Іліада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іліада
Helene Paris Louvre K6.jpg
Єлена та Паріс, червонофігурний кратер, анонімний Вазописець із Стокгольма 1999
Оригінал Ἰλιάς
Жанр Q5185279, епос / кіклічна поема
Автор Гомер / приписується Гомеру
Мова давньогрецька мова
Написаний 8 ст. до н.е.

Іліа́да (дав.-гр. Ἰλιάς, МФА: [iːliás]) — кіклічна поема, що налічує 24 пісні, які складаються з 15693 віршів, і приписується Гомеру, найдавніша зі збережених пам'яток грецької літератури. «Іліада» є переробкою і об'єднанням численних сказань Стародавньої Греції про подвиги давніх героїв.

Разом з «Одіссеєю» є номером 8 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік[1].

Дія віднесена до десятого року облоги Трої (Іліону) об'єднаним ополченням грецьких вождів. Сказання про попередні події (викрадення Олени Парісом, виступ греків (ахейців) під верховним начальством Агамемнона), постаті головних вождів (Агамемнон, Менелай, Ахілл, Одісей, Нестор, Діомед, Аякс, Ідоменей та ін., троянський цар Пріам, його сини Гектор, Паріс і т. д.), так само як і результат війни (загибель Трої), передбачаються в Іліаді відомими. Іліада охоплює лише незначний проміжок часу, епізод з історії облоги Трої.

Текст «Іліади» зберігся у редакції олександрійських філологів, які розділили поему на 24 пісні у 3 ст.до н. е.: кількість пісень в «Іліаді» була пов'язана з кількістю літер у давньогрецькому алфавіті: і тих, і тих було по 24. Епічні оповіді, оброблені в «Іліаді», мають за собою довгу історію. Розкопки Шлімана в Трої виявили культуру, яка відповідає описам «Іліади» і відноситься до кінця 2 тисячоліття до н. е. Дешифровані хетські написи також свідчать про існування могутньої ахейської держави в 13 столітті і навіть містять низку імен, до сих пір відомих лише з давньогрецького епосу.

В «Іліаді» зображуються соціальні відносини «гомерівського періоду», проте в ній збереглися також і рудименти мікенської доби. Наприклад, більшість персонажів «Іліади» являють собою давніх, а іноді ще догрецьких богів, видозмінених у процесі схрещення місцевих культів із релігією Зевса — бога нових завойовників. За Узенером, в самому циклі сказань про взяття Трої («Священного Іліону») і наступному поверненні грецьких воїнів можна побачити відлуння прадавніх міфів. Мотиви, що мають базисне значення у побудові сюжету «Іліади» теж запозичені з інших сказань: «гнів Ахілла» — з епосу про гніві Мелеагра, а мотив розколу між Зевсом та Герою — з циклу міфів про Геракла.

Головні персонажі[ред.ред. код]

Тріумфатор Ахілл тягне за колісницею тіло переможеного Гектора

Більшість персонажів «Іліади» каталогізовані, так друга частина Книги 2 майже повністю укладена як перелік кораблів, із зазначенням не тільки командувачів, але й рядових військових.

Ахейці

Чоловіки Трої

Втеча Енея з Трої: він несе свого старого батька Анхіса, Федеріко Бароччі

Жінки Трої

Олімпійські боги

У поемі боги Олімпу втручаються у перебіг подій, маніпулюють героями. Усі вони, крім Зевса, самі беруть безпосередню участь у бою.

Історична основа[ред.ред. код]

Протягом тривалого часу вважалося, що Троянська війна і сама Троя — це вигадка. Цьому зокрема сприяло й те, що в Іліаді й Одіссеї наявні два світи — реальний та ірреальний: світ людей і світ богів. Лише завдяки розкопкам Генріха Шлімана було доведено, що Троя існувала. Після цього безліч дослідників почали досліджувати, що в «Іліаді» правда, а що — вигадка. Значного успіху в цьому вдалося досягти завдяки Майклу Вентрісу, який разом з Джоном Чедвіком дешифрував лінійне письмо Б.

Виділяють 9 основних археологічних шарів Трої. Зруйнування Трої, описане в «Іліаді» відбулися, на думку сучасних дослідників, приблизно 1260 року до н. е., ахейцями (тобто представниками Крито-мікенської цивілізації) і відноситься до періоду Трої-VII. Загалом Троянська війна не є унікальним явищем, це частина загальної катастрофи бронзової доби, щодо причин якої є різні теорії. На той час Троя контролювала шлях з Причорномор'я в Середземномор'я, і тому не випадково стала мішенню. Згідно з сучасними дослідженнями Троя була зруйнована не одноразово, і один або низка військових походів (можливо найбільший чи найуспішніший), який закінчився спаленням Трої, і ліг в основу героїчних оповідань, які міфологізувалися, взаємоперепліталися і зрештою стали основою для написання «Іліади».

Сюжет[ред.ред. код]

Перші рядки Іліади

Гомерівська Іліада побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про десятирічну війну між захисниками міста Трої (або Іліона) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю. Події Троянського циклу міфів добре відомі всім грекам, тому Гомер на них лише натякає у своїй поемі. Сама ж "Іліада" розповідає тільки про один епізод десятого року війни під Троєю, що тривав 53 дні - це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла.

Сюжет започатковується на тому, що греки під верховним командуванням Агамемнона десятий рік поспіль тримають Трою в облозі після того, як була викрадена Єлена, дружина спартанського царя Менелая, троянським царевичем Парісом, сином царя Пріама. Під час розорення сусідніх областей була захоплена в полон дочка Хріса, жерця бога Аполлона, і віддана на відкуп Агамемнону.

Поема відкривається зверненням до Музи та викладом теми: нею є гнів Ахілла і власне жахливі наслідки цього гніву, що сталися з волі Зевса. Сама дія «Іліади» починається з приходу в ахейський (тобто грецький) табір Хріса, який пропонує викуп за дочку. Після грубої відмови Агамемнона Аполлон насилає на греків морову виразку. За ініціативою Ахілла, найхоробрішого з ахейських воїнів, скликаються збори, на яких оракул Калхант пояснює причину божественного гніву. Агамемнон погоджується відпустити полонянку за умови, що втрата буде йому відшкодована, і вимагає у відповідь на різкі докори Ахілла полонянку останнього — Брісеїду. Через це Ахілл відмовляється брати подальшу участь у боях. Спроба старого пілосського царя Нестора примирити розсварені сторони залишається безрезультатною. Збори перервано. Ахілл в гніві повертається у свій стан, де залишається в бездіяльності, Агамемнон повертає свою полонянку і відбирає у Ахілла Брісеїду. Мати Ахілла, морська богиня Фетіда, отримує від Зевса обіцянку, що ахейці будуть терпіти поразки до тих пір, допоки не відшкодують образу, завдану її синові.

Ця обіцянка викликає на Олімпі сварку між Зевсом та його дружиною Герою, покровителькою та заступницею ахейців (Книга 1). Зевс навіває Агамемнону неправдивий сон, в якому віщує перемогу над троянцями, і Агамемнон скликає збори всіх ахейців. Не будучи цілком впевнений у настрої війська, він вчиняє випробування: пропонує припинити війну і повернутися додому. Воїни негайно кидаються до кораблів, і лише Одіссей, важко переборюючи хвилювання, жорстоко побивши при цьому Терсіта, який завжди «ображав царів». Ахейці вишиковуються до бою, за цим слідує довгий перелік кораблів, племен та вождів грецького війська. Троянці, зі свого боку, виходять із міста під проводом свого хороброго Гектора, сина Пріама. За цим епізодом також слідує короткий перелік сил троянців та їхніх союзників (Книга 2).

Перед початком бою Паріс скликає найхоробріших ахейців на єдиноборство. Менелай кидається йому назустріч, і Паріс із страхом відступає перед ображеним чоловіком Єлени. Лише закиди Гектора змушують його повернутися назад. Умови єдиноборства були такими: Єлена залишиться за переможцем. Під час приготувань до двобою Єлена показує Пріаму зі Схейської вежі головних ахейських полководців — Агамемнона, Одіссея, Аякса, Ідоменея (сцена «Огляду зі стіни»). У єдиноборстві Менелай вже майже стає переможцем, але богиня Афродіта викрадає Паріса з поля бою і переносить в його чертог, туди ж вона приводить обурену Олену та змушує її підкоритися бажанням Паріса. Ахейці ж вважають Менелая переможцем і вимагають видачі Олени (Книга 3). Боги, ворожі Трої, незадоволені можливістю мирного завершення, і за намовою Афіни союзник троянців Пандар випускає у Менелая стрілу. Перемир'я таким чином було порушено, однак це створює у ахейців нову впевненість у кінцевій перемозі. Агамемнон обходить військо, підбадьорюючи воїнів перед новим боєм. Бій починається (Книга 4).

Іліада, Книга 7, манускрипт 5-6 століття

Особливою відвагою відрізняється ахейський воїн Діомед, якому допомагає Афіна: він вбиває Пандара та ранить богів-покровителів троянців Афродіту та Аресу (Книга 5). Троянці готові вже відступати, оракул Гелен, брат Гектора, спонукає його влаштувати ходу троянських жінок до храму Афіни із благанням про спасіння. Опис ходи і любовно оброблені сцени братання Діомеда із троянським союзником Главком і прощання Гектора з дружиною Андромахою та сином Астіанактом — основні події Книги 6. Повернувшись на поле, Гектор вступає у двобій із Аяксом, який завершується нічим через настання ночі. Ахейці оточують свої кораблі муром та ровом (Книга 7). На другий день бою Зевс забороняє богам брати участь у війні. Троянці під проводом Гектора змушують ахейців відступити до кораблів. Спроба Гери та Афіни допомогти ахейцям викликає жорстокий гнів Зевса (Книга 8).

Вночі, за порадою мудрого Нестора, Агамемнон споряджає посольство до Ахілла, обіцяючи повернення Брісеїди, багаті дари, навіть руку своєї дочки, якщо той погодиться знову взяти участь у війні. Ахілл, що проводить час у грі на лірі, доброзичливо приймає послів, але ні майстерна красномовність Одіссея, ні сильна, щира та простомовна промова Аякса, ні розповідь старого наставника Ахілла Фенікса про аналогічну подію миніщини — гніві царя Мелеагра — не можуть змусити Ахілла змінити свого рішення (Книга 9). Діомед та Одіссей відправляються у нічну експедицію у троянський табір, дорогою захоплюють троянського вивідача Долона і вчиняють страшну різанину у таборі щойно прибулого союзника Трої фракійця Реса (Книга 10).

Триває третій день бою. Зевс посилає Ворожнечу, яка спонукає ахейців до бою. Блискучі подвиги Агамемнона, Діомеда, Одіссея не можуть зупинити наступу троянців, усі ці герої вже поранені. Навіть Ахілл втрачає спокій і посилає свого улюбленого друга Патрокла до Нестора. Старець просить Патрокла або переконати Ахілла вступити у бій, або надягти обладунки Ахілла, щоб принаймні налякати ворогів (Книга 11). Троянці продовжують наступ і вриваються за споруджений ахейцями мур (Книга 12). Зевс, вбачаючи поразку ахейців, ховає погляд від битви. Цим користується Посейдон, щоб надихнути ахейців. Воїн Ідоменей і обидва Аякси намагаються відбити натиск троянців (сцена «Битви біля кораблів», Книга 13).

Гера, отримавши від Афродіти пояс із любовними чарами, присипляє Зевса у своїх обіймах, тоді успіх переходить на бік ахейців («Омана Зевса», Книга 14). Прокинувшись, розгніваний Зевс змушує богів припинити будь-які спроби допомоги ахейцям, перевага знову переходить на бік троянців. Гектор руйнує мур, засипає рів і готується вже запалити кораблі, обороняється тільки Аякс (Книга 15). Несподівано Ахілл погоджується, щоб Патрокл одягнув його лати, але лише для того, щоб відігнати троянців від кораблів. Побачивши зброю Ахілла, налякані троянці відступають. Патрокл, порушуючи наказ Ахілла, жене їх далі до самих стін Трої, поранивши при цьому троянського воїна Сарпедона, сина Зевса, але беззбройний Аполлоном Патрокл гине від руки Гектора (Книга 16).

Навколо тіла Патрокла розгортається запеклий бій, в якому особливо відзначається Менелай. Але Гектор уже заволодів зброєю. Про перебіг подій посилають повідомити Ахілла (Книга 17). Ахілл впадає у розпач. Мати його, Фетіда, виходить з моря і обіцяє отримати від бога Гефеста нову зброю. Поки що Ахілл виходить неозброєним і одним лише голосом своїм відганяє троянців від тіла Патрокла. Настає ніч, Гефест виготовляє зброю для Ахілла (детально наводиться опис зображеного на щиті Ахілла, Книга 18). Ахілл і Агамемнон примирюються, Брісеїда повернена. Вона із Ахіллом оплакує тіло хороброго Патрокла. Ахілл кидається у бій, причому один з його коней віщує йому близьку смерть (Книга 19).

Зевс дозволяє богам вступити в бій, відбувається грізна сутечка за участю богів. Ахілл покриває поле тілами ворогів, але не зустрічає ще Гектора, йому зустрівся Еней, якому судилося царювати над троянцями. Посейдон рятує Енея від Ахілла (Книга 20). Водний потік Ксапер, загачений трупами, марно переконує Ахілла послабити наступ та навіть обрушуються на нього своїми хвилями. Ахілла рятує Гефест, запаливши потік (Книга 21). Зрештою троянці тікають у місто. На полі бою залишається один Гектор, який бажає, незважаючи на переконання близьких, воювати із супротивником, але з наближенням Ахілла його охоплює страх, і він тікає. Зевс зважує на терезах жеребки Ахілла і Гектора — жереб Гектора падає, заступник Аполлон залишає його. За підступно намовою Афіни Гектор, нарешті, приймає бій з Ахіллом і в цьому бою гине. Плач батька Пріама, матері Гекуби та дружини Андромахи про Гектора завершують Книгу 22. Душа Патрокла являється Ахіллу і вимагає якнайшвидшого поховання. Похорон та опис змагань, влаштованих Ахіллом на знак вшанування пам'яті героя змальовані у Книзі 23. Ахілл щоденно прив'язує тіло Гектора до колісниці і волоче навколо могили Патрокла. Одного разу вночі до нього з волі Зевса приходить Пріам із викупом і благає повернути тіло сина для поховання, Ахілл погоджується. Плачем за Гектором та його похованням завершується остання Книга 24.

Дослідження «Іліади»[ред.ред. код]

«Іліада» складається з низки епізодів, які послідовно розгортаються у часі і часто мають цілком самостійний і закінчений характер. Ф. Зелинським був запропонований «закон хронологічної несумісності»: дії, що відбуваються по суті фабули одночасно в декількох планах, викладаються як послідовні. Цілісність поеми досягається підпорядкуванням матеріалу двом ключовим моментам. По-перше, це гнів Ахілла, який дає можливість, зберігаючи Ахілла головним героєм, висунути ряд інших фігур на передній план, що діють за його відсутності. По-друге, рішення Зевса мотивує неуспіх грецьких полководців та урізноманітнює боротьбу введенням нового плану дії: сцен богів на Олімпі. Однак далеко не весь матеріал поеми можна окреслити цими рамками. Рішення Зевса, прийняте в Книзі 1-ій було забуте аж до подій Книги 8. Окремі епізоди «Іліади» самі по собі слабо пов'язані, і зчеплення їх потребує мотивування божественним втручанням. У сюжетній побудові спостерігається низка протиріч. Так, низка епізодів «Іліади» лише штучно пов'язані із Троєю. Патроклія та деякі з наступних діянь Ахілла спочатку відбувались не у Трої, а у Фракії. Сцена «огляду зі стін» була локалізована на Пелопоннесі і відноситься до викрадення Олени Тесеєм, а не Парісом.

Стара «пісенна» теорія (книги «Іліади» також називали піснями) Лахмана та ін. (Гомерівське питання) пояснює композиційну своєрідність «Іліади» механічним зчепленням самостійних пісень, з'єднаних згодом деяким редактором в єдине ціле, в наш час[Коли?] відкинута в силу того, що єдність «Іліади» припускає поетичний задум автора і тому, що окремі епізоди «Іліади» аж ніяк не є «піснями». «Іліада» відноситься до тієї стадії розвитку епічної поезії, коли стиснений «пісенний» стиль вже поступався місцем стилю великих поем. Завершеність окремих епізодів викликана необхідністю виконувати твір частинами, а деякі нестикування у побудові «Іліади» пояснюються неповним пристосуванням матеріалу різних сказань до передбачуваної у поемі ситуації. Численні ж спроби дослідників конкретизувати це загальне положення і дати картину виникнення «Іліади» досі не привели до переконливих результатів, незважаючи на різноманітність застосовуваних методів (сюжетологічний аналіз, вивчення поетичної техніки різних частин «Іліади», мовні та культурно-історичні критерії). Суперечливим є й основне питання: чи являє собою «Іліада» поширення новим матеріалом основного ядра, балади про гніві Ахілла (так звана, теорія «пра-Іліади»), або організуючі поему моменти відносяться вже до пізніших стадій її оформлення.

Соціологічний аспект[ред.ред. код]

Соціологічний аналіз «Іліади» дає змогу зробити кілька важливих висновків. По-перше, поема є суто аристократичною. Персонажі належать до знаті і живуть ідеалами станової честі та хоробрості. Якщо ж епізодично і з'являється фігура незнатної людини, то лише як виняток та об'єкт «вгамування» (Терсіт). По-друге, суворі звичаї суспільного ладу в поемі були значно пом'якшені, а форма спілкування стала витонченішою. По-третє, аристократичне суспільство, на яке власне і була розрахована «Іліада», відрізнялося своєрідним раціоналізмом: воно зберігало культові обряди, але вже відмовилося від багатьох первісних анімістичних уявлень. Все наївно-чудове ретельно уникається в поемі. Архаїчна грубість сцен між богами використовується в значній мірі як комічний ефект. Ці висновки у поєднанні з мовними критеріями, які свідчать, що епос написаний штучною мовою, у якій змішані прадавні еолійські та різніші іонійські елементи, дозволяють віднести створення «Іліади» до приблизно 700 до н. е.

Поетична техніка[ред.ред. код]

Поетична техніка «Іліади» являє собою поєднання примітивної безпорадності із розвиненим і навіть мудрим мистецтвом оповідання і величезним багатством засобів вираження. Невиробленою залишалась ще техніка масових сцен, тому численні описи битв розбиваються на низку двобоїв. Одночасно в поемі широко використаний прийом ретардації, а також ведення розповіді у багатьох планах, причому кожний план розчленовується на частини. Мистецтво автора «Іліади» як раз і полягає в умінні послідовно подати частини різних планів у майже симетричному розрізі. Швидкий темп розповіді часто змінюється дуже повільним, розповідь — з майстерно скомпонованими промовами та діалогами. Сюжетний інтерес до цілого відступає на задній план перед рельєфною обробкою частини — звідси драматична напруженість окремих сцен і одночасно невміння вмотивувати їх подальше розгортання. Мова «Іліади» багата на епітети, метафори і «гомерівські» порівняння. Важливою ознакою «Іліади» є те, що вона написана гекзаметром, винайдення якого приписують саме Гомерові. Техніка «Іліади», як її сюжет і мова, є результатом тривалого розвитку: покоління епічних співаків на базі традиційних прийомів, створювали витончений шедевр.

Літературна доля[ред.ред. код]

Піднесена античними критиками «Іліада» в середні віки була абсолютно невідома європейському Заходу, який черпав свої відомості про Троянську війну (наприклад, «Роман про Трою» Бенуа де Сент-Мора, 12 століття) з набагато пізніших латинських джерел (Діктіс, Дарес, короткий парафраз Бебія Італіка — «Латинська імперія», приписувана в середні віки фіванцю Піндару). Безпосереднє знайомство із Гомером збереглося лише у візантійців. В Італії «Іліада» вперше стає відомою у другій половині 14 ст. (Петрарка, Бокаччо), але знайомство це набуває історико-літературної значимості лише з кінця 15 ст. в епоху виникнення лицарської поеми Боярдо та Аріосто. Посилання на «Іліаду» і на знову відому на початку 16 ст. «Поетику» Аристотеля відіграють важливу роль у полеміці католицької реакції проти лицарської поеми і у формулюванні гасла «єдності» епічної поеми.

Торквато Тассо широко використовує «Іліаду» у «Звільненні Єрусалиму» (1575), особливо у пізній редакції поеми — «Завойований Єрусалим» (1593), а також у своїх теоретичних «Роздумах про поетичне мистецтво». Однак для придворного суспільства епохи абсолютизму і католицької реакції «Іліада» виявилась недостатньо «пристойною» і «величною» через неповажне відношення до богів і героїв, грубий стиль, «низькі» порівняння, недостойні епічної поеми. Так, жоден з перекладачів «Іліади» до середини 18 ст. не наважувався передати момент, де Аякс порівнюється із впертим віслюком. Також часто нарікали на численні перебільшення, ретардації, відступи, відсутність єдності в поемі. Епічна поема імператорського Риму «Енеїда» Вергілія видавалася більш пристойною і коректною. Віда та Скалігер навіть сформулювали стереотип про те, що Вергілій вище Гомера, який залишався панівним і в добу французького класицизму. Різкій критиці «Іліаду» піддавали Тассоні (1601), Демаре (1670), Шарль Перро (1687) — зачинателя відомого «суперечки давніх і сучасних».

Від уваги критиків 16-17 століть не сховалися численні протиріччя сюжетної лінії поеми. Проте Д'Обіньяк у своїй праці «Академічні припущення або міркування про Іліаду» (написана близько 1664 р., надрукована у 1715 році) висловив вже думку про те, що «Іліаду» складена із самостійних віршів різних авторів. В Англії, де положення класичної поетики ніколи не користувалися особливим визнанням, «Іліада», з якої були добре знайомі Спенсер і Мільтон, цінувалась набагато більш високо саме як природний твір генія (також Драйден, Аддісон, Поп). Ця оцінка тільки підвищилась, коли нова буржуазна течія в літературі 18 ст. створила інтерес до примітивної «народної поезії» (староанглійські балади, «Оссіан»).

Німецький письменник і мислитель Йоганн-Готфрід Гердер першим зауважив грандіозне значення поеми, визначив Гомера як «народного поета» («Голоси народів», 1778 рік) та звеличував «Іліаду» за панівнуючі в ній настрої радості та гуманності. Уявлення про стихійний «органічний» розвиток народної поезії поставило чітку грань між поемами Гомера (в цей час створюється теорія Вольфа) і «штучним» епосом Вергілія, Тассо та ін. Це докорінно змінило основну установку класичної поетики намагатись відшукати в «Іліаді» правила героїчного епосу. Шиллер, читаючи Гомера, будує теорію «наївною поезії», в якій мислення ще не відірвалося від безпосереднього переживання. Гете бажав на основі гомерівського матеріалу епос «Ахіллеїду», спроба ця збереглась донині уривками (1799). У добу романтизму «Іліада» високо цінується як виявлення грецького національного духу. Проте вже в 19 — на початку 20 століття «Іліада» втрачає літературну актуальність, її дієвість виявляється лише спорадично, випадково.

Переклади українською[ред.ред. код]

Українська література в справі перекладу Гомерових поем довгий час відставала від інших слов'янських літератур. Вже на початку 19 століття існували переклади «Іліади» Ф. Дмоховського (польською — на 1800 рік), Яна Наєдли (чеською мовою — 1802 рік), М. І. Гнєдича (російською — 1807—1829 рр.), Петра Паневського (сербсько-хорватською мовою — 1832 рік).[2]

Першим опублікованим україномовним перекладом, «Іліади» став переклад Степана Васильовича Руданського, виконаний впродовж 1862—1863 рр., перекладач назвав поему «Ільйонянкою». Окремі частини друкувались у журналі Правда, повний же переклад був опублікований у Львові 1903 року — через сорок років після завершення роботи над перекладом та через тридцять років після смерті поета. Не було видано й повний переклад усіх книг «Іліади» О. О. Навроцького, члена Кирило-Мефодіївського братства,[3] а також переклад 30-х років 19 ст., виконаний у Відні Ковшевичем. Пізніше шість книг «Іліади» були перекладені українською мовою 1902—1903 рр. Петром Івановичем Ніщинським. Частковий переклад поеми здійснив також Іван Якович Франко. 1978 року «Іліаду» переклав Борис Тен.

«Іліада» у мистецтві та літературі[ред.ред. код]

Троянська війна була однією з найулюбленіших тем давньогрецьких письменників та драматургів. Трилогія Есхіла «Орестея» є своєрідним продовженням «Іліади», оскільки описує життя Агамемнона після повернення додому з Трої. Поема Роберта Браунінга «Розвиток» розповідає про його дитячу зацікавленість сюжетом Іліади та захоплення епосом як таким, а також піднімає питання авторства.

Вільям Шекспір використав сюжет Іліади як вихідний матеріал для створення своєї п'єси «Троїл та Крессида», хоча здебільшого заснованій на середньовічному сказані про історію кохання Троїла, сина царя Трої Пріама, та Крессиди, дочки троянського ворога Кальхаса. П'єси, яку часто вважають комедією, перевернула традиційні уявлення про події Троянської війни і зобразила Ахілла як боягуза, а Аякса Теламоніда нерозумним, бездумним найманцем.

1954 року на Бродвеї був поставлений мюзикл «Золоте яблуко» за лібретто Джона Тревілля Лату та на музику композитора Джерома Моросса як вільна адаптація «Іліади» та Одіссеї, який зображував події життя Америки, штату Вашингтон, у роки після Іспано-американської війни. Дія першого акту мюзиклу розгорталась за мотивами Іліади, другого акту — за мотивами Одіссеї.

1983 року побачило світ оповідання Крісти Вольф «Кассандра», назване за імя дочки царя Трої Пріама. Розповідь ведеться від першої особи про події напередодні вбивства Кассандри дружиною Агамемнона Клітемнестрою у Спарті. Це оповідання розкриває жіночий погляд на війну. Оповідання «Кассандра» супроводжується чотирма есе, які Вольф представила пізніше на Франкфуртських поетичних читаннях. Есе здебільшого присвячені роздумам Вольф як письменниці, що намагається переосмислити «Іліаду» під впливом вражень від прочитаного та від подорожі у Грецію, яку вона здійснила одразу після прочитання поеми.

2003 року американський письменник-фантаст Ден Сіммонс опублікував роман під назвою «Іліон», який згодом отримав премію Локус за підсумками голосування читачів журналу «Локус» як найкращий науково-популярний фантастичний роман року.

2004 року глядачі всього світу побачили адаптовану екранізацію Іліади «Троя» німецького режисера Вольфганга Петерсена. Роль Ахілла виконав Бред Пітт, Паріса — Орландо Блум, Гектора — Ерік Бана, Одіссея — Шон Бін та Агамемнона — Брайан Кокс. Сюжет фільму лише віддалено нагадує гомерівську версію. Усі надприродні істоти були навмисно виключені зі сценарію, за винятком лише однієї сцени, коли Ахіллес бачиться зі своєю матір'ю — німфою Фетідою. Проте ніяких натяків про її божественне походження у фільмі немає, так само як і зовні Фетіда абсолютно ідентична зі звичайною жінкою. Попри те, що картина викликала неоднозначну реакцію у кінокритиків, вона мала значний комерційний успіх, особливо у закордонному прокаті. В США фільму вдалось зібрати $133 млн, та $497 мільйонів по всьому світу, ставши 64-м фільмом за сумою касових зборів за всю історію кінематографа.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Ковбасенко Ю.І. Антична література: На допомогу вчителю зарубіжної літератури. - Тема, №4, 2001. - 128с.
  • Ковбасенко Ю.І. Антична література:навч.посіб. - К.: Київський університет імені Бориса Грінченка, 2012. - 248 с.
  • Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література: Підручник. - К.:Либідь, 2001. - 718 с.
  • Літературна енциклопедія. Том 4. — М. — 1929 р.
  • Пономарев С. І. До видання изданию «Іліади» у перекладі Гнедича, 1866, стр. 1—144.
  • Тройский И. М. Проблемы гомеровского эпоса, в кн.: Гомер. Илиада, пер. Н. И. Гнедича, М. — Л., 1985.
  • Сахарный Н. Л.. Илиада. Архангельск, 1957; Лосев А. Ф., Гомер, М., 1960.
  • Маркиш С., Гомер и его поэмы, М., 1962.

Посилання[ред.ред. код]