Історичні столиці Китаю
У традиційній китайській історіографії визнавалися чотири великі стародавні столиці: Пекін (династії Мін і Цін), Нанкін (династія Мін), Чан'ань (сучас. Сіань, династії Чжоу, Цінь, Хань, Суй, Тан) та Лоян (династії Чжоу, Пізня Хань і Вей).
Назви «Пекін» та «Нанкін» означають «Північна столиця» та «Південна столиця» відповідно. Назва «Західна столиця» (西京 Хījīng) була у вжитку кілька разів: щодо міста Чан'ань (Східна Хань), Лоян (за династії Тан) та місто Датун часів Ляо.[1]
У XX столітті список великих столиць Китаю був розширений до семи міст шляхом додавання Кайфена (столиці династії Сун), Ханчжоу (столиці династії Південна Сун) та Аньяна (столиці династії Шан).
Давнішня історія[ред. | ред. код]
Сучасний науковець Марія Хаютіна стверджує, що за часів Західної Чжоу (1046-771 до н.е.) царські резиденції не мали політичних функцій столиць у тому сенсі, що цей термін отримав пізніше. Найвідомішими резиденціями Чжоу були "парне місто" Фен-Хао (інша назва - Цзунчжоу, біля сучасного міста Сіань), Лої (сучасний Лоян). Згідно археологічним дослідженням, ще одна важлива резиденція знаходилася біля гори Цішань[en].[2] Слово цзін 京 позначало "високу будівлю" чи "пагорб" та відносилося до будь-якої з резиденцій вана (Хаютіна, 20.).
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ [1][недоступне посилання з червня 2019]
- ↑ [2] [Архівовано 16 вересня 2012 у Wayback Machine.]