Надплинність
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Надплинність — стан речовини, в якому вона втрачає в'язкість. Спостерігається виключно в рідких гелію-4 й гелію-3.
Фазу рідкого гелію, в якій спостерігається надплинність, називають гелієм II.
Надплинність відкрита в 1937 році Петром Капіцею, Джоном Аленом і Доном Мізенером.
Гелій-4 частково переходить у надплинну фазу при температурі 2.17 К. Температуру переходу гелію до надплинного стану називають лямбда-точкою, оскільки графік залежності питомої теплоємності від температури в цій точці нагадує грецьку літеру λ. Температура переходу до надплинної фази гелію-3 набагато нижча.
Надплинна фаза має цілу низку дивовижних властивостей. У ній не лише в'язкість, а й ентропія дорівнює нулю. А от теплопровідність при нульовій температурі нескінченна. В напдплинному гелії неможливо встановити градієнт температур. При скінченних температурах рідкий гелій проводиться тепло зі скінченною, хоча й великою, швидкістю, однак тепло розповсюджується в ньому не за звичайним рівнянням теплопровідності, а у вигляді хвилі, яку називають другим звуком.
Надплинний гелій має властивість вкривати тонкою плівкою будь-яку поверхню, переповзаючи по стінці вгору, незважаючи на силу тяжіння. У відкритій посудині його втримати неможливо.
Механізми виникнення надплинності в гелії-3 і гелії-4 різні, оскільки гелій-4 складається з бозонів, а гелій-3 з ферміонів.
Великий вклад у теорію надплинності зробили Лев Давидович Ландау і Микола Миколайович Боголюбов.
[ред.] Дивіться також
 |
Це незавершена стаття з фізики. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
