Мелокактус

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мелокактус
Melocactus
Melocactus violaceus
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)
Відділ: Вищі рослини (Streptophyta)
Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta)
Клас: Еудікоти (Eudicots)
Порядок: Гвоздикоцвіті (Caryophyllales)
Родина: Кактусові (Cactaceae)
Підродина: Cactoideae
Триба: Cereeae
Рід: Мелокактус (Melocactus)
Link & Otto (1827)
Види
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Melocactus
EOL: 72013
ITIS logo.jpg ITIS: 19867
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 432463
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Melocactus

Мелокактус[1] (Melocactus Link & Otto (1827)) — рід сукулентних рослин з родини кактусових.

Етимологія[ред.ред. код]

Назава походить від лат. melo — диня, яку за формою нагадують стебла цього кактуса.

Квітучий мелокактус
Melocactus curvispinus з плодами

Історія[ред.ред. код]

Ймовірно, саме мелокактуси були серед перших кактусів, з якими зустрілись європейці у Південній Америці. В будь-якому випадку, в Англії мелокактуси з'явились вже в кінці 15 століття.

Мелокактуси були серед 22 видів кактусів, описаних Ліннеєм в середині 18 століття. Формально рід був описаний у 1827 р.

Ареал та екологія[ред.ред. код]

Мелокактуси ростуть майже на всіх Вест-Індійських островах і в прибережних районах Центральної Америки, в тому числі на півдні Мексики, а також у Перу, Колумбії, Венесуелі та Бразилії, іноді настільки близько до моря, що бризки морської води потрапляють на рослини, але це їм не шкодить. Деякі види, в тому числі Melocactus intortus, ростуть на глинисто-перегнійних ґрунтах, більшість же — на дуже піщанистих, деколи майже на одному піску. Зустрічаються мелокактуси і у внутрішніх районах, далеко від узбережжя, наприклад бразильський Melocactus neryi.

Морфологічні ознаки[ред.ред. код]

Це поодинокі, кулясті або укороченно циліндричні рослини, що досягають деколи 1 м у висоту, але зазвичай багато нижче, і 10-20 см в діаметрі. Стебла у них чітко ребристі, 9-20 ребер, як правило прямих, несуть овальні, мало опушені ареоли, віддалені одна від одної на 2,5 см. Колючки не більше 2,5 см в довжину, білого, сірого або коричневого кольору: до 15 розходяться по сторонам, злегка вигнутих радіальних і 1-4 стирчачих центральних, кілька довших, ніж радіальні, але так само забарвлених. Мелокактуси, подібно Цефалоцереусам і Хаагеоцереусам, утворюють цефалії. Але цефалії у мелокактуса справжні, термінальні; вони являють собою компактну масу волосків і колючок (щетинкоподібних і забарвлених інакше, ніж на решті частини тіла), що з'являється на верхівці рослини. Цефалій, як правило, розвивається тільки на десятирічних або двадцятирічних кактусах, молоді ж рослини схожі на інші кулясті кактуси. Квітки дуже дрібні, зазвичай яскраво забарвлені, вони тримаються на рослині лише якихось кілька годин, але їх багато і з'являються вони кожен день протягом усього літа і осені. Пізніше на їх зміну приходять подовжені (1,25 см і більше) гладкошкірі плоди, при дозріванні різних відтінків рожевого кольору.

Мелокактуси у культурі[ред.ред. код]

Незважаючи на свої адаптивні здібності, рослини, перенесені з природного середовища в умови колекцій, приживаються важко, і більшою частиною гинуть. Тому кращим способом збереження мелокактуса є їх вирощування з насіння. Сіянці розвиваються порівняно швидко, але у більшості видів цефалій утворюється в десятирічному і пізнішому віці. Субстрат для мелокактуса може бути наполовину від обсягу складений із суміші дернової і листової землі, до 30% гравію і грубозернистого піску, а інше — наповнювачі з додаванням комкової глини.

Особливістю кореневої системи є її розвиток в природних умовах більше в ширину по верхньому шару ґрунту, ніж у глибину. Цю генетичну пам'ять зберігають і культурні рослини. Тому миски для дорослих екземплярів повинні бути широкими і дрібними, що виключає застій вологи в нижніх шарах субстрату. Утримання кореневої системи мелокактуса у здоровому стані становить головну проблему культури. З одного боку коріння мелокактуса не переносять перезволоження, а з іншого боку, при пересиханні стає крихким, легко відламуються при різкому струсі горщика або пересадці. Тому в період вегетації рослини поливають помірно з частотою, необхідною для повного просихання земляної грудки. Літню спеку та інтенсивне сонячне освітлення за умови постійного припливу свіжого повітря мелокактуси переносять легко.

У зимовий період їх утримують при температурі 12-16 °C. Пересушування кореневої системи уникають акуратним перенесенням рослин на 3-4 дні в тепліше приміщення з одночасним легким зволоженням ґрунту. Цю процедуру повторюють 3-4 рази за зиму. З приходом весняного тепла мелокактуси пробуджують обприскуванням, а поливання починають з появою перших ознак вегетації — виштовхування плодів з шерстистих надр цефалія дорослих рослин або появою свіжого приросту у молоді.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Edward F. Anderson. «The Cactus Family». 776 р. ISBN 0 881924989 (англ.)
  • Nigel P. Taylor. The genus Melocactus (Cactaceae) in Central and South America; — Royal Botanic Gardens, Kew. ISBN 0947643362 (англ.)
  • О. В. Ильяшенко и др. Кактусы. Донецк, «Скиф», 2003. (рос.)
  • Нико Вермёлен Кактусы Пер. с англ. Л. Р. Ермаковой. — М.: Издательский Дом «Кладезь», 1998. — 144 с. с ил. ISBN 5-85292-021-5 (рос.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]