Іда Камінська

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іда Камінська
Ida Kamińska
Народилася 18 вересня 1899(1899-09-18)
Одеса
Померла 21 травня 1980(1980-05-21) (80 років)
Нью-Йорк, США
Національність єврейка
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of Poland.svg Польща
Flag of Israel.svg Ізраїль
Рід діяльності актор, актор театру[d], кіноактор і театральний режисер[d]
Роки діяльності 19041976
Чоловік Зигмунт Турков, Мар’ян Мелман
Діти Рут (донька), Віктор
Нагороди
Medal of the 10th Anniversary of People's Poland
IMDb nm0436706

Іда Камінська (їдиш אידה קאַמינסקאַ, пол. Ida Kamińska, 18 вересня 1899, Одеса — 21 травня 1980, Нью-Йорк) — єврейська та польська театральна та кіноакторка, режисерка, одна з найвидатніших акторок в історії єврейського театру.

У 1939-1941 — директорка, режисер і акторка Львівського державного драматичного єврейського театру. У 1949-1968 — директорка єврейських театрів у Лодзі, Вроцлаві та Варшаві.

Перша акторка зі соціалістичних країн, номінована на «Оскара» (1966; за найкраще виконання головної жіночої ролі у чехословацькому фільмі «Магазин на площі» (слов. Obchod na korze), 1965).

Родина[ред.ред. код]

Мати — Естер Рахель Камінська, знаменита єврейська акторка, «мати єврейського театру». Батько — Аврам Іцхак Камінський (1867—1918), театральний актор, режисер і продюсер.

Була сестрою музиканта Йозефа Камінського й акторки Регіни Камінської (18941913), кузиною актора Денні Кея.

Біографія[ред.ред. код]

1899—1939[ред.ред. код]

Народилася в готелі «Театральная гостинница» в Одесі, де на гастролях перебували її батьки.

1904 — у 5-річному віці вперше виступила на театральній сцені (театр Jardin d'Hiver, Варшава).

1912 — у 13-річному віці дебютувала на кіноекрані у польсько-єврейському фільмі «Міреле Ефрос» (Mirełe Efros), де також знімалися її мати та сестра. Загалом протягом життя знялася в 11 фільмах, за участь в одному з них отримала «Оскар» (1966).

1916 — після закінчення гімназії професійно дебютувала на сцені Єврейського Театрі у Варшаві, створеного її батьками (1913).

1918 — після смерті батька виїхала з матір'ю з окупованої німцями Польщі на гастролі в окуповану німцями Україну (повернулися до Варшави 1921 року).

1924-1928 — разом із першим чоловіком Зигмунтом Турковим керувала Варшавським Єврейським Художнім Театром (Żydowski Teatr Artystyczny, Warszawer Idiszer Kunstteater).

1931-1932 — перебувала на гастролях у Бельгії та Франції.

Від 1933 керувала власною театральною трупою.

Друга світова війна[ред.ред. код]

Після початку Другої світової війни її помешкання та театр були зруйновані під час бомбардування 6 вересня 1939.

Невдовзі була попереджена знайомими про те, що її прізвище внесене до нацистських списків режисерів антигітлерівських вистав, засуджених до ліквідації. Через це залишила Варшаву і дісталася Львова.

Невдовзі нова більшовицька влада призначила Камінську директором Львівського державного драматичного єврейського театру (діяв на вулиці Ягеллонській, у приміщенні теперішнього Першого українського театру для дітей та юнацтва).

Іда Камінська поставила в цьому театрі вистави «Без вини винні» О.Островського та «Овечу криницю» Лопе де Вега.

У «Без вини винні» вона була також виконавицею головної ролі (Атрадіна в першому акті та Кручиніна в інших трьох актах).

«Ставлячи кохання, людяність над усе, вона [Атрадіна] не може припустити думки, що гроші можуть відняти у неї ці ніжні почуття. І саме це останнє з вийнятковою силою і майстерністю підкреслила тов. Камінська у першому акті… В цьому і складність ролі Кручиніної, але у виконанні цієї ролі Ідою Камінською невідомо де дівається складність. Правдоподібний, життєвий, переконливий, хвилюючий образ Кручиніної створила Іда Камінська… Іда Камінська, і як режисер, і як акторка показала високу культуру своєї творчої майстерності. Фінальна сцена п'єси зроблена з повним знанням дорученої справи і лишає у глядачів незабутнє вражіння», — писав театральний рецензент газети «Вільна Україна»[1].

В «Овечій криниці» Камінська була не лише режисером, але й автором інсценізації та виконавицею ролі Лауренції.

Театральний рецензент «Вільної України» так коментував виставу: «В інсценізації Іди Камінської ми побачили яскраве видовище, супроводжене приємною музикою, якого основною рисою є майже оперна умовність і театральність… У спектаклі Камінської насильство, яке доконує вусатий горлань-командор над боязким і смішним Менго, викликає враження гри, а не ілюзію дійсності. Все це не торкається сцен бунту, які виконано прекрасно і які викликають живий відгук серед глядачів. У них є революційний порив і сила народного гніву… Серед артистів виділяються Іда Камінська і Натан… Іда Камінська ставила у свій час цей спектакль у Варшаві. В тих умовах неможливо було поставити його як слід. Щоб дати небуденні сцени бунту на це треба було мати багато громадянської сміливості. Багато дечого доводилося тоді стушовувати в п'єсі. Тепер можна було деякі сцени відтворити ближче до оригіналу»[2].

У червні 1941 (після нападу Третього Рейху на СРСР) Іда Камінська виїхала до Рівного, потім через Харків і Баку до міста Фрунзе (нині місто Бішкек). Тут організувала нову театральну трупу, яка виступала у місцевій філармонії та у різних містах СРСР.

У цей час народила сина Віктора від другого чоловіка, Мар'яна Мелмана.

19441946 — працювала на Московському радіо, вела програми польською й іншими іноземними мовами.

1947—1968[ред.ред. код]

1947 — разом із чоловіком і сином повернулася з Москви до Варшави.

Протягом повоєнних років клопотала про звільнення та повернення до Польщі доньки від першого шлюбу, яка відбувала заслання в СРСР (повернулася на батьківщину у 1956).

19491953 — директор Єврейського Театру в Лодзі.

1953–1955 — директор Нижньосилезького Єврейського Театру (Вроцлав).

1955–1968 — директор Єврейського Театру ім. Естер Рахель Камінської у Варшаві.

У 19561960, після чергових хвиль еміграції євреїв із Польщі, глядацька аудиторія Іди Камінської зменшилася, тому акторка щораз частіше виїздила у турне по Європі, Америці, Ізраїлю, Австралії.

1965 — знялася в чехословацькому фільмі «Магазин на площі», роль в якому принесла їй в 1966 році номінацію на премію «Оскар» (найкраща головна жіноча роль).

1966 — виїхала разом з трупою на гастролі в США, де здобула великий успіх.

Після подій березня 1968 на знак протесту проти офіційної антисемітської пропаганди добровільно пішла у відставку.

Еміграція[ред.ред. код]

У серпні 1968 виїхала з родиною до Відня, а звідти — до Тель-Авіву.

Від кінця 1968 оселилася в Нью-Йорку, де марно намагалася створити Yiddish Theater.

1970 — востаннє знялася в кіно — разом з Гаррі Белафонте зіграла головну роль у фільмі «Мій янгол-хоронитель» (The Angel Levin).

1973 — написала автобіографію «Моє життя, мій театр», видану у Нью-Йорку.

1975 — емігрувала зі США до Ізраїлю.

1977 — повернулася до Нью-Йорку, щоби відзначити 60-річчя своєї творчої діяльності.

Померла внаслідок серцевого нападу в Нью-Йорку, де й була похована на Mount Hebron Cemetery.

Фільмографія[ред.ред. код]

  • 1912: Міреле Ефрос
  • 1913: Двомужниця
  • 1913: Кара Божа
  • 1914: Мачуха
  • 1916: Подружжя на роздоріжжі
  • 1924: Присяга
  • 1939: Бездомні
  • 1948: Вулиця Гранична
  • 1965: Магазин на площі
  • 1967: Чорна сукня
  • 1970: Мій янгол-хоронитель

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]