Море

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Мо́ре(грец. Θάλασσα лат. Mare англ. Sea нім. Meer фр. Mer рос. Море) — частина океану, яка відокремлена від нього суходолом, підвищеннями підводного рельєфу або островами і має своєрідний гідрометеорологічний режим, відрізняється своїми властивостями (солоністю, прозорістю, температурою та біологічним складом). Ділянки акваторії моря що вдаються в сушу утворюють затоки. Серед яких розрізняють: бухти, естуарії, фіорди, лагуни, лимани, а також губи.[1][2]

Зміст

Загальна характеристика[ред.ред. код]

Історія географічних досліджень[ред.ред. код]

Відкрите море з давніх-давен приваблювало людей, які спочатку відходили від берега на невелику відстань не вміючи орієнтуватися у відкритому морі, тому перші мореплавці не відходили на відстань більшу ніж відстань з якої ще було видно берег.

Опісля з винайденням орієнтування за Сонцем, Місяцем і зорями моряки почали наважуватися на дедалі довші й дальші виходи у відкрите море.

I тисячоліття до н. е.[ред.ред. код]

I–X ст н.е[ред.ред. код]

X–XIV ст.[ред.ред. код]

Епоха великих географічних відкриттів (XV–XVII ст.)[ред.ред. код]

Передумови[ред.ред. код]

Великі географічні відкриття були підготовлені успіхами в кораблебудуванні, навігації і розвитку географічних знань. Португальці і іспанці навчилися будувати легкі, швидкоплинні кораблі — каравели. Використання компаса і розвиток картографії давали можливість плавати у відкритому океані. На той час уже досить вкоренилася гіпотеза про кулястість Землі, що вселяло мореплавцям надію знайти шлях у казкові східні країни, відправляючись на захід. Першими на пошуки країн, багатих золотом, і морських шляхів до Індії вирушили португальські мореплавці. В їх експедиціях брали активну участь генуезькі моряки та купці, які прагнули обігнати своїх венеціанських суперників у східній торгівлі. Уже в 1415 році португальці заволоділи Сеутою, що стала важливим торговим пунктом і військовим форпостом на Африканському материку. Далі почалися пошуки золотоносних річок, про які розповідалося в творах арабських географів. В організації цих експедицій велику допомогу надавав португальський принц Енріке Мореплавець.[3]

До 1460 року португальці відкрили острови Зеленого Мису і увійшли у води Гвінейської затоки. На той час вони вже зайняли Азорські острови. Тепер стояло завдання обігнути Африканський материк і досягти таким шляхом узбережжя Індії. В 1486–1487 роках була організована експедиція під керівництвом Бартоломеу Діаша, яка досягла південного краю Африки, відкривши мис Доброї Надії — найпівденнішу точку Африканського континенту. Таким чином, з'явилася реальна можливість відкрити морський шлях до Індії.[4]

Відкриття Америки[ред.ред. код]

У 1483 році Христофор Колумб вступив в переговори з португальським урядом, сподіваючись на згоду організувати експедицію для відкриття західного морського шляху до Індії. Але його пропозиція не знайшла підтримки: Португалія була близька до відкриття морського шляху навколо Африки. Тоді Колумб переїхав в Іспанію і почав переговори з іспанським двором. 3 серпня 1492, заручившись підтримкою іспанського двору, експедиція Колумба в складі трьох кораблів і 90 чоловік команди відбула з порту Палос на Канарські острови, звідки 10 вересня направилася на захід, але експедиція закінчилась невдачею.[4]

Друга експедиція Колумба була організованіша, в ній брало участь 17 кораблів з екіпажем в 1560 осіб. Під час експедиції відкрито Малі Антильські острови, Пуерто-Ріко і Ямайка, обстежено південне узбережжя Куби, але «Індію» не змогли знайти. У 1495 році Колумб повернувся в Іспанію. Тільки під час третього плавання, в 1498 році, Колумб підійшов до Південно-Американського узбережжя біля гирла річки Оріноко. В цьому ж році португальці досягли узбережжя Індії. Четверте плавання Колумба (1502–1504) виявилося досить успішним. Була відкрита частина Атлантичного узбережжя Центральної Америки (Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама). Це відкриття не підняло престижу Колумба при іспанському дворі і його смерть залишилася непоміченою. Відкритий ним материк отримав не його ім'я, а став називатися Америкою, в честь Америго Веспуччі, який брав участь в португальських експедиціях, що не бажали поступатись іспанцям, в Південну Америку в 1501–1504 роках і описав нові землі.[4]

Відкриття морського шляху до Індії[ред.ред. код]

Влітку 1497 року з Лісабона вирушила флотилія в складі чотирьох кораблів під проводом Васко да Гами. Вона слідувала за відомим уже маршруту до мису Доброї Надії. Однак, щоб уникнути зустрічних течій, Васко да Гама повернув від островів Зеленого Мису на південний захід і пройшов мимо берегів Бразилії. Обігнувши мис Доброї Надії, експедиція попрямувала на північний схід і на початку квітня 1498 року увійшла в гавань Малінді. Експедиція Васко да Гами поклала початок колоніальним захопленням Португалії на західному узбережжі Індії.[5]

Перша кругосвітня подорож[ред.ред. код]

Ідея Колумба досягти узбережжя Індії та Китаю західним шляхом не переставала займати іспанських мореплавців і після того, як португальці відкрили морський шлях до Індії довкола Африки. Іспанці сподівалися випередити своїх суперників на підступах до островів прянощів. Ці надії особливо зміцнилися після того, як іспанський конкістадор Васко Нуньєс Бальбоа перетнув Панамський перешийок і відкрив у 1513 році «Велике південне море» — Тихий океан. Постало завдання відшукати протоку в це море і, слідуючи на захід, добратися до островів прянощів. Вирішити це завдання взявся Фернан Магеллан. Він брав участь у ряді португальських експедицій і мав достовірні відомості про Молуккські острови. Магеллан сподівався обігнути землю «Святого Хреста» (Бразилію) в 30-40 широтах південної півкулі і увійти в «Південне море». Отримавши відмову португальського короля організувати експедицію, він втік до Іспанії і запропонував свої послуги Карлу I. 20 вересня 1519 флотилія Магеллана в складі п'яти кораблів і 265 чоловік команди вийшла з іспанського порту Сан-Лукар і взяла курс на Бразилію. У пошуках протоки Магеллан з трудом довів флотилію до 52 ° Пд. ш., де виявився широкий прохід на захід (Магелланова протока). Плавання по Тихому океану (так його назвав Магеллан) тривало три місяці. 15 березня 1521 флотилія досягла одного з островів архіпелагу, названого пізніше Філіппінським на честь іспанського інфанта майбутнього короля Філіпа II.[6]

Завоювання Мексики і Перу іспанськими конкістадорами[ред.ред. код]

Іспанці в перші два десятиліття після відкриття Америки утвердилися на островах Карибського моря, Панамському перешийку і у Венесуелі. В 1516–1518 роках іспанці відкрили півострів Юкатан. Незабаром була завойована вся Мексика. В 1531–1532 роках іспанські конкістадори завоювали країну інків — Перу.[7]

Класифікація[ред.ред. код]

За океаном[ред.ред. код]

Поділ океанів був зроблений Міжнародною гідрологічною організацією[8]. Деякі моря відображають, також, можливий підподіл.

Моря Світового океану[ред.ред. код]

Усього у світі налічується 63 моря (не враховуючи Каспійське, Аральське, а також Мертве і Галілейське моря) — з них 25 у Тихому, 16 у Атлантичному, 11 в Індійському, а також 11 у Північно Льодовитому океані. До морів за традицією через великі розміри відносять Каспійське та Аральське які є залишками стародавнього океану Тетіс. Історично склалися назви Мертве та Галілейське моря.[9]

Тихий океан[ред.ред. код]
Галерея зображень Тихого океану
Hinomisaki09.JPG
Wea04110 - Flickr - NOAA Photo Library.jpg
US Navy 071116-N-6106R-097 Nineteen American and Japan Maritime Self-Defense Forces (JMSDF) ships transit together at the end of ANNUALEX 19G, the maritime component of the U.S.-Japan exercise Keen Sword '08 for a group photo.jpg
HeaphyMouth.jpg
Вигляд на Японське море з міста Теджон Захід Сонця у Беринговому морі Флот США у Філіппінському морі Пляж на узбережжі Тасманового моря. Південний острів, Нова Зеландія
Атлантичний океан[ред.ред. код]
Галерея зображень Атлантичного океану
Gelendzhik Black Sea IMG 8721 1725.jpg
Zora na Jadranu.jpg
Yassiada 1.jpg
Jamaica sunrise.JPG
Вигляд на Чорне море з боку Геленджику Схід Сонця на Адріатичному морі Захід Сонця поблизу острова Яссіада, Туреччина Схід Сонця на одному з пляжів Ямайки
Індійський океан[ред.ред. код]
Галерея зображень океану
Arabian-Sea Bombay 2005.JPG
Kalawy Magic Life 02 2008.JPG
Mushroom Rock at James Bond Island.jpg
Red Sea Dawn.jpg
Аравійське море біля Бомбеї Схід Сонця на Червоному морі Андаманське море, Острови Джеймса Бонда, Таїланд Захід сонця у Червоному морі
Північний Льодовитий океан[ред.ред. код]
Галерея зображень океану
Vågakaillen nattlys.JPG
Chamisso Wilderness.jpg
Varangerfjord.jpg
Анабарский залив.jpg
Норвезьке море, Вестфіорд — вигляд з боку острова Løvøy в Стейгені на Лофонтенські острови Чукотське море затока Варангер-фіорд у Баренцевому морі Анабарська затока у морі Лаптєвих
Південний океан[ред.ред. код]
Галерея зображень океану
Sea ice by fruchtzwerg's world.jpg
Sunset over the Ross Sea - NOAA.jpg
Льодовики у морі Белілінсгаузена Захід Сонця у морі Росса
Затоки[ред.ред. код]

Нижче список заток, які за фізичними та хімічними властивостями, а також класифікацією, мають називатися морями.

За типом[ред.ред. код]

Існують різні класифікації морів. Класифікація за морським правом, не збігається в цілому з океанографічною класифікацією, деякі синоніми в океанографії набули поширенішого значення в геології та географії.

За ступенем відособлення[ред.ред. код]

За ступенем відособлення і режимом розрізняють моря внутрішні, окраїнні та міжострівні та середземні.[1]

Внутрішні моря — моря, що здебільшого закриті від сполучення з океаном, яким притаманний обмежений (порівняно з окраїнними морями) водообмін із Світовим океаном. В таких морях глибина протоки, що з'єднує їх з океаном, низька, що заважає створенню глибоководних течій, які б допускали змішання вод на великих глибинах. Прикладами таких морів є Середземне та Балтійське моря.

В залежності від кількості континентів, чиї береги моря омивають, внутрішні моря діляться на міжконтинентальні (Середземне та Червоне моря) і внутрішньоконтинентальні (Жовте та Чорне моря).

В залежності від наявності зв'язку з іншими морями чи Світовим океаном внутрішні моря можна поділити на ізольовані (замкнуті) (Мертве, Аральське моря) та напівізольовані (напівзамкнуті) (Балтійське, Азовське моря). Зазвичай ізольовані моря вважаються озерами.

Окраїнні моря — це моря, які характеризуються вільним зв'язком з океаном і, в ряді випадків, відокремлені від них ланцюгом островів або напівостровів. Звичайно окраїнні моря лежать на шельфі, але на характер донних відкладень, кліматичний та гідрологічний режими, органічне життя сильний вплив надає не тільки материк, а й океан. Окраїнним морям притаманні океанські течії, що виникають завдяки океанічним вітрам. До морів такого типу належать: Берингове, Охотське, Японське, Східно-Китайське, Південно-Китайське, Карибське та інші.

Міжконтинентальні моря (іноді Середземні моря) — це моря оточені з усіх сторін суходолом і які сполучаються з океаном одною, або кількома протоками. До таких морів відносяться Середземне, Червоне, Карибське.[1]

З геологічної точки зору в окраїнних морях іноді виділяють граничні моря. Їх означають як такі, що знаходяться на геологічно активних континентальних околицях[10]. Таким чином, до цього класу можна віднести окраїнні моря Тихого океану, які знаходяться на геологічно активних континентальних околицях, але не моря Атлантичного океану, котрі лежать на пасивних околицях. Виділяють два типи граничних морів залежно від напрямку субдукції океанічної кори. Один із типів — моря, що лежать над ділянками, де океанічна кора занурюється під континентальну. Прикладом такого моря є Японське, яке лежить над ділянкою, де океанічна кора занурюється під Євразійську плиту. Інший з типів — моря, що лежать над ділянками, де більш старша океанічна кора занурюється під іншу, більш молоду океанічну кору. Прикладом такого моря може бути Південно-Китайське, під яким океанічна кора занурюється в бік Тихого океану[10].

Міжострівні моря — моря, оточені більш-менш щільним кільцем островів, пороги між якими перешкоджають вільному водообміну цих морів з відкритою частиною океану.

Більшість міжострівних морів розташовані серед островів Малайського архіпелагу. Найбільші з них: Яванське, Банда, Сулавесі.

В геоструктурному відношенні належать головним чином до сучасних геосинклінальних областей.

За температурою[ред.ред. код]

Існує також класифікація морів в залежності від температури їх поверхневих вод, але вона практично не використовується. В даному випадку ми говоримо про тропічні, помірні або полярні моря.

За солоністю[ред.ред. код]

За ступенем солоності розрізняють концентраційні та розбавляючі моря.

Концентраційні моря — ті, що мають більшу, ніж у зовнішньому океані, солоність завдяки активному випару, і їх водообмін полягає у витоці солонішої морської води в нижніх шарах, та притоці більш прісної води в поверхневих шарах через зв'язуючий канал. Приклад такого моря — Червоне море.

Розбавляючі моря — ті, що мають меншу, ніж оточуючий океан солоність завдяки тому, що приток прісної води зі стоком річок та опадами не компенсується випаровуванням. В цьому разі водообмін полягає у витоці менш солоної морської води в поверхневих шарах, та притоці солонішої води в придонних шарах через зв'язуючий канал. У таких басейнах часто трпляється, що водообмін з придонними шарами недостатній для підтримання потрібного для існування більшості біологічних видів вмісту кисню. Приклад такого моря — Чорне море.

Берегова лінія[ред.ред. код]

Затока — це частина моря, яка глибоко заходить у суходіл, але має вільний водообмін з основною частиною моря. Гідрологічні і гідрохімічні умови затоки тотожні з умовами моря, частиною якого вони є. В окремих випадках місцеві особливості клімату та материковий стік можуть надавати гідрологічним характеристикам поверхневого шару заток деякі специфічні риси.

Залежно від рельєфу берегів та інших географічних умов затоки розрізняють на кілька видів:

  • Бухта — невелика частина моря, відокремлена від відкритих вод з трьох боків частинами суші (виступами берегів, скелями та прилеглими островами) і захищена ними від хвиль та вітру. Більшість невеликих бухт утворюються в м'яких скелях або глинах, вимитих хвилями. Прикладами бухт можуть бути Севастопольська і Балаклавська бухти в Чорному морі, Золотий Ріг, Находка (порт Владивостоку) у Японському морі.
    Більшість невеликих бухт утворюються в м'яких скелях або глинах, вимитих хвилями. Невелика бухта може бути в складі більшої бухти, як, наприклад, Південна бухта у складі Севастопольської бухти.
  • Лиман — затока, відокремлена від моря піщаною косою (пересипом). Найчастіше лиман — це затоплена частина найближчої до моря ділянки річкової долини (наприклад, Дніпровський, Дністровський лимани на узбережжі Чорного моря). Розрізняють лимани відкритого типу — такі, що мають постійний водообмін із морем, і закритого типу — такі, що відмежовані від моря піщаною косою, пересипом. На гідрологічний режим лиману значною мірою може впливати річка, яка в нього впадає. Лимани бувають двох типів: лагунного і естуарного.
  • Лагуна — мілководна частина моря, відділена від нього баром, косою, кораловим рифом і часто з'єднана з ним вузькою протокою. Від інших заток лагуни відрізняються більшим ступенем ізольованості від моря. Затоки звичайно вільно сполучаються (з'єднані) з морем. Через це на солоність заток, характер їх відкладів тощо море впливає безпосередньо. Лагуни звичайно з'єднані з морем протоками, але іноді відокремлені береговими валами, косами тощо. Через органічний світ та осади вони більш автономні, не зазнають такого впливу відкритого моря, як затоки. Часто зустрічаються всередині атолу (наприклад, атоли Кірітіматі, Кваджалейн).
  • Естуа́рій — однорукавне, лійкоподібне гирло річки, що поширюється в напрямку моря. Естуарій утворюється, коли море затоплює гирло річки, а припливно-відпливні явища виносять осадові породи в море і не дають естуарію заповнитися і перетворитися в дельту. Це відбувається коли прилегла до естуарію частина моря має велику глибину. Естуарій утворюють такі річки, як Амазонка (Атлантичний океан), Темза (Північне море).
  • Фіорд — довга, вузька морська затока, яка часто тягнеться далеко усередину узбережжя. Фіорд утворюється внаслідок затоплення морем долини колишнього льодовика. Багато фіордів дуже глибокі — вони формувалися, коли льодовики своєю вагою роз'їдали низи долин під рівнем моря, а після розтанення льодовиків, долини затоплювалися морем. Переважно, довжина фіорда в декілька разів більша за його ширину. Прикладом фіорду може буди Согнефіорд у Норвезькому морі.
  • Губа — поширена на півночі Росії назва затоки, яка глибоко врізається в сушу (наприклад, Невська у Фінській затоці, Обська в Карському морі).

Протока — порівняно вузька смуга води, що розділяє ділянки суходолу і сполучає суміжні водні басейни або їх частини (Наприклад, протоки Па-де-Кале, Дрейка, Керченська).

Материк — величезна ділянка суходолу, що з усіх або майже з усіх боків оточена морями або океанами (наприклад, Євразія).

Півострів — це частина материка, що далеко заходить в море і з трьох боків оточена водою (наприклад, Крим, Аравійський). У геологічному відношенні в більшості випадків півострів складає одне ціле з материком.

Острів — частина суходолу, котра оточена з усіх сторін водою і постійно піднімається над водою, навіть в період найбільшого припливу (Зміїний, Мадагаскар). Від материків відрізняються порівняно невеликими розмірами. Залежно від походження та форми, острови відносять до різних типів (материкові, вулканічні, коралові), та використовують різні терміни для їх позначення (атол, архіпелаг).

Мис — частина суходолу, що врізається в море. Може бути утворений як корінними породами, так і наносами. Своїм існуванням миси, як правило, зобов'язані процесам ерозії. Передумовою для появи мису служить наявність на береговій лінії одночасно м'яких і твердих порід. М'які породи, такі як пісок, руйнуються під дією хвиль істотно швидше, ніж тверді. В результаті утворюється мис (наприклад, Сарич, Горн, Доброї Надії).

Геологія[ред.ред. код]

Перший опис морського дна належить Геродоту, який описує у свої записах, що відносяться до 450 р. до н. е., Середземне море біля Єгипту.

« Природа країни Єгипет така, що коли корабель наближається до нього на відстань одного дня шляху до берегу, то чоловік, який захоче виміряти глибину підніме з дна намул, навіть якщо глибина в цьому місці 11 сажнів  »

— Геродот 450 р. до н. е.

Походження[ред.ред. код]

Осадові породи[ред.ред. код]

Вулканічні породи[ред.ред. код]

Льодовикові породи[ред.ред. код]

Глибина[ред.ред. код]

Найглибші моря[11]

No. Море Глибина (м) Розташування глибини
1 Карибське море 7535
2 Південно-Китайське море 5015
3 Середземне море 4982
4 Берингове море 4097
5 Японське море 3742

Шельф[ред.ред. код]

Властивості[ред.ред. код]

Фізичні властивості[ред.ред. код]

Тиск[ред.ред. код]

Поширення світла[ред.ред. код]

Світність у воді на певній глибині

Поширення звуку[ред.ред. код]

На відміну від повітря, морська вода, як і прісна слабо поглинає енергію звукових хвиль, звук у водній товщі може поширюватися на величезні відстані (на тисячі кілометрів). Швидкість звуку у воді не залежить від її частоти та висоти й становить 1450 м/с до 1570 м/с, причому із збільшенням температури ,солоності, і тиску (тобто глибини) ця величина зростає, проте найбільш усього під впливом температури.[1][12][13][14][15]

В середньому при зміні температури на 1 °C швидкість звуку змінюється на 4,4 м/с, зі збільшенням солоності на 1‰ — на 1,2 м/с і при зростанні глибини на 100 м — на 1,75 м/с.[1]

Зміна швидкості звуку у морській воді внаслідок неоднорідності її фізико-хімічних характеристик, особливо по вертикалі, призводить до заломлення (викривлення) траєкторії звукових хвиль — рефракції. При цьому звукові промені завжди викривляються випуклістю у ту сторону, де швидкість звуку меньше (тобто в сторону тепліших водних мас).[1][16]

Оскільки океан непрозорий для електромагнітного випромінювання ми не маємо можливості використовувати радіохвилі і радари для його вивчення. Проте морська вода не є абсолютно непрозорою для радіохвиль. Наприклад підводний човен який погрузився може прийняти сигнал лише таким радіопристроєм який працює на хвилях такої довжини при якій закон Беера, уже не виконується.[16]

В зв'язку із вище вказаними причинами океанографи використовують для досліджень океанів та морів гідроакустичні прилади. Акустика дозволила дослідити глибини морів та дізнатися що вони сповнені звуків які видають дельфіни, кити та інші тварини спілкуючись між собою.[16][1][16]

Температура[ред.ред. код]

Число км³ морської води в даному інтервалі температур[16]

Карта температур світового океану. Температура позначена відповідними кольорами веселки, по зниженню температури

Густина[ред.ред. код]

Середні величини густини поверхневих вод морів[1]

No. Море густина кг/м³
1 Середземне море 1,02090
2 Чорне море 1,0135
3 Мармурове море 1,0170
4 Північне море 1,0264
5 Балтійське море 1,0066

Прозорість[ред.ред. код]

Відносна прозорість вод морів[1]

No. Море Відносна прозорість, м
1 Баренцево море південно-західна частина до 45 м
2 Чорне море біля 30
3 Егейське море до 50
4 Середземне море біля африканського узбережжя 40-45
5 Балтійське море біля острова Борнхольм 11-13
6 Каспійське море південна частина 11-13
7 Північне море біля Англійського каналу 6,5-11
8 Адріатичне море 30-40

Колір[ред.ред. код]

Вода має дуже невеликий синій колір, який можна побачити тільки у великих об'ємах води, хоча відображення неба і вносить вклад у появу синього відтінку поверхні води, це не основна причина[17]. Основною причиною є поглинання ядрами молекули води «червоних фотонів» від вхідного світла, єдиний відомий приклад забарвлення у природі в результаті коливального руху, а не електронної динаміки[18].

Також на колір води впливають склад та концентрація розчинених у воді порід (наприклад, Жовте море), чи живих організмів. У наші дні на колір води також впливає ступінь та характер забруднення морських вод.

Запах[ред.ред. код]

Замерзання і морський лід[ред.ред. код]

Хімічні властивості[ред.ред. код]

Хімічний склад[ред.ред. код]

Газовий склад[ред.ред. код]

Солоність[ред.ред. код]

Характерною властивістю морської води, звичайно, є її солоність. Солоністю води називають кількість грамів речовин, розчинених в одному літрі води. Одиниця вимірів солоності води називається проміле (‰). Якщо солоність води менша одного проміле, то воду називають прісною. Це в основному води суходолу. Солоність вод у морях і океанах становить у середньому 35 ‰ (35 г солей на 1 літр води. З них 27 г хлориду натрію (кухонної солі), 5 г інших хлоридів і 3 г становлять сульфати, карбонати та броміди). Відтак, на 37 літрів морської води припадає один кілограм кухонної солі.

Число км³ морської води в даному інтервалі солоності[16]

Карта солоності Світового океану, складена на основі двохтижневих даних зібраним супутником NASA Aquarius. Жовтий і червоний кольори представляють собою ділянки підвищеної мінералізації, блакитний і пурпуровий нижчої мінералізації. Області відмічені чорним позначають території для яких відсутні дані. Середня солоність на карті становить 35 ‰

'

Компонент Концентрація а (максимум)[16] — б(мінімум)[19] (г/кг)
Хлор 19,353 — 18,980
Натрій 10,760 — 10,560
Сульфат 2,712 — 2,650
Магній 1,294 — 1,270
Кальцій 0,413 — 0,400
Калій 0,387 — 0,380
Карбонат 0,142 — 0,140
Бром 0,067 — 0,065
Стронцій 0,008
Бор 0,005 — 0,004
Фтор 0,001

Солоність води в різних частинах морів неоднакова. Біля берегів, де в море впадають річки або стікають води танучих льодовиків та снігів, — солоність менша. Деякі континентальні породи і ґрунти містять сіль. Коли ці породи омиваються дощами, або підземними водами, деякі солі розчиняються і виносяться річками у моря. Однак такі джерела солі не є постійними, а солоність річок залишається більшість часу дуже низькою. Одною з малосолоних частин Світового океану є Азовське море (12-14 ‰), що омиває береги України, а однією з найсолоніших — Червоне море (42 ‰), яке омиває береги Африки та Азії. Солоність Середземного моря — близько 37 ‰, а Мертвого моря — 300 ‰.

Відкладення солей може відбутися природним чином, коли концентрація солі в морській воді або у солоному озері перевищує можливу. Це може статися у внутрішніх районах, де немає потоку в океані, як, наприклад, Мертве море.

Також відкладення може відбуватися, як це відбувалося в Середземному морі, яке в певні геологічні епохи функціонувало як солончак: його зв'язок з океаном через Гібралтарську протоку був більш слабким, він не дозволяв водообмін в обох напрямках, як це відбувається в даний час. З іншого боку, з поверхні моря випаровувалося більше води, ніж випадало з опадами і приносилося річками, так що нестача води компенсувалася притоком води з океану. Так з'явився притік солі, який не був компенсований рівноцінним відтоком. Це привело до утворення дуже великих сольових відкладень глибоко в Середземному морі і, мабуть, вплинуло на солоність океану. Дійсно, оцінка кількості солі в світовому океані, принесеної річками за весь геологічний час, більша, принаймні, на порядок, за величину маси солі, розчиненої наразі в океані.

Особливості[ред.ред. код]

«Стрибок» густини[ред.ред. код]

Динаміка вод[ред.ред. код]

Рухи води[ред.ред. код]

Поверхня морів знаходиться у постійному русі. У давнину причини цих явищ пояснювали діями божеств: гнівом Посейдона, іграми нереїд, монстрів Скілли та Харибди.

Рухи морів дуже складні; їх легше аналізувати, якщо їх розкласти на елементарні рухи, для яких причини і закони можуть бути вивчені окремо.

Хвилі[ред.ред. код]

Розрізняють такі хвильові рухи, залежно від вигляду вертикальних коливань:

  • хвилі викликані вітром; їх період становить близько секунди або десяти секунд, а їх амплітуда може сягати декількох десятків метрів.

При утворенні хвилі маса води не рухається горизонтально, змінюється лише вертикальний рівень водної поверхні. В одних місцях пориви вітру ніби вдавлюють її, утворюючи улоговину хвилі, в інших — поверхня підіймається у вигляді гребеня. З посиленням швидкості вітру на гребенях хвиль з'являється біла піна — баранчики. Висота хвилі збільшується, а сильний вітер ніби загинає верхівки гребенів хвиль. Вітер слабне, і хвилі змінюються брижами — затухаючими низькими частими хвилюваннями.

У більшості випадків висота вітрових океанічних хвиль досягає 4-5 метрів. В 1933 році в Тихому океані моряки американського судна «Рамапо» спостерігали хвилю висотою 34 м.

  • плескіт є рухом води, що виникає в портах, і це комбінацією хвиль, відбитих від стін.
  • сейші (фр. Seiches) — стоячі хвилі великого періоду, від кількох хвилин до десятків годин, амплітуда — від декількох міліметрів до декількох метрів, які виникають у замкнених водоймах під впливом різниці атмосферного тиску, сейсмічних явищ, згонів і нагонів води.

Приплави та відпливи[ред.ред. код]

Припливи та відпливи, спричинені тяжінням Місяця та Сонця. Їх період становить близько 12:00.

Приплив настає, коли Місяць проходить через меридіан даного місця. Те саме відбувається одночасно на протилежному боці Землі. Так, якщо Місяць проходить через нульовий меридіан, то припливи спостерігаються на меридіанах 0° та 180°, відпливи — на 90° обох довгот.

Амплітуда змінюється в залежності від місця розташування і може досягати більше десяти метрів. У відкритому морі чи океані припливи і відпливи майже не відчуваються, їх висота досягає 90 см. Слабо вони відчуваються і у внутрішніх морях. Наприклад, висота припливів і відпливів у Азовському та Чорному морях дуже мала — 2-3 см. Найвищий рівень води буває у вузьких затоках відкритого моря чи океану. Наприклад, висота припливів у затоці Фанді на східному узбережжі Північної Америки досягає 18 м.

Течії[ред.ред. код]

Морські течії — горизонтальне переміщення води у морях:

  • основні морські течії, спричинені відмінностями в щільності морської води (через відмінності у солоності і температурі). Вони вважаються постійними. Однак існують постійні течії, породжені вітрами. Так, по обидва боки екватора від 30-х широт до нього дмуть постійні вітри пасати, що виникають у приекваторіальній зоні всіх океанів. Течії, що викликані цими вітрами, дістали назву пасатних. Рухаючись зі сходу на захід, пасатні течії, натрапляючи на береги материків, відхиляються на північ і на південь. При цьому утворюються нові течії, зокрема, міжпасатні течії.
    У помірних широтах ці течії під впливом постійних вітрів і сили обертання Землі відхиляються на схід. Таким чином, на північ і на південь від екватора в смугах 50° північної та південної широти виникає два кругообіги. Вони існують в усіх океанах, крім Північного Льодовитого. У Північній півкулі течії рухаються за годинниковою стрілкою, в Південній — проти.
  • більш локалізовані течії, що породжуються за допомогою вітру або припливів. Вони можуть набути періодичного характеру, чи спричинити великі вихори, як, наприклад, течія Сальстраумен (Малстрім).
  • Течія Західних вітрів — течія, що проходить вздовж берегів Антарктиди, де майже немає суходолу, яка утворюється під впливом постійних вітрів помірних широт та сили обертання Землі.
« В океані тече річка. Вона не пересихає в найжорстокіші засухи і не переповнюється під час найсильніших повеней. Її береги і дно утворені холодною водою, а сама вона тепла. Опис Гольфстріму  »

— Фонтен Морі Maury Mattev Fontaine, Фізична географія океану і його метеорологія 1855 рік The Physical Geografy of the Sea and its Meteorogy 1855

[16]

Цунамі[ред.ред. код]

Окремі рухи води можуть бути викликані катастрофічними явищами (землетрусами, виверженнями вулканів, зсувами, падіннями на Землю інших небесних тіл) і набувати вигляду цунамі, відокремленої хвилі або солітону. Довжина таких хвиль більша 500 м і рух охоплює всю товщу води.

Рівень моря[ред.ред. код]

Рівень моря піднімається, причинами чому зокрема є танення материкових льодовиків і теплове розширення води, викликані глобальним потеплінням. Підвищення рівня моря є серйозною загрозою для всього прибережного населення і для економіки багатьох країн[20].

Точне вимірювання рівня моря можливе з 1993 року завдяки супутникам (Топекс/Посейдон (англ. Topex/Poseidon, пізніше Джейсон-1 (англ. Jason-1) та Джейсон-2 (англ. Jason-2))[20].

Тим не менш, фізики помітили, що рівень моря піднімається повільніше, ніж це могло спричинити танення льодів. У дослідженні, опублікованому в журналі Глобальні та планетарні зміни (англ. Global and planetary change) у листопаді 2008 року, рівень моря піднімався на 3,3 мм на рік в період з 1993 по 2003 рік і на 2,5 мм на рік з 2003 року. Дослідження пояснює цю зміну уповільненням потепління морів[20].

Починаючи з 2003 року, вклад танення льодів у підвищення рівня моря становить близько 1,9 мм на рік. Половина цієї водної маси вивільняється через танення двох полярних льодових шапок, інша половина — через танення гірських льодовиків[20].

Найбільші моря[ред.ред. код]

No. Море Площа (км²)
1 Філіппінське море 5,177,762
2 Коралове море 4,791,000
3 Аравійське море 3,862,000
4 Південно-китайське море 3,500,000
5 Море Ведделла 2,800,000
6 Карибське море 2,754,000
7 Середземне море 2,500,000
8 Тасманове море 2,330,000
9 Берінгове море 2,260,100
10 Бенгальська затока 2,172,000

Біологічні види[ред.ред. код]

Планктон[ред.ред. код]

Лінія Саргасів зорієнтованих вздовж течій і постійних вітрів у Саргасовому морі

Нектон[ред.ред. код]

Бентос[ред.ред. код]

Камчатський краб типовий представник бентосу

Глибинні види[ред.ред. код]

Ресурси[ред.ред. код]

Класифікація ресурсів[ред.ред. код]

Біологічні ресурси[ред.ред. код]

Мінеральні ресурси[ред.ред. код]

Нафто-газові ресурси[ред.ред. код]
Нафтова вишка в Балтійському морі
Видобування нафти в Північному морі
Інші ресурси корисних копалин[ред.ред. код]

Енергетичні ресурси[ред.ред. код]

Енергія припливів[ред.ред. код]
Енергія хвиль[ред.ред. код]
Енергія течій[ред.ред. код]

Ще одним джерелом електроенергії може слугувати кінетична енергія морських течій. Найпотужніші течії океану — потенційне джерело енергії. Сучасний рівень техніки дозволяє видобувати енергію з течій при швидкості потоку більше 1 м/с. При цьому потужність від 1 м2 поперечного перерізу потоку становить близько 1 кВт. Перспективним представляється використання таких потужних течій, як Гольфстрім та Куросіо, що несуть відповідно 83 та 55 млн куб. м/с води з швидкістю до 2 м/с, та течії Флориди — 30 млн куб. м/с зі швидкістю до 1,8 м/с. Сьогодні для океанічної енергетики також представляють інтерес течії в протоках Гібралтар, Ла-Манш, а також на Курильських островах. Зараз існує безліч проектів по видобутку енергії за допомогою океанічних течій, одна з яких — програма «Coriolis», яка передбачає встановлення в протоці Флорида за 30 км на схід від міста Майамі декількох сотень турбін, кожна з яких буде забезпечена двома робочими колесами діаметром 168 м.

Згідно з проектом пари робочих коліс розміщуються всередині порожнистої камери з алюмінію, що забезпечує плавучість турбіни. Вся система «Coriolis» загальною довжиною 60 км буде орієнтована по основному потоку течії, ширина її при розташуванні турбін в 22 ряди по 11 турбін в кожному складе 30 км. За підрахунками американських інженерів, будівництво такої споруди обійдеться дешевше, ніж зведення теплових електростанцій. Корисна потужність кожної турбіни з урахуванням витрат на експлуатацію і втрат при передачі на берег складе 43 МВт, що дозволить задовольнити потреби штату Флорида на 10%.

Теплові ресурси[ред.ред. код]

Рекреаційні ресурси[ред.ред. код]

Опріснення морської води[ред.ред. код]

Несприятливі явища[ред.ред. код]

Антропогенний вплив[ред.ред. код]

Міфологія[ред.ред. код]

Море у мистецтві[ред.ред. код]

Море у літературі[ред.ред. код]

Море у живописі[ред.ред. код]

Шхуни Аралської експедиції. Робота Шевченко. Т.Г

Морська тематика присутня у творах багатьох художників. Серед них такі відомі як Айвазовський.

Інші значення[ред.ред. код]

Водосховище[ред.ред. код]

Морями іноді також називають водосховища. Наприклад, Київське море, Московське море.

Місячні моря[ред.ред. код]

Морями також умовно називають темні місячні рівнини, розташованих переважно на видимій поверхні Місяця, природного супутника Землі (наприклад: Море Спокою). Ці базальтові рівнини, видимі на поверхні Місяця як темні плями, дійсно, спочатку, до використання Галілеєм телескопа для спостереження за небом, вважалися астрономами водоймами.

Цікаві факти[ред.ред. код]

Іноді морями називають великі озера (Каспійське, Аральське) та відкриті частини океану (Саргасове).

У 1978 році Міжнародна морська організація заснувала Всесвітній день моря. Цей день входить в систему всесвітніх і міжнародних днів ООН.

Червоне море

  • Назва Червоного моря пояснюється, як це не дивно, періодичним цвітінням синьо-зелених водорослів Trichodesmium erythracum.[21][1]
  • Єдине море в яке не впадає жодна річка, яка б забруднювала його піском чи мулом, що дуже важливо для дайверів.[22]
  • Море унікальне ще й тим що на його дні виявлена рифтова зона, єдина серед усіх морів[23]
  • Найсолоніше серед тих що відносяться до Світового океану. Солоність 42 ‰
  • Його дно є типовою (двошаровою) океанічною корою[24]

Біле море

  • Назва Білого пов'язана з тим що море понад 200 днів у році вкрите льодами.[21][1]

Жовте море

  • Назва Жовтого зумовлена жовтим кольором лесу, що приноситься річками, які впадають у нього.[21][1]

Саргасове море

  • Температура поверхневих вод у ньому навіть взимку не опускається нижче +20 °C. Крім того, вода надзвичайно прозора настільки, що можна бачити предмети на глибині 60 м.
  • Флора і фауна моря також дивовижні. Сюди щороку припливають нереститися вугрі. Тут вилуплюються їх личинки.

Морська вода і людська кров мають дивовижну подібність у співвідношені основних хімічних елементів. З цим пов'язаний той факт що отримана у морській воді рана не так болісна, ніж така ж на суші.[25][19]

В роки Другої світової війни радянські військові хірурги, успішно використовували розбавлену морську воду при переливаннях крові; даний розчин на західному фронті отримав назву розчин Квінтона.[25][19]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н Зубков. О.Є Все о море /Під редакцією Дремлюга. В. В. — Київ:. Радянська школа., 1986. — 256ст. іл. Тираж 100000 екз.(рос.)
  2. Енциклопедичний словник юного географа-краєзнавця. Упорядник Карпов. Г.В — Москва : Педагогіка, 1981.(рос.)
  3. История средних веков под ред. Н. Колесницкого. 2-е изд. испр. и доп.-М.: Просвещение, 1986. Часть I ст. 391
  4. а б в История средних веков под ред. Н. Колесницкого. 2-е изд. испр. и доп.-М.: Просвещение, 1986. Часть I ст. 392
  5. История средних веков под ред. Н. Колесницкого. 2-е изд. испр. и доп.-М.: Просвещение, 1986. Часть I ст. 393
  6. История средних веков под ред. Н. Колесницкого. 2-е изд. испр. и доп.-М.: Просвещение, 1986. Часть I ст. 395
  7. История средних веков под ред. Н. Колесницкого. 2-е изд. испр. и доп.-М.: Просвещение, 1986. Часть I ст. 396
  8. «International Hydrographic Organization, Limits of Oceans and Seas (1953), ref S-23.». ohi.shom.fr. Архів оригіналу за 2013-06-22. (англ.)
  9. Атлас — Географія материків та океанів 7 клас ISBN 978-966-475-006-3
  10. а б (фр.)«Mer marginale], université du Québec à Montréal, F. Besré». www.er.uqam.ca. Архів оригіналу за 2013-06-22. 
  11. Велика ілюстрована Енциклопедія Географії /Переклад з англ. Автор тексту К.Гіффорд — Махаон 2005 ISBN 966-605-492-2
  12. http://ua.textreferat.com/referat-4514-3.html(укр.)
  13. http://www.school.xvatit.com/index.php?title=Явища_природи._Поширення_звуку._Повні_уроки(укр.)
  14. http://www.ukrref.com/rf-4402-4.html (укр.)
  15. http://www.subject.com.ua/geographic/geo/222.html (укр.)
  16. а б в г д е ж и «Океан сам по себе и для нас» — переклад з англійської Голосова. В. В. Редакція і післямова Сузюмова. А.А — Москва «Прогресс». Тираж 75000 1982 рік. Переклад книги «Oceanography» Ch.Drake, JImbrie, J Knauss, K.Turekian — Holt Rinehart Winston
  17. BAD PHYSICS: Misconceptions spread by K-6 Grade School Textbooks
  18. Braun, C. L. and Smirnov, S. N. (1994). «Why is water blue?». Journal Chemical Education 70. с. 612. 
  19. а б в «Вода» — Лосєв. К.С — Ленінград. Гидрометеоиздат, 1989, 272 сторінки. Тираж 113000 екземплярів ISBN 5 286 00161 (рос.)
  20. а б в г Un ralentissement énigmatique de l'élévation du niveau des mers, in Le Monde, 28 novembre 2008, page 4
  21. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок 1001_.D0.BF.D0.B8.D1.82.D0.B0.D0.BD.D0.BD.D1.8F не вказаний текст
  22. http://www.vip-travel.com.ua/egypt_ekskursii2.php
  23. http://www.newsru.ua/world/03nov2009/ephiopia.html
  24. Велика Ілюстрована енциклопедія Школяра (Надруковано за виданням «The Kingfisher Children's Encyclopedia, KINGFISHER — New Pendered House», Londan 1998) переклад українською мовою. У підготовці видання брали участь: головний редактор — Людмила Слабошпицька, переклад — Людмила Волга, редактори українського тексту : Герман Володимир, Євгенія дончин, Ольга Вітер; коректор — Любов Колодязна; технічний редактор — Ларисана Аленіна, комп'ютерна верстка — Андрій Породько. Видавництво «Махаон-Україна», 2000 рік. Тираж 10000 екземплярів. ISBN 966-605-166-4 (укр.), ISBN 0-7534-0109-4 (англ.)
  25. а б http://megasite.in.ua/14662-zvichajjne-divo-voda-zhittya-organizm-zdorov-ya.html

Джерела та Література[ред.ред. код]

  1. (рос.) Можетта А. Большой атлас морей и океанов / Переклад з французької Корнеева. Л. Ю.; Лемени-Македон П. П. — М.: БММ АО, 2005. ISBN 5-88353-234-9

Посилання[ред.ред. код]