Інститут невідкладної і відновної хірургії імені В. К. Гусака НАМН України
47°58′59.71″ пн. ш. 37°46′40.96″ сх. д. / 47.9832528° пн. ш. 37.7780444° сх. д.
| Державна установа "Інститут невідкладної і відновної хірургії імені В. К. Гусака НАМН України" Девіз: Наукою переможемо | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Один з входів до інституту. | ||||
Основні дані
| ||||
| Засновано | 1926 | |||
| Приналежність | Національна Академія медичних наук України | |||
Контакт
| ||||
| Ключові особи | Зборовський Олександр Михайлович | |||
| Країна |
 Україна | |||
| Адреса | Мельникова, 53, Київ, Україна | |||
| Тип | лікарня | |||
| Вебсторінка | iurs.org.ua | |||
Мапа
| ||||
 | ||||
 Інститут невідкладної і відновної хірургії імені В. К. Гусака НАМН України у Вікісховищі | ||||
Інститут невідкладної і відновної хірургії імені В. К. Гусака, або ІНВХ, раніше відомий як Обласна центральна клінічна лікарня, або ОЦКЛ (рос. ОЦКБ) — провідний науково-практичний медично-хірургічний центр Донеччини, розташований в місті Донецьку, Ленінський район міста. Заснований 1999 року на базі обласної центральної клінічної лікарні.[1]
Інститут носить ім'я свого засновника Володимира Корнійовича Гусака. На базі ІНВХ проходила підготовка студентів кафедри госпітальної хірургії імені В. М. Богославського Донецького медичного університету.
- невідкладна і планова хірургія;
- відновлення репродуктивного здоров'я жінок;
- вроджені та набуті серцеві патології дорослих і дітей;
- використання в лікування аутологічних стовбурових клітин;
- лікування опіків та їх наслідків;
- лікування мультифокального атеросклерозу, хронічної венозної недостатності, гострої судинної патології, аневризм;
- діагностика, лікування онкогематологічних захворювань, розвиток трансплантології.
У структуру ІНВХ входять 8 відділів, більшість з яких досі залишаються унікальними для Донецької області:
- термічних уражень та пластичної хірургії;
- невідкладної і відновної серцевої хірургі;
- невідкладної і відновної судинної хірургії;
- абдомінальної хірургії та політравм;
- відновлення репродуктивної функції;
- анестезіології та інтенсивної терапії;
- онкогематології;
- експериментальної хірургії.
Фундамент майбутньої центральної поліклініки для медичного обслуговування робітників заводів, шахт і населення міста Донецька заклав 1926 року старійшина медицину Донбасу Ф. В. Берві, син визначного соціолога, публіциста, економіста і белетриста Василя Васильовича Берві.
1929 року першого хворого прийняв лікар ортопед-травматолог С. К. Авраменко. Першим головним лікарем призначений М. С. Драбкін, робочим директором М. С. Мальцев. Серед інших відомих фахівців-медиків, що працювали в лікарні в цей період, були професори В. М. Богославський, Є. Н. Бунін, Я. М. Ландау, А. А. Ільїнський, О. Є. Лікера, Н. А. Александров. За два роки лікарня посіла друге місце у всесоюзному огляді диспансерів.
В період 1943–1945 років лікарня стала військовим госпіталем. Однак вже 1945 року на його базі організована центральна клінічна лікарня, вона також стала навчальною базою Донецького медичного інституту. Тут діяли клініка ортопедії і травматології, госпітальної терапії (завідувач — професор Бунін Є. Н.), факультетської терапії (завідувач — професор Мембург), госпітальної хірургії (завідувач — професор В. М. Богославський), захворювань очей (завідувач — професор — І. Ф. Копп), туберкульозу. Від 1946 року почали діяти клініки неврології (завідувач — професор М. Л. Мініович) і ЛОР-відділення.
1947 року поліклініку і лікарню об'єднали, на чолі медичного об'єднання став М. І. Аснес. Від 1949 року лікарня отримала обласний статус, організовані санітарна авіація і виїзні бригади, що дозволило консультувати щороку від 6 до 9 тисяч пацієнтів.
Впродовж 1960–1983 років головним лікарем працював В. Д. Байда — кандидат медичних наук, заслужений лікар УРСР, який розробив і запровадив систему контролю якості надання медичної допомоги у закладах охорони здоров'я УРСР. Лікарня проводила семінари для медичних працівників із сіл. Відтак 1975 року лікарня отримала статус Республіканської школи передового досвіду, а із науково-практичним досвідом її лікарів знайомились фахівці інших республік СРСР, а також Куби, Монголії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, НДР.
В період 1983–1990 років лікарню очолював М. К. Кокін — заслужений лікар УРСР, кавалер ордена Жовтневої революції і двох орденів Трудового Червоного Прапора. За його наполягання закінчене з'єднання переходами всіх корпусів лікарні. Також у ці роки запроваджені нові методи дослідження: ехокардіографія, доплерографія, ультразвукова діагностика.
1991 року Обласна центральна клінічна лікарня реорганізована у Донецьке обласне лікувально-клінічне об'єднання (або ДОЛКО), при цьому поєднавши кафедри Донецького медичного університету. Це надало особливого поштовху для розвитку судинної, кардіохірургічної служби лікарні. Головним лікарем медичного об'єднання став Володимир Корнійович Гусак — доктор медичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент АМН України.
1999 року, відповідно до рішення Кабінету Міністрів України на базі ДОЛКО створено Інститут невідкладної і відновної хірургії, який став одним з найбільших в системі Академії медичних наук України.
2002 року ІНВХ Гринь Владислав Костянтинович — доктор медичних наук, член-кореспондент Академії медичних наук України. За його ініціативи та під його керівництвом успішно працює унікальна лабораторія клітинного і тканинного культивування, продовжує розвиватись кардіохірургічна служба, розпочав діяльність міжнародний центр «Біостем».
2014 на виконання Постанови Кабінету Міністрів України № 595 від 07.11.2014 року «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей», Постанови Президії НАМН України за №11/4 від 13.11.2014 року та Бюро Президії НАМН України №18 від 17.11.2014 року, Наказ НАМН України № 93 від 20.11.2014 року, Інститут було переміщено до міста Київ
- ↑ Владислав Гринь. Труженикам Донбасса: к 5-летию Института неотложной и восстановительной хирургии им. В. К. Гусака АМН Украины. Архів оригіналу за 25 квітня 2016. Процитовано 28 січня 2011.