Венесуела

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Боліварианська Республіка Венесуела
República Bolivariana de Venezuela

Прапор Герб Венесуели
Прапор Герб Венесуели
Девіз: немає
Гімн: «Gloria al Bravo Pueblo»
Розташування
Столиця
(та найбільше місто)
Каракас
10°30′ пн. ш. 66°58′ зх. д. / 10.500° пн. ш. 66.967° зх. д. / 10.500; -66.967
Офіційні мови іспанська мова
Державний устрій Федеративна Республіка
 - В.о. Президента Ніколас Мадуро (що суперечить дійсній конституції країни)
Незалежність  
 - від Іспанії 5 липня 1811 
 - від Великої Колумбії 13 січня 1830 
 - Визнана незалежною 30 березня 1845 
Площа
 - Загалом 916 445 км² (33rd)
 - Води (%) 0.32
Населення
 - оцінка November 2010 р. 29,105,632 (40th)
 - перепис 2001 р. 23,054,985
 - Густота 30,2/км² (173rd)
ВВП (ПКС) 2010 р., оцінка
 - Повний $346.973 billion[1] (Список країн за ВВП)
 - На душу населення $11,889[1] (Список країн за ВВП на душу населення)
ВВП (номінальний) 2010 р., оцінка
 - Повний $285.214 billion[1] ([[Список країн за ВВП (номінальний)|]])
 - На душу населення $9,773[1] ([[Список країн за ВВП на душу населення (номінальний)|]])
ІРЛП  (2010) 0.696[2] (medium) (75th)
Валюта Венесуельський болівар (VEB)
Часовий пояс AST (UTC-4:30)
Домен інтернету .ve
Телефонний код +58

Венесуела (ісп. Venezuela МФА: [be̞ne̞ˈswe̞la] Бенесве́ла, «мала Венеція»), офіційно Боліварианська Республіка Венесуела (ісп. República Bolivariana de Venezuela) — країна на півночі Південної Америки на узбережжі Карибського моря, межує на сході з Гайаною, на півдні — з Бразилією, на заході — з Колумбією. До складу Венесуели входять також близько сорока островів, найбільший — острів Маргарита. Населення, за переписом 2001 року, — 23,242 млн осіб, за оцінкою 2010 року — 29 105 632 осіб.

Столиця — місто Каракас.

Офіційна мова — іспанська. Грошова одиниця — венесуельський болівар. Національне свято — День незалежності, святкується 5 липня від 1811 року.

Географія[ред.ред. код]

Мапа Венесуели
Піко-Болівар — найвища гора Венесуели
Водоспад Анхель — найвищий у світі водоспад

Венесуела — країна гір, рівнин і лісів. Основні природні райони: гірська область Анд, западина Маракайбо, Льянос і Гвіанське плоскогір'я. Гори Анди й озеро Маракайбо на північному-заході, рівнини в центрі, дельта річки Оріноко на сході, Гайанська височина на південному-сході.

Густа річкова мережа Венесуели має вкрай нерівномірні витрати впродовж року і бурхливі літні повені. Велика частина території належить басейну Оріноко, яка практично на всій своїй течії в межах Венесуели приймає численні притоки. Ліві притоки (Апуре, Араука, Капанапара) мають рівнинний характер течії з можливістю судноплавства. У сезон дощів вони широко розливаються, затоплюючи великі площі. Праві притоки, що беруть початок у Гвіанському нагір'ї (Кароні, Каура, Вентуарі), мають багато порогів і водоспадів, у тому числі найвищий у світі водоспад Анхель.

На півдні країни існує таке рідкісне явище, як біфуркація річок: від Оріноко у верхній течії відгалужується річка Касік'яре, що несе свої води в Ріу-Негру, притоку Амазонки. Короткі річки, потоки з північних схилів Анд, впадають безпосередньо у Карибське море або озеро Маракайбо.

Ліси займають 56% території Венесуели, однак їх площа скорочується на 2,2 тис. км² на рік. На півдні і південному заході країни поширена гілея. Схили Анд і Гвіанського нагір'я до висоти 800–1200 м вкриті в основному листопадно-вічнозеленими лісами з кеш'ю і бавовняним деревом, на навітряних схилах в поясі гірських вологих вічнозелених лісів виростають хінне дерево, цедрела, воскові пальми, папороті і епіфіти. Вище межі лісу (від 2200 м) Карибські Анди покриті густими луками з рідкісними чагарниками, у високогір'ях Кордильєри-де-Меріда поширені співтовариства парамос зі злаковим покривом, подушкоподібними і розетковими рослинами.

На плато і пасмах Гвіанського нагір'я ростуть ендемічні низькорослі чагарники. На рівнинах Льянос-Оріноко сформувалися великі масиви саван зі злаковою рослинністю на рівнинах, затоплюваних в сезон дощів, і галерейними лісами по долинах великих річок. У більш посушливої північної частини рівнин серед розрідженого злакового покриву розсіяні ксероморфние деревця та чагарники, місцями зустрічаються кактуси, а вздовж річок — зарості пальми маврікієвої. Дельта Оріноко і південно-західна частина западини Маракайбо вкриті періодично затоплюваними вічнозеленими лісами і болотами, узбережжя облямовані мангровими заростями.

Багатий тваринний світ представлений широконосими мавпами, броненосцями, мурахоїдами, капібарами, пекарі, опосумами, оленями, видрами, пумами, ягуарами. З птахів характерні тукани, папуги, гуахаро, гарпія, чаплі, лелеки, ібіс. Численні змії (у тому числі анаконда), ящірки, крокодили, черепахи, електричні вугрі.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Венесуели

Існує версія, що назву країні дав італійський картограф Амеріго Веспуччі, який 1499 року відвідав ці місця у складі експедиції Алонсо де Охеди. Мандрівники побачили оселі місцевого населення, встановлені на палях над водою біля озера Маракайбо. Це нагадало їм європейську Венецію, внаслідок чого виникла назва «Венесуела» (Venezuela), тобто «Мала Венеція».

Незалежність від Іспанії держава отримала 1830 року після повстання, очолюваного Симоном Боліваром. Після тривалого періоду диктатур 1961 року було прийнято нову Конституцію Венесуели.

Культ Симона Болівара у Венесуелі[ред.ред. код]

Докладніше: Симон Болівар

Симон Болівар — найвідоміший політичний діяч Південної Америки. Його численні памятники, статуї є чи не в кожному місті Венесуели. Його імям називають вулиці, установи тощо. Вплив і авторитет Болівара в першій половині XIX століття примусили зважати на його думку мало не півсвіту. Його всерйоз побоювалися створені незадовго до цього Сполучені Штати Північної Америки, адже під боком у них ось-ось мала виникнути нова й досить впливова держава — Сполучені Штати Південної Америки, або Велика Колумбія, яка ані за площею, ані за потенційними можливостями майже нічим не поступалася б США.

Симон Болівар очолив боротьбу за незалежність іспанських колоній Південної Америки. Під його керівництвом від іспанського панування було звільнено не лише Венесуелу, а й Нову Гранаду (сучасні Колумбія й Панама), провінцію Кіто (нинішній Еквадор). 11 років (з 1819 по 1830) Болівар був президентом Великої Колумбії, створеної після об'єднання цих країн. У 1824 Болівар звільнив Перу, а через рік його ім'ям була названа ще одна держава Південної Америки — Болівія.

Референдум 15 серпня 2004[ред.ред. код]

15 серпня 2004 року у Венесуелі відбувся референдум щодо можливої дострокової відставки глави держави Уго Чавеса. 17 серпня стало відомо, що США відмовилися визнавати результати референдуму й закликали розпочати повномасштабне розслідування порушень, про які заявила опозиція. МЗС Росії, зі свого боку, оголосило про визнання підсумків голосування. Про визнання результатів референдуму заявили багато країн Латинської Америки і Європи, у тому числі соціалістичний уряд Іспанії. Незважаючи на втручання США, 26 серпня були оголошені офіційні результати референдуму: за Уго Чавеса проголосували 5,8 млн осіб (59,25%), проти — близько 4 млн (40,74%).

Активну роль у забезпеченні перемоги Уго Чавеса зіграли державна нафтова компанія PDVSA і Центральний банк Венесуели, який саме перед референдумом перерахував частину золотовалютних запасів країни на соціальні програми.

Поточні події[ред.ред. код]

12 березня 2006 року одностайним рішенням Національних зборів (парламенту) Венесуели були ухвалені зміни в державній символіці, запропоновані президентом країни Уго Чавесом. На прапорі Венесуели з'явилася восьма зірка, що символізує приєднання східної області Гуаяна на початку XIX сторіччя. Відомо, що 1817 року восьму зірку запропонував використати південноамериканський герой-визволитель Симон Болівар.

Президент Венесуели Уго Чавес, представляючи нову символіку, назвав своє нововведення «зіркою Болівара», представивши її як частину політики соціалістичної революції й данину пам'яті національному герою. Крім того, відтоді кінь, що красувався на гербі Венесуели, змінив напрям бігу. Якщо досі він галопував праворуч, то тепер це визнано таким, що не відповідає політичній лінії президента. Чавес оголосив, що на новому гербі тварина бігтиме ліворуч. На гербі з'явилися тропічні фрукти і квіти, а також лук і мачете, які покликані символізувати корінну народність Венесуели.

Державний устрій[ред.ред. код]

Уго Чавес — Президент Венесуели з 1999 по 2013 рік

Венесуела — федеративна республіка. Діє конституція від 30 грудня 1999 року з поправками від 15 лютого 2009 року.

Глава держави і уряду — президент, який обирається на основі загального прямого і таємного голосування більшістю голосів. Відповідно прийнятої 15 лютого 2009 року поправки до Конституції було відмінено обмеження на переобрання президента. Президент має право розпускати Національну асамблею в разі триразового відхилення його принципово важливих ініціатив. Президент також є головнокомандувачем збройних сил країни. Президент призначає віце-президента.

Чинний президент Боліваріанської Республіки Венесуела — Уго Рафаель Чавес Фріас (ісп. Hugo Rafael Chavez Frias), обраний 3 грудня 2006 року. Приступив до виконання обов'язків 10 січня 2007 року. Раніше обирався в 2000 році. Віце—президент Еліас Хауа Elías Jaua, призначений президентом 27 січня 2010 року.

Законодавча влада здійснюється однопалатним парламентом — Національною асамблеєю у складі 167 депутатів, які обираються громадянами загальним прямим і таємним голосуванням за системою пропорційного представництва строком на 5 років. Надається право участі у виборах військовослужбовцям, які знаходяться на дійсній військовій службі. Голова Національної асамблеї (парламенту) — Фернандо Сото Рояс (Fernando Soto Rojas), призначена 2010 року, член Єдиної соціалістичної партії Венесуели.

Виконавча влада здійснюється президентом, який очолює уряд і призначає міністрів. Штати мають свої законодавчі збори і уряди, які очолюють губернатори. Губернатори є також представниками федеральної влади в своєму штаті. Губернатори штатів обираються згідно зі спеціальними законами штатів.

Політичні партії країни[ред.ред. код]

  • Виборчий рух народу — ВРН (Movimiento Electoral del Pueblo-MEP). Партія створена в грудні 1967 року. голова — Луіс Бельтран Прієто Фігероа (Luis Beltran Prieto Figueeroa). Генеральний секретар — Хесус Анхель пас Галаррага (Jesus Angel Paz Galarraga).
  • Демократична дія — ДД (Assion Democratica — AD). Створена 1936 року як Національна демократична партія. З 1941 року має нинішню назву. Голова — Хесус Мендес Кіхада (Jesus Mendez Quijada). Генеральний секретар — Енрі Рамос Аллуп (Henry Ramos Allup).
  • Єдина соціалістична партія Венесуели — ЄСПВ(Partido Socialista Unido de Venezuela — PSUV). Створена на установчому з'їзді 12 січня — 2 березня 2008 р. на основі партії Рух П'ята Республіка і других партій. Налічує 5. 6 млн членів. Голова — Уго Рафаель ЧАЕС Фріас(Hugo Rafael Chavesz Frias). Перший заступник голови — Альберто МЮЛЛЕР РОХАС (Alberto Muller Rojas).
  • Комуністична партія Венесуели (КПВ) (Partido Comunista de Venezuela — PCV.) Створена у підпіллі 5 березня 1931 року. Генеральний секретар КПВ — Оскар Фігера (Oscar Figuera). Голова КПВ — Хоронімо Каррера (Jeronimo Carrera). Друковані органи — газета «Трибуна популар» і теоретичний журнал «Ідеолохіа».
  • Національна конвергенція — НК (Convergencia Nacional — CN). Створена в 1993 р. Лідер — Рафаель Антоніо Кальдера Рожрігес (Rafael Antonio Caldera Rodriguez). Генеральний координатор — Хуан Хосе Кальдера (Juan Jose Caldera).
  • Радикальна справа — РС (La Causa Radical — LCR). Створена в 1971 році. Лідер — Андрес Веласкес (Andres Velasguez).
  • Революційний рух лівих — РРЛ (Movimiento de Izguierda Revolucionaria — MIR). Партія створена в 1960 р. Генеральний секретар — Мойсес Молейро (Moises Moleiro).
  • Республікансько—демократичний союз — РД (Union Republicana Democratica — URD). Партія заснована в 1946 р. Лідер — Ісменія де Вільяльба (жін., Ismenia de Villalba).
  • Рух до соціалізму (MAC, Movimiento al Socialismo — MAS). Партія створена в січні 1971 р. Лідери: Рафаель Сімон Хіменес (Rafael Simon Jimenez) і Філіпе Мухіка (Felipe Mujica). Генеральний секретар — Леопольдо Пучі (Leopoldo Puchi).
  • Соціал-християнська партія (КОПЕЛ, Partido Social — Cristiano — COPEL). Створена 13 січня 1946 року. До 1948 року мала назву Комітет по проведення незалежної виборчої політики. В нинішній назві партії зберігається скорочення її попередньої назви — КОПЕЛ. Лідер — Енріке Мендоса (Enrigue Mendoza). Генеральний секретар — Сесар Перес Вілас (Cesar Perez Vilas).

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Венесуела ділиться на 23 штати (ісп. Estados), столичний округ, який належить до міста Каракас, і Федеральні володіння Венесуели (спеціальні території), які входять до дев'яти адміністративних регіонів. Останні створені 1969 року президентським указом. До них відносяться 72 острови в Карибському морі.

Штати поділяються на округи, округи — на муніципії. Федеральний округ ділиться на департаменти, департаменти — на райони. Венесуела поділяється на 335 муніципалітетів (ісп. municipios), які в свою чергу розділяються на більш ніж одну тисячу парафій (ісп. parroquias).

Крім того, Венесуела має історичні претензії на території Гайани на захід річки Ессекібо, площа яких становить близько 159.500 квадратних кілометрів (61583 квадратних миль).

Штати Венесуели[ред.ред. код]

Venezuela Division Politica Territorial.svg
 Штат Столиця
1 Flag of Amazonas Амасонас Пуерто-Аякучо
2 Flag of Anzoátegui Ансоатегі Барселона
3 Flag of Apure Апуре Сан-Фернандо де Апуре
4 Flag of Aragua Арагуа Маракай
5 Flag of Barinas Барінас Барінас
6 Flag of Bolívar Болівар Сьюдад-Болівар
7 Flag of Carabobo Карабобо Валенсія
8 Flag of Cojedes Кохедес Сан-Карлос
9 Flag of Delta Amacuro Дельта-Амакуро   Тукупіта
10 Flag of Falcón Фалькон Санта-Ана-де-Коро
11  Гуаріко Сан-Хуан-де-лос-Моррос      
12 Flag of Lara Лара Баркісімето
 Штат Столиця
13 Flag of Mérida Меріда Меріда
14 Banderamiranda.jpg Міранда Лос-Текес
15 Flag of Monagas Монагас Матурін
16 Flag of Nueva Esparta Нуева-Еспарта   Ла-Асунсьйон
17 Flag of Portuguesa Португеса Гуанаре
18 Flag of Sucre Сукре Кумана
19 Flag of Táchira Тачіра Сан-Крістобаль  
20 Flag of Trujillo Трухільйо Трухільйо
21 Flag of Vargas Варгас Ла-Гуайра
22 Flag of Yaracuy Яракуй Сан-Феліпе
23 Flag of Zulia Сулія Маракайбо

Релігія[ред.ред. код]

Небесна покровителька — Богоматір Коромото з 1950 року.

Економіка Венесуели[ред.ред. код]

Валовий національний продукт на душу населення, за оцінкою 2010 року, становив 11 889 доларів США. Для порівняння, за даними 1998 року, — 2 900 доларів США, тоді за цим показником країна посідала 57-ме місце у світі[3].

За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation (США, 2001): ВВП — $ 81 млрд. Темп зростання ВВП — (-0,7)%. ВВП на душу населення — $3499. Прямі закордонні інвестиції — $ 1,1 млрд. Імпорт (машини і транспортне обладнання, запчастини, хімічні продукти і продовольство) — $ 19,3 млрд (головним чином США — 53,4%; Саудівська Аравія — 7,0%; Японія — 5,3%; Колумбія — 5,3%; Італія — 5,1%). Експорт (головним чином нафта і нафтопродукти — бл. 90%, а також алюміній і залізняк)- $ 25 млрд (головним чином США — 56,7%; Колумбія — 5,7%; Бразилія — 4,5%; Німеччина — 1,6%; Японія — 1,4%).

Промисловість[ред.ред. код]

Petroleos de Venezuela — монопольна нафтовидобуна компанія Венесуели

Венесуела — аграрно-промислова країна з розвинутою нафтодобувною промисловістю. Основа економіки Венесуели — видобуток та експорт нафти (3-є місце у світі) і природного газу. Petroleos de Venezuela — державна нафтогазова компанія Венесуели, яка володіє монопольним правом на видобуток нафти і природного газу на континентальному і морському шельфах країни.

Крім того, в надрах країни є поклади залізної руди, марганцю, алмазів, золота, нікелю, вольфраму. Промисловість країни переробляє 1/3 нафти, що видобувається. У Венесуелі виробляється сталь, прокат, пластмаси, добрива, автомобілі, побутова електротехніка, тканини, взуття тощо. Розвинена харчова промисловість.

Венесуела повністю забезпечує себе нафтою і природним газом; вона має також в своєму розпорядженні значні запаси кам'яного вугілля і гідроенергетичні ресурси. У 1990-х рр. потреби Венесуели в енергії на 91% задовольнялися за рахунок нафти і природного газу і на 8% — за рахунок ГЕС. Сумарна потужність електростанцій становила майже 18,8 млн кВт, з яких 43% припадає на ТЕС і 57% — на ГЕС.

Сільське господарство[ред.ред. код]

У сільському господарстві обробляється лише 2% території країни. Вирощується кава, цукрова тростина, рис, бавовна, кукурудза, маніок, боби, картопля, овочі, банани. Розводять велику рогату худобу, свиней, кіз. Проте місцеве виробництво продуктів харчування не в повній мірі забезпечує потреби населення.

Транспорт[ред.ред. код]

Основний вид транспорту у Венесуелі — автомобільний транспорт, майже 90% всіх перевезень пасажирів і вантажу здійснюються автомобільним транспортом. Загальна протяжність автомобільних доріг становить близько 100 тис. км.

Розвинений морський транспорт. Головні порти країни: Ла-Саліна, Пуерто-Кабельо, Маракайбо, Амуай, Пунта-Кардон.

Планується розвиток залізничного транспорту. Єдина в країні залізниця протяжністю 336 км з'єднує Баркісімето і Пуерто-Кабельо. Однак уряд планує довести протяжність залізниць до 1200 км, спорудивши лінії між Пуерто-Кабельо і Каракасом.

Повітряні перевезення здійснюють 6 внутрішніх авіаліній, провідне місце серед яких займають компанії Aeropostal і Viasa. Найбільший аеропорт — міжнародний аеропорт «Симон Болівар» в Каракасі[4].

Демографія[ред.ред. код]

Демографічні зміни в період 1990–2005 років

Населення, за переписом 2001 року, — 23,242 млн осіб, за оцінкою 2010 року — 29 105 632 осіб. Національний склад був таким: метисів — 70%, білих (іспанців, португальців, італійців) — 20%, негрів — 9%, індіанців — 2%.

Згідно з підрахунком 2003 року, чисельність населення Венесуели становила 24 650 тисяч осіб (без урахування нелегальних іммігрантів та індіанців, що живуть в джунглях внутрішньої частини країни). Основне населення країни — венесуельці. Чисельність індіанців перевищує 100 тис. осіб. Не менш 3/4 населення живе у вузькій смузі берегових гірських пасм, що тягнуться вздовж узбережжя Карибського моря від колумбійського кордону до дельти Оріноко. Ще 15% жителів зосереджено у нафтоносному районі навколо озера Маракайбо. Народжуваність у Венесуелі, за даними на 2003 рік, становила близько 19,78 на 1000 чоловік, смертність — близько 5 на 1000, а природний приріст населення — 1,48% на рік. Очікувана тривалість життя в країні становить — 70,78 років у чоловіків і 77,70 у жінок.

Населення Венесуели зросла з 766 тисяч чоловік в 1823 році до 2,4 мільйонів у 1920 році. Однак райони Гвіанського нагір'я залишалися майже незаселеними аж до Другої світової війни. Брак кваліфікованих нафтовиків на нафтопромислах після війни викликали приплив інженерів і робітників з-за кордону. Крім того, уряд став вербувати переселенців в Європі і в країну ринув потік іммігрантів, особливо з Іспанії, Португалії та Італії. Внаслідок імміграції до Південної Америки переміщених осіб із Західної Європи у післявоєнні роки сформувались невеликі (у кілька тисяч і сотень) діаспорні групи українців у Венесуелі. Проте спроба сільськогосподарського освоєння Гвіанського нагір'я не увінчалася великим успіхом, погано пристосовані до життя в тропічних лісах європейці врешті-решт осіли у Каракасі, Маракайбо та в інших містах[5]. В наш час[Коли?] багато переселенців, як легальних, так і нелегальних, прибуває з Колумбії.

Культура[ред.ред. код]

Фото «Хоропо», автор Елой Паласіос

Культура Венесуели має іспанське й африканське коріння, крім того, з середини XX століття позначається сильний вплив Сполучених Штатів. Роль корінного індіанського населення в становленні національної культури вкрай мала.

Етнотип Венесуели вважається «льянеро» — житель рівнин (Льянос), що нагадує аргентинського гаучо. Великою популярністю користуються фольклор льянеро, їхні пісні, танці та легенди.

Музика[ред.ред. код]

Улюблений жанр фольклору льянеро — хоропо, що являє собою цілу сюїту з танців, пісень та інструментальних п'єс. У музичному супроводі беруть участь національні інструменти — маракаси (тріскачка, зроблена з висушеного гарбуза), невелика арфа і чотириструнна гітара Куатро. З інших народних танців популярністю користуються тоно льянеро (мелодія рівнин); пасільо, різновид креольського вальсу, меренге, загальний для всієї Антильської зони жанр афро-американського фольклору; і «тангіто», венесуельське аргентинське танго. Народна пісня Венесуели представлена жанрами копли (куплет) і кориди, які склалися на основі іспанського романсу.

Ряд культурних організацій та установ, таких як Каракаський театр «Атенея», ведуть активну пропаганду національного мистецтва та народної музики. Багато творів народного музичного мистецтва включені до репертуару хору «Орфеон Ламас», на чолі якого довгий час стояв композитор Вісенте Еміліо Сохо (1887–1974). Сохо був також диригентом Національного симфонічного оркестру Каракаса. Інститут вивчення фольклору в Каракасі виконує роль інформаційного центру при організації регіональних фестивалів народного мистецтва. Більшість з цих фестивалів проводяться в дні релігійних свят.

Література[ред.ред. код]

Ромуло Гальєгос — найвидатніший прозаїк та екс-президент Венесуели

Формування венесуельської літератури пов'язане з іменами Симона Родрігеса, Андреса Бельо і Симона Болівара. Романтизм в національній літературі представляють прозаїк Фермін Торо (1807–1865) і поет Хуан Антоніо Перес Бональда (1846–1892). Зачинателем реалізму став Мануель Вісенте Ромеро Гарсія (1865–1917), автор роману Пеона (1890). Естетику іспано-американского модернізму розвивали прозаїки Мануель Діас Родрігес (1868–1927) і Руфіно Бланко Фомбона (1974–1944). До числа відомих письменників належить також Тереса де ла Парра (1891–1936), одна з найпопулярніших письменниць Латинської Америки.

Найзначнішим венесуельським письменником XX століття був екс-президент Ромуло Гальєгос (1884–1969), твори якого присвячені взаєминам людини і природи; його роман «Донья Барбара» завоював міжнародне визнання. Маріано Пікон Салас (1901–1965), майстер художньої прози, був також відомим латиноамериканським соціологом. З венесуельських поетів 20 століття найбільшим вважається Андрес Елой Бланко (1897–1955). До числа найзначніших сучасних прозаїків належать Мігель Отеро Сільва (1908–1985), автор ряду романів соціальної тематики, а також чудового історичного роману «Лопе де Агірре, Князь Свободи» (1979); і Артуро Услар П'єтро (1906 — 2001), також видатний критик і автор коротких оповідань; популярністю користується його історичний роман про епоху боротьби за незалежність Венесуели «Червоні списи» (1931).

Живопис і архітектура[ред.ред. код]

Найбільшим венесуельським художником колоніальної епохи був Хуан Педро Лопес (1724–1787), автор церковних розписів. У XIX столітті виділяється Мартін Товар-і-Товар (1828–1902), що відобразив епізоди Війни за незалежність від Іспанської корони. Інший художник-романтик XIX століття, Артуро Мічела (1873–1898), писав великі твори на релігійні та світські сюжети. З художників 20 століття найвідоміший Тіто Салас (1889–1974). Серед більш молодого покоління художників одним з найбільш обдарованих вважається Освальдо Вігас. Популярністю користуються скульптори Алехандро Коліна і Франсіско Нарваес (народився 1908). Центром образотворчого мистецтва Венесуели є Музей образотворчих мистецтв в Каракасі.

Венесуела була однією з найбідніших іспанських колоній, тому тут немає видатних пам'яток колоніальної архітектури. Нечисленні приклади будівель цього періоду можна знайти в столиці, а також у старих містах Меріда і Валенсія. З початком нафтового буму з'явилося безліч творінь сучасних архітекторів. Це нове джерело багатства стимулювало бурхливе будівництво, особливо в Каракасі.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г «Venezuela». International Monetary Fund. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2010-10-10. 
  2. «Human Development Report 2010» (PDF). United Nations. 2010. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2010-11-05. 
  3. Мала гірнича енциклопедія. В 3-х т. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Донбас, 2004. — ISBN 966-7804-14-3.
  4. Aeropuerto Internacional de Maiquetia Simón Bolívar
  5. Страны и народы/Южная Америка/Ред. В. В. Вольского, Москва, «Мысль», 1983–285с.

Посилання[ред.ред. код]