчного патріархату, усього общинно-родового устрою і до зародження в ньому нових рабовласницьких відносин.

Поет підсумував і вдосконалив художні засоби і прийоми, вироблені до нього аедами. Його поеми відобразили найгостріші моменти розвитку родового суспільства, увібрали в себе мотиви та образи, породжені світосприйманням греків і багатою народною фантазією. Герої обох поем здебільшого стають носіями кращих і часто ідеальних рис народу. Серед них вирізняються три герої - Ахілл, Одіссей і Гектор. Кожний з них стає певним символом своєї епохи. Ахілл - втілення військової доблесті й фізичної сили, Одіссей - розуму, хитрощів та кмітливого практицизму, Гектор - патріотизму і відданості родині. Майже всі герої «Іліади» та «Одіссеї», що належать до найрізноманітніших племен і соціальних верств, за невеликими винятками, виявляють лише позитивні якості. Розповідаючи про них, Гомер милується їхніми сміливістю, відданістю, шляхетністю, майстерністю у бою і мирному житті чи ще якоюсь доброчесністю.

Цілком зрозуміло, що всі ці риси робили гомерівських героїв близькими і зрозумілими народу, який бачив у них самого себе, своїх кровних дітей. Поеми Гомера являють собою той дивний і неповторний випадок, коли твори, складені геніальним поетом, відобразили найхарактерніші й найглибші тонкощі життя народу, сконцентрувавши в собі його мудрість, і самі стали скарбницею, невичерпним джерелом цієї мудрості. Покоління греків не тільки з неослабною увагою і насолодою сприймали захоплюючу оповідь Гомера, але і вчилися у нього. Протягом століть поеми були вагомим засобом впливу на розум і серця людей.

Народність Гомера виявляється і в об'єктивності зображення людей і подій. У поемах не можна знайти жодного епізоду, у якому б поет, сам грек-іонієць, намагався якось принизити чи дискредитувати того чи іншого троянського героя, довести зверхність над ним ахейців. Плем'я, національність не мають для нього значення. У центрі уваги перебуває людина з усіма її людськими якостями. Тому всі троянці і їхні подвиги зображені поетом з такою ж об'єктивною доброзичливістю, як і ахейці. Він оспівує людину, пишається нею, особливо коли виявляє в ній якісь нові принадні риси. Звідси випливає ще одна особливість народності Гомера - гуманізм.

Здається, що це поняття несумісне із зображеною в «Іліаді» війною. І все ж поет, який присвятив цілий твір описам кривавих битв, є справжнім гуманістом. Війни, мабуть, він сприймав як страшну і жорстоку необхідність - адже в той час племена безперервно воювали між собою. Справді, в поемі дуже багато сцен боїв, убивств, поранень. Через це, до речі, ще зовсім недавно Гомера незмінно називали співцем героїки війни. Але це твердження хибне. Бо з тієї ж самої поеми стає очевидним, що автор не оспівує, а засуджує війни, особливо агресивні. Устами старого Нестора Гомер узагалі відкидає думку про війну як засіб вирішення справ:

Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любі

Чвари війни міжусобної, людям такі осоружні.

А втім, Гомер припускає морально виправдану війну. На його погляд, Троянська і була такою війною, оскільки троянці вчинили злочин, викравши Єлену і скарби Менелая, і тим самим образили [57] грецький народ. Щоправда, поет сам розуміє слабкість такого обґрунтування війни, розв'язаної ахейцями. Про це говорить і Гектор - греки прибули «проти волі богів», і навіть сам Ахілл, який розуміє, що б'ється «проти мужів, що власних дружин боронили». Рядових учасників війни Гомер розглядає як покірливих виконавців волі богів, винагорода для них - смерть. Таким чином, в «Іліаді» можна простежити чітку тенденцію - антивоєнне спрямування, і воно цілком відповідає гуманному ставленню Гомера до людини.

Змальовуючи криваві картини війни, Гомер-гуманіст разом з тим інколи дуже різко засуджує всякі прояви жорстокості, звірячого ставлення до суперника, глузування з переможеного. Ахілл - улюблений герой Гомера, але коли він, убивши Гектора, починає знущатися з його тіла, тон поета різко змінюється, вустами інших героїв він його засуджує. Навіть Аполлон, який славився своєю жорстокістю, обурений дикою поведінкою Ахілла:

Волите завжди зловмисному ви помагати Ахіллу,

Мужеві, що справедливості в серці і щирого в грудях

Розуму в ньому немає. Він схожий на дикого лева,

Що лиш на поклик могутньої сили й зухвалого духу

Напади чинить на людські стада, щоб поживу здобути.

Так же утратив Ахілл милосердя та навіть і сором...

Симпатії Гомера тут явно на боці переможеного Гектора, а не звитяжця Ахілла, який б'ється заради помсти, а троянець гине, захищаючи своє рідне місто.

Гостро критикує поет і «вождя народів» Агамемнона за його пихатість, несправедливі вчинки і зневагу до простих воїнів. Проте є у нього епізоди, у яких герої, вихваляючись своїми подвигами, розповідають про вчинені ними звірства, та й сам поет говорить про них, не виявляючи ніякого обурення. Один з російських перекладачів Гомера М. Мінський у передмові до «Іліади» слушно писав: «Герої кидаються в бій, наче вовки, здирають обладунок з убитих, нівечать їхні тіла». Подібні «варварські» сцени виникають, мабуть, у поета не випадково. Адже він не міг відійти від об'єктивності і змушений був зображувати звичаї і вчинки людей, що йшли від стародавнього дикунства. Але, показуючи подібні пережитки цього звірячого минулого, хижі інстинкти людей цієї доби, Гомер намагається перебороти їх новою психологією чи ідеями пізнішого культурного суспільства.

Антивоєнні тенденції Гомера виявляються і в тому, що він ніколи не забуває про мирне життя. «Іліада» - поема про війну, але мрії багатьох воїнів і навіть героїв зосереджені навколо їхніх рідних домівок і повернення до них. Про це думає навіть ініціатор походу Менелай:

Врешті озвався із словом до них Менелай гучномовний:

«Слухайте ж ви і мене. Найтяжчим-бо пройняте болем

Серце моє. І сам-бо я мислю - вже час розійтися

Мирно аргеям з троянами. Досить вже лиха зазнали

Через цю зваду мою і призвідця її Александра...»

Де тільки можливо, поет незмінно згадує мирну працю. Наприклад, двоє суперників мають розпочати бій. Але перед цим Гомер називає ім'я одного з них, його батька, місто, з якого він прийшов, професійну майстерність, якщо він був землеробом чи ремісником:

Всі утікали. А Гектор убив одного Періфета,

Сина Копрея, з Мікен, що від владаря Еврістея

Вісті приносив не раз могутній Геракловій силі.

Син в цього гіршого батька родився, кращий багато

В доблестях різних - у швидкості ніг і воєннім мистецтві,

Розумом же між найперших мікенських мужів визначався.

Або інший приклад з тієї ж поеми:

Син Гармоніда Тектона Ферекл був тоді Меріоном

Вбитий, а мав до майстерності він усілякої вмілі

Руки, - його відзначала й любила Паллада Афіна.

Він мужоборцю Парісу човни збудував рівнобокі...

Показовим є опис Ахіллового щита і зокрема картин, вирізьблених на ньому Гефестом. Здавалося б, що ця важлива частина бойового обладунку героя мала прикрашатися виключно сценами боїв і військового побуту. Проте лише один малюнок з усіх - облога міста і бій під його стінами - присвячений війні. Решта ж змальовує мирне життя людей: тут і весілля з танцюючими юнаками й дівчатами, і орачі на родючих ланах, і женці, які вже збирають буйний врожай, і молоді виноградарі з корзинами, сповненими зрілими гронами, і череда «круторогів биків», на яких несподівано нападають леви, і танцювальний майданчик з мальовничими танками.

В «Одіссеї» батальні сцени взагалі відсутні, крім тих, що про них розповідає Одіссей чи співець Демодок. Вона сповнена картинами мирного життя, у якому головними дійовими особами стають ремісники, селяни, виноградарі, торгівці, слуги, раби і самі господарі. Навіть дружина Одіссея, «Пенелопа розумна», тче покривало і займається іншими роботами. Та й сам Одіссей ніколи не був лінивим до роботи. Таким же працьовитим виявляється і Телемах, і старий батько Одіссея Лаерт. З особливою симпатією розповідає поет про вірних слуг Одіссея свинопаса Евмея і волопаса Філотія, які дбають про добробут Одіссеєвого дому і ненавидять марнотратних та пожадливих женихів.

Герої. В обох поемах Гомера вражає величезна кількість дійових осіб, особливо в «Іліаді». Запам'ятати їх неможливо, та це й непотрібно. Багато з них з'являються, щоб відразу зникнути, бо самим перебігом Троянської війни більшість із них приречена на загибель. Вони не вирішують долю того чи іншого бою, оскільки постають як звичайні воїни, нездатні протистояти справжнім героям. Найчастіше Гомер показує їх у вигляді досить пасивної маси, яку ватажкам потрібно постійно спрямовувати і підбадьорювати. Діомед «запал у данаїв будив», Акамант «будив у троянців відвагу і мужність», Гектор «в бій закликає троянців», Гера радить Агамемнону «дух підняти у військах», і він це робить, звернувшися до вояків з лайливою промовою:

Сором, аргеї, бридкі боягузи, лиш з вигляду мужні!

Де ті хвальби, що немає на світі за нас хоробріших,

Де хвастовитість, з якою на Лемносі ви запевняли...

Ніби з вас кожен один проти сотні троян чи й двох сотень

Встоїть в бою, а тепер ми єдиного навіть не варті...

Звичайних воїнів Гомер здебільшого характеризує двома-трьома словами і називає їх імена. Герої, що діють у поемі в багатьох піснях, наділені індивідуальними рисами. Особливо це стосується головних персонажів поеми, яких не так уже й багато. З грецького табору це Агамемнон, Менелай, Ахілл, Діомед, Одіссей, Аякси (Еанти), Патрокл, Нестор; з троянського - Пріам, Гектор, Паріс, Еней та деякі інші. Саме вони стають головною силою у Троянській війні. Ці могутні герої згуртовують воїнів, ведуть їх у наступ, запалюють особистими подвигами і, власне, вирішують долю даного бою.

Образи героїв статичні, позбавлені динаміки внутрішнього розвитку. І якщо в ході розповіді поет додає певному образові [60] якихось нових рис, то ці риси лише розширюють уявлення про нього, а не поглиблюють. Тобто з'являються певні зовнішні ознаки, які не розкривають внутрішнього світу героя, його почуттів і думок, а лише свідчать, що вони в нього є. Адже Гомер жив у часи, коли люди ще вкрай мало знали про власну психологію. Тому він не міг розкрити всю складність людської душі, людських переживань, психологічні спонуки вчинків того чи іншого героя. Не знаючи, як умотивувати дальшу дію героя (а вона мала б бути підказана його розумом чи почуттям), Гомер вдається до постійного в його поемах прийому - втручання богів. Саме порада чи наказ якогось божества зумовлює дії персонажа.

Ахілл. У цьому можна переконатись на прикладі наймогутнішого героя ахейців Ахілла. За сталою традицією його коротко характеризують як ідеального епічного героя. Проте це один із найскладніших образів Гомера, суперечливий і, як можна здогадатися, достатньо вразливий.

З самого початку поет відмічає надзвичайну запальність героя:

...І гірко Пелідові стало, і серце

В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:

Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий

І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити,

Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?

Отже, Гомер лише констатує у героя боротьбу між розумом і гнівом, але ніякого внутрішнього конфлікту не показує. Якою ж буде дальша поведінка Ахілла? Що в ньому переважить - запальність чи тверезість? Відповіді немає і бути не може. Зате з'являється Афіна, яка і радить Пелідові помститися Агамемнону іншим чином - вийти з бою. Відразу ж виявляються нові риси Ахілла - пасивність і слізлива м'якість, навіть сентиментальність, що дивно контрастує з його суворістю. Плачучи, він скаржиться матері Фетіді на втрату коханої Брізе'щи. Незабаром виявляється і його ніжна любов до друга Патрокла, турбота за його життя. Після вбивства Патрокла Гектаром в Ахіллі зникають всі інші почуття, крім жаги помсти, ненависті до троянця і водночас - любові й болючої жалості до друга. На полі бою Ахілл стає ще жахливіший. Це втілення сліпої непереборної й руйнівної сили, що наводить жах на троянців, дикої звірячої помсти, нещадної й невмолимої смерті. І, хоч як дивно, все це співіснує з любов'ю і скорботою, образ вірного друга не залишає Ахілла ні на мить.

До рис, що характеризують Ахілла, слід додати його побожність. Він часто звертається до богів, зокрема до Зевса. Коли з'являються посли від Агамемнона, герой поводить себе стримано, навіть виявляє лагідність до них - адже це ні в чому не винні його товариші по зброї. У час свого гніву він не забуває про пораненого воїна і посилає до нього Патрокла, а пожежа на кораблях спонукає його вступити в бій і допомогти ахейцям. Його розчулюють сльози Пріама, він ставиться до нього з чуйністю і людяністю, погоджується віддати тіло Ректора. Таким чином, в Ахіллі уживаються і співіснують прямо протилежні начала. З одного боку - люта злоба, жорстокість, безсердечність, звіряча мстивість. Не випадково навіть Патрокл дорікає йому за загибель ахейців:

...Ти ж невблаганний і досі, Ахілле,

Гніву бодай-бо ніколи не знав я такого, як в тебе,

Гордий завзятцю! Чи буде яка з того користь потомкам,

Як одвернуть од аргеїв загибелі ти не бажаєш?

Немилосердний! Батьком твоїм не Пелей був, комонник,

Матір'ю - не Фетіда, а синє море й безплідні

Скелі тебе породили, - того ти і серцем жорстокий.

З іншого боку, цей герой-велет здатний сумувати, гірко ридати, скаржитись, ніжно любити і співчувати. І ті, й ті почуття породжені в Ахілла певними стихійними началами, що надають його образові і могутності, і наївно-дитячої безпорадності. До того ж він оповитий ореолом трагічності, бо йому рокована загибель у цій війні. Ім'я героя часом супроводжує епітет «короткочасний». Але він сам, знаючи про близьку загибель, свідомо не намагається втекти від страшної долі:

Знаю я й сам, що судилось мені тут загинуть, далеко

Від свого рідного батька і матері. Та не спинюсь я,

Поки не будуть удосталь трояни вже ситі війною!

За міфом, тіло Ахілла було непроникливим для людської зброї, єдине вразливе його місце - п'ята {«ахіллесова п 'ята»). Проте Гомер не згадує цієї деталі і в даному випадку «деміфологізує» героя. Стихійно-наївний реалізм поета вже не може прийняти подібну, надто вже казкову рису - адже вона б тільки принизила і навіть дискредитувала подвиги героя. Справді, він би став схожим на різника, який зайшов в отару овець і почав різати беззахисних тварин. Уникаючи подібного ефекту, Гомер протягом усієї оповіді підкреслює величезну фізичну силу Ахілла, його бойову майстерність, які й допомагають перемагати ворогів, а самому залишатися неушкодженим.

І все ж, незважаючи на всі свої суперечності і деякі риси, що дісталися йому з періоду варварства раннього родового суспільства, образ Ахілла постає як утілення героїчного начала і відданості інтересам батьківщини. Саме тому Ахілл - найвидатніший трагічний герой епічних поем і, значною мірою, всієї античної літератури.

Гектор. Змальовуючи образ цього троянського героя, Гомер наділяє його деякими рисами, притаманними як Ахіллу, так і іншим воякам. Він наймогутніший серед троянців, у бою - хоробрий, жорстокий і нещадний до ахейців. Гомер підкреслює його побожність, хоча перед самою смертю Гектор і розуміє, що став жертвою підступної богині Афіни, яка обдурила його. Проте найхарактерніша його риса полягає у безмежній вірності обов'язку, переконанні у справедливості його мети на землі - захисті Трої. Цьому високому завданню підпорядковані дії та помисли героя, і ніщо не може відвернути Гектора від його звершення.

Гектор завжди відчуває сором від самої лише думки, що троянці можуть його звинуватити в нестачі сміливості й невмінні керувати військами. Тому деякі його подвиги набувають характеру сліпої одчайдушності, самовідданого героїзму. Проте в героя неодноразово виникають вагання, страх перед суперником. Зустрівши в бою Еанта, який одним своїм грізним виглядом лякає всіх троянців, Гектор відчуває, «як в грудях сильніше забилося серце», але він переборює цей раптовий страх і приймає виклик ахейця. Навіть поранений, продовжує двобій. Гектор позбавлений богатирської непохитності Ахілла; крім вагання, він сповнений непевності, усвідомлює свої помилки (і тому страждає), звинувачує себе в даремній загибелі багатьох воїнів. Глибоким трагізмом проникнуті рядки, що оповідають про сум'яття почуттів героя перед останньою його зустріччю з Ахіллом:

Горе мені! Якщо я за цей мур чи за браму сховаюсь,

Полідамант мене перший образливим словом зустріне,

Що він до міста троян одвести мені радив раніше,

В ніч ту злощасну, як вийшов до бою Ахілл богосвітлий.

Я ж не послухав його. А було б набагато це краще!

Нині ж, коли стільки люду своїм погубив я безглуздям,

Сором мені і троян, і троянок у довгім одінні,

Щоб не закинув хто-небудь із них тоді, гірший од мене:

«Гектор наш люд погубив, на свою покладаючись силу».

Так говоритимуть. Тож набагато було б мені краще

Як на двобої здолати Ахілла й звитяжно вернутись,

То від руки його славну загибель прийнять перед містом.

Він згадує ридання й благання близьких йому людей, які вмовляли не виступати проти Ахілла, але Гектор тоді не зважив на них. Самовпевненість і нерозсудливість, засліплення перемогами приводять його до драматичного фіналу. Особливо жахливим виглядає епізод двобою троянця з ахейським героєм. Не витримавши напруження, Гектор тікає від Ахілла і тричі оббігає навколо стін Трої. Але його доля вже вирішена на Олімпі. Біг перериває підступна Афіна, набравши вигляду його брата Деїфоба, який, мовляв, допоможе йому в бою. Проте з початком сутички богиня зникає, і Гектор, до якого повертається рішучість, починає свій останній бій:

Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!

Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,

Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!

Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї

Не утекти...

Але нехай уже не без борні, не без слави загину,

Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!

Ще один важливий епізод відкриває у Гекторі нові риси. Під час прощання з Андромахою він постає не тільки як полум'яний патріот, а і як ніжний, турботливий чоловік і батько. Відважний герой раптом перетворюється на звичайну людину, яка мусить розстатися з найдорожчими для неї створіннями. Ця сцена настільки життєва і реально-достовірна, що своєю зворушливою безпосередністю і драматизмом завжди хвилюватиме людей.

Одіссей. Безпосередньою антитезою іншим головним героям гомерівських поем стає «велемудрий», «незламний», «розумний», «хитромудрий», «невпинний в трудах і лукавстві» Одіссей. Самі епітети свідчать, що найголовнішою зброєю цього «мужоборця» є хитрість, поєднана з великим практичним розумом і досвідом. Це дає йому можливість неушкодженим виходити з найскладніших і найнебезпечніших ситуацій. Проте слід зауважити, що сили й бойової майстерності йому не бракує. Після Ахілла і Діомеда він третій за доблестю у війську ахейців. Хитрість, здатність до обману - якості в Одіссея природні, такою є його натура. Часом він починає брехати навіть тоді, коли немає ніякої потреби, заради самої брехні. За розум та інші чесноти його високо цінує Афіна, але вона радить йому позбутися крутійства:

Хитрому ж треба й лукавому бути, щоб в підступах різних

Все ж подолати тебе, хоч би й бог із тобою змагався!

Надто вигадливий ти й хитромудрий, ба навіть не хочеш,

В ріднім краю опинившись, оманливих слів і лукавства,

Любих тобі ще із віку дитячого, врешті зректися!

Образ Одіссея також надзвичайно складний, тому однозначно, тільки як хитруна, дурисвіта і прагматика, його кваліфікувати не можна. Нерідко він схожий на інших героїв.

І це не випадково. Значною мірою Одіссей був породженням нового періоду, у який вступило общинно-родове суспільство.

Безперечно, за традицією, Гомер залишив йому певні якості від варварської епохи. Наприклад, Одіссей також надзвичайно жорстокий. Та якщо в інших героїв ця риса характеру пояснюється запалом бою, ненавистю до суперника, загалом - тривалою війною, то Одіссей виявляє жорстокість і в мирних умовах. Досить пригадати розправу з обеззброєними женихами й особливо - страту за його наказом Мелантія і дванадцятьох служниць.

Новий період родового суспільства позначився зародженням торговельних відносин, появою рабовласництва, приватної власності. Відповідні зміни відбулися і в окремій індивідуальності, у якій особливо розвивається ініціатива, прагнення діяти, відігравати дедалі більшу роль у громадському житті. Тонкий спостерігач, Гомер робить носієм усіх цих якостей Одіссея. Розумний і далекоглядний, здатний орієнтуватися у найскладніших обставинах, енергійний і красномовний, практичний у всіх своїх вчинках, він утілює ті нові зміни, що відбувалися в суспільстві. Це дістає свій вираз і в надзвичайній кмітливості й діловитості, фантастичній спритності, що так контрастували з прямолінійними діями і подвигами інших наївних героїв. Він винаходить дерев'яного коня, завдяки якому було спалено Трою (звідси епітет «городоборець»), з дивовижною спритністю пропливає через Скіллу і Харібду, повз підступних і звабливих сирен, обдурює і осліплює, Поліфема, детально розробляє план знищення женихів. Розсудливий хазяїн, він ніколи не випустить із рук те, що йому належить. Навіть смуток чи туга не заважають йому пам'ятати про вигоду. Наприклад, прибувши від феаків на Ітаку, він передусім потурбувався про їхні подарунки:

...Гляну тим часом, скарби полічу я свої та побачу,

Чи не забрали феаки чого, кораблем від'їжджавши.

Мовивши так, заходивсь він котли і триноги лічити,

Й вироби всі золоті, і чудові одіння взористі, -

Не бракувало нічого. У тузі по рідному краю

Над узбережжям шумливого моря почав він блукати,

Тяжко сумуючи ...

Обачливий розум Одіссея завжди спрямований на досягнення практичної мети. У повсякденному житті, на народних зборах чи військових нарадах він ніколи не забуває про свою вигоду. Мабуть, значною мірою саме вона штовхає його до нових пригод, до пошуків нового й невідомого. Але до практицизму героя домішується і щось інше, що змушує його нехтувати природну обережність, навіть не слухати «віщого серця», яке попереджує про небезпеку. Це - допитливість. Ідучи до кіклопа, «потвори страшної», зовсім не схожої на людину, Одіссей каже:

Товариші мої вірні, лишайтеся тут, а тим часом

Я на своїм кораблі з гребцями своїми поїду

Певно дізнатися, що за мужі в тій країні домують, -

Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають,

Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні.

Сподівання відшукати дивних і невідомих людей, на власні очі побачити те, чого ще не бачив, перетворюють Одіссея на справжнього дослідника - географа, ботаніка, етнографа. Його все цікавить у нових країнах: звичаї, одяг і мораль, невідомі рослини з дивними властивостями у країні лотофагів, соціальний і політичний устрій суспільства на острові кіклопів, їхній побут і харчування, що вражають Одіссея своєю дикістю і примітивністю. Та ж сама спонука штовхає його почути звабливо-смертельні для людини пісні сирен, щоправда, перед цим він просить своїх товаришів прив'язати його міцно до щогли.

Гомер неодноразово нагадує про страждання Одіссея. Справді, його десятирічні мандри після Троянської війни супроводжуються безперервними муками, викликаними тугою за батьківщиною і дружиною. Не випадково з'являється новий епітет - «багатостраждальний». Засмучений він і тим, що йому доводиться багато потерпати від гніву богів, хоч він їх шанує і завжди приносить щедрі жертви. Проте героя переслідує і Посейдон, і Геліос, і сам Зевс за завдані їм образи. Звідси й саме ім'я Одіссея, що означає «ненависний богам».

Страждання примушують героя проливати багато сліз у різних ситуаціях. Він плаче, коли перебуває у німфи Каліпсо або чаклунки Кірки, коли слухає пісні сліпого Демодока про героїв Троянської війни. Заспокоюється Одіссей лише тоді, коли дістається рідної домівки і його впізнає Пенелопа. Згадаємо ще одну рису. Незважаючи на свої багатства, Одіссей вміє, коли це потрібно, вправно працювати і майструвати. Колись він власноручно збудував і спальню, і подружнє ліжко, використавши для нього пеньок величезної маслини, та ще й «золотом, сріблом оздобив його і слоновою кістю». Одіссей сам дає собі характеристику:

З ласки Гермеса-посла, що людям у різноманітних

Справах і радість, і успіх, і славу дарує велику,

З смертних зі мною ніхто не зрівняється в жодній роботі:

Швидко розкласти вогонь, сухих на те дров нарубати,

Різати й смажити м'ясо, вино розливати по кубках -

Все, що на службі в заможних людина виконує проста.

Резюмуючи викладене, можна зробити висновок, що образ Одіссея поряд з образом Ахілла - один із найскладніших у гомерівських поемах. Носій головної риси - пристрасно-фанатичної вірності вітчизні і дружині, - він разом з тим має і ряд інших якостей, властивих уже новій епосі - епосі самого Гомера.

У пізнішій літературі їх носіями будуть численні персонажі комедій і навіть трагедій різних авторів.

Боги. Ставлення Гомера до богів досить суперечливе і своєрідне. Він їх визнає, сповнює поему епізодами, у яких герої благають богів у молитвах, приносять їм жертви, влаштовують на їхню честь вшанування, вірять у віщування оракулів. Проте сам автор часто не поділяє думок і почуттів своїх персонажів, у його ремарках помітне скептично-іронічне ставлення до богів і оракулів. Наприклад, він уїдливо зауважує, що хоч троянець Енном і був птаховіщуном, але «від загибелі чорної не врятували його птахи», так само як тлумач снів Еврідамант не розгадав віщих снів своїх синів - і вони обоє загинули.

Гомерові боги мають ті ж почуття і бажання, що й люди. Але якщо героїв поет оспівує, намагається показати з кращого боку, наділяє різними чеснотами, то боги у цьому відношенні їм значно програють. Вони показані автором жорстокими, несправедливими, злими, вередливими, підступними, брехливими, невдячними тощо. Прикладами подібної їхньої поведінки рясніє поема. От кілька з них: Афіна обдурює Гектора - і через те він гине. Щоб допомогти ахейцям, Гера спокушає Зевса, і він засинає, а вона добивається свого, хоч Зевс заборонив дружині втручатися у людські справи. Загалом вона постійно обманює свого грізного чоловіка. За надмірну цікавість Зевс обіцяє побити Геру і нагадує, як [70] вона вже була покарана. Аполлон обдурює Ахілла: набравши вигляду троянця Агенора, відвертає увагу героя від Трої і рятує її. Афродіта зраджує Гефеста з Аресом. Загибель Патрокла спричинена втручанням Аполлона, який б'є героя в спину, і той на мить навіть знепритомнює, чим і користується Гектор.

Подібно до людей, боги часто сваряться між собою й одного разу справа доходить навіть до бійки. Арес називає Афіну «мухою собачою ... гордою і зухвалою», а та, у свою чергу, обзиває його «дурнем» і вдаряє каменем так, що він падає. Розпалена Гера ображає Афродіту, б'є Артеміду:

Мовила так, і лівицею в неї обидві схопила

Руки при кистях, правицею ж, лук Артеміди зірвавши

З пліч її, била богиню по вухах із сміхом глузливим.

У цій так званій «великій битві богів» цікавою є реакція Зевса, який щиро тішиться, спостерігаючи картину бійки:

З шумом великим зіткнулись вони, аж земля застогнала

Й небо велике вгорі загриміло. З висот олімпійських

Зевс їх почув, і радістю серце у ньому заграло

В грудях, коли він побачив, як битись богове зійшлися.

Характерно, що боги ніколи не плачуть (сльози - це доля людей), але постійно і нестримно сміються, і цей сміх часто переходить у регіт («гомеричний сміх»). Сміються вони цілий день під час бенкетів, які дуже полюбляють, глузливо сміються у трагічні для героя моменти, сміються з когось із собі подібних:

Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготати,

Дивлячись, як по покоях Гефест метушився кульгавий.

Спостерігаючи Афродіту й Ареса, які лежали на ліжку, спіймані сіткою ревнивого Гефеста,

Благоподавці боги зупинились юрбою при вході:

Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготатись,

Глянувши, що змайструвать умудрився Гефест хитромудрий.

Коли ж Гермес зізнається, що навіть і в цій комічній .ситуації він радий був би «із золотою лягти Афродітою», то «безсмертні від реготу знов аж лягали» (VIII, 343).

Активні, життєрадісні й оптимістичні герої Гомера не дуже бояться богів, їхні несправедливі дії чи вчинки викликають критику смертних людей, незгоду і навіть протидію. Одіссей не бажає проміняти коротке життя і земну дружину на вічне безсмертне блаженство з красунею Каліпсо. Обманутий Аполлоном Ахілл звинувачує бога в тому, що він одібрав у нього славу:

Ти ошукав, дальносяжче, мене, із богів найхитріший,

В даль заманивши від мурів!...

Менелай, звертаючись до Зевса, свого покровителя, прямо говорить, що «ніхто із богів не вредніший за тебе!» («Іл.», III, 365). Деякі герої просто повстають проти богів, Діомед ранить Афродіту й Ареса.

В олімпійських богах Гомера розкрита вся їхня тисячолітня історія. Попри численні негативні риси, вони певною мірою уже втратили якості, притаманні дикунству і варварству, і наблизились до культури гомерівської епохи, стали зрозумілішими у своїх учинках. Головним художнім прийомом для зображення олімпійців, загалом усього укладу їхнього життя, їхніх взаємин, Гомер обрав постійну іронію і гумор, які часто переростають у сарказм. Тому майже всі сцени на Олімпі виглядають як бурлескні, коли «висока» тема - діяльність самих богів - розкривається у знижено-пародійному плані. Ці художні засоби поета - іронія, гумор, сарказм, бурлеск - не зменшують загального трагічного напруження поеми. І якщо для пізніше виниклої трагедії «Іліада» та «Одіссея» стали невичерпним сюжетним джерелом, то бурлескні сцени на Олімпі та їхні персонажі чималою мірою визначили характер аттичної комедії й появу в ній комічних персонажів.

Ця специфіка зображення богів у поемах Гомера вже в пізнішій античності викликала критику, оскільки виглядала як нешанобливість до них. Навряд чи це було справедливо. Адже в гомерівську епоху міфологічне уявлення про олімпійців прогресувало. Боги постають в очищеному від архаїчних нашарувань вигляді, їхнє ставлення до людей стає вмотивованішим. Крім того, за гомерівської доби вже почалася криза грецької релігії. Зародження філософської думки посилювало скептичне ставлення до самого поняття божества, а тим більше - до благості й справедливості його задумів.

Можливо також, що Гомер наділив олімпійських богів всіма зазначеними негативними рисами у зв'язку зі своїм ставленням до родової аристократії. Воно було негативним - це можна простежити за тими нищівними оцінками, що їх дають персонажі «Одіссеї» женихам - представникам вищих аристократичних родин Ітаки. Оскільки, за міфами, суспільство самих олімпійців - цієї еліти, вищої знаті серед богів - побудоване за принципом людського, то Гомер на них переніс і негативні якості родової аристократії.

Індивідуалізація характерів. Гомер створив велику галерею несхожих між собою образів головних героїв, кожен з яких має свої неповторні ознаки й риси характеру. Один із них, Одіссей, зауважує, що різні люди мають різні схильності - одні до мирної праці, «що множить добробут родини», другі - до морської справи й «кораблів многовеслих», треті - «до боїв з ворогами» тощо.

Характери головних героїв не повторюються, кожен являє собою яскраво виражену індивідуальність. Навіть численним епізодичним персонажам поет намагається надати певних рис, які роблять їх образ більш рельєфним. Цієї індивідуалізації Гомер досягає, по-перше, показуючи вчинки героя, його дії в різних обставинах, коли найяскравіше виявляється його вдача. По-друге, він використовує систему постійних епітетів, тобто визначень, що закріплюються за даним героєм, божеством та навіть річчю. Функція кожного з постійних епітетів полягає в тому, щоб підкреслити певну рису характеру. Очевидно, деякі з них виникли ще в догомерівську епоху. Окремі герої мають по одному чи по два й більше десятків епітетів. У Ахілла їх 46, у Одіссея - 45 тощо, наприклад:

Ахілл - прудконогий, короткочасний, богоподібний, могутній, непереборний, богорідний, бездоганний та ін. Одіссей - велемудрий, мудрий, хитрий, розумний, багаторозумний, хитромудрий, незламний в біді, богорівний, городоборець, тямущий, досвідчений, витривалий та ін. Гектора Гомер називає в основному «шоломосяйним» і «осяйливим». Більше епітетів у Агамемнона, який очолює військо греків: «владущий», «вождь народів», «широкодержавний», «владар мужів», «поводатар люду», «Атрід», «державець» тощо.

У поемах багато загальних епітетів, що супроводжують імена всіх інших героїв, підкреслюючи їхні достоїнства. Усі вони «божественні», «богосвітні», «гучномовні», «відважні», «сміливі», «мідянозбройні» тощо. Якщо постає група воїнів, то епітет підкреслює специфіку їхнього одягу: ахейці - «міднохітонні», іоняни - «довгохітонні», афінські юнаки - «щитоносні» і т. ін.

Усі боги в поемах також мають свої епітети, найбільше їх у Зевса - «олімпієць», «громовладний», «хмаровладний», «батько людей і безсмертних», «владар блискавиць», «володар небес і землі», «великий», «егідодержавний», «премогутній»і т. п. У всіх інших богів підкреслюються певні поодинокі якості. Гера завжди «волоока», «білораменна», Афіна - «ясноока», «егідодержавна» (як і у Зевса, її атрибут - егіда, щит), Аполлон - «срібнолукий», «променистий», «лікійський», «дальносяжний», Арес - «щитопро-бивний», «міднозбройний», «людовбивця», «мужовбивця» тощо.

Майже всі речі викликають у Гомера захоплення своїм виглядом, хоч призначення в них і буває досить прозаїчним. Але вони - витвір людських рук, і для поета постають як свідчення їхньої майстерності, а звідси - як предмети високої естетичної цінності. Тому він називає їх «священними», «чудовими», «божественними», вони ніби випромінюють сяйво. Ткання Пенелопи «прекрасне», кратера Телемаха «блискуча», крісла Лаерта «обточені добре», «різьблені прегарно»,кораблі феаків «добропалубні», «бистрохідні» тощо. Особливо багато епітетів в «Іліаді» у речей військового побуту, зокрема у списа, яким герої користувалися найчастіше, і кожний з його епітетів визначає якусь особливість цієї зброї:«мідногострий», «ясеневий», «бистролетний», «блискучий», «міднокутий», «довготінний» тощо.

Стародавні греки були чудовими мореплавцями і добре знали море. Гомера також захоплювала загадкова морська стихія, її здатність нести на своїй поверхні кораблі, годувати людей. Тому море має численні епітети, поет називав його«шумливим», «розбурханим», «багатошумним», «хвилястим», «широкодорожним», «багатим рибою», «безмежно широким» тощо. Часом епітети передають кольорові відтінки моря залежно від його стану - «винно-темне», «виноподібне»(чорне), «багряне», «сиве», «туманне».

Проте в Гомера трапляються й епітети, не пов'язані з характерами героїв або явищами природи. Пенелопа називає женихів «благородними», хоч у них усяка шляхетність відсутня, небо традиційно навіть удень має епітет «зоряне».Епітети часом не відповідають і стану героя. Ахілл «прудконогий» навіть тоді, коли просто розмовляє, а не біжить.

Порівняння. Живучи серед природи, Гомер виявився надзвичайно тонким її спостерігачем. Проте самостійних картин природи в поемах майже немає, винятки становлять описи розбурханого моря, що вражає поета своєю могутністю і величчю, а також окремі ліричні замальовки, що відповідають лагідним і красивим людям, які проживають у певній місцевості. Чарівним здається Гермесу зелений куточок на острові Огігія перед печерою Каліпсо, «з богинь найяснішої» («Од.», V,63-73). Чудово зображено катастрофу плоту Одіссея й одчайдушні спроби героя перебороти хвилі та дістатися берега:

... із шумом страшним величезна

Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила.

Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблих

Випустив рук; у жахливій завії вітрів протилежних

Переламало якраз посередині щоглу високу;

Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.

Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою.

Виринуть швидко хвиля велика йому заважала...

Проте подібні картини в поемах є поодинокими. Чим же пояснити, що Гомер ніби обминає тему природи? Можливо, тим, що він сам, дитя природи, не вважав за потрібне розповідати про те, що всі інші бачили навколо себе, ці краєвиди не вимагали якихось додаткових пояснень.

І все ж обидві поеми, особливо «Іліада», сповнені численними картинами природи. Тільки вони з'являються у тих випадках, коли поет намагається посилити чи зробити наочнішою дію або подвиг якогось героя. Тоді в порівнянні виникають знайомі слухачам краєвиди, явища цієї природи, з якими вони дуже добре були обізнані в повсякденному житті. А це відразу ж робило дію героя зрозумілою, наочною та яскравою.

Порівняння у Гомера бувають прості й складні. У перших він дуже коротко порівнює своїх персонажів з левом, биком, вовком, орлом тощо. Наприклад, троянці кидаються до кораблів, «наче ті леви, що м'ясо сире пожирають».

Егіст Агамемнона «вбив, як вола біля ясел вбивають», а його товаришів «повбивали, мов свиней білоіклих». Жінок поет найчастіше порівнює з рослинами. Феакійські дівчата сидять, «мов листя тополі стрункої». Поліфем закриває вхід до печери, «мов сагайдак ковпачком покривав він».

Складні, або розгорнуті, порівняння перетворюються у Гомера на справжні маленькі поеми. Вони прикрашають розповідь поета, підкреслюючи якості чи дії людини, особливості тих умов, у яких вона живе. Крім зображення природних явищ, у порівняннях часом показані і сцени людського життя, зокрема, згадується соціальна нерівність (про яку в поемах прямо нічого не говориться). Наприклад, поет розповідає про бідування вдови з малими дітьми, несправедливість суддів тощо.

В «Одіссеї» порівнянь значно менше, ніж в «Іліаді». Тут переважають сцени мирного життя, відсутні картини війни. Праця ремісників, землеробів, риболовів, ковалів, мореплавців, теслярів, поведінка свійських тварин, хижаків, що нападають на них, - ось головні теми цих порівнянь. Із надзвичайною переконливістю у кількох рядках поет зобразив важкий труд плугатаря:

Так, як вечері жадає ратай, що майстерного плуга

На новині цілий день йому тягнуть воли винно-темні,

Й серцем радіє, коли вже на захід схиляється сонце

Й близько вечеря, і вже він іде, ледве тягнучи ноги,

Так же радів Одіссей...

Дуже яскраво зображує Гомер процес гартування заліза, порівнюючи з ним шипіння випаленого в Поліфема ока:

Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру

Суне гарячими в воду холодну й сичить те залізо,

Гартом узяте, - стає-бо воно ще міцнішим від того, -

Так від оливного кия і око його засичало...

Таким чином, в «Одіссеї», що розповідає про мирне життя і побут людей, порівняння відповідають самій темі поеми, доповнюють і підкріплюють її численними картинами тієї ж самої мирної дійсності.

Зовсім інший характер вони мають в «Іліаді». У цій сповненій кривавими сценами боїв і смертей поемі лише кілька порівнянь безпосередньо пов'язані з війною. Скажімо, крик Ахілла порівнюється зі звуком сигнальної труби. Усі інші стосуються мирного побуту людей. Найдивніше, що всі воєнні дії порівнюються з мирними заняттями тих самих ремісників чи селян. Навіть бойове завзяття двох Аяксів (Еантів) порівнюється з працею двох биків, що зорюють землю, а радість Менелая - «з ранковими росами вмитим колоссям». Смерть героя порівнюється зі стрибком риби на сушу під час бурі, вирваною бурею маслиною або зі зрубаним деревом. Одіссей і Діомед переслідують троянця Долона - і поет порівнює їх із двома мисливськими псами, що мчать за зайцем чи ланню. Загалом у Гомера дуже багато порівнянь, пов'язаних із процесом праці:

В жвавому танці на звиклих ногах вони легко кружляли,

Наче той круг у руках гончаревих, коли забажає

Він перевірити тільки, як круг обертатися буде...

Так, наче шкуру велику з бика, наповнену жиром,

Людям своїм доручає господар як слід розтягнути,

Ті ж, ухопившись за неї і ставши навкруг, на всі боки

Тягнуть її, і з неї вологість виходить із жиром,

Поки від спільних зусиль поволі розтягнеться шкура.

Так же туди і сюди на малому просторі тягнули

Тіло ті й другі ...

Показовим є порівняння Діомеда з гірським потоком. Щоб зробити наочнішим і більш переконливим бойовий порив героя, який прокладе кривавий шлях через ряди троянців, поет порівнює його з розбурханою стихією, лють якої усім слухачам була добре знайома:

Він бушував на рівнині, немов та ріка в водопілля,

Що від зимових набухла дощів і всі греблі зриває.

Стримать не зможуть її ні міцно збудовані греблі,

Ні огорожі навкруг виноградників, рясно розквітлих, -

Раптом нахлине вона, обтяжена зливою Зевса,

Й гине багато у ній прекрасної праці людської.

Так перед сином Тідея троян захитались фаланги...

Той же Діомед в іншій бойовій сцені після свого поранення порівнюється з грізним левом. Взагалі порівняння з цим хижаком трапляються дуже часто. Ахілла Гомер порівнює з конем, який на змаганнях отримує нагороду, з наїзником, який стрибає з коня на коня, Паріса - з погордливим конем, що, одержавши волю, мчить на пасовисько, тощо.

У порівняннях часом з'являється людина, яка своїми діями пожвавлює їх, надає їм життєвості. Інколи відчувається, що почуття цієї людини близькі й самому поетові, він переживає разом із нею. Разом із батьком Гомер оплакує гірку долю дітей, радіє, коли той обнімає живих синів, коли селяни насолоджуються врожаєм оливок, голодує разом з дроворубами. Він щиро співчуває Гектору в момент його поранення:

Як під ударом Зевсовим, вирваний геть із корінням,

Падає дуб, і навколо розноситься сірки огидний

Запах, і той, хто це зблизька побачить, одразу втрачає

Дух відваги, бо блискавки Зевса для всіх небезпечні, -

Так же і Гектора сила на землю, у порох, упала...

Порівняння виявляють глибоку людяність поета, який співчуває усім беззахисним чи приреченим на смерть - людям чи звірам, усім тим, хто не має звання бога чи героя. На навколишній світ Гомер дивиться очима своїх маленьких персонажів з порівнянь. У його порівняннях відсутні герої, які вирішують долю битв, їх заміняють прості, звичайні трударі на кшталт свинопаса Евмея чи пастуха Філотія.

Хронологічна несумісність. Епічна розповідь Гомера має своєрідну рису - хронологічну несумісність одночасних подій. Різні події, які відбуваються водночас у різних місцях, зображені Гомером у послідовному порядку.

Оповідь Гомера ніколи не повертається до своєї відправної точки, він знає лише простий, лінійний вимір. Через це зображення паралельних дій у нього й бути не може. Наприклад, у першій пісні «Одіссеї» Афіна у вигляді друга Одіссея Ментора приходить до Телемаха, який з пошаною приймає гостя. У цей час збираються женихи і починають бенкетувати. Після цього Те-лемах розмовляє з Ментором, у кінці той зникає. Телемах повертається до женихів, починає співати Фемій. Але ж ці нібито послідовні події насправді частково були і паралельними: розмова Телемаха - бенкетування женихів, спів Фемія. У Гомера відсутні «попереджувальні» слова чи вирази, які б готували слухачів сприймати одночасність подій, типу «У той час, як ... в іншому місці ...» чи якісь подібні.

Хронологічна несумісність властива і зображенню боїв. Битва відбувається на великому полі, але поет ще не в змозі охопити її одним поглядом і дати об'ємну картину великого бою. Якщо ж подібне і трапляється, то виглядає надто поверхово:

Щойно на місці однім наступаючі раті зійшлися,

Разом зіткнулися шкіри щитів, і списи, і зусилля

Мідянозбройних мужів. Один об один ударялись

Круглоопуклі щити, аж луною навкруг гуркотіло.

Все тут змішалось - і крики звитяжні, і стогони людські

Тих, що губили і гинули, й кров'ю земля підпливала.

(Як тут не згадати пушкінську «Полтаву» й опис битви зі шведами.) В основному ж битва в Гомера складається з низки двобоїв, про які поет розповідає з послідовною докладністю і в яких прославляє відвагу і військову доблесть ахейців і троянців. Подібний прийом називають ще оповіддю через перелік.

Епічний простір. Незвичайною є сама розповідь поета про події. Повільна, некваплива, вона зачаровує тією наївністю і простотою, з якими Гомер сприймає і передає фантастично-реальний світ героїв і богів. Та звабливість його мистецтва і полягає в тому, що саме ця наївність, ця простота слова Гомерового покоряють і надають можливість відчути справжню насолоду.

Гомер нікуди не поспішає і розповідає про все, що йому підказали міфологія і реальний світ: про земне й олімпійське життя, про шляхетність героїв і не зовсім благородних богів; він примушує цих героїв сперечатися, битися, вершити неймовірні подвиги, виголошувати довгі промови, згадувати цікаві історії... І раптом перериває свою захоплюючу оповідь про них і докладно зупиняється [80] на описі якоїсь речі - дверей, крісла, келиха, меча, щита, застінки тощо - або явища, торкається зовсім інших тем і, лише вичерпавши їх, знову повертається до попередньої. Ніщо не стримує і не зупиняє цю повільно-урочисту розповідь великого поета. Про все він говорить спокійно, докладно, майже ніколи не висловлюючи свого ставлення до зображуваних подій. Ця невимушеність розповіді Гомера, вільність, з якою він переходить до найрізноманітніших тем, і створює те, що називається епічним простором.

Гомер завжди намагається прикрасити свою оповідь численними художніми прийомами: метафорами, порівняннями, повторами, епітетами, докладними описами усього, на чому зупиняється його зір.

Значне місце належить також численним відступам, що уповільнюють розвиток сюжетної лінії. Цей прийом називають ретардацією, він загалом властивий епічному твору і становить його відмітну ознаку.

Найтиповішим зразком подібної ретардації є, наприклад, сцена пізнавання годувальницею Евріклеєю Одіссея по шрамові на [81] коліні. Гомер нічого не говорить спочатку, що трапилось після цього пізнавання, а починає знайомити з самим фактом поранення, тобто заглиблюється в минуле і пригадує нещасливе полювання героя на вепра, це в нього займає 75 рядків («Од.», XIX). Лише після цього він повертається до самого моменту пізнавання. Подібне уповільнення дії відбувається при описах речей, наприклад, щита Ахілла, виготовленого Гефестом (130 рядків - «Іл.», XVIII), лука Одіссея (30 рядків), зворушливої історії свинопаса Евмея (бл. 100 рядків - «Од.», XIV). Зустріч Гек-тора з Андромахою і сином перетворюється на глибоко драматичну сцену (понад 100 рядків - «Іл.», VI). Подібних прикладів можна навести безліч.

Повільність розповіді Гомера часом різко контрастує з діяннями героїв чи богів. Бойові колісниці шалено мчать на полі бою, герої кидаються уперед і діють блискавично, кораблі летять по морських хвилях, боги миттєво переносяться з Олімпу на землю і навпаки... Гомер же ніколи не прискорює свою розважливу оповідь.

Промови. Греки надзвичайно шанували людей, що володіли ораторським чи поетичним мистецтвом і вважали їх обдарованими самими богами. Так Гомер говорить про Агамемнона, Одіссея, про сліпого співця Демодока.

Гомерові персонажі надзвичайно красномовні, їхні промови часом займають десятки, а то й сотні рядків поем. Вони, як правило, мало схожі одна на одну, в них досить чітко розкривається характер кожного оратора, цим самим вони сприяють його індивідуалізації. Яскравими є промови Ахілла до віщуна Калхаса («Іл.», І), Андромахи до Гектора («Іл.», VI), Пріама до Ахілла («Іл.», XXIV), трьох послів Агамемнона до Ахілла («Іл.», IX). Останні прийшли до Ахілла, щоб передати прохання царя повернутися до війська і вийти в бій, оскільки троянці починають перемагати. Отже, мета в послів одна, але виконують своє завдання вони по-різному. Промова Одіссея рясніє хитрими переконаннями, розумна й обґрунтована, містить і частину промови Агамемнона, ту, де він обіцяє подарунки Ахіллові і повернення Брізеїди з ще сімома дівчатами (80 рядків). Багатослівний старий Фенікс, вихователь Ахілла, вдається до численних відступів, спогадів, слізливо намагається розчулити героя (170 рядків). А грубуватий і прямий Аякс (Еант), який не звик до лукавства і діє прямолінійно, взагалі вважає за непотрібне переконувати Ахілла, оскільки той

... Диким шаленством свої гордовиті наповнює груди;

Надто жорстокий, він приязні друзів своїх не шанує,

Що на швидких кораблях його нею усі відзначали, -

Серцем безжальний! Навіть і той, в кого брата убили,

Винагороду приймає, так само, як батько за сина!

Лише в кінці свого короткого звернення (18 рядків) він нагадує, що вони «послані людом данайським», а Ахілл посварився з ахейцями.

Кожна промова - це недосконалий, але типовий для того часу зразок ораторського мистецтва, адже тоді ще не було риторики, тобто науки красномовства з її законами, правилами та обмеженнями. Відчувається, що Гомер милується промовцями, їхнім умінням красиво висловлювати свої думки, використовувати чаклунську силу «крилатого слова». Дещо наївні за своєю будовою, твердженнями й висновками, промови посідають важливе місце в тексті поем. Вони завжди урочисті, достатньо переконливі й ґрунтовні, інші герої слухають їх з великою увагою і ніколи не переривають. Більше того, промови переконують героїв, впливають на їхню активність, вчать і примушують діяти. Достатньо було Агамемнону, Гектору, Діомеду, Ахіллу закликати своїх товаришів до сміливості, як у всіх воїнів відразу ж відновлювалися відвага і мужність і вони кидалися в бій:

Гектор, як тільки побачив, що з поля подавсь Агамемнон,

Голосом дужим гукати почав до троян і лікійців:

«Трої сини і лікійці, й дарданські бійці рукопашні!

Будьте мужами, о друзі, відвагу згадайте завзяту!

Воїн хоробрий пішов, мені ж славу готує велику

Зевс велемудрий. Ви ж коней женіть своїх однокопитих

Проти могутніх данаїв, щоб славу ще більшу здобути!»

Мовлячи так, він у кожному силу збудив і завзяття.

У поемах Гомера промови виголошуються у найрізноманітніших ситуаціях і людьми, і богами. Навіть починаючи двобій, герой інколи звертається до суперника із загрозливою промовою:

...Еант тоді, син Теламона,

Став перед Ректором близько й, йому похваляючись, мовив:

«Гекторе, нині, коли ми один проти одного вийшли,

Знатимеш ясно, чи є між данаїв ще інші герої,

Окрім Ахілла, мужів переборця із лев'ячим серцем.

Біля своїх крутобоких човнів мореплавних лежить він,

На Агамемнона гнівом палаючи, пастиря люду.

Є ще між нами такі, що здатні з тобою зустрітись,

Навіть багато ще є. Починай же борню і змагання!»

В відповідь Гектор великий сказав йому...

Отже, промови в Гомера відіграють велику роль. Допомагаючи індивідуалізації образу, вони пожвавлюють розповідь поета, позбавляють його необхідності самому давати оцінку героям чи подіям, сприяють посиленню враження об'єктивності.

Докладність викладу. Невимушена розповідь Гомера має ще одну цікаву особливість: про все він говорить надзвичайно детально. Явища, дії людей, речі військового чи домашнього вжитку незмінно привертають увагу поета. Жоден персонаж чи предмет не залишається поза полем його зору, про кожного він обов'язково щось скаже - більше, менше, але скаже. Безліч героїв з'являється в «Іліаді» для того, щоб тут же загинути. Про кожного Гомер подає короткі відомості. Наприклад, у двобої зустрічаються два суперники. Гомер назве ім'я одного з них (другий уже відомий), ім'я батька, місцевість, звідки він прийшов чи де народився:

... Еант убив Сімоесія, парость

Антеміона квітучу; в долину з батьками своїми

З Іди зійшовши колись, щоб отари провідать овечі,

На берегах Сімоентових мати його породила,

Тим-то й назвали його Сімоесієм. Але віддячить

За піклування батькам своїм любим не встиг він: коротким

Вік його став перед списом великого духом Еанта.

Першим він вийшов вперед, і спис йому в груди улучив,

В правий сосок: і, пройнявши плече йому, вийшло іззаду

Мідяне вістря, й на землю упав він у порох, неначе Той осокір...

З цієї драматичної сцени двобою можна дізнатися не тільки про ім'я батька Сімоесія, місце його народження, але й про хід поєдинку та причини смерті героя. У цьому і полягала мета поета - через докладність опису зробити сцену наочною.Адже його слухали, а не читали. Традиція епічної творчості греків вимагала, щоб слухачі могли «наочно» уявляти все, про що співав аед. Гомер майстерно добивається такої наочності. Досконалість його описів дає змогу в деталях уявити весь процес дії, зовнішній вигляд якогось предмета.

Речам у поемах Гомера належить особливе місце, вони завжди викликають у поета захоплення. Він наділяє їх епітетами, підкреслюючи їхню красу, довершеність і вишуканість форми, хоч насправді не всі з-поміж них були такими вже сяючими і прекрасними. Чим пояснюється шанобливе ставлення Гомера до речей? Можливо, відповідь слід шукати у слабкому на той час економічному розвиткові самого суспільства, коли людині доводилося все робити самій своїми руками. Не було тоді ще магазинів, де можна було б придбати речі, необхідні для вжитку. Тому Одіссей самотужки ставить стіни опочивальні, робить ліжко, конструює великий пліт, щоб залишити острів Огігію. Гомер був свідком такої щоденної праці людей - своїх родичів, друзів, знайомих, а може й сам брав у ній участь. Для нього як художника перетворення грудки глини у витончену амфору, якогось шматка деревини в корисну річ або витвір мистецтва ставало маленьким чудом. Для Гомера ці речі були доказом могутності людського розуму, безмежних можливостей умілих рук людини. Показовим є коротенький, але переконливий опис келиха Нестора:

Келих чудовий дала їм, то Нестор привіз його з дому,

Золотом весь поцвяхований, мав на собі він чотири

Вушка, й при кожнім мов зерна клювали по двійко голубок,

З золота кутих; глибокі два дна було в келисі тому,

Кожен його по столі ледь-ледь пересунути міг би,

Повен вина, та легко старий піднімав його Нестор.

З великою докладністю змальовує поет зброю, одяг воїнів, жіноче вбрання і туалети Кірки, Гери, Пенелопи, згадуваний уже щит Ахілла, зовнішній вигляд та інтер'єр палаців Менелая та Алкіноя, Одіссея (хоч в останнього будівля виявилася досить скромною). Навіть двір раба Евмея з побудованими ним свинарниками поет характеризує як «гарний, великий і просторий».

Трагічне і комічне. Характерною ознакою гомерівських поем є наявність у них яскраво виражених моментів трагічного і комічного. Трагічним для людей стає втручання богів у їхні справи. Боги в поемах з'являються не як миротворці чи посередники в мирних переговорах між двома ворожими таборами, а щоб підбурити їх ще завзятіше знищувати один одного. З допомогою божества один якийсь герой убиває величезну кількість своїх суперників, і божество цим тішиться.

Глибоко трагічним конфліктом постає самий міф про Троянську війну, внаслідок якої гине могутня Троя. І хоч Гомер не показує подій попереднього десятиліття, а також падіння самого міста, драматичного для багатьох переможців повернення з-під Трої, але трагедію багатьох народів, які втратили в цій нещадній війні величезну кількість своїх синів, утілено в «Іліаді» з надзвичайною [85] силою. Не випадково ще вчені античної Греції оцінювали поему як трагедію. Трагічна доля чекає і на багатьох воїнів - ахейців і троянців, серед них є по-справжньому трагічні образи. Передусім це стосується Ахілла, якому вже від народження була рокована рання смерть у разі, якщо він стане героєм. Він знає, що помре у якийсь момент Троянської війни, і це створює навколо нього ореол трагічності. Вона посилюється зображенням його переживань після втрати Брізеїди й Патрокла.

Трагічними постають образи Гектора й Андромахи, які передчувають свою страшну долю. Андромаха оплакує близьку загибель чоловіка і маленького сина. Гектор страждає від того, що в майбутньому не зможе допомагати своїй дружині, на яку чекають рабство і незавидна доля наложниці:

День той настане колись, і Троя священна загине... Але не так за троян бере мене жаль і турбота...

Скільки за тебе, хтось із міднянозбройних ахеїв

Сльозами умивану десь поведе й дня свободи позбавить.

Будеш для іншої в Аргосі дальньому ткати на кроснах,

Будеш їй воду носить з Мессеїди або з Гіпереї

Проти бажання - могутня примусить тебе неминучість.

Незважаючи на всі свої огидні риси, відсутність симпатій до них з боку слухачів, трагічна доля бенкетуючих женихів не може не викликати співчуття. Наче тварини перед загибеллю, вони інтуїтивно відчувають прихід чогось жахливого і невблаганного, що має обрушитися на них:

... В женихів же Афіна Паллада

Сміх розбудила нестримний і всі їм думки помішала.

Реготом, мовби чужі, зайшлись у них щелепи дужі,

їли сире вони м'ясо криваве, рясними сльозами

Повнились очі, - серця-бо їх передчували ридання.

Та якщо женихи лише непевно відчували смерть, їх прямо попереджає про неї провісник Теоклімен. Його слова через мить стануть кривавою правдою:

О жалюгідні! Яке це вас лихо спостигло? Обличчя,

Голови ваші й коліна - вам темрява ночі окрила!

Стогоном все запалало, всі лиця спливають сльозами!

Кров'ю забризкано мури й під стелю сволоки гарні!

Сіни вже привидів повні, й подвір'я наповнене ними,

В пітьму Ереба вони поспішають. Сонце у небі

Зникло раптово - імла лиховісна його огорнула.

Проте в епосі трагічне завжди межує з комічним, рис комізму в поемах також чимало. Насамперед це стосується кола богів, завжди зображуваного Гомером з відтінком прихованої або відкритої іронії. Гумористичними виглядають сцени ревнощів Гери, загрози Зевса здійняти на неї «руки нездоланні», їхнє примирення на подружньому ліжку, зізнання Афіни Одіссеєві у її схильності до хитрощів:

...Я між богами безсмертними славлюсь

Розумом гострим і хитрістю вдачі...

Одверто бурлескною виглядає «велика війна між богами», а по суті звичайна бійка, або сцена викриття Гефестом любовного побачення Афродіти й Ареса.

Зрозуміло, що в «Іліаді», поемі героїчній, комічних епізодів у людському суспільстві значно менше. Наприклад, коли «язикатого без міри» Терсіта Одіссей б'є своїм берлом «по плечах його і по спині», усі воїни сміються. Доволі натуралістичною постає комічна сцена падіння Еанта в багно під час змагань з Одіссеєм, що викликало регіт у присутніх. Часом комізм у Гомера межує з гротеском - згадаймо епізод перебування Одіссея у кіклопа Поліфема або зображення бійки цього ж героя з ненажерливим бродягою-боягузом Іром.

Отже, трагічне в поемах «Іліада» та «Одіссея» тісно переплітається з іншими естетичними категоріями - гумором, іронією, сатирою, створюючи неповторний гомерівський художній стиль. До того ж комічні сцени не знижують загального ставлення епічного поета до тієї дійсності, яку він зображує. Характерно, що трагедії людей, їхні горе і страждання, що сповнюють поеми, не вгамовують активність, постійну терплячість і непереборний оптимізм цих людей. «Багатостраждальний» Одіссей (а йому справді довелося багато страждати!) завжди залишається бадьорим, рішучим, упевненим у собі і ніколи не втрачає віри в життя, навіть у найважчі моменти своїх блукань.

Повтори й типові місця. В обох поемах Гомера налічується понад 9250 повторів (повторень) або типових місць (тобто розширених повторів). Вироблені до Гомера традицією пісенної народної творчості, вони визначають неодноразово повторюване, але те ж саме явище природи, якийсь перебіг подій чи дію самої людини. Так, схід сонця поет передає одним постійним рядком - «Щойно з досвітньої мли заясніла Еос розоперста». Герої в нього часто промовляють «крізь огорожу зубів». Уражений списом чи мечем воїн «тяжко гримнув об землю, і пітьма йому очі покрила». Чимось невдоволений герой відповідає, «глянувши спідлоба». Початок бенкету: «Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули».

Подібними короткими формулами Гомер уводить у свою оповідь репліку чи промову героя, що допомагає слухачеві відрізнити мову автора від прямої мови персонажа: «так він промовив», «так він сказав», «скрикнув тоді», «із словом звернувся», «мовивши так», «так він благав», «голосно крикнув», «крикнув з обуренням», «так відповів», «розмову почав», «він запитав» тощо. Усі ці формули-повтори попереджають як про початок, так і про закінчення прямої мови героя і продовження мови поета:

Так, ледве лишачи, вимовив Гектор шоломосяйний:

«Хто ти, з богів найдобріша...»

Відповідаючи, мовив йому Аполлон дальносяжний...

Поширені повтори, або типові місця, дають змогу слухачам відпочити. Були спроби тлумачити їх як ознаку примітивізму Гомера, але це не так. Аеди, які увібрали в себе народну мудрість і стали її виразниками, не могли не помітити, що, співаючи про все нові й нові події чи подвиги, вони врешті втомлювали слухачів, хоч якими б уважними ті були. Практичний досвід підказав співцям необхідність повторення кількох уже знайомих слухачам рядків про певні події, аби тимчасово відвернути активну увагу людей, які їх уже чули. Так, у різних піснях «Іліади» герої починають готуватися до бою. Роблять це Менелай, Агамемнон, Одіссей, Патрокл, Гектор, Ахілл та ін. Процес підготовки Гомер передає одними й тими самими словами, заміняючи лише ім'я героя:

Спершу наклав наголінники гарні собі на голінки,

Срібною пряжкою кожен до місця як слід прикріпивши.

Потім і лати міцні прудконогого внука Еака,

Зорями квітчані рясно, на груди свої надягнув він

І через плечі срібноцвяхований меч перевісив,

Кутий із міді, та щит величезний узяв і незламний.

А на могутнє чоло шолом він добрий насунув

З кінським хвостом, що над гребенем страшно вгорі розвівався.

Взяв ще два списи міцні, що немов приросли до долоні.

Подібні ж типові місця подибуємо в описах спорядження корабля, бойової колісниці, численних бенкетів на землі чи Олімпі тощо.

Зародження наукової фантастики? Майже в усіх книгах чи дослідженнях про Гомера відсутні згадки про епізоди, що не можуть не викликати здивування нашого сучасника. Усі вчені обминали їх, вважаючи звичайним казковим елементом, як-от Скілла, Харібда чи якісь інші фантастичні створіння.

Йдеться, зокрема, про сцену відвідання богинею Фетідою, матір'ю Ахілла, оселі бога-коваля Гефеста. Фетіда прийшла до нього просити виготовити для її сина нове бойове спорядження, оскільки попереднє після загибелі Патрокла потрапило до рук Гектора. Почувши про прихід шановної гості, Гефест квапливо облишає роботу:

Біля ковальського міха, спітнілий увесь, метушився

Він, поспішаючи двадцять триніжників мідних скінчити,

Щоб біля стін поставить в спорядженій добре кімнаті.

Ще й золоте коліщатко до кожної ніжки пристроїв,

Щоб на зібрання безсмертних самі вони легко в'їжджали

І поверталися потім у дім, що очі вбирає.

Із майстерні Гефестові допомагають вийти і дійти до зручного крісла у вітальні такі ж незвичайні, як і триніжники, витвори:

...Поруч із ним поспішали,

Наче дівчата живі, дві служниці, із золота куті.

Мали і розум у грудях вони, і мову, і силу,

І від безсмертних богів усякої праці навчались.

І, нарешті, після бесіди з Фетідою Гефест повертається до своєї кузні, щоб продовжити перервану роботу. Перед цим він дає команду міхам почати працювати, але дотримуватися різного режиму:

Зразу ж міхи скерував на вогонь і звелів працювати.

Всі вони разом - аж двадцять було їх - задихали в горна.

Різноманітним диханням, щоб сильно вогонь роздувало,

Й допомагали то швидше кувати, а то повільніше.

Як того волив Гефест, щоб виконать працю найкраще.

В іншому випадку щось подібне вже трапляється у міфі: за наказом Зевса Гефест зліпив жінку Пандору, в яку потім боги вдихнули життя. У поемі Гомера «золоті служниці» не живі створіння, хоч і виконують цілком людську роботу. За сучасними поняттями це досконалі роботи-автомати, що мають і штучний розум, і фізичну силу, і мовний апарат. Про інші роботи-машини - самопересувні триніжники і міхи-автомати із заданим режимом праці - у міфах нічого не згадується.

Або ще один дивний приклад. В «Одіссеї» також розповідається про «розумні» машини. Це кораблі феаків, що не потребують втручання з боку людей і пливуть туди, куди їх спрямовує людська думка. Так може діяти лише найсучасніша досконала комп'ютерна система. Алкіной тільки просить героя назвати своє ім'я і назву рідної землі, куди чудовий корабель його доставить:

Землю свою ти назви, і місто, й народ, щоб свідомо

Шлях спрямувати могли кораблі, які плинуть з тобою.

На феакійських-бо суднах у нас не буває стерничих,

Навіть немає стерна, як на інших то суднах буває, -

Наміри й мислі людей вони-бо й самі розуміють,

Знають усякого люду міста і поля плодоносні,

Швидше від інших усіх безодню морську пропливають,

Млою й туманом густим оповиті. І не бояться

Шкоди якої зазнати чи й зовсім загинути в морі.

Звідки ж ідея подібної автоматичної робототехніки могла з'явитись у Гомера? Мабуть, про це ніколи не дізнатися. Проте самий факт постановки такої проблеми, що буде вирішена лише в далекому для Гомера майбутньому, просто вражає. І дає право зробити висновок, що елементи літературного жанру наукової фантастики з'явилися не в нові часи, а в ранній античності. Це був ще один здобуток талановитого грецького народу.

Поеми Гомера як історичне джерело. «Іліада» та «Одіссея» побудовані на міфі про Троянську війну, але самий міф має історичну основу. Троя, що знаходилася на малоазійському узбережжі біля входу в протоку Геллеспонт (сучасні Дарданелли), існувала вже з III тисячоліття до н. є. її неодноразово руйнували і спалювали. У кінці XIII ст. до н. є. ахейські племена знову захопили і зруйнували місто. Відомості саме про цю війну і зберегла народна пам'ять, але вже в міфологізованій формі. Тому історичні події та особи тісно переплітаються з міфологічними уявленнями і сюжетами стародавніх греків. На їх основі виникають численні варіанти опису подій Троянської війни, один з яких врешті був закріплений гомерівськими поемами.

Розповідаючи про події цієї війни, Гомер не міг відтворити історичні обставини і реалії тих часів. Писемності ще не було, отже не існувало і якихось документів, що зафіксували б минулі події. Тому за браком даних поет оповідає не про минувшину XIII ст. до н. є., а про свій час, свою епоху. Подібне хронологічне зміщення дає йому можливість із надзвичайною докладністю і правдивістю розкрити всю суперечливість і складність подій та змін, що відбувалися в родовому суспільстві. А разом узяті поеми являють собою справжню грандіозну «енциклопедію давнини», з якої можна дізнатися не тільки про рівень матеріальної культури [91] гомерівського суспільства, але й про його соціальне й духовне життя. Пізніші археологічні розкопки повністю підтвердили цілковиту правдивість Гомера. Адже як справжній художник-реаліст він намагався якнайточніше відобразити свою дійсність. І якщо уважно прочитати поеми, вони розкриють дуже багато цікавих і різних відомостей про його час.

Зокрема, крито-мікенська культура, що досягла свого вищого технічного рівня у середині II тисячоліття до н. є., дістала відображення у творах Гомера. Він згадує «стоградний» і «плодоносний Крит», буйні набіги критян-мореходців на інші країни, критського володаря Міноса, «златобагаті» Мікени. Ряд речей крито-мікенської культури, зокрема пряжка і шолом Одіссея із зубами вепра, величезні щити Гектора й Еанта, згадуваний уже келих Нестора описані поетом з дивовижною точністю.

Аналіз тексту поем показує, що з'явилися вони в період інтенсивної кризи первіснородового суспільства. Риси родового устрою виразно вимальовуються на прикладі родини троянського царя Пріама, який мешкає разом зі своїми п'ятдесятьма синами в спільному палаці. Дуже часто Гомер згадує племена, роди і фратрії (тобто родові об'єднання), навіть війська шикуються за цим принципом. Так, старий Нестор радить цареві:

По племенах і родах поділи, Агамемноне, воїв,

Родові рід, а племені плем'я нехай помагає.

Тільки-но зробиш ти так, і тобі покоряться ахеї.

Але гомерівські часи - це нова сторінка історії родового суспільства, у ньому вже з'являється приватна власність, зростає особиста ініціатива окремої людини. Вже розпочався процес відчуження общинних земель у приватну власність окремих землеробів:

Так наче двоє мужів, зустрівшись на нивах суміжних,

З мірою кожен в руці, про межу сперечаються спільну,

Про щонайменший окраєць, щоб поля однаково мати...

Розклад родового суспільства виявляється і в тому, що в ньому вже формуються соціальні стани. Зокрема, Гомер часто говорить про родову аристократію, про її багатства і постійну похвальбу ними, безперервні бенкетування і нехтування господарськими справами.

Родова община майже не торгувала, бо торгівля перебувала тоді в зародковому стані. Але вже з'явилося рабовласництво, продаж рабів. Свою сумну історію розповідає свинопас Евмей, якого купив батько Одіссея Лаерт. У свою чергу, сам Евмей без дозволу господарів придбав для послуг хлопчика-раба. Одіссей розповідає, як один фінікієць ледве не продав його в рабство, тощо.

І все ж, як свідчить Гомер, однією з основних форм обміну товарами були численні й великі подарунки, які робилися господарями гостям і гостями - господарям. Ці дари були первісною вигідною і примітивною формою торгівлі. Так, Менелай наділяє подарунками Телемаха, цар Алкіной - Одіссея, Агамемнон для замирення з Ахіллом надсилає величезні дари і повертає Брізеїду тощо. Часом обмін уже нагадує торгівлю, як-от коли вино обмінюють на різні товари і навіть на рабів. В одному з епізодів Гомер розповідає про прибуття фінікійського корабля, купці якого цілий рік продавали свої товари, купували грецькі й звозили їх на своє судно:

Двом Атрея синам, Агамемнону та Менелаю,

Тисячу мірок вина послав Ясонід у дарунок.

Там же черпали вино собі довговолосі ахеї,

Хто обмінявши на мідь, а хто за блискуче залізо,

Хто за шкуру волячу, а хто і за цілу корову, Хто за невільника навіть...

З початком торговельних відносин розвивається і ремесло, що досягає досить високого рівня. Гончарі, теслярі, ковалі, ткачі, майстри з обробки золота й срібла, лікарі, співці, провісники з'являються у багатьох піснях обох поем. А з ними - переселенці, наймити, жебраки на кшталт Іра, з якого знущаються женихи. Неодноразово Гомер показує безправність цього нижчого стану населення, і його симпатії на боці злидарів, а не знаті.

Однією з характерних ознак розкладу родового устрою стала поява в ньому рабства. Згідно з докладними описами Гомера, рабство за його часів перебувало ще в зародковій стадії і мало патріархальний характер. Здебільшого рабами були пастухи і домашні слуги, окремі серед них користувалися привілеями. Годувальниця Одіссея Евріклея власне стає членом родини, управителькою і дає поради Пенелопі. Свинопас-раб Евмей навіть господарює самостійно, за відсутності Одіссея будує дім, нові приміщення для свиней, огороджує подвір'я і поводить себе вільним господарем. Він стає другом і наставником героя, і той сприймає поведінку Евмея як щось цілком зрозуміле і нормальне. Тобто рабство перебуває на тому щаблі розвитку, коли господар ще бачить у рабові людину, може сісти з ним обідати за один стіл, разом із ним виконувати якусь важку фізичну працю. Значно пізніше, вже з установленням рабовласництва, стануться зміни у його психіці: раб перетвориться лише на «знаряддя праці, що розмовляє», йому випадуть на долю найважчі роботи (у срібних копальнях греків працювали виключно раби) і повне безправ'я. Щоправда, і в часи Гомера рабовласник міг суворо розправлятися зі своїми рабами - достатньо пригадати нелюдську розправу Одіссея зі слугою Мелантієм і дванадцятьма служницями, що стали коханками женихів, зрадивши родину свого господаря. З такою ж жорстокістю Ахілл убиває усіх безневинних, захоплених ним у полон родичів Андромахи. Проте різкого розмежування між працею раба і господаря не було. Всі працювали, і ніхто не соромився фізичної праці. Навіть Одіссеїв батько, старенький Лаерт, живучи в «добре збудованому домі» з прибудовами, «де спочивають челядники, їжу їдять і ночують», постійно працював у своєму саду, «пильнував його, трудячись в ньому старанно» («Од.», XXIV, 207). Цікаво, що Гомер уже розумів як позитивні, так і негативні сторони рабства. Рабство було для нього своєрідним мірилом багатства, не випадково Одіссей, змінений Афіною на жебрака, відповідає Антіною:

В мене й челядників* досить було, і усього багато,

З чим у нас добре живеться і за що нас звуть багачами.

Але поет вважає працю рабів малопродуктивною. Що найдивніше, цю думку висловлює раб Евмей:

Челядь, яка над собою не чує хазяйської влади,

Зовсім не квапиться те, що належить їй, вчасно робити,

Тож половину від гідності Зевс одбира громовладний

У чоловіка, якому дні рабської долі прирік він.

З поем Гомера можна також дізнатися, що влада басилевса, тобто родового вождя, була вже обмежена: він не міг приймати самостійних рішень. Коли в таборі ахейців почалася моровиця, Ахілл скликає військову раду вождів (буле), яка примушує Агаме-мнона віддати Хрізещу батькові. Народні збори общини (агора), тобто весь народ, у період розквіту родового суспільства були найвищою владою. У гомерівські часи їх значення різко знижується, але й тоді царі розуміли силу народу, завжди намагалися заручитися його підтримкою і, як правило, не виступали проти його волі. В «Іліаді» є відомий епізод з Терсітом, який закликав воїнів посідати на кораблі й залишити Трою. Але цю думку декласованого аристократа, який не розумів вимог народу, ніхто не підтримав, і він став після ударів Одіссея для всіх посміховищем.

Отже, обидві поеми розгортають досить широку панораму гомерівського суспільства. Виходячи зі свідчень Гомера, можна зробити висновок, що воно було ще докласовим, а люди проживали в родоплемінних об'єднаннях, очолюваних родовою аристократією. Змальовані умови життя людей, зміни в структурі самого суспільства дають підстави стверджувати, що зображувана поетом епоха становила межу двох формацій - віджилої общинно-родової і рабовласницької, що тільки народжувалася. Звідси - переплетення архаїчних явищ і елементів, рис глибокої старовини, що сягає навіть крито-мікенських часів, з сучасністю самого поета і всім тим, що вже почало в ній з'являтись. Розповідаючи про прадавні події, Гомер намагається дати їх відбиток у вчинках і характерах героїв (сльози Ахілла, пропозиція Алкіноя Одіссею стати його зятем), поєднати з численними міфологічними мотивами. І поряд з цим - ознаки наступу нової доби з її прагматизмом, зростанням значущості окремої індивідуальності, зародженням торговельних відносин тощо. Символом, характерним виразником цих тенденцій стає Одіссей з його новим баченням світу, практицизмом і кмітливістю, вмінням досягати жаданої мети і пристосовуватися до нових обставин.

***

Мистецтво Гомера складне і незвичайне, як життя, яке він зображує. Він височить в античній літературі подібно до величної гірської вершини. І для того, щоб вичерпно пізнати її - ту рослинність, що вкриває її, тваринний світ, що населяє її, сховані у її надрах мінерали й викопні поклади, - цю вершину слід ретельно вивчати. Гомер вклав у свої поеми величезну ерудицію, енциклопедичні знання про свою епоху, глибокі й цінні спостереження, врешті весь колосальний талант художника. Тому, уважно читаючи його творіння, в них можна відкривати дедалі нові й нові дані, факти, свідчення та деталі, що складають величезну панораму гомерівської доби. А вплив Гомера на розвиток дальшої грецької літератури переоцінити взагалі неможливо.

Першою відчула на собі вплив гомерівських поем грецька трагедія, що запозичила в них зачин дії. Адже кожна трагедія розпочинається з якогось гостродраматичного моменту міфологічного сюжету, який негайно вводить читача в центр подій. У «Прометеї прикутому» Есхіла це покарання бога-титана, в «Антігоні» Софокла - розповідь Антігони про смерть двох братів і суворий закон Креонта, в «Медеї» Евріпіда - розмова між годувальницею і вихователем дітей Медеї про зраду Ясона тощо. Усі ці події чи діалоги відразу визначають граничне напруження і швидкий розвиток подальших драматичних подій.

Трагічний ореол навколо персонажа (в трагедії) часом створюється тими ж засобами, що і в гомерівських поемах. Наприклад, трагічність образу Ахілла посилює його знання про свою неминучу загибель у Троянській війні, драматизм образу Едіпа - наперед визначена страшна доля і марні зусилля втекти від неї. Прийом «пізнавання», чудово розроблений Гомером в «Одіссеї», пізніше стане улюбленим як для трагічних, так і для комедійних авторів.

Особливий вплив гомерівські поеми справили на римську літературу. Багато елементів з них використали у своїх епічних поемах Енній та Невій. Надзвичайно виразно це виявилося у творчості найвизначнішого римського поета Вергілія. Найбільша його поема «Енеїда» цілком спирається на твори Гомера і в дечому навіть копіює їх і повторює. Вергілій, який хотів стати «римським Гомером», запозичує для своєї поеми композицію «Іліади» та «Одіссеї» (перші шість пісень повторюють події «Одіссеї», шість наступних - «Іліади»), відповідно будує систему образів героїв, використовує майже всі художні засоби Гомера. Навіть у нові часи Гомера (інколи через більш відомого Вергілія) намагалися наслідувати багато поетів різних країн (Т. Тассо, П. Ронсар, Вольтер, Гете, Ф. Шіллер, М. Херасков, В. Третьяковській та ін.).

У період античності епізоди гомерівського епосу та їхні герої були широко відображені в мистецтві грецьких і римських художників і скульпторів. Базовий розпис здебільшого втілював гомерівські сюжети. У пізніші часи художники охоче використовували найдраматичніші епізоди поем для своїх полотен, зверталися до них і композитори.

Окремі гомерівські образи і мотиви втілилися у творчості українських письменників П. Куліша, І. Франко, М. Рильського, І. Білика, І. Немировича та ін. [96]

Перший український переклад «Іліади» був здійснений наприкінці XIX ст. і належав С. Руданському, «Одіссеї» - П. Ніщинському. Окремі пісні перекладали П. Куліш, Леся Українка, І. Франко, В. Самійленко, А. Білецький. Кращий повний переклад обох поем належить відомому перекладачеві Борисові Тену.

Греція догомерівської мікенської доби, згідно з «Іліадою»

Історичність поем Гомера[ред.ред. код]

В середині XIX століття в науці панувала думка, що «Іліада» та «Одіссея» — неісторичні твори. Однак археологічні розкопки Генріха Шлімана на пагорбі Гісарлик і в Мікенах довели, що це невірно. Пізніше дослідники відкрили хетські і єгипетські документи, в яких виявляються певні паралелі з подіями легендарної Троянської війни. Дешифрування в 1950-х роках Майклом Вентрісом складового мікенського письма (а саме лінійного письма Б[11]) дало багато інформації про життя в епоху, коли відбувалася дія «Іліади» та «Одіссеї». Хоча літературних фрагментів цією писемністю знайдено не було, Вентріс переконав у мовній спадкоємності між написами 13 століття до н. е. та поемами, приписуваними авторству Гомера[12]. Тим не менше, дані поем Гомера складним чином співвідносяться з наявними археологічними та документальними джерелами і не можуть використовуватися некритично: дані «усної теорії» свідчать про дуже великі викривлення, які повинні виникати з історичними даними в традиціях подібного роду.

«Іліада». Гомерівська «Іліада» побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про десятирічну війну між захисниками міста Трої (або Іліона) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю.

Події Троянського циклу міфів були добре відомі всім грекам, тому Гомер на них лише натякає у своїй поемі. Сама ж «Іліада» розповідає тільки про один епізод десятого року війни під Троєю, що тривав 53 дні - це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла. Власне, у перших рядках поеми вже закладений весь зміст поеми:

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу Псам і птахам...

Отже, головні події розвиваються у зв'язку з гнівом Ахілла. Що ж його викликало? Агамемнон захопив у полон і зробив своєю наложницею дочку жерця храму Аполлона Хрізещу. Ображений батько звернувся до Аполлона з проханням покарати ахейців, і той послав у військо «моровицю», тобто пошесть чуми. Греки почали гинути. Налякані вожді на своїй раді, щоб угамувати гнів грізного бога, примусили Агамемнона повернути дівчину її батькові Хрізу. Компенсуючи втрату коханки, він вирішив відібрати в Ахілла його бранку - Брізеїду. Роздратований такою несправедливістю, герой хотів вихопити меча і кинутися на царя, але з'явилася невидима для всіх богиня Афіна і наказала Ахіллові вкласти меча у піхви та здійснити свою помсту інакше - вийти з бою. Ахілл так і зробив. Він зачинився у своєму наметі і не виходив з нього, оплакуючи кохану.

Перед троянцями вже не поставала грізна фігура героя, який для них став символом невблаганної смерті. Сміливість і відвага повернулися до них, і вони раз по раз почали здобувати перемоги над греками, ледве їхні кораблі не поспалювали. Розгублений Агамемнон неодноразово виряджав до Ахілла послів, переконуючи його знову вийти на поле бою, але той незмінно відхиляв усі його прохання. За час відсутності цього уславленого героя у поемі на перший план виходять інші відважні вояки, як-от Одіссей, Діомед, Аякс, Менелай, Агамемнон, показуючи свою силу і хоробрість.

Гірко було дивитися другові Ахілла, юному Патроклу, на загибель своїх товаришів. Почав він умовляти Ахілла віддати йому своє бойове спорядження і зброю. Троянці побачать доспіхи Ахілла і подумають, що то він вийшов у бій, і відразу ж їхній наступальний запал зникне. Довго відмовляв Ахілл другові, боячись за його життя, але врешті поступився його мольбам. На своє нещастя, після безлічі здійснених подвигів Патрокл зустрічає троянського героя Гектора, який з допомогою Аполлона убиває його. Зі сльозами зустрів Ахілл звістку про загибель Патрокла. Забув він про свою образу і заприсягся помститися Гектарові. Кілька днів шукав його на полі бою, аж поки не зустрів. Даремно той намагався втекти, після відчайдушного двобою Ахілл з допомогою богів убиває Гектора.

Різким контрастом кривавим сценам боїв є епізод зворушливого прощання цього героя з дружиною Андромахою. Обоє знають, що Гектор має загинути від руки безжалісного Ахілла, але вдіяти нічого не можуть: Андромасі залишаються одні страждання, Гектару - виконання свого обов'язку захищати місто і гідно зустріти смерть.

Засмучений загибеллю сина, цар Пріам з допомогою Гермеса досягає намета Ахілла і вмовляє віддати тіло сина за великий викуп. Розчулений батьківськими сльозами, герой погоджується і встановлює перемир'я для поховання Гектора.

«Одіссея». У поемі викладені події після закінчення Троянської війни, зокрема повернення Одіссея до рідної Ітаки на десятий рік його блукань. Про долю інших героїв Гомер згадує лише побіжно, оскільки їм була присвячена окрема поема. «Одіссея» охоплює сорок днів.

На своїй раді боги вирішують дозволити Одіссеєві повернутися на батьківщину - острів Ітаку. Цілих сім років його затримує німфа острова Огігія Каліпсо, яка покохала героя і пообіцяла йому вічну молодість і безсмертя. Афіна після ради богів під виглядом друга Одіссея Ментора відвідала острів Ітаку і наказала синові Одіссея Телемаху виїхати на розшуки батька. Вона побачила, як женихи настирливо сватаються до вірної дружини Одіссея Пе-нелопи, пожирають його худобу і розкрадають майно.

За наказом Зевса Каліпсо відпускає Одіссея, і той на збудованому плоті рушає в путь. Але Посейдон переслідував героя, не міг він забути його вчинку - адже той осліпив його сина, кіклопа Поліфема. Бог морів надсилає страшну бурю і топить пліт. Довго носять хвилі Одіссея, але врешті викидають на берег острова, де мешкали гостинні феаки-мореплавці. Першою Одіссея бачить [49] царська дочка Навсікая, яка і показує героєві шлях до палацу царя Алкіноя. На честь троянського героя той влаштовує бенкет, на якому Одіссей розповідає про всі свої пригоди: побачення з богом вітрів Еолом, зустріч з лихими лістригонами, які знищують одинадцять кораблів, річне перебування на острові Ея у чаклунки Кірки; подорож до похмурого царства Аїда, пророкування там фіванця Тіресія і розмова з тінню матері; врятування від підступних сирен і жахливих Скілли і Харібди, довге перебування у німфи Каліпсо.

Обласканий Алкіноєм, Одіссей урешті прибуває до берега рідної Ітаки. Афіна допомагає герою - розповідає про безчинства, що коять у домі Одіссея женихи, і перетворює героя, щоб урятувати від їхньої помсти, на дряхлого старця. Одіссей прямує до свого раба, свинопаса Евмея. До нього ж приходить і син Одіссея Телемах. Одіссей відкриває себе сину, і вони обмірковують план розправи з женихами.

У своєму домі Одіссею доводиться терпіти образи від знахабнілих юнаків. Пенелопа, дізнавшись про чужинця-мандрівника, запрошує його до себе, щоб розпитати - можливо, той щось знає про долю її чоловіка. Шануючи правила гостинності, вона наказує старій рабині Евріклеї, годувальниці Одіссея, обмити йому ноги, і та по шрамові на коліні пізнає свого господаря та він велить їй мовчати і не відкривати таємницю свого прибуття.

А женихи вимагають від Пенелопи обрати когось із них у чоловіки Вона пропонує їм останнє випробування - натягнути лук Одіссея і випустити з нього стрілу. Всі виявляються неспроможними зробити це, лише сам герой, незважаючи на образи і протести женихів, натягає тятиву і пускає стрілу через дванадцять кілець. А після цього з допомогою Телемаха і вірних слуг - свинопаса Евмея і пастуха Філотія - розправляється з женихами, карає служниць, які зрадили його домівку. Пенелопа, ще не вірячи своєму щастю і боячись обману, перевіряє чоловіка таємницею, відомою лише їм.

Звістка про смерть багатьох юнаків розноситься по Ітаці. Розлючені родичі приходять до оселі Одіссея, щоб помститися на ньому. Проте на Олімпі дальша доля героя вже вирішена, і являється Афіна, яка виголошує рішення Зевса, - між Одіссеєм і родинами вбитих повинен бути встановлений вічний мир.

Гомер і традиція. Традиції епічної поезії стародавніх греків утвердилися задовго до Гомера. Вони закріплюють властиві епосу [51] певні художні й стилістичні прийоми, які Гомер широко використовує. Але, відбиваючи ідеологію общинно-родового устрою, він уже сприймає усе те нове, що з'являється в суспільстві у зв'язку з розкладом цього устрою, появою нових соціальних відносин. Тому епічний митець відображає і складність відносин окремих осіб у суспільстві, і політичні пристрасті, що починають потрясати суспільство. Це вже не нечулий аед, який лише спостерігає і з об'єктивною байдужістю фіксує чи констатує події, не висловлюючи свого ставлення до них і не коментуючи їх.

Зовні складається враження, що людські хвилювання і турботи чужі й Гомеру, поет ніби розчиняється у грандіозних подіях і величних учинках могутніх героїв. Проте це враження оманливе, а спокій автора виявляється тільки удаваним. Уже навіть на початку XX ст. окремі вчені, як і раніше, бачили в Гомері примітивного літописця казкових подій з дитячим сприйняттям навколишнього світу. Проте докладний і об'єктивний аналіз його творів свідчить, що ця проблема неоднозначна і набагато складніша. Віяння нового часу, початок кризи олімпійської релігії приводять до змін у ставленні поета до традиційних уявлень чи то в соціальній, чи моральній, чи релігійній сферах. Гомер часто втрачає епічний спокій і вустами своїх героїв висловлює ставлення до зображуваних подій, учинків богів та героїв. Він критично підходить до політики родової аристократії, позиції олімпійців. Гомера називають співцем героїки, але разом із тим у його поемах трапляється багато епізодів, де звучать антивоєнні мотиви, засуджуються війни, яким протиставляється мирне життя, прославляються мирні професії людей. Узявши все краще, що було вироблено до нього народними співцями, Гомер і в їхні засоби вніс багато свого, збагатив їх тонкощами неповторної майстерності.

Вплив на пізнішу літературу[ред.ред. код]

Практично в усі періоди європейської літератури «Іліада» та «Одіссея» розглядалися як вершина епічної поезії. З цим погоджувалися і критики, і поети. За зразок першої половини «Енеїди» Вергілій взяв «Одіссею», а другої половини — «Іліаду». Тому письменники, що жили після Вергілія, і були мало знайомі з Гомером, самі того не усвідомлюючи, сприймали давньогрецького поета за посередництвом Вергілія. Горацій ставить Гомера вище всіх інших епічних авторів. У своєму надзвичайно впливовому творі «Мистецтво поезії» він звеличує майстерність Гомера у викладі, побудові сюжету й образів героїв. Саме Горацій, відштовхуючись від «Одіссеї», пустив у загальний обіг принцип, що епос варто починати посередині дії. Навіть у ті часи, коли грецька мова була на Заході практично невідомою, Гомера продовжували шанувати (див. Данте Аліґ'єрі).

Епічні автори доби Відродження і пізніших періодів європейської літератури діяли, оглядаючись на Гомера. У порівняно недавні часи, особливо у зв'язку з пошаною романтиків до грецької культури на початку XIX століття, багато ліриків і прозаїків надихалися поемами Гомера і черпали з них матеріал для творчості. Настільки різні і по техніці, і стосовно традиції автори, як Альфред Теннісон і Джеймс Джойс, написали на тему «Одіссеї» свої твори. Однак у період з XVI по XVIII століття більший інтерес виклика́ла політична по темі «Іліада», що знайшло відображення у Вільяма Шекспіра й Жана Расіна. Серед античних авторів, що випробували на собі вплив Гомера, можна назвати Піндара, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Квінта Еннія, Овідія, Плутарха, серед пізніших Педро Кальдерона, Джона Драйдена, Джамбаттіста Віко, Йоганна Вольфганга Ґете, Джованні Пасколі і Жана Жироду. Цей вплив існує і понині. Новогрецький поет Н. Казандзакіс склав до «Одіссеї» величезне продовження на 33 333 рядки. Практично щороку з'являються значні твори в руслі неогомерівської традиції.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Online Etymology Dictionary: Homer — name of the supposed author of the «Iliad» and the "Odyssey, " from L. Homerus, from Gk. Homeros. The name first occurs in a fragment of Hesiod. It is identical to Gk. homeros «hostage.»
  2. Silk, Michael (1987). Homer: The Iliad. Cambridge: Cambridge University Press. с. 5. ISBN 0521832330. 
  3. Лукіан, Verae Historiae 2.20, процитовано за: Barbara Graziosi‚Inventing Homer: The Early Reception of Epic, Cambridge University Press, 2002, — С. 127.
  4. Авл Геллій. 3, 11
  5. а б Гомер // Любкер Ф. Реальный словарь классических древностей
  6. Barry B. Powell, ‘Did Homer sing at Lefkandi?’, Electronic Antiquity, July 1993, Vol. 1, No. 2.
  7. Праці Вільгіельма Дерпфельда «Troja und Ilion» та «Alt-Ithaka: Ein Beitrag zur Homer-Frage, Studien und Ausgrabungen aus der insel Leukas-Ithaka»
  8. Діодор Сицилійський. Історична бібліотека. Книга I, глава VI.
  9. Kirk, G.S. (1965). Homer and the Epic: A Shortened Version of the Songs of Homer. London: Cambridge University Press. с. 190. ISBN 0521093562. 
  10. Homêreôn — назва одного з місяців давньогрецького календаря на острові Іос. Процитовано за: H.G. Liddell, R. Scott, A Greek-English Lexicon, rev. ed. Sir Henry Stuart-Jones, Clarendon Press, Oxford, 1968
  11. Лінійне письмо Б не варто плутати із Лінійним письмом А, яке переважно розшифроване, однак власне мінойська мова залишається незрозумілою.
  12. Milman Parry, Adam Parry. The Making of Homeric Verse: The Collected Papers of Milman Parry, Oxford University Press, Oxford 1987, 483 с. ISBN 978-0-19-520560-2

http://www.cnw.mk.ua/pushkin/rus/gomer.htm

Посилання[ред.ред. код]

Переклади українською

Література[ред.ред. код]

Пащенко В.І, Пащенко Н.І "Антична література" підручн. для ВНЗ Київ-Либідь-2010-580стр.

Дослідження