Пелагіанізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Nuremberg chronicles f 135r 2.jpg

Пелагіонізм або Пелагіянство — богословська теорія, що її висунув католицький богослов Пелагій. Пелагіянскі суперечки почались в V столітті й були першою великою богословською кризою, що виникла серед західних латиномовних християн.

Доктрина пелагіанства стверджує, що перворідний гріх не впливає на людську природу і що смертний здатний вибирати добро чи зло без спеціальної допомоги Божественного.

Таким чином, гріх Адама був «поганим прикладом» для нащадків, але його дії не мають інших наслідків. Роль Ісуса була «хорошим прикладом» для решти людства (таким чином, протидією поганому прикладу Адама), а також спокутою за наші гріхи. Отже, людство має повний контроль, і тим самим несе на себі повну відповідальність, за дотримання Євангелія на додаток до повної відповідальності за кожен гріх. Відповідно до доктрини пелагіонізму, люди є грішники за власним вибором, тому вони злочинці, які потребують спокутування Ісуса Христа. Грішники не є жертвами, вони є злочинцями, які потребують прощення.

Проти пелагіянства найбільш активно боровся Святий Августин. Його боротьбу можна поділити на два періоди. Перший період — період наступу (411—418). В цей час Августин боровся проти науки Пелагія і Келестія, які заперечували упадок людини і необхідність Божої ласки для спасіння, і як наслідок, підірвали у християнстві віру в усе, що в ньому є надприродне (відкуплення, Церква, Св. Тайни). Результатом цієї боротьби було осудження пелагіянізму Папами Інокентієм та Зосином. Другий період був оборонним (419—430). Августину довелось відбиватись від закидів Юліана та семіпелагіян. Юліан звинувачував святого, що своєю наукою про первородний гріх та похітливість тіла, як його наслідок, він підриває святість подружжя. Семіпелагіяни закидали, що Августинове вчення про призначення (Господь має для кожного Свій план) та про дар ласки спасіння є фаталізмом і заперечує свободу волі людини. Попри те, що Августин боронив надприродні вчення Церкви, все ж йому вдалося це зробити. В цьому йому допомагав особистий секретар папи римського Лева IПроспер Тірон.

Церква осудила Пелагія на Африканському соборі (синоді в Мілеві) 416 року за папи Іннокентія І, на Карфагенському Синоді 418 року за папи Зосими, який розіслав по всіх єпіскопах лист під назвою «Тракторія з осудженням Пелагія». А семіпелагіонізм був осуджений папою Келестином І на синоді в Оранжі 529 року, що згодом затвердив папа Боніфацій II.

За топономістичним дослідженням українського мовознавця Костянтина Тищенка, у 5 сторіччі тривало переселення пелагіян на терени сучасної України.

Література[ред.ред. код]

  • A. Augustinus: Schriften gegen die Pelagianer; hrsg. von S. Kopp u. a.; Würzburg 1955 ff.
  • A. Bruckner (Hrsg.): Die vier Bücher Julians von Aeclanum an Turbantius. Ein Beitrag zur Charakteristik Julians und Augustins; Neue Studien zur Geschichte der Theologie und der Kirche, 8; Berlin 1910.
  • G. Bonner: Augustine and modern research on Pelagianism; Villanova 1972.
  • G. Bonner: Artikel Pelagius / Pelagianischer Streit; in: Theologische Realenzyklopädie 26, 1996, S. 178–185.
  • A. Bruckner: Julian von Eclanum. Sein Leben und seine Lehre. Ein Beitrag zur Geschichte des Pelagianismus; Leipzig 1897.
  • Y.-M. Duval: Julien d’Éclane et Rufin d’Aquilée. Du Concile de Rimini à la répression pélagienne; in: Revue des Etudes Augustiniennes 24 (1978), S. 243–271.
  • Kurt Flasch: Augustin. Einführung in sein Denken; Stuttgart 1980.
  • Gisbert Greshake: Gnade als konkrete Freiheit. Eine Untersuchung zur Gnadenlehre des Pelagius; Mainz 1972.
  • M. Lamberigts: Recent Research into Pelagianism with Particular Emphasis on the Role of Julian of Aeclanum; in: Augustiniana 52 (2002), S. 175–198.
  • J. Lössl: Julian von Aeclanum. Studien zu seinem Leben, seinem Werk, seiner Lehre und ihrer Überlieferung; Leiden, Boston, Köln 2001.
  • E. Mühlenberg: Dogma und Lehre im Abendland. Erster Abschnitt: Von Augustin bis Anselm von Canterbury; in: C. Andresen (Hrsg.): Handbuch der Dogmen- und Theologiegeschichte, Band 1: Die Lehrentwicklung im Rahmen der Katholizität; Göttingen 1983; S. 406–483.
  • A. U. Sommer: Das Ende der antiken Anthropologie als Bewährungsfall kontextualistischer Philosophiegeschichtsschreibung: Julian von Eclanum und Augustin von Hippo; in: Zeitschrift für Religion- und Geistesgeschichte, 57 (2005); Heft 1, S. 1–28.
  • S. Thier: Kirche bei Pelagius; Berlin, New York 1999.
  • O. Wermelinger: Rom und Pelagius. Die theologische Position der römischen Bischöfe im pelagianischen Streit in den Jahren 411–432; Stuttgart 1975.

Джерела[ред.ред. код]