Династія Сун
| 宋 Сун | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 | |||||||||
| Столиця | Бяньцзін (汴京) (960–1127) Ліньань (臨安) (1127–1276) | ||||||||
| Мови | китайська | ||||||||
| Релігії | Буддизм, Даосизм, Конфуціанство | ||||||||
| Форма правління | монархія | ||||||||
| Імператор | |||||||||
• 960–976 | Імператор Тайцзу | ||||||||
| Імператор Тайцзун | |||||||||
| Імператор Чженьцзун | |||||||||
| Імператор Женьцзун | |||||||||
| Імператор Їнцзун | |||||||||
| Імператор Шеньцзун | |||||||||
| Імператор Чжецзун | |||||||||
| Імператор Хуейцзун | |||||||||
• 1126–1127 | Імператор Ціньцзун | ||||||||
• 1127–1162 | Імператор Гаоцзун | ||||||||
| Імператор Сяоцзун | |||||||||
| Імператор Гуанцзун | |||||||||
| Імператор Нінцзун | |||||||||
| Імператор Ліцзун | |||||||||
| Імператор Дуцзун | |||||||||
| Канцлер | |||||||||
• – | Цай Цзін, | ||||||||
• – | Фань Чжун'янь, | ||||||||
| Хань Точжоу, | |||||||||
• – | Лі Фан, | ||||||||
| Цінь Хуей, | |||||||||
| Сима Гуан, | |||||||||
• – | Тун Гуань, | ||||||||
• – | Ван Аньши, | ||||||||
• – | Вень Тяньсян, | ||||||||
| Історія | |||||||||
• Чжао Куанїнь захопив трон Пізньої Чжоу | 960 | ||||||||
• Інцидент із Цзінкан | 1127 | ||||||||
• Здача Ліньаня | 1276 | ||||||||
• Битва при Ямень, розгром Сун | 1279 | ||||||||
| Населення | |||||||||
• 1041 | 100,000,000 осіб | ||||||||
| Валюта | Цзяоцзі, Хуейцзі | ||||||||
| |||||||||
 Вікісховище має мультимедійні даніза темою: Династія Сун | |||||||||
Династія Сун (кит.: 宋朝, піньїнь: Sòng Cháo; 960—1279) — імператорська династія в Китаї 10 — 13 століття, яка розпочалась 960 р. н. е. і тривала до 1279 р. н. е. Її заснував імператор Тайцзу, який був спадкоємцем престолу узурпатора Чжоу, на якому було закінчено період П'яти династій і десяти королівств. Династія Сун часто вступала в конфлікти з тогочасними династіями Ляо та Західна Сія на півночі та була завойована династією Юань під керівництвом монголів. Першим урядом в історії, який започаткував використання паперових грошей на національному рівні, а також перше керівництво в Китаї, за якого було утворено постійний флот належить правителям династії Сун. Також їхній першості належить започаткування використання пороху та знаходження півночі з використанням компасу.
Хронологію династії Сун поділяють на 2 періоди: Північну Сун (北宋, 960—1127), і Південну Сун (南宋, 1127—1279). Протягом періоду існування Північної Сун столиця держави знаходилась у північнокитайському місті Бяньцзін, сучасному Кайфені, а Імператори династії контролювали більшу територію внутрішнього Китаю. В часи Південної Сун північнокитайські території були завойовані маньчжурською державою Цзінь, і столиця династії була перенесена на берега річки Янцзи, у південнокитайське місто Ліньань, сучасний Ханчжоу; колиска китайської цивілізації, долина річки Хуанхе, була втрачена. У 1234 році династію Цзинь завоювали монголи, які взяли під контроль північний Китай та підтримуючи непрості відносини з Південною Сун. Менгке Хан, четвертий Великий хан Монгольської імперії, загинув в 1259 році, коли брав місто Чунцин в облогу. Його молодшого брата Кублай-хана проголосили новим Великим ханом, хоча його вимога була лише частково визнана монголами на заході. У 1271 р. Кублай-хана проголосили імператором Китаю. Після війни, що тривала протягом двох десятиліть, армії Кублай-хана в 1279 році завоювали династію Сун.
Протягом 10 — 11 століть, завдяки господарському розвитку південнокитайських та індокитайських земель, населення держави Сун зросло вдвічі. Це стало поштовхом до соціально-економічної революції. Зросла роль місцевої знаті у керуванні регіонами. Цьому значною мірою сприяли реформи Ван Аньши. Розширення населення, зростання міст та виникнення національної економіки призвели до поступового виведення центральної влади з безпосередньої участі в економічних справах. Нижня шляхта взяла на себе більшу роль у місцевій адміністрації та місцевих справах.
Соціальне життя населення тогочасного Сун було вельми яскравим. Громадяни збиралися, щоб продавати та переглядати дорогоцінні твори мистецтва, народ міг знайти для себе велику кількість розваг на місцевих площах, проводилися різноманітні фестивалі та організовувалися закриті клуби для знаті. За рахунок винайденого нового виду друку в 11 столітті надзвичайно зросло розповсюдження літератури та підвищився рівень знань у місцевого населення. Філософія, наука, математика та інженерія зазнали свого розквіту під час Сун. Стало помітно активізацію конфуціанства, яке було наповнена буддистськими ідеалами. Філософи зауважили на нову організацію класичних текстів, які висвітлювали основне вчення про неоконфуціанство.
Після узурпації престолу династії Чжоу, пізніше імператор Тайцзу (р. 960—976), провів шістнадцять років, підкорюючи решту Китаю, об'єднуючи більшу частину території, що колись належала до імперій Хан і Тан, і закінчив переворот П'ять династій і десять королівств. У Кайфені він створив сильну центральну владу над імперією. Створення столиці ознаменувало початок періоду Північної Сун. Він забезпечив адміністративну стабільність та сприяв реалізації проектів, що забезпечували ефективність спілкування в усій імперії. В одному такому проекті картографи створювали детальні карти кожної провінції та міст, які потім було зібрано у великому атласі. Імператор Тайцзу також пропагував новаторські науково-технічні нововведення.
Династія Сун вступило у протистояння з державою Ляо та повернути собі Шістнадцять префектур, територію, що перебувала під контролем киданів з 938 року, яка традиційно вважалася частиною власне Китаю (більша частина сучасних Пекіна та Тяньцзіня). Війська Сун були відбиті військами Ляо, які щорічно здійснювали агресивні кампанії на територію Північної Сун до 1005 року, коли підписання Шаньюаньського договору поклало край цим зіткненням на північному кордоні. Сун були змушені сплачувати данину кіданям, хоча це не завдало значної шкоди економіці Сун, оскільки кідані економічно залежали від імпорту величезної кількості товарів з Сун.
На початку XI століття вдалося здобути кілька військових перемог над тангутами Західної Ся, кульмінацією яких стала кампанія під проводом вченого-ерудита, генерала та державного діяча Шень Куо (1031–1095).[26] Однак ця кампанія зрештою зазнала невдачі[1].
Сун двічі воювала проти в'єтнамського королівства Дайв'єт: перший конфлікт відбувся у 981 році, а пізніше — у значній війні з 1075 по 1077 рік через прикордонну суперечку та розрив торговельних відносин Сун з Дайв'єтом[2]. Після того, як в'єтнамські війська завдали важких руйнувань під час нападу на Гуансі, полководець Го Куй дійшов до Тханлонга[3]. Важкі втрати з обох сторін спонукали в'єтнамського командувача Тхуонг К'єта зробити мирні пропозиції, що дозволило обом сторонам вийти з війни; захоплені території, що утримувалися як династією Сун, так і в'єтнамцями, були взаємно обміняні в 1082 році разом з військовополоненими[4].
Канцлер Фань Чжун'янь у 1043—1045 роках спробував запровадити реформи, які включали такі заходи, як покращення системи набору чиновників, підвищення зарплат дрібним чиновникам та створення програм спонсорства, щоб дозволити ширшому колу людей отримати добру освіту та мати право на державну службу[5]. За підтримки імператора Шеньцзуна канцлер Ван Аньші запровадив серію реформ під назвою «Нова політика», що включало зокрема встановлення вищих стандартів для імператорських іспитів, щоб зробити їх більш практичними для чоловіків, навчених державному управлінню, успішним їх складання[6].
Реформи Ван Аньші створили політичні фракції при дворі: «група нової політики» (сіньфа), також відома як «Реформатори», зустріла опір міністрів «консервативної» фракції, яку очолював канцлер Сима Гуан[7]. Коли одна фракція витісняла іншу на позиції більшості придворних міністрів, вона понижувала посадовців-суперників і засилала їх для управління віддаленими прикордонними регіонами імперії.[32] Одна з відомих жертв політичного суперництва, державний діяч Су Ши[8].
Постійне чергування реформ та консерватизму фактично послабило імперію. Канцлер Цай Цзін відродив «Нову політику» Ван Аньші та переслідував політичних опонентів, терпів корупцію та заохочував імператора Хуейцзуна нехтувати своїми обов'язками, щоб зосередитися на мистецьких заняттях. Водночас в Чжецзяні та Фуцзяні спалахнуло селянське повстання, яке у 1120 році очолив Фан Ла. Повстання, можливо, було спричинене зростанням податкового тягаря, концентрацією землеволодіння та репресивними заходами уряду.
У той час як центральний уряд залишався політично розділеним і зосередженим на своїх внутрішніх справах, тривожні нові події на півночі в державі Ляо нарешті привернули його увагу. Чжурчжені, підлегле плем'я Ляо, повстали проти них і утворили власну державу — Цзінь[9]. З останніми було укладено союз і спільна військова кампанія в рамках цього союзу повалила та повністю підкорила державу Ляо до 1125 року. Під час спільної атаки північна армія Сун зруйнувала оборонна штучна лісосіка уздовж кордону Сун і Ляо[10].
Втім військова слабкість армії Сун були помічені чжурчженями, які негайно розірвали союз, розпочавши війни Цзінь-Сун 1125 та 1127 років. Через знищення оборонної штучної лісосіки армія Цзінь швидко пройшла через Північнокитайську рівнину до Кайфена. Під час останнього вторгнення, під час Цзінканського інциденту, чжурчжені захопили не лише столицю, але й відставного імператора Хуейцзуна, його наступника, імператора Ціньцзуна, та більшу частину імператорського двору[11]. Решта сил Сун перегрупувалися під керівництвом імператора Гаоцзуна та відступили на південь від Янцзи, щоб заснувати нову столицю в Ліньані (сучасний Ханчжоу). Завоювання чжурчженями Північного Китаю та перенесення столиць з Кайфена до Ліньаня стало розділовою лінією між Північною та Південною династіями Сун. Після їхнього падіння під владою Цзінь, Сун втратила контроль над Північним Китаєм. Зараз, займаючи те, що традиційно відоме як «власне Китай», Цзінь вважали себе законними правителями Китаю. У 1127 р. чжурчжені посадили на трон колишнього сунського чиновника Чжан Банчана. Він був маріонетковим імператором новоствореної васальної держави Чу.
Проправивши ледве місяць, Чжан Банчан був переконаний сунами відмовитись від трону і визнати законність імператорської лінії Сун. Сунський генерал Лі Ган вимусив Гаоцзуна стратити Чжана за зраду Сун. Вбивство Чжана показало, що Сун збиралася спровокувати Цзінь, і що Цзінь ще повинна була затвердити їхній контроль над ново підкореними територіями. Підкорення і знищення Чу означало, що Бяньцзін знову був під контролем Сун. Розформування сунами Чу і страта Чжан Банчана спровокувало ворожнечу між Сун і Цзінь та порушило мирний договір між двома сторонами. Цзінь відновила свої атаки на Сун і відвоювала більшу частину Північного Китаю. Наприкінці 1127 р. Чжао Гоу перемістив свій двір південніше від Шанцю до Янчжоу. Імператорський двір провів майже рік у цьому місті. Коли чжурчжені просунулися до Хуайхе, двір був частково евакуйований до Ханчжоу у 1129 р. Ця війна з Цзінь тривала до 1142 року. 11 жовтня 1142 р., після близько року переговорів, Шаосінський договір був ратифікований, закінчуючи конфлікт між Цзінь і Сун[12]. За умовами договору Хуайхе була встановлена кордоном між двома державами. Сун погодилася виплачувати щорічну контрибуцію у розмірі 250 000 зливків срібла і 250 000 відрізків шовку. Договір робив Південну Сун васалом Цзінь[13].
Мир, забезпечений Шаосінським договором, протривав 70 років, але був двічі перерваний у 1161—1165 роках. Сунська армія і флот завдали тяжкої поразки Цзінь, що психологічно та морально укріпила населення півдня Китаю, стабілізувала південну династію і забезпечила безперервний розвиток китайської, а отже і «ортодоксальної» традиції.
Монголи на чолі з Чингісханом спочатку вдерлися Цзінь у 1205 та 1209 роках, здійснюючи великі набіги через її кордони, а в 1211 році була зібрана величезна монгольська армія для вторгнення до Цзінь[14]. Монголи були союзниками Сун, але цей союз був розірваний, коли Сун відвоювала колишні імперські столиці Кайфен, Лоян та Чан'ань після падіння династії Цзінь у 1233—1234 роках. У 1235 році починається війна монголів з Південною Сун. Спочатку активні військові дії в сорокових роках знизилися.
У 1252 році великий хан Мунке, готуючись до війни з державою Південна Сун, наказав своєму брату Хубілаю захопити державу Далі, щоб згодом використати його територію для удару по Південній Сун з заходу. Після завершення військової кампанії проти Далі Хубілай відправив військо під командуванням Урянхатая на південь. Останній відправив послів у Дайв'єт з проханням дозволити його війську пройти по в'єтнамським землям і атакувати імперію Сун з півдня. В'єтнамці відмовили і посадили послів до в'язниці. Тоді Урянхатай і його син Ачу 1258 7 року вторглися в Дайв'єт, який 1258 року змусили платити данину. Після цього 1259 року Уріянхатай атакував Гуансі з півдня, армії атакували в Сичуані під керівництвом кагана Мунке, а інші монгольські армії атакували в сучасних Шаньдуні та Хенані[15]. Загибель 11 серпня 1259 року Мунке не зупинило наступ[16].
Хубілай продовжив наступ на династію Сун, тимчасово закріпившись на південних берегах Янцзи. До зими 1259 року армія Уріянхатая пробилася на північ, щоб зустрітися з армією Хубілая, яка облягала Ечжоу[17]. Але боротьба за владу з Ариг-бугою змусила Хубілая відступити на північ з основною частиною своїх сил. За відсутності Хубілая війська Сун отримали наказ від канцлера Цзя Сідао негайно розпочати штурм і успішно відкинули монгольські війська до північних берегів Янцзи. Незначні прикордонні сутички відбувалися до 1265 року, коли Хубілай виграв битву в Сичуані[18].
З 1268 по 1273 рік Хубілай блокував річку Янцзи своїм флотом і облягав Сян'ян, останню перешкоду на його шляху до вторгнення в багатий басейн річки Янцзи. У 1275 році 130-тисячні війська Сун під командуванням канцлера Цзя Сідао були розбиті Баяном[19]. До 1276 року більшу частину території Південної Сун було захоплено монголами, включаючи столицю Ліньань[20]. У 1279 році у битві при Ямене сунська армія зазнала остаточної поразки. Імператор Чжао Бін та близько 1300 членами правлячої династії покінчили життя самогубством[21].
За часів правління імператора Хуейцзуна територія досягла своєї найбільшої протяжності, простягаючись на південь до префектури Сілін (сучасний Нінмін, Гуансі), на схід до Денчжоу (сучасний Пенлай, Шаньдун), на північ до Дайчжоу (сучасний Дайсянь, Шаньсі) та на захід до префектури Сінін (сучасний Сінін, Цінхай).
Згідно Шаосінського мирного договору кордоном між Цзінь і Південною Сун стала річка Хуай. Невдовзі західний кордон було скориговано до Дасангуаня (на південний захід від сучасних Баоцзі, Шеньсі) та на південь від гір Ціньлін. Хоча згодом відбулися деякі місцеві зміни, цей кордон залишався в основному стабільним.
980 року у країні налічувалося 6 499 145 домогосподарств, а населення становило приблизно 32,5 млн. осіб. У 1078-1085 оках нараховувалося 16 млн. домогосподарств. Згідно з офіційним переписом того часу, населення країни майже подвоїлося лише за 40 років, між 1060 і 1100 роками, і досягло 100 млн. осіб до кінця Північної династії Сун[22]. 1110 року кількість домогосподарств досягла 20 882 258, а населення становило близько 112,75 млн. осіб; 1120 року — 22 млн. домогосподарств, а населення становило 118,8 млн. осіб.
Після захоплення чжурчженям півночі та утворення Південної Сун міграція на південь відбувалася двома хвилями. Перший пік припав на період від інциденту в Цзінкані до Шаосінського мирного договору; другий пік — на південь під час вторгнення правителя Цзінь Ваньань Ляна. Таким чином, населення півдня значно зросло. За оцінками, пік населення Південної династії Сун припав на одинадцятий рік правління імператора Нінцзуна з династії Цзядін (1218), досягнувши 13,6 млн. домогосподарств. 1162 року населення лу (округу) Лянчже збільшилося на 260 000 домогосподарств, Західного округу Цзяннань — на 420 000 домогосподарств, округу Фуцзянь — на 330 000 домогосподарств, округу префектури Тунчуань — на 240 000 домогосподарств, а округу префектури Куйчжоу — на 140 000 домогосподарств.
Імперія Сун була за мірками на той час високоурбанізованим суспільством. Ступінь урбанізації Китаю в епоху Північної Сун досягала 20%, у Південній Сун – до 25%[23]. Міста цього періоду стали одними з найбільших у світі завдяки технологічному прогресу та сільськогосподарській революції[24]. Кайфен мав близько 500 тис. мешканців у 1021 році, ще півмільйона проживало у дев'яти передмістях міста. До 1100 року цивільне населення в межах міських стін становило 1 050 000; армія, розміщена там, довела загальну чисельність до 1,4 мільйона[25]. Ханчжоу наприкінці XII століття мала понад 400 000 осіб. Протягом XIII століття населення міста зросло приблизно до 1 млн. осіб, а за даними перепису 1270 року, в місті проживало 186 330 зареєстрованих сімей. Цюаньчжоу, розташовувався у Фуцзяні, до 1120 року його губернатор стверджував, що населення міста досягло близько 500 000 осіб. Цзянькан у внутрішній частині Фуцзяні також було дуже великим у той час, з населенням близько 200 000 осіб.
У Китаї династії Сун було багато корінних етнічних груп, які не належали до ханьської більшості. Серед них був народ яо, який влаштував племінні повстання проти народу Сун у Гуандуні в 1035 році та Хунані в 1043 році за часів правління імператора Женьцзуна. Влада наймала чжуанів місцевими чиновниками на території сучасних Гуансі та Гуандуну, де династія Сун доручила їм розподіляти землю між яо та іншими племінними групами.
За часів Сун було докладено зусиль для асиміляції гірського народу лі на о.Хайнань, який часом боровся проти китайських поселенців ханьців та відбивав їх. На рівнинах Хайнаня мешкав народ мань, що чинив активний спротив покитайченню.
Столиці Кайфен та Ханчжоу були домівкою для багатьох іноземців та етнічних меншин, що подорожували. Порти Цюаньчжоу та Фучжоу в провінції Фуцзянь мали чимале мусульманське населення. Окрім цих торгівелньих еліт, китайські морські порти були заповнені арабами, персами та корейцями, які мали спеціальні анклави, призначені для кожного з них.
Бяньцзін (Кайфен) служив столицею та місцем розташування уряду під час Північної Сун. Ханчжоу, столиця за часів Південної Сун. Столиці династії Сун мали широкі, відкриті проспекти для створення протипожежних розривів. Втім масштабні пожежі залишалися постійною загрозою.
Планування Бяньцзін відповідало принципам Као Гунцзі, які визначали квадратну міську стіну з кількома воротами з кожного боку та проходами для імператора. Зовнішнє місто стародавнього Бяньцзіна було збудовано за часів правління імператора Шеньцзуна за прямокутним планом, майже квадратним за пропорціями, близько 6 км з півночі на південь та 7 км із заходу на схід. Південна стіна мала троє брам: Наньсюнь у центрі, Ченьчжоу на сході та Дайлоу на заході. Інші стіни мали по чотири брами: у східній стіні були Дуншуй (на південному кінці), Сіньсун, Сіньчао та Північно-Східні Водяні; у західній стіні брама Сіньчжен, Західні Водяні брами, брами Ваньшен та Гуцзи; а в північній стіні брама Ченьцяо (на східному кінці), брами Фенцю, Нової Дикої Цзицзи та Вейчжоу. Брами в центрі кожної з чотирьох сторін були зарезервовані для імператора; вони мали прямі проходи та лише два комплекти дверей, тоді як інші міські ворота мали зигзагоподібні проходи та охоронялися трьома комплектами дверей. Картина художника Чжана Цзедуаня «Вздовж річки під час фестивалю Цінмін» детально зображує ворота Дуншуй: будівля на вершині мала п'ятисхилий дах з невеликим схилом у стилі династії Сун, який чітко підтримувався двома наборами кронштейнів (дугун). Нижній кронштейн спирався на міські ворота, утворюючи дерев'яний фундамент, тоді як верхній підтримував дах, подібно до догуна в збереженій будівлі династії Сун, Храмі Богині в Тайюані. Цей метод використання кронштейнів для підтримки надбудови був описаний у будівельному посібнику XII століття «Іньцзао Фаші» як «пінцзо» (буквально «плоска основа»)[26].
Бяньцзін мало три огорожі: зовнішню міську стіну, внутрішню міську стіну та палац у центрі. Внутрішнє місто було прямокутним, з трьома дверима з кожного боку[27]. Огорожа палацу також була прямокутною, зі сторожовою вежею на кожному з чотирьох кутів. Вона мала чотири головні ворота: ворота Сіхуа на заході, ворота Дунхуа на сході, ворота Гунчен на півночі та ворота Сюаньде, також відомі як ворота Дуань або Сюаньделоу, на півдні. Ворота Сюаньде мали п'ятипанельні двері, пофарбовані в червоний колір та прикрашені золотими цвяхами; їх стіни були щедро прикрашені візерунками драконів, феніксів та візерунками з ширяючими хмарами, що відповідали різьбленим балкам, розфарбованим кроквам та даху з глазурованої черепиці[28]. Також було два глазуровані дракони, кожен з яких кусав кінець коника даху, а його хвіст був спрямований до неба.
На південь від брами Сюаньде простягався Імператорський бульвар, шириною близько двохсот кроків, з Імператорськими коридорами по обидва боки. У центрі бульвару було встановлено два ряди чорних огорож як бар'єр для пішоходів та екіпажів. Уздовж внутрішніх боків огорож проходили викладені цеглою Імператорські Водяні Борозни, заповнені лотосом[29]. Приблизно за 400 м на південь від брами Сюаньде річка Бянь перетинала Імператорський бульвар, що перетинав його через кам'яний міст Чжоу з балюстрадою та плоским настилом.
Для підтримки порядку в Ханчжоу 4—5 охоронців були розміщені в місті з інтервалом приблизно 270 м. Їхніми основними обов'язками було запобігання бійкам та крадіжкам, патрулювання вулиць вночі та швидке попередження населення про спалахи пожеж. Уряд призначив 2000 солдатів на 14 пожежних станцій, побудованих для боротьби з поширенням вогню в межах міста, та розмістив 1200 солдатів на пожежних станціях за межами міських валів. Ці станції були розташовані на відстані 460 м одна від одної, зі сторожовими вежами, на яких постійно чергувало по 100 осіб кожна.
Імператор вима абсолютну політичну, військову, судову та релігійну владу. Імператорові допомагала невелика (таємна) рада з п'яти-дев'яти членів, яка визначала загальні політичні напрямки імперії. Центральний уряд базувався на тристоронній організації, що значно спрощувало успадковану від династії Тан і робило її ефективнішою: секретаріат (чжуншуменся), відповідальний за правосуддя та державну службу; канцелярія військових справ (шуміюань); та канцелярія, відповідальна за економіку та фінанси, «Три служби» (сансі), названа так тому, що вона сама була поділена на три підслужби (монополії, витрати та населення), які самі складалися з кількох секцій, що керували такими різноманітними питаннями, як різні податки, утримання водних шляхів, громадські роботи та монополії на залізо, сіль, чай, копальні тощо[30][31]. Зберігалася система «трьох департаментів і шести міністерств». Шість міністерств (любу) — кадрів, обрядів, війни, юстиції, громадських робіт та доходів.
Провідною посадою був цзяйсян (перший міністр), яку з середині династії обіймав частіше великий канцлер Державного секретаріату, Останньому допомагало лівиі правий канцлер Секретаріату. Також впроваджено посаду віцеканцлера Секретаріату. Влада цзяйсяна за часів династії Сун була значно зменшена, і він відповідав лише за адміністративні функції. Секретаріат та Таємна рада були відомі як Східна та Західна «Дві канцелярії», маючи величезну владу як у цивільних, так і у військових справах. Також було створено три департаменти — Комісія з питань солі та заліза, Міністерство доходів та Міністерство доходів — для управління фінансами, які разом відомі як Бухгалтерський департамент. Ця система стримувань і противаг між трьома департаментами, канцлером та Таємною радою послабила владу канцлера та зміцнила імператорську владу. У ранній Північній династії Сун канцлер відповідав за цивільні справи, Таємний радник — за військові справи та Три Департаменти фінансів. Після реформ імператора Шеньцзуна канцлер фактично одночасно керував фінансами. У Південній династії Сун канцлер також виконував обов'язки Таємного радника, одночасно керуючи військовими справами. Це знову дало канцлеру значну владу над цивільними, фінансовими та військовими справами.
Династія Сун також створила Цензорат, а у середині XI ст. було створено новий орган – Бюро огляду політики. Поділ праці між Цензоратом і Бюро полягав у тому, що Цензорат стежив за поведінкою чиновників, а Бюро інформувало імператора про наслідки прийнятих урядом рішень. Обидва органи мали право прямої доповіді імператору і не були зобов'язані інформувати керівників префектур та міністрів про свої розслідування[32].
З метою обмеження впливу двору на політику імперії було створено спеціальну Службу Імператорського двору, яка займалася організацією всього палацового життя, а її співробітники (співробітниці) мали відповідні ранги державної служби. Для зменшення впливу громадянської еліти на функціонування Служби до її штату приймалися переважно дівчата з сімей військових, а призначення євнухів контролювали Комітет з військових справ. Імператриці, які мали великий політичний вплив (вони традиційно виконували функції регентів при малолітніх імператорах), також походили з елітних сімей військових, які брали участь у будівництві першого імператора династії[33].
Політику імперії розробляла група високопосадовців, які формулювали поради, пропозиції та навіть скарги, які вивчалися, обговорювалися та, в принципі, зрештою вирішувалися імператором[34]. Імператорська рада і Цензорат фактично отримували та відбирали думки, і таким чином визначали загальні принципи поведінки держави[35]. У XI ст. влада перейшла до рук міністрів. Це збіглося з періодом, що характеризувався дуже інтенсивним політичним життям, де точилася запекла фракційна боротьба («реформатори» Ван Аньши та «консерватори» Сима Гуана), і коли чиновники брали активнішу участь у веденні справ імперії, ніж будь-коли раніше в минулій історії Китаю[36].
Кар'єрний шлях чиновників, що за часів династії Тан піднімався в ієрархії шести міністерств — де найнижчий статус надавався міністерству робіт, а найвищий — міністерству кадрів — було змінено на систему, де чиновники обирали спеціалізовану кар'єру в одному з шести міністерств. Різноманітний кар'єрний досвід та досвід ранніх чиновників Північної Сун означали, що їм доручали працювати лише в одному з міністерств: кадрів, доходів, обрядів, війни, юстиції або робіт. Зі зростанням населення Китаю та ускладненням регіональної економіки центральний уряд більше не міг ефективно керувати окремими частинами імперії. В результаті цього, у 1082 році, реорганізація центральної бюрократії скасувала ієрархію комісій на користь ранньої моделі династії Тан, коли посадовці просувалися по службі через ієрархію міністерств, кожне з яких мало різний рівень престижу. Центральний уряд мав виключне право призначати або звільняти чиновників. Той вів справу для перевірки роботи кожного чиновника, яке зберігалося в столиці.
За часів династії Сун імператорська процесія поділялася на чотири ряди, а Велика імператорська процесія займала перше місце та використовувалася виключно для величних церемоній у південних передмістях.
.jpg)
У межах найбільших політичних одиниць династії Сун, відомих як округи (лу), існувала низка префектур (чжоу), які, у свою чергу, поділялися на найменші політичні одиниці повітів (сянь). На початку династії імперія була розділена на 10 округів. Хоча назви округів були однаковими, їхня юрисдикція не обов'язково була однаковою. 997 року було створено ще 15 округів. Загалом у період Північної Сун нараховувалося 26 лу, 254 чжоу, близько 1230 повітів; у період Південної Сун — 16 лу (Східний Лянчже, Західний Лянчже, Східний Цзяннань, Західний Цзяннань, Східний Хуайнань, Західний Хуайнань, Південний Цзінху, Північний Цзінху, Південний Цзінсі, префектура Ченду, префектура Тунчуань, Куйчжоу, Лічжоу, Фуцзянь, Східний Гуаннань та Західний Гуаннань).
Провідною посадоюб був комісар (сісучен)Кожен округ мав Управління комісара з питань умиротворення, Управління комісара з питань транспорту, Управління судового комісара та Управління комісара з питань зерна, разом відомі як «Зовнішнє бюро», яке мало наглядові функції. Посадовців рангу великого магістра палацу (太中大夫) або вище називали комісарами з питань умиротворення (аньфу сісучен) або «головнокомандувачем» (шуаченом), тоді як тих, хто був нижчого рангу, просто називали «відповідальними за справи комісара з питань умиротворення певного округу» (管管某路安抚司公事). Вони були вперше створені за імператора Чженьцзуна. За часів династії Північна Сун комісари з питань умиротворення часто призначалися в округах з важкими прикордонними справами; округи з великими меншинами, такі як Цзінхубей та Східний і Західний Гуаннань; та округи поблизу столиці, такі як Цзіндун та Дунсі.
Округи умовно поділялися на округи, за якими наглядав комісар з питань населення та фінансової статистики, а потім округи поділялися відповідно до адміністративних та військових потреб. Так звані «П'ятнадцять округів Чжидао», «Вісімнадцять округів Тяньсі» та «Двадцять шість округів Сюаньхе» – усі вони відносяться до округів комісара з питань транспорту. За часів династії Південна Сун у всіх шістнадцяти округах транспортних комісарів призначалися комісари з питань умиротворення, а ті, хто мав ранг другого або вище, називалися Великими майстрами з питань умиротворення (安抚大師).
Транспортний комісар, широко відомий як «Комісар з транспортування зерна» (чжуаньюнь сісучен)), відповідав за водний та наземний транспорт і оподаткування в префектурах і повітах, що знаходилися під його юрисдикцією. Він також контролював судову та цивільну адміністрацію. Кожен округ мав транспортного комісара, широко відомого як «Чиновник з транспортування зерна» , який був судовим чиновником або вищим, обіймаючи посаду, еквівалентну губернатору префектури. Ті, хто мав ранг п'ятого або вище з двох провінцій, або хто керував двома чи більше округами, називалися «Головним транспортним комісаром» (доу чжуаньюаньші). Ті, хто мав менший стаж, називалися «В.о. транспортного комісара» або «В.о. транспортного комісара». Судовий комісар, широко відомий як «Кримінальний комісар» (тідянь сіню), відповідав за судові справи в окрузі, а також контролював фінанси. Він мав судового комісара, скорочено «Судовий комісар» або «Кримінальний комісар» (тісін)). Як правило, один судовий комісар створювався в межах одного округу комісара з транспортування зерна, але округи з важкими кримінальними справами часто поділялися на два округи судових комісарів. За часів правління імператора Шеньцзуна династії Сун було створено Управління комісара вічно нормальних зерносховищ, широко відоме як «Зерносховище». Воно відповідало за вічно нормальні зерносховища, благодійні зерносховища, звільнення від панщини, ринкові операції, ринкові кіоски, річкові переправи та водне господарство в межах своєї юрисдикції. Як правило, одне Зерносховище створювалося в межах одного канального транспортного управління, але райони з важкими зерносховищами часто поділялися на дві зони Зерносховища. За часів династії Південна Сун воно було об'єднане з Управлінням комісара з чаю та солі, що додало контролю над чаєм та сіллю. Окрім чотирьох наглядових установ, для вирішення конкретних питань були створені установи з гірничодобувної промисловості та плавки, торгівлі чаєм та кіньми, а також морської торгівлі
Префектури були найважливішими адміністративними одиницями середнього рівня в династії Сун. Вони поділялися на сім ступенів залежно від чисельності населення: сюн (雄), ван (望), цзінь (紧), шан (上), чжун (中), чжунся (中下) та ся (下). Вони також поділялися на п'ять ступенів залежно від статусу: дуду (都督州), цзеду (节度州), гуаньча (观察州), фан'юй (防防御州), туаньлянь (团练州) та ціші (刺史州) (військові префектури). Префектури дуду та цзеду мали військові квоти на додаток до титулів префектур. Очільники п'яти ступенів префектур нижче префектури Цзеду стали відправною точкою для високопоставлених військових офіцерів, тоді як губернаторам префектур Дуду надавали лише титул вана (князя). Фактичне управління кожною префектурою здійснювали посадовці зі столиці, призначені двором.
Префектури поділялися на дві категорії. Чотири столиці Північної династії Сун та префектура Ліньань Південної династії Сун, які були столичними або другорядними адміністративними районами, називалися «Столичними префектурами». Інші називалися «Вторинні префектури». Вторинні префектури були по суті просто префектурами вищого рангу, і більшість з них були префектурами, які були вотчинами князів до сходження імператора на престол, і були підвищені до другорядних префектур після сходження імператора.
Кожну префектуру очолював префект, якого називали «чжичжоу цзюньчжоуши» (知某州军州事), де «цзюнь» стосується солдатів, а «чжоу» — цивільних осіб. Префект на початку Північної Сун був головною посадовою особою місцевої влади, найнижчою регіональною посадовою особою, якій дозволялося увічнювати трон, був головним збирачем податків і головним магістратом кількох магістратів у своїй юрисдикції, які займалися цивільними спорами та підтримкою порядку. Ті, хто мав ранг другого рангу або вище та виконував обов'язки Секретаріату, Таємної ради або Академії Сюаньхуей, призначалися посадовими особами префектури та називалися «префектом певної префектури (або штату)». Ті, хто мав менший стаж, називалися «винуючим префектом певної префектури (або штату)». Окрім префекта, існувавз аступник префекта (вейфуер або тунпань). Великі префектури мали двох або трьох таких посадовців, тоді як малі префектури мали одного. Початкові заступники префектурних посадовців, такі як заступник військового комісара, заступник військового комісара, префектурний писар та префектурний військовий радник, стали зневажливими титулами для понижених у посаді цивільних чиновників.
Повіти класифікувалися на вісім ступенів: Червоний, Столичний, Зовнішній округ, Близький округ, Верхній, Середній, Середньо-Нижній та Нижній. Повіти підвищувалися або понижувалися кожні три роки. Територією, що управлялася столицею, був Червоний повіт; Повіти поблизу столиці називалися Столичними повітами; а решта повітів класифікувалися відповідно до системи, встановленої в листопаді першого року ери Цзяньлун: ті, що мали понад 4000 домогосподарств, були Зовнішніми округами; ті, що мали менше 3000 домогосподарств, - Близькими округами; ті, що мали понад 2000 домогосподарств, - Верхніми округами; ті, що мали понад 1000 домогосподарств, - Середніми округами; ті, що мали менше 1000 домогосподарств, - Середньо-Нижніми; а ті, що мали менше 500 домогосподарств, - Нижчими. Для великих повітів або тих, що мали військові гарнізони, імператорський двір призначав цивільних чиновників зі столиці або військових чиновників третього рангу на посаду "Префекта [Назва повіту]", скорочено "Префект". Для менших повітів чиновників обирали та призначали "Магістратом повіту" або "Комендантом повіту" (голова "Коменданта повіту" зазвичай називався "Головнокомандувачем", а не "Повітом"). Кожен термін тривав від двох до трьох років.
До кінця Північної Сун зростання кількості повітів з різною часткою населення під юрисдикцією префекта зменшило важливість останньої посади, оскільки префекту ставало все важче керувати повітами.
Посадовці нижчого рангу на рівні повітів та префектур виконували необхідні адміністративні обов'язки, такі як збір податків, нагляд за кримінальними справами, вжиття заходів щодо боротьби з голодом та стихійними лихами, а також іноді нагляд за ринковими справами чи громадськими роботами.
Також існували напівнезалежні тусі (вождества) в межах імперії — Бочжоу (на чолі із родом Ян), Маньчжоу (на чолі із родом Сун), Сичжоу (на чолі із родом Тян) та Наньнін (на чолі із родом Лун).
У Південній Сун було створено чотири напівавтономні регіональні командні системи на основі територіальних та військових підрозділів; це вплинуло на модель відокремлених службових секретаріатів, які стали провінційними адміністраціями (шен). Адміністративний контроль центрального уряду Південної Сун над імперією дедалі більше обмежувався округами, розташованими ближче до столиці Ханчжоу, тоді як ті, що знаходилися далі, мали більшу автономію.
Народи яо на кордоні імперії були включені до феодальної системи (фенцзянь шехуей), яка оминула будь-який можливий розвиток первісного рабовласницького суспільства, або нулі-шехуей, оскільки яо не мали осілих традицій.
Отримання наукового ступеня шляхом складання іспитів на префектурному, окружному або палацовому рівні в період Сун було найважливішою передумовою для призначення на посаду, особливо на вищі посади; це було відхиленням від періоду Тан, коли система іспитів була запроваджена в набагато менших масштабах. Вищий ступінь (палацовий іспит), отриманий за допомогою трьох рівнів іспитів, означав більший шанс отримати вищі посади в уряді. Це забезпечувало не тільки вищу зарплату, але й більший соціальний престиж.
У період Сун було прийнято вп'ятеро більше цзіньші, ніж за часів Тан, проте більша кількість власників ступеня не знизила престиж ступеня. Навпаки, це заохочувала більше людей вступати та змагатися на іспитах, які проводилися кожні три роки. Близько 30 000 чоловіків складали префектурні іспити на початку XI століття, зросли майже до 80 000 в 1100 році, і, нарешті, до 400 000 осіб до XIII століття, коли можливість скласти іспит становив 1 до 333[37]. Анонімність екзаменаційних робіт захищала від шахрайства та фаворитизму з боку суддів, і щоб уникнути суджень на основі каліграфії кандидата, бюро переписувачів переписувало кожну роботу перед оцінюванням.
Успіх в отриманні ступеня не гарантував негайного шляху до посади. Загальна кількість вчених-чиновників у порівнянні з періодом Тан збільшилася з 18 000 до 20 000. Зі зростанням населення Китаю та майже стагнацією кількості державних службовців, володарі ступенів, які не були призначені на посади, відігравали важливу роль у повсякденному суспільстві. Вони ставали місцевою елітою своїх громад, тоді як урядовці покладалися на них у підтримці порядку та виконанні різних офіційних обов'язків.
Двір Сун підтримував дипломатичні відносини з Чолою, Фатимідським халіфатом, Шривіджаєю, Караханідським каганатом, Корьо та іншими країнами, які також були торговельними партнерами Японії[38][39][40][41][42]. Китайські записи навіть згадують посольство від правителя «Фуліня» (Візантійської імперії) Михайла VII Дуки, та його прибуття у 1081 році[43]. Втім найближчі сусідні держави Сун мали найбільший вплив на його внутрішню та зовнішню політику. З моменту свого заснування за часів Тайцзу династія чергувала війни та дипломатію з кіданями династії Ляо на північному сході та з тангутами Західного Ся на північному заході. Зрештою Сун визнала Ляо дипломатично рівним собі.
За часів династії Сун все китайське суспільство теоретично моделювалося на основі цього сімейного соціального порядку начальників та нижчих. Конфуціанська догма диктувала, що є належною моральною поведінкою, і як начальник повинен регулювати винагороди чи покарання, коли має справу з нижчим членом суспільства або своєї родини. Суспільство також було побудовано на соціальних відносинах, що регулюються не абстрактними принципами, а на захисті, отриманому завдяки присвяті себе начальнику.
Династія Сун стала епохою витонченості та складної соціальної організації. Протягом XI століття політичне суперництво розділяло членів двору через різні підходи, думки та політику міністрів щодо управління складним суспільством. Основними станами були члени імператорської родини та вища аристократія, вчені (вище чиновництво), місцева знать, чернецтво, торгівці, ремісники, селяни, військові, євнухи.
Однією з фундаментальних змін у китайському суспільстві від династії Тан до династії Сун була трансформація наукової еліти, до якої входили вчені-чиновники та всі ті, хто мав дипломи або був кандидатами на іспити для державної служби. Вчені-чиновники та кандидати на іспити династії Сун були краще освіченими, менш аристократичними у своїх звичках та чисельнішими, ніж у період Тан. Дотримуючись логіки конфуціанської філософської класики, вчені-чиновники династії Сун вважали себе високоморалістичними фігурами, відповідальністю яких було тримати на своєму місці жадібних торговців та владолюбних військових. Ймовірно, найвпливовішим фактором, що формував цей новий клас, був конкурентний характер кандидатів-вчених, які вступали на державну службу через імператорські іспити. Хоча не всі вчені-чиновники походили з класу землевласників, сини видатних землевласників мали кращий доступ до вищої освіти, а отже, і більшу здатність складати іспити для державної служби.
Меритократія та більше відчуття соціальної мобільності також були поширені в системі державної служби: записи показують, що лише приблизно половина власників ступенів мали батька, діда або прадіда, який служив державним службовцем. Сини чинних чиновників мали перевагу ранньої освіти та досвіду, оскільки їх часто призначав батько на посади низького рівня[44]. Цей привілей «захисту» (інь або інь-бу) поширювався на близьких родичів, так що старший брат, дядько, тесть і навіть тесть дядька могли сприяти майбутньому на посаді. Професійна чиновнича еліта складалася з сімей, які проживали в Кайфені або столицях провінцій, претендували на престижне кланове походження, одружувалися з іншими відомими родинами та мали представників на вищих посадах протягом поколінь. Ця професійна еліта періодично домінувала в уряді Сун до XII століття: кілька родин мали 18 канцлерів XI століття. З 960 по 986 рік військова еліта з Шаньсі, Шеньсі та Хебея представляла 46% фіскальних посад, еліта з Сунчжоу — становила 22%, а еліта з Кайфена та Лояна — 13%. Разом професійна еліта зайняла понад 90% політичних посад. Після 983 року, коли південь увійшов до складу імперії, напівспадкова професійна еліта поступово замінила військову еліту. Між 998 і 1085 роками 35 найважливіших родин професійної еліти представляли лише 5% родин, члени яких обіймали політичні посади, проте вони непропорційно обіймали 23% цих посад. До кінця XI століття професійна еліта почала розпадатися. Їх замінила безліч місцевих шляхетських родів, які займали багато різних професій на додаток до офіційної кар'єри. До 1080-х років більшість чиновників, яких призвали, походили з регіонально різноманітного середовища. Під час Південної Сун перехід влади від центральних до регіональних адміністрацій, локалізовані інтереси нової шляхти, забезпечення дотримання префектурних квот на попередніх іспитах та невизначеність успішної політичної кар'єри у фракційно розділеній столиці спонукали багатьох державних службовців обирати посади, які дозволяли їм залишатися в певних регіонах.
Шляхта та чиновники Північної Сун були здебільшого стурбовані вирішенням питань національного інтересу, а не місцевими справами. Під час Південної Сун політичні, сімейні та соціальні проблеми стали тісно пов'язані з локальними інтересами.
На початку Північної Сун китайські чиновники вважали носилки негуманними за використання людської праці замість тварин. Існували широкі заборони на цю практику, чиновники були зобов'язані їздити верхи, якщо вони не були хворими або літніми. Однак до кінця XI століття, і особливо на початку Південної Сун, обмеження та табу щодо носилок зникли, і вони стали домінуючою формою транспорту вищого стану.
Заможні родини вчених-чиновників, багаті купці, князі та знать часто утримували величезну свиту найманих слуг, технічного персоналу та особистих улюбленців. Вони наймали особистих ремісників, таких як ювеліри, скульптори та вишивальники, поки слуги прибирали в будинку, купували товари, виконували кухонні обов'язки та готували меблі для бенкетів, весіль та похорон. Багаті родини також приймали літераторів, таких як секретарі, переписувачі, та наймали репетиторів для навчання своїх синів. Вони також були покровителями музикантів, художників, поетів, шахістів та оповідачів.
Відповідно до своєї конфуціанської етики, еліта та культурні вчені-чиновники вважали себе верхівкою суспільства (другою після імператорської родини). Селян вважали основними стовпами, що забезпечували їжею все суспільство; їм виявляли більше поваги, ніж місцевим чи регіональним торговцям, незалежно від їхнього багатства та впливу. Еліта вчених-чиновників, що керувала величезною бюрократією, розглядала зростаючий інтерес свого суспільства до торгівлі як ознаку морального занепаду. Тим не менш, міське суспільство кишіло оптовиками, перевізниками, комірниками, брокерами, комівояжерами, власниками роздрібних магазинів, коробейниками та багатьма іншими низькофаховими комерційними професіями.
Хоча архітектори та будівельники-теслі не були такими шанованими, як вчені-чиновники, були деякі інженери-архітектори та автори, які отримали широке визнання при дворі та в громадській сфері за свої досягнення. З точки зору вченого-чиновника, ремісники та майстри були важливими працівниками суспільства на рівні трохи нижче селян-землеробів, і відрізнялися від купців та торговців, яких вважали паразитами. Саме ремісники та майстри виготовляли всі товари, необхідні в суспільстві Сун
Незважаючи на підозру та зневагу вчених-чиновників до могутніх торговців, останні часто вступали в угоди з науковою елітою. Самі вчені-чиновники часто вплутувалися в торговельні справи, розмиваючи межі між тим, хто належав до купецького класу, а хто ні. Щоб уникнути зіпсування репутації морального конфуціанства, вчені-чиновники повинні були працювати через ділових посередників.
Хоча військові офіцери з успішною кар'єрою могли здобути значний престиж, солдат у суспільстві династії Сун ставився до солдатів з певною зневагою з боку вчених-чиновників та культурних людей. Таке ставлення мало кілька коренів. Багато людей, які записувалися солдатами до збройних сил, були сільськими селянами з боргами, багато з яких були колишніми робітниками соляної промисловості, які не могли повернути свої позики та були змушені втекти. Переважаюче ставлення знаті до військовослужбовців значною мірою випливало зі знання історії, оскільки військові очільники в період пізньої династії Тан та П'яти династій і Десяти царств (907–960) накопичили більше влади, ніж цивільні чиновники, в деяких аспектах замінюючи їх та цивільний уряд взагалі.
Буддійські монастирі являли собою найбагатші та найвпливовіші недержавні організації Китаю. Вони мали великі земельні угіддя, основу їх неземельного багатства становили приватні пожертвування; водночас монастирі користувалися суттєвими державними пільгами, зокрема, не сплачували податки[45]. Ченці також звільнялися від державних робіт, що підтверджувалось спеціальними урядовими сертифікатами. Ці сертифікати мали ходіння на ринку і були найбільш поширеним цінним папером епохи Сун. Уряд Сун регулярно звертався до додаткової емісії чернечих сертифікатів для поповнення скарбниці[46].
Через попередні випадки накопичення влади придворними євнухами, вчені-чиновники та конфуціанські письменники ставилися до них з підозрою. Втім їхній зв'язок з внутрішнім палацовим життям та часті призначення на високі військові посади забезпечували їм значний престиж.
Державі також доводилося боротися з торговельними та ремісничими гільдіями (ханами); щоразу, коли держава реквізувала товари та стягувала податки, вона мала справу з головами гільдій, які забезпечували справедливі ціни та справедливу заробітну плату через офіційних посередників.
Бідність була поширеною набагато більше, ніж у сільській місцевості, і стала головною темою обговорень у центральному дворі та місцевих органах влади. Щоб пом'якшити її наслідки, уряд Сун запровадив багато ініціатив, включаючи роздачу милостині бідним; створення державних клінік, аптек та будинків для людей похилого віку; а також створення цвинтарів для бідняків. Фактично, кожна префектура мала державні лікарні, що управлялися державою, де можна було безкоштовно доглядати за бідними, літніми людьми, хворими та невиліковно хворими. Коли в 1137 році спалахнула пожежав Ханчжоу, уряд призупинив вимогу орендної плати, бідним було роздано милостиню в розмірі 108 840 кг рису, а такі товари, як бамбук, дошки та очеретяні циновки, були звільнені від державного оподаткування.
Містяни охочіше купували будинки, розташовані поблизу жвавих ринків, ніж у попередні періоди. Багаті багатоповерхові будинки Кайфена та звичайні міські житла розташовувалися вздовж вулиць міста, а не були заховані всередині огороджених комплексів та закритих кварталів.
Висока щільність населення у містах стимулювала багатоповерхове будівництво, причому, якщо в Кайфені будинки будувалися зазвичай на три поверхи, то в Ханчжоу (столиці Південної Сун) вже на п'ять поверхів. Є повідомлення і про восьмиповерхові будинки. У Ханчжоу вже чітко фіксується поділ міста на елітну південну частину, де були розташовані великі вілли на пагорбах в оточенні садів, і північну припортову, де жила біднота в обмежених умовах багатоповерхових будинків, так що кожна сім'я займала один поверх[47].
У багатьох відношеннях життя селян у сільській місцевості за часів династії Сун було схожим на життя попередніх династій. Люди проводили свої дні, ораючи та садячи на полях, піклуючись про свої сім'ї, продаючи врожай та товари на місцевих ринках, відвідуючи місцеві храми та організовуючи церемонії, такі як шлюби. Випадки бандитизму, з якими місцеві чиновники були змушені боротися, постійно траплялися в сільській місцевості.
Сільська біднота складалася переважно з селян-землеробів. Деякі в сільській місцевості обирали професії, пов'язані головним чином з полюванням, рибальством, лісництвом та державними професіями, такими як гірнича справа або робота на солончаках.
Сімейні стосунки, які мали існувати в ідеальній сім'ї, були основою всього морального світогляду, і навіть закон у своїй загальній структурі та масштабі покарань був не що інше, як їх кодифікованим вираженням. Увічнення культу сім'ї з багатьма нащадками поєднувалося з уявленням про те, що народження більшої кількості дітей забезпечувало сім'ї рівень захисту, зміцнюючи її владу в громаді. Більше дітей означало кращі шанси розширити владу сім'ї через шлюбний союз з іншими відомими родинами, а також кращі шанси народити дитину, яка обійме престижну адміністративну посаду в уряді.
Знатні родини використовували такі стандарти, як офіційне становище або багатство, перспективи на посаду, тривалість родоводу, наукова слава та місцева репутація, обираючи як зятів, так і невісток. До тих, хто походив з відомих родин, ставилися з гідністю, а ширший сімейний вплив означав кращий шанс для людини забезпечити власний статок. Якщо чиновницька сім'я не народжувала іншого чиновника протягом кількох поколінь, майбутні перспективи цієї сім'ї залишатися багатою та впливовою ставали невизначеними.
Було передбачено суворі покарання для тих, хто не слухався або не поважав ієрархічну систему старших. Тих, хто нападав на батьків, могли стратити, тих, хто нападав на старшого брата, могли залучити до примусових робіт, а тих, хто нападав на старшого двоюрідного брата, могли засудити до побиття палицею.
Стандартом жінки була стрункість та витонченість. Існують докази бинтування ніг як нової тенденції в період Південної Сун. Жінки могли здобувати ґрунтовну освіту і з раннього віку виховували дітей. Зокрема, мати вченого, генерала, дипломата та державного діяча Шень Куо навчала його основам військової стратегії[48]. Були також виняткові письменниці та поетки, такі як Лі Цінчжао, які прославилися навіть за життя[49].
Хоча жінки займали меншу нішу в соціальному житті, ніж чоловіки, вони мали значну кількість соціальних та юридичних привілеїв. Позаяк династія Сун ставала все більше процвітаючою, змінювалось матеріальне становище населення. Наприклад, оскільки батьки нареченої мали більше багатства, яке вони могли дати доньці в посаг (ляньчань пейцзя), то згодом почали з'являтися нові закони, які давали жінці більше законних прав на володіння майном[50]. У праці з організації сімейного побуту «Юаньши шифань» 1178 року Юань Цай зазначав, що сім'ям з достатком слід наділяти своїх дочок великим посагом. Він вважав, що витрати на посаг — це найбільші витрати, які колись трапляються в сім'ї, за винятком похорону. Якщо батьки не виділять достатньо грошей, то стануть свідками приниження своєї доньки в новій родині[51].
За певних обставин неодружена донька без братів або мати без синів могла успадкувати половину частки свого батька в неподіленому сімейному майні (гун’ючже), насамперед це траплялося у випадку так званної «вимерлої родини» (хуцзюе). Сунське право класифікувало доньок на неодружених (цзайши), тих, що повернулися (гуйцзун) і одружених (чуцзя). Лише неодружені доньки мали право на все майно родини (цзюеху); частка дочок, що повернулися, була значно менша; найменшою була частина, яка належала одруженим донькам.
Згідно з кодексом законів династії Сун, якщо чоловік без спадкоємця не залишав чіткого наступника своєї власності та домогосподарства, його овдовіла дружина (шоуцзе) мала право призначити свого спадкоємця в процесі, який називався ліцзі або ліси («усиновлення спадкоємця»). Якщо спадкоємця призначали родичі батьків після їхньої смерті, «призначений» спадкоємець не мав тих самих прав, що й біологічний син, на успадкування майна; натомість він ділив майно цзюеху («згасле домогосподарство») з донькою (доньками) батьків, якщо такі були.
У сімейній ієрархії домінуючою жінкою в домогосподарстві була свекруха, яка могла вільно роздавати накази та привілеї дружинам своїх синів. Матері часто мали міцні зв'язки зі своїми дорослими та одруженими синами, оскільки ці чоловіки часто залишалися вдома. Якщо свекруха не могла знайти достатньої домашньої допомоги від невісток, існував ринок для жінок, яких можна було купити як служниць. Також було багато професійних куртизанок (і наложниць, яких приводили до дому), яких чоловіки використовували для розваг, стосунків та романтичних пригод.
Через письмові історії, судові справи та інші документи багато різних джерел показують, що жінки епохи Сун мали значний вплив на прийняття сімейних рішень, а деякі з них були досить економічно досвідченими. Чоловіки домінували в публічній сфері, тоді як заможні дружини проводили більшу частину часу вдома, насолоджуючись дозвіллям та керуючи домашнім господарством. Поряд з вихованням дітей, жінки відповідали за прядіння пряжі, ткацтво тканини, пошиття одягу та приготування їжі.
Жінки нижчого та середнього класів не були пов'язані виключно з домашньою сферою. Для жінок було типовим керувати міськими заїжджими дворами, деякі керували ресторанами, дочки фермерів ткали циновки та продавали їх від свого імені, акушерки народжували дітей, буддійські черниці вивчали релігійні тексти та сутри, медсестри допомагали лікарям, а жінки пильно стежили за власними фінансовими справами.
Розлучення з чоловіком / дружиною було дозволено за взаємної згоди, тоді як повторний шлюб після смерті чоловіка / дружини був поширеним явищем у період династії Сун. Удови не часто одружувались повторно, дотримуючись етики конфуціанського філософа Чен І, який стверджував, що вдові краще померти, ніж втратити свою чесноту, повторно вступивши в шлюб.
Судова система Сун зберегла більшість юридичних кодексів більш ранньої династії Тан, що лежать в основі традиційного китайського права до сьогодні. У 963 році було видано кримінальний кодекс «Сун сін тун» («Збірка кримінальних законів династії Сун»). У прагненні підкреслити спадковість з минулим багато положень нового кодексу були взяті дослівно з танського «Тан Люй шу і». Головна відмінність від останньогополягає в тому, що до сунської збірки було включено елементи пізнішого законодавства, тобто відповідні розділи кодексу «оновили», тим самим документ став зручнішим та практичнішим у використанні. Відповідаючи потребам часу, сунське кодифіковане право регулярно доповнювалося та коригувалося великою кількістю законодавчих постанов, що складалися з чотирьох груп: лін, ге, ши та чи. Сунські адміністративні статути (лін) були не менш значущими для рутинного судочинства, ніж кодекс. Окрім цього важливим джерелом з правової історії сунського періоду є розділ «Сін фа» з «Сун хуей яо» («Зборка найважливіших відомостей династії Сун»). Також діяли норми звичаєвого права (міньцзянь сісу).
Судова система імперії Сун була, з одного боку, абсолютно ієрархічною, що включає три рівні судів: місцеві, провінційні та верховні суди. Але, з іншого боку, у цій системі всіх рівнів були присутні механізми взаємного контролю судових функціонерів. Так, вже на рівні повітів було два типи суддів: судді-пізнавачі, які встановлювали провину підслідних, та судді, які встановлюють міру покарання. Втім, на рівні повітів вироки ухвалювалися лише у дуже дрібних справах. У більшості випадків матеріали справи відправлялися до провінційних судів разом із запропонованими місцевими суддями покарання[52].
Місцеві «шерифи» підтримували правопорядок у муніципальних юрисдикціях та іноді заходили в сільську місцевість. Якщо причиною вважалося вбивство, посадовця з префектури відправляли для розслідування та складання офіційного акта розслідування, який мав бути підписаний свідками та використаний у суді. Документи цього розслідування також містили ескізи людських тіл з детальною інформацією про те, де і які травми були завдані[53]. На рівні провінцій існувало кілька судових присутностей, які могли використовуватися як суди першого ступеня у важливіших справах, так і для розгляду справ щодо апеляцій. Справа, розглянута одним із провінційних судів, могла потім розглядатися щодо апеляції іншим провінційним судом[54].
Офіційні магістрати, які здійснювали нагляд за судовими справами, не лише очікували від жителів знання письмового права, а й підтримання моралі у цілому суспільстві. Такі магістрати, як Бао Чжен (999—1062), були втіленням високоморального судді, який підтримав правосуддя і ніколи не керувався власними принципів[55]. Звинувачена особа або сторони, на яких було подано до суду за кримінальне або цивільне правопорушення, не вважалися повністю безневинними, якщо того не було доведено, тоді як навіть обвинувачувані мали високим ступень підозри від суду. Внаслідок того, що судові витрати були занадто високими, люди в Сун вважали за краще вирішувати спори та сварки в приватному порядку без втручання суду.
Канцлер Ван Аньші склав працю з питань державного правосуддя. Ван писав, що приватні інтереси, особливо тих, хто прагне справедливості самосуду, майже за жодних обставин ніколи не повинні переважати або перешкоджати державному правосуддю. На думку його, жертва, яка вимагає особистої помсти тому, хто скоїв жахливий злочин, повинна вважатися прийнятною лише тоді, коли уряд та його правова система стають нефункціональними, хаотичними або припиняють своє існування.
Суддя Сун Ці написав криміналістичну роботу стосовно того, як можна визначити причину смерті загиблого і довести, чи причиною було вбивство, самогубство або випадкова смерть. Сун Ці наголошував на тому, що правильно розтин повинен проводитись згідно певних норм та чітко реєструватися[56].
В частині покарань населення фактично поділялося на три категорії: вищі чиновники, звичайні піддані та уражені у правах групи. Найголовнішою перевагою для чиновників було те, що до них не могли бути застосовані тортури, які були законодавчо встановленими частиною процесу дізнання. До них також не застосовувалися тілесні покарання (побої), які були нижчими ступенями покарання для простолюдинів. Тілесні покарання для чиновників були замінені на зниження їхнього бюрократичного рангу[57]. Судової дискримінації зазнавала велика група населення, саме сільськогосподарські орендарі, основну масу яких становили селяни, власні наділи яких не забезпечували їхнє харчування, або зовсім безземельні. Важливим джерелом з судочинства є збірка «Мінгун шупань цинмінцзі» (?), що складається з 473 судових рішень Південної Сун.
Представники освіченого класу (не лише чиновники), які добре знали закони та процедури, легко вигравали процеси у представників нижчих класів, не обізнаних у різних юридичних тонкощах. Оскільки не було формального інституту адвокатури, в епоху Сун виникає прошарок тіньових юридичних консультантів і окремо друкуються спеціальні довідники, спрямовані на підвищення юридичної грамотності непривілейованих верств населення. Це частково компенсувало інформаційну асиметрію[58].
Саме в цей період до вжитку увійшло поняття «цзинцзі» (经济 — перший ієрогліф 经 (цзин) означає «керувати, займатися, знати, тримати в порядку», а другий ієрогліф 济 (цзі) – «допомагати, приносити користь»), термін, що у сучасній китайській мові означає «економіка» (як явище). Спостерігалися безперервні темпи зростання рівня доходів на душу населення, і разом з цим відбувався ріст кількості жителів[59]. Бум китайської економіки за часів династії Сун базувався на швидкому поширенні зрошуваного вирощування рису, яке розпочалося наприкінці попереднього періоду. Методи, які раніше використовувалися лише в дельті Янцзи, швидко поширилися на всі придатні для сільського господарства райони південного Китаю за ефективної підтримки землевласників, які усвідомлювали їхні інтереси, і безпосередньо сприяли масштабному демографічному та економічному зростанню.
Також були помітні структурні зміни в економіці, що мали зв'язок із збільшенням темпів технічного прогресу. Імператор і його уряд як і раніше брав на себе відповідальність за економічний стан держави, але у більшості випадків менше заявляв про свої права у порівнянні із ранніми династіями. Уряд все ж таки продовжував нав'язувати виключне право на чітко визначені промислові товари та продовольчі речі, щоб підвищити державні доходи і зберегти ресурси, які були життєво важливими для гарантії безпеки імперії, такі як чай, сіль та хімічні складові елементи для виробництва чорного пороху. За імператора Шеньцзуна було проведено реформу податку на землю, створено кілька державних монополій[60].
Відбувалося масове збільшення орних земель під час правління династії Сун. Уряд заохочував населення освоювати землі покриті чагарниками і окультурювати їх. Тим, хто займався землеробством на занедбаних територіях і платив податки, надавалося постійне право володіти новими землями. У сільській місцевості населення мало свої власні землі або винаймали ділянки в оренду, або ставали найманими робітниками у власників великих маєтків.
Врожайність зернових за перші півтора століття імперії Сун (період найбільш інтенсивного зростання) зросла з 8-10 ц/га до 14-16 ц/га, тобто близько в 1,65 рази, душове споживання зерна зросло в 1,5 рази. Відповідно, загальний обсяг виробництва зерна зріс у 4,5 рази (при триразовому зростанні населення за цей період). Це дає збільшення площі оброблюваних земель у 2,5 рази та зростання продуктивності праці (при зниженні частки населення зайнятої в сільському господарстві з 90 до 70%) у 1,6 раза[61].
Уряд Південної Сун конфіскував частини землі, що належали землевласникам, щоб отримати доходи для цих проектів, що спричинило розбрат і втрату лояльності серед провідних членів суспільства[62][63].
Результати сортової селекції добре ілюструє той факт, що в регіоні Янцзи для різних цілей і ґрунтів використовувалися 43 нові сорти рису. Широко використовувався північний плуг, який також містив залізні елементи, а також широкого поширення набули самохідні водяні колеса та інші іригаційні пристрої. «Закон про позички на зелені пагони» 1069 року регулював придбання та зберігання зерна урядом у врожайні місяці та надання кредитів на зерно у місяці нестачі зерна, тобто за піврічною процентною ставкою 20–30% (набагато нижчою за піврічну відсоткову ставку, що надається лихварями), з виплатою відсотків разом з податками влітку та восени. Уряд позичав або зерном, або грошима, при цьому грошова вартість зерна розраховувалася відповідно до ринкової ціни з урахуванням процентних ставок. Було встановлено верхню межу обсягів кредитування, доступних для різних домогосподарств, залежно від рівня доходу. Як результат реформи було збільшено податкові надходження до скарбниці. Згідно з хроніками династії Сун, за шестирічний період уряд отримав відсотки у розмірі 2 920 000 гуань (1 гуань складав приблизно 60 кг рису)[64].
Існували різні типи власності на землю та землекористування залежно від місцевості та клімату. У горбистих, периферійних районах, далеких від торгових шляхів, більшість селян володіли власними полями та обробляли їх. У прикордонних регіонах, таких як Хунань та Сичуань, власники заможних маєтків збирали кріпаків для обробки своїх земель. У найрозвиненіших районах було мало маєтків з кріпаками, які обробляли поля; ці регіони здавна сприяли вирощуванню рису методом «мокрого» методу, що не вимагало централізованого управління сільським господарством. Землевласники встановлювали фіксовану орендну плату для орендарів у цих регіонах, тоді як незалежні дрібні селянські родини також володіли власними ділянками. Уряд надавав податкові пільги селянам, які обробляли землі вздовж берегів озер, боліт, морів та терасованих гірських схилів. Землеробство стало можливим на цих складних теренах завдяки вдосконаленню техніки будівництва дамб та використанню ланцюгових насосів для підняття води до вищих рівнів зрошення.
Майже всі ключові галузі сунської економіки демонструють надзвичайно динамічне зростання.За часів династії Сун вироблялося в 20 разів більше залізної руди та в 30 разів більше мідної руди, ніж за часів династії Тан, але дефіцит металу все ще був постійною проблемою. Використання вугілля також стало більш поширеним. Виробництво заліза до кінця ХІ ст. досягло 1,3–1,5 т душу населення. Динамічне зростання виробництва заліза опосередковано вказує як на зростання капіталовооруженності праці, так і на збільшення норми накопичення: залізо використовується майже виключно для знарядь виробництва. Виробництво заліза протягом перших 150 років Північної Сун збільшилося близько у 8 разів, тоді як чисельність населення – втричі.
Зростання виробництва кераміки та тканин важко точно оцінити через відсутність статистики, проте за непрямими оцінками (кількість печей для випалу кераміки та порцеляни, податкові надходження за провінціями) виробництво кераміки та тканин також зростало випереджаючими зростання населення темпами. Текстильна промисловість була на передовій промисловості, де вже використовувалися складні машини. Надзвичайного розвитку набуло виготовлення порцелянових виробів. За якістю вони переважали усі на той час існуючі. Особливо шанувалися вироби з округу Дінчжоу. Завдяки процвітаючій суднобудівній промисловості та новим гірничодобувним підприємствам, Фуцзянь став економічним центром Китаю за часів Сун. Важливими ознаками, що вказують на швидке зростання виробництва кераміки та тканин, є перехід вищого класу на порцеляновий посуд замість золотого та срібного, масовий експорт китайського порцеляни у всі країни Азії, вживання нижчими верствами населення керамічного посуду замість глиняного, поширення шовкових тканин навіть у селах[65].
Розвивалася також великомасштабна військова промисловість. Капітальний військовий завод вже на початку династії виробляв 16,5 мільйона наконечників стріл на рік. До 1160 року обсяг централізованого виробництва зброї, окрім провінційного, становив 3,24 мільйона різних одиниць зброї на рік.
Також за часів правління династії Сун помітно зросла кількість комерційних (торговельних) зв'язків із світовим ринком. Гуртові купці були залучені у світову торгівлю через вкладання капіталу в торгові та промислові судна, які досягли таких віддалених портів як Східна Африка. Зі занепадом могутності Чола звільнилося більше місця для китайських суден з більш віддалених регіонів. У Китаї часів Сун були побудовані найсучасніші кораблі у світі, які також могли їх експортувати. Найшвидше зростаючим морським портом того періоду був Цюаньчжоу в сучасній провінції Фуцзянь, де, окрім індійців, жваву торгівлю вели також араби, перси, євреї з Близького Сходу та християни-несторіани. Більшість місцевої зовнішньої торгівлі перебувала в руках мусульман. Центральний уряд створив у місті спеціальне управління в 1087 році для регулювання портового руху.
Уряд Південної Сун спонсорував масштабні проекти суднобудування та покращення портів, а також будівництво маяків та портових складів для підтримки морської торгівлі за кордоном, зокрема у великих міжнародних морських портах, таких як Цюаньчжоу, Гуанчжоу та Сямень, які підтримували торгівлю[66]. Разом з тим через складні політичні відносини з імперією Цзінь торгівельні контакти з останньою сунським торгівцям дозволялися лише чере яженя (торгівельного посередника).
Існує загальний консенсус серед дослідників про те, що частка податкових вилучень у ВВП в імперії Сун була аномально високою для аграрних товариств. Однак є великі розбіжності щодо того, якою саме була ця частка. Різні дослідники пропонують різні інтервальні оцінки податкового навантаження, зокрема 13–24%, 10–15 та 9–17%[67]. Уряд Південної Сун призначав досить високе податкове мито, починаючи з 11% прибутку[68]. Але податки були значно вищими. Зіткнувшись із такими високими податками, торговці вдалися до контрабанди.
Фінансові справи в період Південної Сун погіршилися тим фактом, що багато заможних землевласницьких сімей, деякі з яких мали чиновників, що працювали на уряд, використовували свої соціальні зв'язки з посадовцями, щоб отримати статус звільнення від сплати податків[69].
Поєднання єдиної податкової системи та ефективних торговельних шляхів на суші і в океані справді підтверджувало розвиток загальнонаціонального ринку. Податки, націлені на зростання торговельного базису, наповнювали грошову скарбницю і продовжували підтримувати монетарну систему країни.
Подушний ВВП в період 960–1100 років зріс у 1,6-2,0 рази. Середньорічни темпи зротсання ВВП за оціночними судженнями становили 0,15—0,25, яких Англія і Нідерланди змогли досягти лише у середині XVII ст.[70][71].
Династія мала кілька «грошових регіонів», кожен з яких мав власну окрему комбінацію бронзових та/або залізних монет, паперових грошей та срібних сиків в обігу. Ці окремі регіональні валютні стандарти створювали чіткі регіональні особливості, які часто перешкоджали міжрегіональній торгівлі між ними. Загальна нездатність уряду династії Сун створити достатню кількість бронзових монет вень для обігу сприяла посиленню цієї монетарної різноманітності, яка перешкоджала торгівлі. Хоча Північна Сун мала достатньо бронзи для задоволення цього попиту і навіть для створення великих монет «бінцзянь»[72].
Вень був однією з головних грошових одиниць у Китаї та використовувався для номінації як монет, так і паперових грошей. За імператора Хуейцзуна монети у 10 вень стали нормою, оскільки уряд використовував їх як метод конфіскації багатства народу для збагачення своєї скарбниці. Ці 10-венські монети були настільки переоцінені урядом, що зрештою ринок знецінив їх, поки вони не стали коштувати лише еквівалент 3 готівкових монет.[73].
_-_Biscuit_coin_-_Scott_Semans.jpg)
. З часів Чженьцзуна знову стали карбуватися міднобронзові монети бінцянь (монета-пиріг), що мала традиційний отвір по середині та дуже широкі обідки та/або дуже товстий шар[74]. Основними типами бінцянь епохи Сун були «чже-ер-бінцянь» (подвійно складена бінцянь)[75], «сянфу юаньбао» (діаметром 26,4 мм) та «сяньпін юаньбао». Останніх тепер виявлено більше[76]. Найпоширеніші монети «сяньпін юаньбао» завтовшки від 2,14 до 2,6 мм при вазі від 2,2 до 5,8 грама, але також є діаметром до 46,7 мм з вагою до 73,2 г. Найбільша зареєстрована монета «сяньпін юаньбао» має діаметр 66 мм[77].
Потім центральний уряд запровадив залізні грошові монети тецянь, які різко збільшили купівельну спроможність монет зі сплавів міді, одночасно зменшивши купівельну спроможність залізних грошових монет[78].
.jpg)
Незважаючи на велику різноманітність різних засобів обміну, документи династії Південної Сун завжди вимірюють ціни в бронзових монетах (гуань 貫 та вень 文), що включає вартість самих срібних злитків[79]. З 1173 року Південна Сун випустила залізні монети «чуньсі юаньбао». Крім того, в цей же час бронзові грошові монети, що стали виготовлятися мали написи (або легенди), написані у формі китайської каліграфії, яка сьогодні відома як «стиль письма Сун» або «звичайне письмо». Цей карб зберігався до падіння династії[80]. З 1180 року до кінця династії Сун уряд виробляв дуже мало бронзових монет, оскільки перевага надавалася залізу, оскільки бронзові грошові монети потребували спеціального шрифту, який був складнішим у виробництві.
До 1160 року бронзові монети стали рідкістю та значною мірою абстрактним виміром вартості, а не матеріальною валютою. Найважливішим атрибутом бронзових монет після цього року було вимірювання вартості інших валют. Нестача спонукало уряд Південної Сун почати випускати дрібні монетні «цяньпай» номіналом 10, 40, 100, 200, 300 та 500 вень, проте насправді номінали знижувалися на кожні 100 вень (часто на 30%) і коштували менше на реальному ринку, наприклад, 77 вень для офіційних ділових цілей, 75 вень для торгових цілей, а також могли знижуватися до 56 для письмових матеріалів[81].
До 1179 року політика епохи Північна Сун щодо лиття монет різними шрифтами продовжувалася, але після цього року більшість монет, як правило, мали лише написи звичайним письмом. Починаючи з 1180 року, на монетах, що були відлиті урядом Південної Сун, почали карбувати рік правління на реверсі монет, а також мітки монетного двору, щоб запобігти поширенню підробок.
Найдавніші згадки про банкноти хуейцзи можна простежити до Шеньсі в 1075 році. З 1160 року Південна Сун стала випускати паперові гроші хуейцзі. Вони мають найбільшу кількість випусків серед різних типів урядових банкнот за часів династії Сун. Хуейцзи випускалися на триколірному друкованому папері, і їх використання активно пропагувало уряд династії Південна Сун. Хуейцзи були забезпечені 280 000 гуанями мідних грошових монет[82]. Перша банкнота хуейцзі мала номінал 1 гуань, але згодом, у 1163 році, було впроваджено банкноти номіналом 200 вень, 300 вень та 500 вень.
Цзяоцзі, гуаньцзі (це паперові гроші, що слугували векселями, їх можна було обмінювати на товари та послуги), хуейцзи стали найважливішою формою паперових грошей за часів династії Південна Сун і використовувалися для щоденних ділових операцій, а також для збору податків. Між 1161 і 1166 роками уряд випустив 28 000 000 дао у банкнотах хуейцзи, що дорівнювали 1 гуаню або 1000 вень. За імператора Сяоцзуна в щоденному обігу перебували хуейцзі номіналом до 4 900 000 гуаней.
Центральний уряд випустив у 1159 році кілька гуаньцзі вартістю 800 000 мін, термін дії яких мав закінчитися через 3 роки. У 1159 році було надруковано лише 400 000 мін гуаньцзі, які називалися гунцзюй, але термін їх дії вже закінчився через 2 роки.Після 1190 року цзяоцзі та хуейцзі витіснили гуаньцзі за важливістю[83].
Термін дії банкнот Хуейцзи закінчувався через 3 роки після їх введення, і їх можна було обміняти на мідні монети за їх номіналом, але насправді їх випускали лише кожні 9 років, і на ринок було додано 20 000 000 гуанів у нових надрукованих банкнотах, а в 1195 році ця кількість зросла до 30 000 000 гуанів.
Постійною проблемою для уряду Сун був відтік валюти, особливо до династії Цзінь, яка не виробляла багато власних монет. Цей відтік монет зрештою змусив уряд Сун виробляти більше паперових грошей, щоб підтримувати свою економіку[84].
Після 1170 року двір Сун запровадив паперові гроші хуейцзі на постійній основі на основі формули «пінда», яка передбачала, що податки сплачувалися лише наполовину монетами, а інша половина — хуейцзі.
У середині XIII ст. Південна Сун страждала від так званого «валютного голоду» (цянь хуан), оскільки виробництво бронзових монет впало до лише 2-3% від того, що було за часів Північної Сун, тим часом відносна вартість срібла порівняно з бронзою постійно зростала, що призвело до того, що уряд Сун прийняв срібло як новий стандарт, оскільки вартість срібла залишалася практично стандартною протягом усього періоду Південної Сун, тоді як вартість бронзи сильно коливалася[85].
З 1264 року було впроваджено 20 млн. нових банкнот гуаньцзі[86], такі як «тунцянь гуаньцзі» з мідним покриттям, «срібний іньгуань»та «цзіньїнь цзяньцянь гуаньцзі» із золотим покриттям, що було впроваджено для боротьби з інфляційною політикою, що переслідувала хуейцзи. Обмінний курс між банкнотами гуаньцзі та мідними грошовими монетами становив 1 гуань за 770 вень, тоді як хуейцзи оцінювалися в 3 гуань за 1 вень. Незважаючи на ці обмінні курси, нові банкноти гуаньцзи не зупинили інфляцію, яка переслідувала династію Південна Сун в останні роки її правління.
Для підтримки швидкого сполучення між містами, Сун проклала багато миль доріг та сотні мостів по всьому сільському Китаю. Вони також підтримували ефективну поштову службу, яку називали «ретрансляцією гарячих ніг», у якій працювали тисячі поштових службовців, керованих центральним урядом. Поштові чиновник вели облік відправлень, а поштові станції мали штат військових, що охороняли маршрути доставки пошти. Це зробила доступним спілкування по всій імперії.
Існувала система трьох різних рівнів армій: верхні імператорські армії, середні імператорські армії та нижчі імператорські армії. Лише верхні імператорські армії складалися з чотирьох окремих армій: імператорська, місцева гвардія, ополчення та провінційна гвардія. На чолі кожної гвардії стояв командувач (шивейціньцзюнь) Імператорська гвардія та Місцева гвардія складалися з рекрутів, тоді як ополчення та провінційна гвардія були військовослужбовцями, що набиралися за призовом. Імператорська гвардія була регулярною армією, що підпорядковувалася безпосередньо двору, та основною силою армії династії Сун. Хоча вона називалася Імператорською гвардією, насправді вона була відправлена імператорським указом для охорони важливих місць по всій країні, а не лише столиці. Сянцзюнь (厢军) були залогами фортець в різних префектурах, контрольованими місцевими чиновниками. Вони відповідали лише за місцеву безпеку та логістичні завдання, а військові операції виконувала Імперська гвардія, дислокована в тому ж районі. Сяньбін (乡兵) були військами, здатними до військової служби, набраними з урядових установ, тоді як фаньбін були військами неханьської етнічної групи, дислокованими на кордонах.
Армія вербувалася через добровольців. Сильних та придатних до служби відправляли до столиці як зразки та наставники для інших солдатів. Солдати повинні були татуювати на обличчях або руках позначення свого військового підрозділу. Під час Північної династії Сун половина всієї армії була розміщена в Кайфені та його околицях[87]. Решта військ були розміщені розосередженими силами вздовж кордонів та поблизу великих муніципалітетів, а в мирний час використовувалися як засіб для підтримки місцевої безпеки. Префектурні армії були створені як резерв. Вони не отримували військової підготовки та використовувалися переважно для промислових робіт, таких як ремонт стін та доріг, будівництво річкових дамб, будівництво мостів та транспорт.
Піхотні підрозділи були організовані по 50 осіб у «взводі», два взводи в «роті» та п'ять рот у «батальйоні». З середини XI ст. армія пройшла реформи, в результаті яких було створено «легіони» (цзян) чисельністю від 2500 до 4000 осіб замість старих батальйонів по 500 осіб. Через брак власних кавалерійських сил, армії Сун зазвичай доводилося покладатися на протикавалерійську піхоту, оснащену «шаблями для різання коней», великими сокирами та арбалетами, щоб подолати кіданів та чжурчженів.
Арбалетники становили окремі підрозділи, окрім піхоти, і, згідно з військовим рукописом «Уцзін Цзун'яо» 1044 року. Елітні арбалетники також цінувалися як снайпери далекобійної стрільби.
За перших імператорів головну ударну силу армій на той час становила кіннота. Але після втрати північних провінцій, де були зосереджені основні пасовища, імперія Сун ніколи не мала коней у достатній кількості. Не маючи земель на північному заході, де вирощували коней, династія Сун змогла виростити 200 000 коней за часів правління імператора Чженьцзуна з династії Сун та 150 000 за часів правління імператора Шеньцзуна з династії Сун. Щоб поповнити свою кавалерію, династія Сун щороку купувала від десяти до сорока тисяч коней з північно-західних та південно-західних прикордонних земель[88].
Існували допоміжні сили, набрані з прикордонних кочовників. Племінні родини під владою Сун називалися шуху. Вождь племені призначався верховним очільником свого племені (дуцзюньчжу), а вожді менших племен призначалися командирами (фангуань). Розгортання було постійним і ніколи не ротувалося, на відміну від регулярних армійських сил, а підвищення або пониження обмежувалося внутрішньою структурою кожного підрозділу. У 1017 році батальйони фаньлуо з племінних воїнів були сформовані як частина армії Центрального імператорського палацу та використані для придушення повстання Нун Чжигао в Гуансі. Існував сильний опір двору ідеї про те, щоб племінні офіцери перевершували офіцерів ханьців, і уряд вагався щодо політики дозволу цього[89]. До племінних допоміжних сил входили «західні солдати» (фаньбін), набрані з тибетських і тангутських племен уздовж північно-західного кордону.
Лише двічі в епоху Сун степовики використовувалися в кавалерійських загонах Сун: на початку династії під час походів імператора Тайцзу, який використовував кінних лучників Кумо Сі, та пізніше монгольських перебіжчиків XIII століття, які прийшли воювати за Сун[90].
Було 16 відомих різновидів катапульт, розроблених для різних пропорцій та потребуючи робочих команд розміром від десятків до кількох сотень осіб. Великі стайні арбалети, відомі як «воловий лук», що стріляли великими болтами на відстань 2500 кроків[91]. Їх використовуали до XI ст.[92]
Розвинулися міські оборонні споруди, включаючи міські стіни, арбалетні вежі та сторожові вежі. Серед них найвідомішою є гірська оборонна система міста. Юй Цзе, щоб зміцнити західний регіон Сичуань, він застосував політику «захисту точок, а не ліній, та з'єднання точок для формування ліній». Він побудував понад десять міст, включаючи місто Дяоюйдао (на схід від сучасного Хечуаня, Чунцін), Дахо (на південь від сучасного Цансі, Сичуань), Цінцзюй (на південь від сучасного Наньчуна, Сичуань), Юньдін (на південь від сучасного Цзіньтана, Сичуань), Шеньбі (на північний захід від сучасного Хецзяна, Сичуань) та Тяньшен (на захід від сучасного Ваньсяня, Чунцін), сформувавши оборонну мережу та успішно відбивши атаку монгольської армії.
У 960 році армія Сун налічувала 378 000 рядових солдатів. На початку XI століття її чисельність зросла до 900 000 солдатів, збільшившись до 1 000 000 до 1022 року, а до 1041 року — до понад 1 250 000. Загальні витрати на утримання армії такого розміру споживали три чверті всього річного доходу держави. Щоб зменшити витрати, у 1069 році канцлер Ван Аньші створив інститут місцевих ополчень, відомих як баоцзя, як допоміжні підрозділи.
Військову силу Північної Сун очолювало Бюро військових справ (також відоме як Бро верховного головнокомандування), найвищий рівень військової адміністрації. Виконавчі посадовці Бюро військових справ були другими за посадою після головних радників. Хоча офіційно Бюро військових справ було найвищим діючим військовим органом, воно керувало Трьома столичними гвардіями: Палацовим командуванням, Столичним кавалерійським командуванням та Столичним піхотним командуванням[93]. Разом ці дві системи служили взаємним контролем та стримуванням одна одної. Через сприяння цивільному уряду династією Сун, Бюро військових справ дедалі більше займали цивільні посадовці.
Особливістю управління військами було те, що імперські армії полягали у веденні одного з трьох гвардійських командувань, а за їх дислокації в провінції в кожному провінційному центрі знаходилися полки армій, підпорядкованих різним гвардійським командуванням, що заважало їх командирам домовлятися між собою. На провінційному рівні цивільний контроль було реалізовано шляхом поступової передачі повноважень регіональних військових комісарів префектам[94].
З початку правління імператора Тайцзуна військова організація була локалізована на рівні командування для всіх практичних переміщень військ, укріплень. Головнокомандувачів (доу бушу або доу цзунгуань) командувачів (бушу або цзунгуань) та військові частини навмисно тримали окремо та не знайомили один з одним, щоб запобігти повстанню.
Територія імперії була поділена на фаньчжень, які також називалися цзюнь (військові округи), очільники яких втім були суттєво обмежені у самостійній діяльності та перебували під жорстким контролем центрального уряду, який побоювався повторення всевладдя цзєдуши часів династії Тан. Загалом цих військових округів було 55, що підпорядковувалися 4 наглядовим управлінням (цзянь).
З середини XI ст. армія почала використовувати більше та кращі арбалети, відомі як божественний лук, і мала на озброєнні важчі щити з лезами, менше списів, а також більше сокир та мечів з довгими лезами[95]. Арбалети масово вироблялися в державних зброярнях, а їхня конструкція з часом удосконалювалася, наприклад, використання арбалета з шовковиці та латуні в 1068 році, який міг пробити дерево на відстані 140 кроків. Кіннота використовувала різноманітну зброю, включаючи алебарди, мечі, луки та вогненні списи, що випускали пороховий вибух полум'я та уламків.
В «Історії Сун» зазначається, що армія Сун мала доступ до нової зброї, такої як порохові бомби та стріли, хороші обладунки, а також була добре забезпечена традиційною зброєю, але її військові досягнення на практиці все ще залишали бажати кращого. Типи порохової зброї мають різноманітні дивні назви, такі як «літаюча запальна палиця для підкорення демонів», «вогняна куля з кальтропа», «десять тисяч вогняних піщаних магічних бомб», «гніздо великої бджоли», «палаюча небесна люта вогняна непереборна бомба», «вогняні цеглини», що випускали «літаючі ластівки», «літаючі щури», «вогняні птахи» та «вогняні воли». Зрештою вони поступилися місцем і об'єдналися в меншу кількість домінуючих типів зброї, зокрема порохові стріли, бомби та гармати. Найімовірніше, це сталося тому, що деякі види зброї вважалися занадто обтяжливими або неефективними для застосування[96].
Перші вогняні стріли (хуояо) були стрілами, обв'язаними пороховими запальниками, але в 969 році два Юе Іфан та Фен Цзішен винайшли варіант вогняної стріли, яка використовувала порохові трубки як паливо. Згодом вогняні стріли почали переходити до ракетної зброї, а не стріляти з лука[97]. У 1000 році солдат Тан Фу продемонстрував власні конструкції порохових стріл, порохових горщиків (протобомби, що вивергає вогонь) та порохових кальтропів[98]. У 1002 році місцевий ополченець Ши Пу показав свої власні версії вогняних куль та порохових стріл імперським чиновникам. Вони були настільки вражені, що імператор та двір постановили зібрати команду для друку креслень та інструкцій щодо нових конструкцій для поширення імперією. Повідомляється, що політика двору Сун щодо винагородження військових новаторів «призвела до великої кількості випадків, коли люди презентували технології та методи»[99]. Виробництво пороху та вогняних стріл значно зросло в XI столітті, оскільки двір централізував виробничий процес, побудувавши великі порохові виробничі потужності, найнявши ремісників, теслярів та чинбарів для військово-виробничого комплексу в столиці Кайфена.
У військовому тексті «Уцзін Цзун'яо» 1044 року згадуються порохові бомби, як «десять тисяч вогняних літаючих піщаних магічних бомб», «палаюча небесна люта вогонь нестримна бомба» та «громова бомба» (піліпао)[100]. Детальні описи їх використання з'явилися лише у XII столітті. Розплавлена металева бомба з'явилася в 1129 році[101].
Вогнемет, відомий як «шафа з олією лютого вогню», був використаний у 976 році нашої ери, коли військово-морські сили династії Сун зіткнулися з флотом Південного Тан на річці Янцзян[102]. У 1126 році Лі Ган використав вогнемети, намагаючись перешкодити чжурчженям перетнути Хуанхе[103]. Ілюстрації та описи мобільних вогнеметів на чотириколісних візках були задокументовані в «Уцзін Цзун'яо».
Вогнепальна списа, як випливає з назви, по суті являє собою довгий спис або жердинку, на якій закріплена трубка з порохом, і оскільки вона набула більшого використання, довжина трубки збільшувалася, і до її складу додавали гранули. Найдавніше підтверджене використання вогнепальної списи у війні було військами династії Сун проти Цзінь у 1132 році під час облоги Деаня (сучасний Аньлу, провінція Хубей)[104][105].
Готуючись до війни, державні зброярні виготовляли зброю у величезних кількостях, щороку виготовляючи десятки мільйонів наконечників стріл, а також десятки тисяч компонентів броні.
Стало модним створювати бородавки на обладунках, щоб імітувати холодноковану сталь, продукт, який зазвичай виробляли неханьці в сучасному Цінхаї. Бородавки, створені в результаті холодного кування, насправді були плямами з вищим вмістом вуглецю в оригінальній сталі, тому естетичні бородавки на нехолоднокованій сталі не мали жодного значення. Обладунки, виготовлені з холоднокованої сталі, були непроникними для стріл, випущених на відстані 50 кроків. Навіть якщо стріла потрапляла в отвір, саме наконечник стріли руйнувався[106].
У 1073 році Ван Аньші створив нове бюро центрального уряду під назвою Управління зброї, яке контролювало виробництво озброєння та забезпечувало контроль якості. Основні виробничі потужності знаходилися в Кайфені. Там обладунки вироблялися Південною та Північною майстернями (пізніше Східною та Західною майстернями), тоді як луки та арбалети вироблялися в Майстерні з виробництва луків та Майстерні з виробництва луків і стріл. Облогове обладнання вироблялося в Майстерні з постачання облоги. У період Північної династії Сун у Майстерні з виробництва луків працювало 1042 виробники зброї, у Майстерні з виробництва луків і стріл - 1071 виробник зброї, у Південній майстерні - 3741 ремісник, а в Північній майстерні - 4190 ремісників. Південна та Північна майстерні далі поділялися на Деревообробну майстерню, Майстерню з виробництва кінних обладунків та Майстерню з заточування мечів. Майстерня з постачання облоги також відповідала за порох та вогнеметну зброю, окрім іншої облогової зброї. Загалом, династія Північна Сун могла виробляти щороку 32 000 одиниць залізних обладунків та 22,7 мільйона луків, арбалетів та стріл[107].
Арьалетники замість того, щоб ховатися за щитоносцями при наближенні ворожого солдата як було за часів династії Тан, сунські стрільці, стоячи на передовій бойових рядів, стріляли рясно в середину ворожих рядів. Ті, хто в центрі рядів арбалетників, повинні заряджати, поки ті, хто зовні формації, повинні стріляти, а коли ворог наблизижався, тоді вони повинні прикриватися невеликими бічними щитами (旁牌), кожен по черзі повертаючись, щоб ті, хто заряджає, знаходилися всередині рядів. Таким чином, арбалети не переставали стріляти[108]. Сун також додала нову назву до середньої лінії арбалетників між лініями стрільби та перезаряджання, відому як «арбалети, що наступають»[109]. Техніка залпового вогню з великим успіхом використовувалася династією Сун під час воєн Цзінь-Сун.
Імператор Тайцзу надавав великого значення військовому флоту. З огляду на ту роль, яку флот відіграв у перемозі над Пізнім Шу та Південним Тан, династія Сун деякий час продовжувала утримувати значні військово-морські сили. 981 року після невдалого вторгнення до Дайв'єту, династія Сун поступово втратила інтерес до флоту, хоча в окрузі Гуаннань була «Ескадра конвойного ескорту» (цзяган шуйцзюнь), яка супроводжувала та захищала торговельні судна, що прибували та відправлялися. До 987 року флот перетворився на декоративний заклад, що використовувався для водних розваг.
У 1068 році флот було реорганізовано, а після війни Лі-Сун у 1077 році уряд також попросив купців надавати кораблі. Дві верфі було побудовано в Мінчжоу та Веньчжоу. У 1090 році цим двом верфям було доручено будувати 600 кораблів щорічно, тоді як верфі в Лянчже та Хуайнані отримали замовлення на будівництво 300 кораблів. Проте військово-морське командування вважала ці кораблі низької якості та вдалася до найму та позики приватних суден. Це виявилося нежиттєздатним, і цю практику було заборонено в 1112 році[110].
Для захисту та підтримки кораблів, що ходили у Східно-Китайське море та Жовте море (до Кореї та Японії), Південно-Східну Азію, Індійський океан та Червоне море, було необхідно створити офіційний постійний флот[111]. Тому імператор Гаоцзун у 1132 році створив перший постійний флот Китаю зі штабом в Дінхаї[112][113]. Маючи постійний флот у 120 бойових суден, Сун виявилася готовою протистояти військово-морським силам Цзінь на річці Янцзи в 1161 році в битві при Тандао та битві при Цайші[114]. Під час цих битв флот династії Сун використовував швидкісні військові судна з колесним приводом, озброєні тяговими требушетними катапультами на палубах, які запускали порохові бомби. Після цих перемог було значно підкреслено силу флоту. Через століття після заснування флоту його чисельність зросла до 52 000 морських піхотинців[115].
Технологія використання пороху також поширилася на морські війни, і в 1129 році династія Сун видала указ, що всі військові кораблі повинні бути оснащені требушетами для метання порохових бомб[116]. Також використовувалася старіша порохова зброя, така як вогненні стріли.
В цей період велике значення для життя людей мала релігія. Основні вірування були в божества даосизму та буддизму; існувала віра в жертвоприношення. Тансен Сен стверджує, що більшість буддійських ченців з Індії їздили до Китаю під час існування династії Сун, під час династії Тан (618—907). Буддизм у цей період продовжував бути культурною основою для більш прийнятного конфуціанства і навіть даосизму, які консервативні неоконфуціанці вважали рідними та чистими. Консервативний конфуціанський рух можна було побачити ще до появи таких людей, як Чжу Сі (1130–1200), з такими переконаними антибуддистами, як Оуян Сю (1007–1072). У своїй письмовій праці «Бень-лунь» він писав про свою теорію про те, як буддизм так легко проник у китайську культуру в періоди Південних та Північних династій.
З точки зору буддійської метафізики, Чжоу Дуньї вплинув на вірування та вчення конфуціанських вчених епохи Північної Сун, таких як Чен Хао та Чен І, і мав значний вплив на Чжу Сі, одного з провідних архітекторів неоконфуціанства. Вони наголошували на моральному самовдосконаленні, а не на служінні правителю держави (зцілення суспільних недуг знизу вгору, а не зверху вниз), на відміну від державних діячів, таких як Фань Чжун'янь або Су Ши, які дотримувалися своєї програми, щоб радити правителю приймати найкращі рішення для спільного блага всіх. Брати Чен також навчали, що функціонування природи та метафізики можна вивчати через принцип (лі) та життєву енергію (ци).
Філософи-неоконфуціанці династії Сун, знаходячи певну чистоту в оригінальності давніх класичних текстів, писали до них коментарі. Найвпливовішим із цих філософів був Чжу Сі, чий синтез конфуціанської думки та буддійських, даоських та інших ідей став офіційною імперською ідеологією з кінця часів династії Сун. Образ шенженя (досконаломудрої особи) зазнає кардинальних змін: він втрачає більшість божественних конотацій і знову стає досяжним для будь-якої людини, фактично повертаючись до своєї більш ранньої форми, але на іншому, обумовленому розвитком філософської думки і історичними обставинами, що змінилися, на теоретичному рівні. В результаті ранньоімперські уявлення про шенженів як про божественних особистостей стали розглядатися як згубне спотворення споконвічних стародавніх ідей, що заслуговує не стільки критики, скільки забуття.
З багатьма етнічними іноземцями, які подорожували до Китаю, щоб вести торгівлю або жити на постійній основі, прийшла велика кількість інших релігій; релігійні меншини в Китаї включали мусульман, юдеїв та маніхейців. Мусульмани представляли найбільшу релігійну меншину. Існувала юдейська громада Кайфена, яка перебраался до Ханчжоу після вторгнення чжурчженів на північ у 1126 році. Маніхейські громади були найбільш помітними у Фуцзяні та Чжецзяні. Послідовники зороастризму також мали храми.
Одні з найбільших міст у світі того періоду було знайдено саме в Китаї (населення міст Кайфен та Ханчжоую налічувало понад мільйон осіб). Люди знаходили для себе розваги на будь-який смак, зокрема освіта була також досить доступною для населення через значну наявність шкіл, а велика кількість храмів зробила ближчою та відкритою релігію для кожного.
Починаючи з перших представників династії організовуються великі бібліотеки. У 978 році було відкрито імператорську бібліотеку, яка містила 800 тисяч сувоїв-цзюаней. Заможні родини охоче збирали книги для своїх особистих бібліотек, включаючи конфуціанську класику, а також філософські праці, математичні трактати, фармацевтичні документи, буддійські сутри та іншу вишукану літературу.
За часів династії Північна Сун уряд поступово відновлював офіційну шкільну систему після того, як вона сильно занепала протягом попереднього періоду. Державні школи до середини XI ст. затьмарили роль приватних академій. На вершині вищої освіти в шкільній системі були центральні школи, розташовані в столиці, Гоцзіцзянь, Тайсюе та кілька професійно-технічних училищ.
Одним із найдавніших академічних закладів, заснованих у період Сун, була Академія Юелу, заснована в 976 році за часів правління імператора Тайцзу. Неоконфуціанська академія Дунлінь, заснована в 1111 році, була заснована на непохитному вченні про те, що сторонні впливи інших ідеологій, таких як буддизм, не повинні впливати на викладання їхньої суто конфуціанської школи. Хоча Академія Печери Білого оленя припинила існування на початку половини епохи Сун, неоконфуціанський філософ Чжу Сі відродив її. Академія Ханьлінь також продовжувала свою діяльність.
Першу велику реформаторську спробу відновлення префектурних та повітових шкіл ініціював канцлер Фань Чжун'янь у 1040-х роках. До цього часу основна частина коштів, виділених на створення префектурних та повітових шкіл, залишалася за рахунок приватного фінансування та мінімальної кількості державного фінансування; реформаторські зусилля Фаня започаткували тенденцію до збільшення державного фінансування, принаймні для префектурних шкіл.
Значне розширення навчальних закладів було ініційовано імператором Хуейцзуном, який використав кошти, спочатку виділені на ліквідацію наслідків стихійних лих та стабілізацію цін на продовольство, для фінансування нових префектурних та повітових шкіл та пониження посадовців, які нехтували ремонтом, відбудовою та обслуговуванням цих державних шкіл[117]. На початку XII століття державна шкільна система мала 6 100 км² землі під школами, в яких навчалсоя близько 200 000 учнів. Навчальні заклади були зосереджені на півдні: у Фуцзяні, Чжецзяні, Цзянсі та Хунані від 80 до 100% повітів мали школи; на півночі цей показник становив лише від 10 до 25%.
Розвиток ксилографії, а потім і друку рухомим шрифтом до XI століття значно збільшив випуск книг і сприяв поширенню освіти та зростанню кількості кандидатів на іспити. Книги також стали доступнішими для людей з меншими статками. У Південній Сун нараховувалося 173 типографії[118].
Широке поширення освіти та друкованих книг призвело до безпрецедентного зростання грамотності. Рівень грамотності, досягнутий в епоху Сун, оцінюється в 20-30%[119].
Після руйнування шкіл під час вторгнення чжурчженів з 1120-х по 1140-ті роки, імператор Гаоцзун видав накази про відновлення префектурних шкіл у 1142 році та повітових шкіл у 1148 році, хоча повітові школи загалом були реконструйовані зусиллями приватних коштів місцевих повітових чиновників.
Протягом Південної Сун академія стала життєздатною альтернативою державній шкільній системі.[86] Навіть ті, що були напівприватними або спонсорованими державою, все ще вважалися незалежними від впливу держави, а їхні вчителі не цікавилися ширшими загальнонаціональними питаннями.
Зростала популярність поезії та літератури. До них включають історичний текст, який було укладено в 1000 томів і налічував 9,4 мільйонів китайських ієрогліфів. Література епохи Сун містила низку різних жанрів і збагачувалася соціальною складністю цього періоду. Жанр ци отримав найбільше визнання та популярність за часів династії Сун і використовувалася більшістю поетів.
Особливо Північна Сун відома численними поетами, зокрема Фань Чжун'янь, Оуян Сю, Хуан Тінцзянь, Лу Ю, Су Ши, Цінь Гуань, Південна Сун — Вень Тяньсянєм, Чень Юй-ї, Дай Фугу, Цзян Куй, Сінь Ціцзі.
За часів правління імператора Женьцзуна Сун Шоу переглянув Велику імператорську процесію та склав 10-томний ілюстрований літопис, де зображено 5481 чиновника та солдата, 61 колісницю, 2873 коней, 36 волів, 6 слонів, 1701 музичний інструмент та 1548 одиниць зброї.
Існувала значна кількість буддійської літератури. Наприклад, колекція дзен-буддійських коанів у «Записах Блакитної скелі» 1125 року, яку розширив Юаньу Кецінь.
«Література подорожей» («йоцзі веньсюе») також була популярною категорією літератури періоду Сун, яка являла собою розповіді про власні подорожі, зазвичай написані в оповідному або прозовому стилі, і включала таких авторів, як Фан Ченда. Прикладом літератури подорожей періоду Сун є «Запис про Кам'яну Гору Дзвоника» Су Ши.
Виготовлення глазурованих та напівпрозорих порцелянових та селадонових виробів зі складним використанням емалей також отримало подальший розвиток у період Сун. Селадонові вироби з лунцюаня були особливо популярними в період Сун. Чорні та червоні лакові вироби періоду Сун представляли собою чудово вирізьблені твори мистецтва мініатюрних природних сцен, пейзажів або простих декоративних мотивів. Складне бронзове лиття, кераміка та лакові вироби, різьблення по нефриту, скульптура, а також живопис портретів та об'єктів, що розглядаються близько, таких як птахи на гілках, були високо ціновані китайцями династії Сун.
На образотворче мистецтво династії Сун суттєво вплинули досягнення в новому баченні ландшафту та портретному живописі. Поет і державний діяч Су Ши та його помічник Мі Фу (1051—1107) скуповували твори мистецтва для вивчення та копіювання. Нараховувалась велика кількість енциклопедій з історіографії та технічних трактатів.
На початку династії Сун виник самобутній пейзажний стиль. Художники опанували формулу створення складних та реалістичних сцен, розміщених на передньому плані, тоді як фон зберігав риси неосяжного та безмежного простору. Далекі гірські вершини піднімаються з високих хмар та туману, а струмені річок біжать здалеку на передній план. Стиль живопису різко змінився від Північної до Південної Сун через основні політичні, демографічні та соціальні обставини. Шляхта та чиновники Північної Сун віддавали перевагу малюванню величезних пейзажних сцен, де будь-які люди були лише крихітними фігурами, зануреними в ширший контекст. Основний стиль картин Південної Сун наголошувався на невеликих, інтимних сценах, зосереджених переважно на окремих людях.
Живопис досяг нового рівня витонченості з подальшим розвитком пейзажного живопису. Живопис у стилі шань-шуй став визначною рисою китайського пейзажного мистецтва. Акцент на пейзажному живописі був заснований на китайській філософії; даосизм наголошував на тому, що люди — це лише крихітні частинки серед неосяжного та більшого космосу, тоді як неоконфуціанські письменники часто прагнули відкриття закономірностей та принципів, які, на їхню думку, спричиняють усі соціальні та природні явища.
Отримала розвиток мистецтво (Ван Сімен, Ван Шень). За часів цієї династії створювали свої шедеври художники (Чжоу Веньцзюй, Хуей-цзун, Лі Гун-лін, Сюй Даонін, У Цзунюань, Чжан Дзедуань, Чжао Менцзянь, Су Ханьчен, Лі Сун, Лян Кай, Лю Сун'ян, І Юаньцзі, Ян Веньгуй, Муці Фанчань, Су Ханьчень 蘇漢臣). Набув розвитку так званий чаньський живопис, особливо в епоху Південної Сун. Яскравим представником цього напрямку був Юйцзянь.
У період Сун буддизм пережив невелике відродження після переслідувань за часів династії Тан. Це можна побачити в продовженні будівництва скульптурних творів мистецтва на наскельних різьбах Дацзу в провінції Сичуань. Подібний за дизайном до скульптур у Дацзу, храм Сун у Міншані в Аньюе, провінція Сичуань, має безліч буддійських скульптур епохи Сун, включаючи Будду та божества, одягнені в розкішні імператорські та чернечі шати.
За часів династії Сун попередні праці з архітектури було доведено до більш складного рівня опису, як-от у «Ілі Шигун», написаному в 1193 році[120]. Однією з найвизначніших праць була «Му Цзін» («Посібник з дерев'яних робіт») Юй Хао, яку було складено десь між 965 і 995 роками. Юй Хао був відповідальним за будівництво дерев'яної вежі-пагоди в Кайфені, яка була зруйнована блискавкою та невдовзі замінена цегляною Залізною пагодою. За його часів книги з архітектури все ще вважалися низьким науковим досягненням через статус ремесла, тому «Му Цзін» навіть не була зафіксована в офіційній придворній бібліографії[121]. Хоча сама книга була втрачена для історії, вчений і державний діяч Шень Куо детально писав про роботу Юй у своїх «Есе про басейн мрій» 1088 року, вихваляючи її як твір архітектурного генія, кажучи, що ніхто в його час не міг відтворити такий твір[122]. Шень Куо виділив, серед інших уривків той, в якому Юй Хао описує три секції будівлі: площу над поперечними балками, площу над землею та фундамент, а потім наводить пропорційні співвідношення та методи будівництва для кожної секції[123].
1100 року було опубліковано «Іньцзао Фаші» («Трактат про архітектурні методи» або «Державні будівельні норми»), який зберігся повністю[124].
Численні буддійські вежі пагод були побудовані за часів династії Сун. Високі китайські пагоди часто будували в сільській місцевості, а не в межах міських стін, значною мірою для того, щоб уникнути конкуренції з космічно-імперською владою, втіленою в барабанних та воротних вежах міст[125]. Залізна пагода храму Юго в Кайфені отримала свою назву від залізносірого кольору глазурованої цегли, з якої зроблена вежа. Спочатку побудована з дерева архітектором Юй Хао, вона була вражена блискавкою та згоріла в 1044 році, в період Північної Сун. У 1049 році пагоду було перебудовано в тому вигляді, в якому вона виглядає сьогодні, за наказом імператора Женьцзуна з династії Сун. Ця 13-поверхова пагода, побудована на восьмикутній основі, має висоту 56,88 м[126]. Її глазурована плитка з цегли прикрашена різьбленими зображеннями танцюючих фігур, урочистих служителів та буддійських тем.
У цей період також існували справжні чавунні пагоди, такі як Залізна пагода храму Юйцюань (Храм Нефритових Джерел) у Дан'яні, провінція Хубей. Побудована в 1061 році, вона містить 53 848 кг чавуну та заввишки 21,28 м[127]. Імітуючи сучасні дерев'яні, кам'яні та цегляні пагоди, пагода має похилі карнизи та восьмикутну основу[128]. Ще одна залізна пагода була побудована в 1105 році в Цзініні (Шаньдун) і була відлита шар за шаром у восьмикутних секціях.
Пагода Люхе (Пагода Шести Гармоній) є ще одним прикладом архітектури пагод епохи Сун. Вона розташована в південній столиці династії Сун, Ханчжоу, провінція Чжецзян, біля підніжжя пагорба Юелун, що стоїть перед річкою Цяньтан. Хоча оригінал був зруйнований у 1121 році, нинішню вежу було зведено у 1156 році та повністю відновлено до 1165 року. Її висота становить 59,89 м, і вона була побудована з червоного цегляного каркасу з 13 ярусами дерев'яних карнизів. Через свої розміри пагода служила постійним маяком для допомоги морякам вночі[129].
Пагода храму Чженцзюе в повіті Пенсянь провінції Сичуань (неподалік Ченду) — це цегляна пагода, побудована між 1023 і 1026 роками, згідно з написами, що проходять вздовж її першого поверху. Вона має квадратну основу на постаменті сумеру, тринадцять поверхів загальною висотою 28 м та кілька шарів карнизів, подібних за стилем до ранніх пагод династії Тан у Чан'ані.
Також були побудовані гібридні пагоди з дерева та цегли. Перші чотири поверхи восьмикутної пагоди Лінсяо 1045 року заввишки 42 м є цегляними (з дерев'яними карнизами), а починаючи з п'ятого поверху і вище, вона повністю дерев'яна. Навіть пагоди, зроблені з каменю або цегли, мали архітектурні елементи, типові для китайських дерев'яних будівель; наприклад, пагода Пічжі, побудована з 1056 по 1063 рік, використовує кронштейни доугун, типові для дерев'яної архітектури, для підтримки односхилих, ґонтових дахів та ярусів. Обидві ці пагоди мають внутрішні сходи, хоча пагода Лінсяо сягає лише четвертого поверху, а пагода Пічжі - п'ятого. Пагода Пічжі має гвинтові зовнішні сходи, які забезпечують доступ до дев'ятого та найвищого поверху.
Пагода Ляоді в Дінчжоу, провінція Хебей, - це кам'яна та цегляна пагода, завершена в 1055 році, і одна з найвищих досучасних китайських споруд. Зі своєю висотою 84 м це найвища китайська пагода, побудована в епоху Сун, яка досі стоїть, перевершуючи 69-метрову пагоду Цяньсюнь, яка утримувала рекорд з моменту її будівництва в IX столітті державі Далі. Пагода Ляоді має восьмикутну основу на великій платформі. Вона служила як релігійній меті як буддійська пам'ятка монастиря Кайюань, так і військовій меті як сторожова вежа, що використовувалася для спостереження за ворожими силами династії Ляо.
Нерідко багаті чи впливові родини сприяли будівництву великих храмових комплексів, зазвичай жертвуючи частину свого сімейного маєтку буддійській секті. Часто на землі вже були будівлі, які можна було перепрофілювати для релігійних потреб. Родина Фей (費) з міста Цзіньцзе, розташованого на захід від Шанхаю, перетворила особняк на своїй власності на зал для читання буддійських сутр, а пізніше побудувала навколо залу кілька інших релігійних будівель. Це стимулювало бум будівництва храмів у цьому районі, в результаті чого Цзіньцзе став головним центром буддійської секти Білого Лотоса, що, у свою чергу, стимулювало будівництво більшої кількості храмів і зробило місто значним місцем у межах імперії Сун[130].
Релігійні споруди мали низку унікальних естетичних та структурних особливостей. Одним із яскравих прикладів є зала Мані (Моні-дянь) храму Лунсін, яку було збудовано 1052 року. Залу було побудовано на цегляній та кам'яній платформі заввишки 1,2 м. Його розміри становлять сім цзянь на сім (33,29 м на 27,12 м), а площа — понад 1400 м². Тут використовувався східноазійський стиль вальмового даху з двома рівнями карнизів. План поверху виглядав майже як правильний квадрат, але до нього було додано по одній баоша (менша та нижча споруда, що виступає з головної будівлі) з кожної з чотирьох сторін. Таке поєднання квадратного планування, баоша та стилю даху надало будівлі унікального зовнішнього вигляду, складного та величного.
Як інший приклад, Храм Святої Матері та Зала жертвоприношень храму Цзінь, розташовані в південно-східному передмісті міста Тайюань провінції Шаньсі, є збереженими зразками ранньої архітектури династії Сун[131]. Храм Святої Матері — головна будівля храму Цзінь, вперше побудований у період між 1023 і 1032 роками та відреставрований у 1102 році. Він має подвійний карнизний дах з дев'ятьма кониками та двома головами дракона з широко розкритими щелепами, що кусають кінці головного коника. Дах підтримується масивними кронштейнами доугун, що відповідають малюнкам в Іньцзао Фаші. Карнизи Храму Святої Матері трохи вигинаються вгору на кожному кінці, що є характерною рисою архітектури династії Сун[132]. Колони фасаду, прикрашені драконами, що обвивають стрижні, стають все вищими зі збільшенням відстані до обох боків від центральної пари. Будівля має ганок навколо себе, єдиний приклад такої споруди; Ще однією унікальною особливістю місця є хрестоподібний міст, який веде до Храму Богині.
Зала Трійці (Саньціндянь) храму Сюань Мяо, розташована в самому серці міста Сучжоу, є ще одним прикладом архітектури династії Сун. У 1982 році уряд Китаю оголосив її національною спадщиною. Палац Дзвінлін, храм легендарного Жовтого Імператора, розташований поблизу сучасного Цюйфу, був збудований в XI столітті. Дві велетенські стели, що носять черепахи, оточують вхід до палацу. Одна з двох стел, «Стела Скорботи 10 000», заввишки 52 м, що є найвищою невизначеною стелою в країні[133]. Велика піраміда, побудована з округлих кам'яних блоків, символічна гробниця сина Жовтого Імператора Шаохао, розташована за межами комплексу Шоу Цю[134]. Ще одна важлива стела того ж періоду, на якій зображена велика черепаха, збереглася в Дай Мяо на горі Тайшань.
За часів династії Сун будувалися великі мости (цяо) на естакадах, такі які За часів династії Сун будувалися великі естакадні мости, такі як той, що був побудований Чжан Чжун'янем у 1158 році[135]. Також були великі мости, повністю зроблені з каменю, як-от міст Базі (Міст вісімки) з Шаосіна, збудований у 1256 році[136]. Його назва походить від форми, що нагадує китайський ієрогліф числа «вісім» (кит.: 八, ба). Мости з павільйонами, що вінчають їхні центральні прольоти, часто зображувалися на таких картинах, як пейзажі Ся Гуя. Також були побудовані довгі криті коридорні мости, як-от Райдужний міст XII століття в Ууюані, що має широкі кам'яні опори та дерев'яну надбудову.
Су Ши наказав побудувати велику пішохідну греблю (ді) завдовжки 2,6 км з 6 арочними мостами через озеро Сіху, яке досі носить його ім'я — Суді.
У провінції Фуцзянь за часів династії Сун було побудовано величезні балкові мости. Деякі з них сягали 1220 м, а окремі прольоти — до 22 м завдовжки; їх будівництво вимагало переміщення масивного каміння вагою 203 т.Імена інженерів не були зафіксовані та не згадуються в написах на мостах, де вказані лише імена місцевих чиновників, які спонсорували їхнє будівництво та керували їхнім ремонтом[137]. У XI ст. у Фуцзяні існувала інженерна школа, яку очолював видатний інженер, відомий як Цай Сян. Між 1053 і 1059 роками він планував і керував будівництвом великого мосту Лоян (в подальшому відомим як міст Ванань) поблизу Цюаньчжоу. Цей міст, кам'яна споруда, подібна до низки інших мостів, знайдених у Фуцзяні, досі стоїть і має кораблеподібні опори, прикріплені до їхніх основ за допомогою слизу з устриць як клею[138].Він завдовжки 731 м, завширшки 5 м і заввишки 7 м. Інший відомий міст поблизу Цюаньчжоу, міст Аньпін, було побудовано між 1138 і 1151 роками.
,_Song_Dynasty,_China.jpg)
Інші приклади мостів епохи Сун включають міст Гуйюе (Міст Давнього Місяця), кам'яний арочний міст в Іу, що було зведено у 1213 році[139]. Прикладом понтонних мостів уього періоду є міст Дунцзінь завдовжки 400 м.
У період династії Сун існувало багато видів одягу та різних модних тенденцій, проте одяг у Китаї завжди створювався відповідно до пір року та як зовнішні символи соціального стану. Часто носили одяг з додатковою шовковою ниткою та пальта з хутряною підкладкою взимку. Матеріалом одягу, який віддавали перевагу багатії, був шовк, а для особливих випадків вони носили шовкові халати із золотою парчою. Матеріалом одягу, який використовували бідні, часто була конопляна тканина, але також використовувався бавовняний одяг, останній з яких був найбільш поширеним на півдні.
Багаті та провідні члени суспільства дотримувалися прийнятих правил та ритуальних вимог щодо одягу. У вищому класі кожен стратифікований рівень соціальної ієрархії відрізнявся кольором та специфічним оздобленням одягу, формою та типом головного убору, і навіть стилем пояса. Інституціоналізоване розмежування вчених-чиновників за одягом включало тип і навіть колір традиційних шовкових халатів, капелюхів та поясів, що визначало рівень адміністративної влади вченого-чиновника. Цей жорсткий кодекс одягу особливо дотримувався на початку династії, хоча престижний пурпуровий колір одягу поступово почав поширюватися серед чиновників середнього та нижчого рангу.
Поряд із чиновниками нижчого рангу в уряді, які протестували проти жорстких правил щодо одягу, заможні представники купецького класу також сприяли руйнуванню правил щодо церемоніального одягу, який носили лише певні члени суспільства. Проте все ще існували помітні відмінності між чиновниками та класом багатих купців та власників бізнесу; чиновники вирізнялися довгими мантіями, що сягали до землі, тоді як купці часто носили блузку, яка спускалася нижче талії, зі штанами.
Типи одягу, які носили селяни та простолюдини, були здебільшого одноманітними за зовнішнім виглядом (зі стандартним кольором чорний та білий).
Одяг жінок відрізнявся від чоловічого тим, що застібався ліворуч, а не праворуч. Жінки носили довгі сукні або блузки, які сягали майже до колін. Вони також носили спідниці та піджаки з короткими або довгими рукавами. Прогулюючись вулицею та дорогою, жінки з багатим достатком вирішували носити квадратні фіолетові хустки на плечах. Пані також носили шпильки та гребінці у волоссі, тоді як принцеси, імператорські наложниці та дружини чиновників та заможних купців носили головні прикраси із золота та срібла у формі феніксів та квітів.
Магазини в місті спеціалізувалися на певних типах капелюхів та головних уборів, включаючи шапки із загостреними хвостами, а також ремені та пояси. Носили шкіряне взуття під назвою «промаслене взуття», дерев'яні сандалі, конопляні сандалі та дорожчі атласні капці.
Хоча більшість чоловіків були чисто поголені, солдати, військові командири та майстри з бойових мистецтв віддавали перевагу бакенбардам та козлиним борідкам, оскільки вони були ознакою мужності. Буддійські ченці голили голови та прогулювалися без головного убору чи капелюха.
Шляхта демонструвала культурні захоплення, що свідчили про її соціальний статус та вишуканість. Ерудований термін насолоди товариством «дев'яти гостей» (дзіуке) — розширення Чотирьох мистецтв — був метафорою для загальноприйнятих дворянських розваг, таких як гра на китайській цитрі, гра в китайські шахи, дзен-буддійська медитація, чорнило (каліграфія та живопис), чаювання, алхімія, спів поезії, розмови та пиття вина.
У розважальних кварталах Кайфена, Ханчжоу та інших міст були представлені такі розваги, як заклиначі змій, ковтачі мечів, ворожки, акробати, лялькарі, актори, оповідачі, чайні будинки та ресторани, де молоді жінки служили найманими служницями, наложницями, співачками або повіями. Ці розважальні квартали, криті базари, відомі як місця розваг, були місцями, де сувора соціальна мораль та формальності могли значною мірою ігноруватися. Майданчики розваг розташовувалися в межах міста, за валами біля брам та в передмістях; кожне з них регулювалося призначеним державою чиновником. Ігри та розваги були справою цілий день, тоді як таверни та будинки співочих дівчат були відкриті до другої години ночі.
У період Південної Сун популярністю набули різноманітні клуби для заможних китайців. 1235 року лише в місті Ханчжоу існували Поетичний клуб Західного озера, Буддійське чайне товариство, Клуб фізичної підготовки, Клуб рибалок, Окультний клуб, Хор молодих дівчат, Клуб екзотичних продуктів, Клуб рослин та фруктів, Клуб колекціонерів антикваріату, Клуб любителів коней та Товариство вишуканої музики.
Також у містах та сільських громадах проводилося багато яскравих публічних святкувань. Святкування Нового року вважалося китайцями найважливішим у році, а його знаменна подія співвідноситься з початком лютого за західним календарем. Підготовка до свята Нового року тривала протягом місяця, люди розписували дверних богів, виготовляли паперові серпантини із щасливими символами для «вітання весни», друкували зображення Чжун Куя та готували особливі види страв, такі як каша з червоної квасолі. Широко популярний Фестиваль ліхтарів проводився кожного 15-го дня першого місяця за місячним календарем. Були також інші шановані свята, такі як фестиваль Цінмін, оскільки, ймовірно, саме цей період року був зображений на творі мистецтва (згаданому вище) художника Чжан Цзедуаня (хоча дехто стверджує, що картина насправді зображувала осінь).
З появою пороху в Китаї, під час святкувань також могли влаштовуватися пишні феєрверки. Наприклад, бойова демонстрація 1110 року для розваги двору імператора Хуейцзуна, коли було зафіксовано, що великий феєрверк проводився разом з китайськими танцюристами в дивних костюмах, які рухалися крізь хмари кольорового диму під час свого виступу. Прості люди також купували петарди у міських крамарів та продавців, зроблені з простих бамбукових паличок, наповнених невеликою кількістю пороху.
Бойові мистецтва були джерелом публічних розваг; китайці проводили бойові поєдинки на лей тай, піднятій платформі без поручнів. Зі зростанням популярності самобутніх міських та побутових заходів за часів династії Сун, спостерігався занепад традиційних китайських розваг на свіжому повітрі, таких як полювання, верхова їзда та поло.
Серед еліти та загального населення мала велику популярність театральні драматичні вистави. З п'ятдесяти театрів, розташованих на території розваг Кайфена, чотири з них були достатньо великими, щоб розважати аудиторію в кілька тисяч кожен, приваблюючи величезні натовпи. Також була відомою така домашня забава як «сянкі».
З Кайфена драматичний стиль цзацзюй використовував стиль поетичної лірики бейцюй. Після перенесення столиці до Ханчжоу, драматичний стиль сівень (також наньсі або наньцюй) розвивався окремо. Ці два різні регіональні жанри музичної драми використовували різні регіональні діалекти мовлення, декламації та діалогу, мали власні унікальні набори типів ролей (цзюе) та використовували різні типи музичних інструментів, що грали різні мелодії. У драмі Кайфена для кожної п'єси віддавався перевагу одному співаку, якого супроводжували струнні та ударні інструменти. У драмі Ханчжоу на сцені для кожної п'єси було багато співаків, тоді як перевагу віддавали струнним та духовим інструментам.
Теми, що використовувалися в сценках, коливалися від сатир про корумпованих чиновників до комедійних номерів з такими назвами, як «Підпал під час доставки супу», «Підняття галасу у винному будинку», «Півонія найкраще пахне, коли вино крадуть» та «Ловля мавпи в ресторані».
Актори відрізнялися за рангом за типом та кольором одягу, відточуючи свою акторську майстерність у театральних школах. Колір та одяг визначали ранг театральних акторів у Сун. Типові костюми акторів відображали тип ролі, яку вони грали на сцені, будь то студент, юнак, молода жінка, чиновник, солдат тощо.
Актори на сцені завжди промовляли свої репліки класичною китайською мовою; народна китайська мова, яка імітувала розмовну мову, не була введена в театральні вистави.
Хоча акторські трупи були навчені розмовляти ерудованою класичною мовою, вони зазвичай складалися з одного з найнижчих класів суспільства: повій.
Вугілля, яке використовувалося для опалення будинку, було дефіцитним і часто дорогим.
Саме за часів династії Сун звичай сидіти на стільцях замість килимків став поширеним. Однак ця давня практика продовжувала бути звичайною ще деякий час. Вчений династії Південної Сун Лу Ю свідчив, що звичай низьких меблів зберігся в палаці, але поступово відійшов від правил серед простолюдинів, а правила етикету, що забороняли використання стільців, дедалі більше застарівали.
Такі твори, як «Дунцзін Мен Хуа Лу» («Мрії про пишноту східної столиці»), зберігають списки назв основних страв та страв у меню клієнтів ресторанів та таверн, а також для бенкетів, фестивалів та карнавалів, а також для скромних обідів. Багато своєрідних назв цих страв не дають підказки щодо того, які типи харчових складників використовувалися, зокрема перець, імбир, соєвий соус, олія, сіль та оцет. Інші додаткові приправи та складнкии включали волоські горіхи, ріпу, подрібнені зерна китайського кардамону, фагара, оливки, горіхи гінкго, цедру цитрусових та кунжутну олію.
Тексти епохи Сун містять перше використання фраз наньші, бейші та чуаньфань для позначення відповідно північної, південної та сичуанської кухонь. Регіональні відмінності в культурі призвели до появи різних видів страв, тоді як у деяких районах кулінарні традиції регіональних культур змішувалися; так було у випадку столиці Південної Сун у Ханчжоу. Після масового виїзду з півночі люди принесли до Ханчжоу страви у стилі Хенань (популярні в попередній столиці Північної Сун, Кайфені), які поєднувалися з кулінарними традиціями Чжецзян.
Багато ресторанів були відомі своїми спеціальностями; наприклад, у Ханчжоу був один ресторан, який подавал лише заморожені страви, тоді як деякі ресторани обслуговували тих, хто бажав гарячі, теплі, кімнатної температури або холодні страви. Нащадки вихідців з Кайфена володіли більшістю ресторанів у Ханчжоу.
Рано вранці в Ханчжоу, вздовж широкого проспекту Імператорського шляху, продавалися спеціальні страви для сніданку та делікатеси. Серед них були смажений рубець, шматочки баранини або гуски, різні види супів, гарячі млинці, парові млинці та глазуровані тістечка. Локшинні крамниці також були популярними і залишалися відкритими цілий день і ніч вздовж Імператорського шляху. Згідно з одним джерелом династії Сун про Кайфен, нічні ринки закривалися о третій нічній сторожі, але знову відкривалися о п'ятій, водночас вони також здобули репутацію тих, хто залишається відкритим під час зимових штормів та найтемніших, найдощовіших зимових днів.
Молочні продукти та сільське господарство були чужими для китайців, що пояснює відсутність сиру та молока в їхньому раціоні. Яловичину також рідко вживали в їжу, оскільки бик був важливою тягловою твариною. Основним раціоном нижчих класів залишалися рис, свинина та солона риба, тоді як з меню ресторанів відомо, що вищі класи не їли собаче м'ясо. Багатії споживали різноманітне м'ясо, таке як курка, молюски, лань, зайці, куріпка, фазан, франколін, перепілка, лисиця, борсук, краб. Серед поширених фруктів, що споживалися, були дині, гранати, лічі, лонган, золотисті апельсини, фініки, китайська та японська айва, абрикоси та груші; лише в регіоні навколо Ханчжоу вирощувалося одинадцять видів абрикосів та вісім різних видів груш.
До страв періоду Сун належать ароматизовані молюски, приготовані в рисовому вині, гуси з абрикосами, суп з насіння лотоса, гострий суп з мідіями та рибою, приготованою зі сливами, солодкий соєвий суп, запечені булочки з кунжутом, начинені кислою квасолею або свинячою вирізкою, булочки з овочами, ароматні цукати, смужки імбиру та ферментованої бобової пасти, парові пельмені з начинкою з фінікулу, смажені каштани, солоний ферментований бобовий суп, фрукти, приготовані в ароматизованому меді, та «медові чіпси» з замішеного та запеченого меду, борошна, баранячого жиру та свинячого смальцю.
Десертні форми з борошна, змащеного олією, та меду з цукром формували у вигляді обличчя дівчат або статуеток солдатів у повному обладунку, як охоронці дверей, і називали їх «їжеюподобою» (ґуоші).
Також були деякі екзотичні іноземні продукти, імпортовані до Китаю з-за кордону, включаючи родзинки, фініки, перські фініки та виноградне вино; рисове вино було більш поширеним.
Коли помирав член сім'ї, серед членів сім'ї спостерігався різний ступінь поклоніння та прояву благочестя, кожен з яких поводився по-різному відповідно до звичаю родинних зв'язків з померлим. У період жалоби не повинно було бути яскравого чи барвистого одягу, а також дотримувалися належних похоронних ритуалів, таких як очищення та одягання померлого, щоб позбавити його від нечистот. Це був один із необхідних кроків у вшануванні померлого як одного з шанованих предків, що, у свою чергу, підвищувало престиж родини.
Похорони часто були дорогими. Доводилося консультуватися з геомантом щодо місця поховання померлого, наймали постачальників їжі для організації похоронного банкету, і завжди купувалася труна, яку спалювали разом із паперовими зображеннями коней, карет та слуг, щоб вони могли супроводжувати померлого в наступне життя. Через високу вартість поховання більшість сімей обирали дешевшу практику кремації. Це не схвалювали конфуціанські чиновники через вірування в культ предків. Вони намагалися заборонити цю практику за допомогою заборон у 963 та 972 роках; незважаючи на це, кремація серед бідних та середнього класу зберігалася. До XII століття уряд запропонував рішення про створення громадських кладовищ, де померлих родини можна було б поховати на державній власності.
Розташовано на південний захід від міста Гун'ї нараховують близько тисячі, включаючи окремі гробниці для імператорів Північна Сун, імператриць, принців, принцес, дружин та членів розширеної родини. Комплекс простягається приблизно на 7 км зі сходу на захід та на 8 км з півночі на південь. Будівництво комплексу розпочалося в 963 році, за часів імператора Тайцзу, батько якого також поховано на цьому місці[140]. Єдиними імператорами Північної Сун, яких не поховано тут, є імператори Хуейцзун та Ціньцзун. Вздовж священного шляху гробничного комплексу розташовано сотні скульптур і статуй, що зображують тигрів, баранів, левів, коней з нареченими, рогатих звірів та міфічних істот, урядовців, військових генералів, іноземних послів та інших, представлених у величезній експозиції творів мистецтва епохи Сун.
Планування та стиль гробниць Сун нагадують ті, що були знайдені в сучасному тангутському царстві Західної Ся, де також було допоміжне поховальне місце, пов'язане з кожною гробницею. У центрі кожного поховання знаходиться гробниця усіченої піраміди, кожна з яких колись охоронялася чотиристінним огородженням з чотирма центральними воротами та чотирма кутовими вежами[141].
Десь за 100 км від Гунсяня знаходиться гробниця Байша, яка містить «складні факсиміле з цегли китайської дерев'яної каркасної конструкції, від дверних перемичок до колон і постаментів і кронштейнів, що прикрашають внутрішні стіни». Гробниця Байша має дві великі окремі камери з конічними куполоподібними стелями; великі сходи ведуть вниз до вхідних дверей підземної гробниці[142].
Було складено дуже великі енциклопедичні праці (лейшу), такі як «Чотири великих книги епохи Сун», вперше складені Лі Фаном у X столітті та повністю відредаговані до часів Цефу Юаньгуя в XI столітті. Найбільшим з них було видання 1013 року «Першої черепахи Бюро записів», величезної енциклопедії, що складалася з 9,4 мільйона письмових китайських ієрогліфів, розділених на 1000 томів. За часів династії Сун також були написані римовані словники, такі як «Цзіюнь» 1037 року.
Двома найвидатнішими авторами в науковій та технічній галузях були Шень Куо та його сучасник Су Сун. Шень Куо опублікував свої «Есе про басейн мрій» у 1088 році, величезну енциклопедичну книгу, яка охоплювала широкий спектр тем, включаючи літературу, мистецтво, військову стратегію, математику, астрономію, метеорологію, геологію, географію, металургію, інженерію, гідравліку, архітектуру, зоологію, ботаніку, агрономію, медицину, антропологію, археологію та багато іншого.
Династія Сун зробила значний внесок у найважливіші технологічні досягнення в історії Китаю, багато з яких здійсьнювались талановитими державними діячами, призваних та відібраних урядом за допомогою державних іспитів. Книга Цінь Гуаня 1090 року «Цань Шу» («Книга шовківництва»), містила опис шовкопрядильної машини, яка включала найдавніше відоме використання механічного ремінного приводу для функціонування.
Історіографія залишалася важливою в епоху Сун, як і в попередні періоди. Разом із Сун Ці, есеїст та історик Оуян Сю відповідали за складання «Нової книги Тан» до 1060 року, яка охоплювала історію династії Тан. Канцлер Сима Гуан очолив групу вчених, які склали величезну історичну працю «Цзичжі Тунцзянь» – універсальну історію, завершену в 1084 році, яка містить понад 3 млн. письмових китайських ієрогліфів у 294 томах. Вона охоплювала основні теми та складні нюанси китайської історії з 425 року до н. е. до X с. та падіння Тан. У 1189 році Чжу Сі стиснув до 59 книг, тоді як цей проєкт був повністю завершений зусиллями його учнів десь в час його смерті в 1200 році.
Су Сун створив небесний атлас із п'яти різних зоряних карт, а також написав свій годинниковий трактат «Сінь І Сян Фа Яо» у 1092 році, в якому детально описував його геніальну астрономічну годинникову вежу, побудовану в столиці Кайфен.
Протягом існування династії Сун було помічено великий розвиток математики в тій місцевості. Перша китайська ілюстрація трикутника Паскаля належить книзі математика Яна Хуейа 1261 року, хоча ще в 1100 році Цзя Сянь спробував його описати. Видатними вченими цього часу є Шень Куо та Су Сун. Значного розвитку набула алгебра, яскравим її дослідником був Цінь Цзюшао.
Для картографії та геодезія надзвичайно важливою була геометрія. Найбільш ранні китайські карти датуються 4 століттям до н. е. Проте своє піднесення і розвиток починається від Пей Сіу (224—271 рр.), який почав використовувати прямокутну сіткову систему та градуйовану шкалу відстаней, що наносяться на карти місцевості. У період династії Сун також існували видатні автори письмових праць з географії та картографії, такі як Юе Ши (його книга 983 року), Ван Чжу (1051 року), Лі Дечу (1080 року), Чень Куньчен (1111 року), Оуян Вень (1117 року) та Чжу Му (1240 року). Хоча рання форма місцевого географічного довідника існувала в Китаї з I століття, зріла форма, відома як «трактат про місце» (фанчжи) за часів династії Сун замінила старий «картографічний путівник» (туцзін). Основні відмінності між ними полягали в тому, що фанчжи були продуктом місцевої ініціативи та прийняття рішень, зазвичай мали від десяти до п'ятдесяти розділів і майже завжди друкувалися для широкої аудиторії, тоді як туцзіни були продуктом нечастих запитів центрального уряду і зазвичай мали лише чотири розділи.
Спираючись на давні традиції, Шень Куо створив карту з рельєфом, а інші його карти характеризувалися рівномірною градуйованою шкалою 1: 900 000. Крім того, найдавніша у світі карта рельєфу в друкованій формі з'явилась в енциклопедії Ян Цзя в 1155 році, в якій показано західний Китай без формальної сітки, яка була характерною для більш професійних китайських карт. Хоча під час правління династії Хань вже існували ілюстровані довідники з картами місцевості, але найбільшого розвитку вони зазнали за правління династії Сун, коли використання таких карт було призначене для політичних, адміністративних та військових цілей.
Талановитими географами були Чжао Жугуа та Чжоу Цюйфей, що уславилися фундаментальними працями з опису сусідніх країн південно-східної та східної Азії.
Водночас розвивається медицина, одним з відоміших її представників був Лі Гао. При цьому в значній мірі продовжувалися традиції часів династій Суй та Тан, особливо в застосуванні припікання та акупунктури. Відомими майстрами цього були: Ван Вейї (987—1067), Сі Хун, Ван Чжичжун. Су Сун написав фармацевтичний трактат 1070 року нашої ери «Бень Цао Ту Цзін» (Ілюстрована фармакопея), який містив суміжні теми ботаніки, зоології, металургії та мінералогії.
Нариси Шен Хуо суперечили китайським віруванням анатомії (наприклад, що людина має два горлових клапанів, замість трьох), саме це, мабуть, і підвищило інтерес до посмертних розтинів трупів в Китаї XII століття.
| Посмертне ім'я | Особисте ім'я | Роки правління |
|---|---|---|
| Тайцзу 太祖 Tàizǔ |
Чжао Куан'їнь 趙匡義 Zhào Kuāngyì |
960–976 |
| Тай-цзун 太宗 Tàizōng |
Чжао Куан'ї 趙匡義 Zhào Kuāngyì |
976–997 |
| Чжень-цзун 真宗 Zhēnzōng |
Чжао Хен 趙恆 Zhào Héng |
997–1022 |
| Жень-цзун 仁宗 Rénzōng |
Чжао Чжень 趙禎 Zhào Zhēn |
1022–1063 |
| Їн-цзун 英宗 Yīngzōng |
Чжао Шу 趙曙 Zhào Shù |
1063–1067 |
| Шень-цзун 神宗 Shénzōng |
Чжао Сюй 趙頊 Zhào Xū |
1067–1085 |
| Чже-цзун 哲宗 Zhézōng |
Чжао Сюй 趙頊 Zhào Xū |
1085–1100 |
| Хуей-цзун 徽宗 Huīzōng |
Чжао Цзі 趙佶 Zhào Jí |
1100–1125 |
| Цінь-цзун 欽宗 Qīnzōng |
Чжао Хуань 趙桓 Zhào Huán |
1125–1127 |
| Гао-цзун 高宗 Gāozōng |
Чжао Гоу 趙構 Zhào Gòu |
1127–1162 |
| Сяо-цзун 孝宗 Xiàozōng |
Чжао Шень 趙昚 Zhào Shèn |
1162–1189 |
| Гуан-цзун 光宗 Guāngzōng |
Чжао Дунь 趙惇 Zhào Dūn |
1189–1194 |
| Нін-цзун 寧宗 Níngzōng |
Чжао Куо 趙擴 Zháo Kuó |
1194–1224 |
| Лі-цзун 理宗 Lǐzōng |
Чжао Юнь 趙昀 Zhào Yún |
1224–1264 |
| Ду-цзун 度宗 Dùzōng |
Чжао Ці 趙祺 Zhào Qí |
1264–1274 |
| Гун-цзун 恭宗 Gōngzōng |
Чжао Сянь 趙顯 Zhào Xiǎn |
1274–1276 |
| Дуань-цзун 端宗 Duānzōng |
Чжао Ши 趙昰 Zhào Shì |
1276–1278 |
| Хуай-цзун 懷宗 Huaizong |
Чжао Бін 趙昺 Zhào Bǐng |
1278–1279 |
11 березня 2017 року — в місті Чучжоу (провінція Аньхой) на сході Китаю археологи виявили стародавню гробницю з керамічної цегли у формі судна вік якої складає понад 700 років
Її висота 1,6 метра, довжина 3,7 метра. На місці розкопок також виявлені глиняні глечики, бронзове люстерко, уламки виробів з порцеляни.[143]
- ↑ Sivin, Nathan (1995), Science in Ancient China, Brookfield, Vermont: VARIORUM, Ashgate Publishing, p. 9
- ↑ Anderson, James A. (2008), "'Treacherous Factions': Shifting Frontier Alliances in the Breakdown of Sino-Vietnamese Relations on the Eve of the 1075 Border War", in Wyatt, Don J. (ed.), Battlefronts Real and Imagined: War, Border, and Identity in the Chinese Middle Period, New York: Palgrave MacMillan, p. 207
- ↑ Anderson 2008, p. 208
- ↑ Anderson 2008, pp. 208–209
- ↑ Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2006), East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Boston: Houghton Mifflin, p. 163
- ↑ Ebrey, Walthall & Palais 2006, p. 164.
- ↑ Sivin, Nathan (1995), Science in Ancient China, Brookfield, Vermont: VARIORUM, Ashgate Publishing, pp. 3–4
- ↑ Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2006), East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Boston: Houghton Mifflin, p. 164
- ↑ Ebrey, Walthall & Palais 2006, p. 165
- ↑ Chen, Yuan Julian (2018), "Frontier, Fortification, and Forestation: Defensive Woodland on the Song-Liao Border in the Long Eleventh Century", Journal of Chinese History, 2 (2): 313–334
- ↑ Ebrey, Walthall & Palais 2006, p. 165
- ↑ Hymes, Robert (2000). «China, Political History». In John Stewart Bowman (ed.). Columbia Chronologies of Asian History and Culture. Columbia University Press. pp. 3–78. ISBN 978-0-231-11004-4.
- ↑ Beckwith, Christopher I. (2009). Empires of the Silk Road: A History of Central Eurasia from the Bronze Age to the Present. Princeton University Press. ISBN 978-0-691-13589-2
- ↑ Ebrey, Walthall & Palais 2006, p. 235
- ↑ Haw, Stephen G. (2013). "The deaths of two Khaghans: a comparison of events in 1242 and 1260". Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London. 76 (3): 361–371
- ↑ Ebrey, Walthall & Palais 2006, p. 240
- ↑ Haw, Stephen G. (2013). "The deaths of two Khaghans: a comparison of events in 1242 and 1260". Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London. 76 (3): 361–371
- ↑ Rossabi 1988, p. 82
- ↑ Rossabi 1988, p. 88
- ↑ Needham 1986a, p. 139
- ↑ Rossabi 1988, p. 94
- ↑ Gernet 1980: Gernet, Jacques. Kína hétköznapjai a mongol hódítás előestéjén. Budapest: Gondolat (1980), р.14
- ↑ Yi Xu, van Leeuwen В., van Zanden J.L. (2018). Urbanization in China, ca 1100–1900 // Frontiers of Economics in China. Vol. 13(3). . Pp. 343-344
- ↑ Embree, Ainslie Thomas (1997). Asia in Western and World History: A Guide for Teaching. Armonk: ME Sharpe, Inc, 338
- ↑ Fairbank, 89
- ↑ Li, Jie (1103). "Yingzao Fashi", p. 146
- ↑ Meng, Yuan Lao (2007) [1126-1147]. Yi Yongwen (ed.). Dongjin Meng Hua Lu (A Reminiscence of the Glory of Bianjin), Vol. 1: The Outer City of East Capital (in Chinese). Beijing: 中華書局 (Zhonghua Book Company)., p. 19
- ↑ Meng 2007, p. 40
- ↑ Meng 2007, pp. 78–80
- ↑ Jacques Gernet, Le monde chinois, 2. L'époque moderne, xe – xixe siècle, Paris, Armand Colin, 2005, p. 23-24
- ↑ Vadime Elisseeff et Danielle Elisseeff, La civilisation de la Chine classique, Paris, Arthaud, 1987, p. 349-350
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. Pр. 103-105
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. Pр. 87–90
- ↑ Gernet 2005, p. 23
- ↑ Elisseeff et Elisseeff 1987, p. 353-354
- ↑ Gernet 2005, p. 26-27
- ↑ Ebrey, Patricia Buckley (1999), The Cambridge Illustrated History of China, Cambridge: Cambridge University Press, p. 147
- ↑ Ebrey, Patricia Buckley (1999), The Cambridge Illustrated History of China, Cambridge: Cambridge University Press, p. 138
- ↑ Hall, Kenneth (1985), Maritime trade and state development in early Southeast Asia, Hawaii: University of Hawaii Press, p. 23
- ↑ Sastri, Nilakanta, K.A. (1984), The CōĻas, Madras: University of Madras, pp. 173, 316
- ↑ Shen, Fuwei (1996), Cultural flow between China and the outside world, Beijing: Foreign Languages Press, p. 158
- ↑ Brose, Michael C. (2008), "People in the Middle: Uyghurs in the Northwest Frontier Zone", in Wyatt, Don J. (ed.), Battlefronts Real and Imagined: War, Border, and Identity in the Chinese Middle Period, New York: Palgrave MacMillan, p. 258
- ↑ Halsall, Paul (2000) [1998]. Arkenberg, Jerome S. (ed.). "East Asian History Sourcebook: Chinese Accounts of Rome, Byzantium and the Middle East, c. 91 B.C.E. – 1643 C.E." Fordham University.
- ↑ Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2006), East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Boston: Houghton Mifflin, p. 162
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. P. 404
- ↑ Тамже. Р. 458
- ↑ Gernet J. (1962). Daily life in China on the eve of Mongol invasion, 1250–1276 / Transl. by H.M.Wright. London: Allen and Unwin, 1962. P. 33
- ↑ Sivin, Nathan (1995), Science in Ancient China, Brookfield, Vermont: VARIORUM, Ashgate Publishing, p. 1
- ↑ Ebrey, Patricia Buckley (1999), The Cambridge Illustrated History of China, Cambridge: Cambridge University Press, p. 158
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. Pр. 586–588
- ↑ Ebrey P. B. Family and property in Sung China: Yuan Ts’ai’s precepts for social life. Princeton: Princeton University Press, 1984, p. 116
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. P. 266
- ↑ Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2006), East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Boston: Houghton Mifflin, p. 161
- ↑ Op. cit. Р. 267
- ↑ Gernet, Jacques (1962), Daily Life in China on the Eve of the Mongol Invasion, 1250–1276, Translated by H. M. Wright, Stanford: Stanford University Press, p. 107
- ↑ Gernet 1962, p. 170
- ↑ История Китая, 2007. C. 176
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. Рр. 559-562
- ↑ Chen, T., Kung, J.K. (2019). Why the song dynasty? The rise of a merchant class and the emergence of meritocracy in China. Working paper. Hong Kong.
- ↑ Schottenhammer, A. (2017). The Song Dynasty (960–1279): a Revolutionary Era Turn? New Developments in Song Studies. pp. 133–173. In: China Across the Centuries. 1st ed. (Ed). Gabór Kósa. Budapest: ELTE University, Department of East Asian Languages
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. P. 428
- ↑ Embree, Ainslie Thomas; Gluck, Carol (1997), Asia in Western and World History: A Guide for Teaching, Armonk: ME Sharpe, p. 385
- ↑ Adshead, S. A. M. (2004), T'ang China: The Rise of the East in World History, New York: Palgrave Macmillan, pp. 90–91
- ↑ Luo, H.Y. (2013). On the Success and Failure of Wang Anshi’s Green Sprout Act: A Mechanism Design Perspective. Youth and Society 8.
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. Pр. 370–377
- ↑ Paludan, Ann (1998), Chronicle of the Chinese Emperors, London: Thames & Hudson, p. 136
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. Pр. 24, 142
- ↑ 宋会要辑稿 [Сун хуейяо цзигао, Збірка документів уряду Сун] Кн. 136. Chinese Text Project. URL: https://ctext.org/wiki.pl?if=gb&res=741924&remap=gb
- ↑ Rossabi, Morris (1988), Khubilai Khan: His Life and Times, Berkeley: University of California Press, p. 80
- ↑ Мельянцев В.А. (1996). Восток и Запад во втором тысячелетии: экономика, история и современность. М.: Изд-во Московского университета. C. 57
- ↑ ВАсильев С.А. Рання модернизация в Китае в эпоху Сун//Вопросы теоретической экономики №3, 2020, с. 152
- ↑ Wang Wencheng (王文成), Songdai baiyin huobihua yanjiu宋代白銀貨幣化研究 (Kunming: Yunnan daxue chubanshe, 2001)
- ↑ "Chinese coins – 中國錢幣 (Southern Song Dynasty)". Gary Ashkenazy / גארי אשכנזי (Primaltrek – a journey through Chinese culture). November 16, 2016
- ↑ Xiao Zhihua (肖志华) - "Daquan Wubai" Cake Coins in the Collection of Inner Mongolia Museum——Also Talking about its Minting Technology (内蒙古博物馆馆藏“大泉五十”饼钱——兼谈其铸币工艺) - "Inner Mongolia Financial Research", Issue S4, 2003 (《内蒙古金融研究》2003年 第S4期) - Inner Mongolia Museum (内蒙古博物馆)
- ↑ Jucangtianxi - 65.咸平元宝(折二饼钱) 关注 - www.jucangtianxia.com - 尺寸：直径 31-31.1 mm 厚度 4.5-4.53 mm
- ↑ "Song Dynasty Biscuit Coins". Gary Ashkenazy / גארי אשכנזי (Primaltrek – a journey through Chinese culture). 15 February 2016
- ↑ Artxun - 2008 auction, with an estimated price of $9,124 – $15,207 (RMB 60,000 – 100,000)
- ↑ Hartill, David (2005). Cast Chinese Coins: A Historical Catalogue. Trafford, p. 132
- ↑ Gao Congming (高聪明), Songdai huobi yu huobi liutong yanjiu 宋代货币与货币流通研究 (Baoding: Hebei daxue chubanshe, 1999)
- ↑ "Chinese coins – 中國錢幣 (Southern Song Dynasty)". Gary Ashkenazy / גארי אשכנזי (Primaltrek – a journey through Chinese culture). November 16, 2016
- ↑ Hartill, David (2005). Cast Chinese Coins: A Historical Catalogue. Trafford. ISBN 978-1-4120-5466-9, p. 214
- ↑ "Paper Money in Premodern China.". 2000 ff. © Ulrich Theobald - ChinaKnowledge.de - An Encyclopaedia on Chinese History, Literature and Art. 10 May 2016
- ↑ "The Invention of Paper Money - History of Chinese Currency". Kallie Szczepanski (for ThoughtCo.). 8 March 2017
- ↑ Silver and the Transition to a Paper Money Standard in Song Dynasty (960-1276) China. Archived October 27, 2017
- ↑ Robert M. Hartwell, "The Imperial Treasuries: Finance and Power in Sung China," Bulletin of Sung-Yuan Studies 20 (1988)
- ↑ ResearchGate Study of the corrosion from the printing plates of `Guan Zi' by Raman spectroscopy by Jilong Shi, Tao Li, Min Feng, Zhenwei Mao, and Changsui Wang
- ↑ Chaffee, John W. (2015), The Cambridge History of China Volume 5 Part Two Sung China, 960-1279, Cambridge University Press, p. 218-220
- ↑ История Китая: Учебник (2007) / Под ред. А.В. Меликсетова. 4-е изд. М.: Изд-во МГУ; изд-во «ОНИКС». C. 152–154
- ↑ Tsang, Shui-lung (1960). War and peace in northern Sung China: Violence and strategy in flux, 960-1104 A.D. The University of Arizona. pp. 273–278
- ↑ Peers, C.J. (2006). Soldiers of the Dragon: Chinese Armies 1500 BC-AD 1840. Oxford: Osprey Publishing. p. 131. ISBN 9781846030987
- ↑ Nicolle, David (2003), Medieval Siege Weapons (2): Byzantium, the Islamic World & India AD 476-1526, Osprey Publishing, p. 23
- ↑ Needham, Joseph (1994), Science and Civilization in China Volume 5 Part 6, Cambridge University Press, p. 198
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. Рр. 214–215
- ↑ Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. Рр. 217
- ↑ Lorge, Peter (2005), War, Politics and Society in Early Modern China, 900–1795, Routledge, p. 48
- ↑ Andrade, Tonio (2016), The Gunpowder Age: China, Military Innovation, and the Rise of the West in World History, Princeton University Press, p. 16
- ↑ Liang, Jieming (2006), Chinese Siege Warfare: Mechanical Artillery & Siege Weapons of Antiquity, Singapore, Republic of Singapore: Leong Kit Meng, ISBN 981-05-5380-3
- ↑ Andrade 2016, p. 32
- ↑ Andrade 2016, p. 32.
- ↑ Andrade 2016, p. 16
- ↑ Andrade 2016, p. 50
- ↑ Needham (1986f), Science and Civilisation In China: Volume 5, Chemistry And Chemical Technology, Part 7, Military Technology, The Gunpowder Epic, Cambridge University Press, p. 88-89
- ↑ Needham 1986f, p. 89
- ↑ Chase 2003, p. 31
- ↑ Lorge, Peter A. (2008), The Asian Military Revolution: from Gunpowder to the Bomb, Cambridge University Press, p. 33-34
- ↑ Wagner, Donald B. (2008), Science and Civilization in China Volume 5-11: Ferrous Metallurgy, Cambridge University Press, p. 322-323
- ↑ Chaffee 2015, p. 233-234
- ↑ Andrade, Tonio (2016), The Gunpowder Age: China, Military Innovation, and the Rise of the West in World History, Princeton University Press, p. 150
- ↑ Andrade 2016, p. 152
- ↑ Schottenhammer, Angela (2015), China's Emergence as a Maritime Power, p. 454-456
- ↑ Shen 1996, pp. 159–161
- ↑ Paludan 1998, p. 136
- ↑ Needham (1986d), Science and Civilisation in China: Volume 4, Physics and Physical Technology, Part 3: Civil Engineering and Nautics, Cambridge: Cambridge University Press, p. 476
- ↑ Levathes, Louise (1994), When China Ruled the Seas, New York: Simon & Schuster, pp. 43–47
- ↑ Needham 1986d, p. 476
- ↑ Andrade 2016, p. 38
- ↑ Yuan, Zheng (1994), "Local Government Schools in Sung China: A Reassessment", History of Education Quarterly, 34 (2), pp. 196–199
- ↑ [Cambridge History of China, 2009. Vol. 5. Part 2. P. 546
- ↑ Мельянцев, 1996. C. 59
- ↑ Needham, Joseph (1971). Science and civilisation in China, Vol. 4: Physics and Physical Technology, Part 3: Civil Engineering and Nautics (1978 Caves Books, Ltd. Reprint ed.). Cambridge: Cambridge University Press, 81
- ↑ Needham, Volume 4, 82
- ↑ Needham, Volume 4, 84
- ↑ Needham, Volume 4, 82–84
- ↑ Guo, Qinghua (1998). "Yingzao Fashi: Twelfth-Century Chinese Building Manual". Architectural History. 41: 1–13
- ↑ Needham, Volume 4, 137
- ↑ Chinadaily.com.cn (2003).Iron Pagoda Archived 2007-08-06 at the Wayback Machine. Ministry of Culture
- ↑ Needham, Volume 4, 141–142
- ↑ China.org.cn Iron Pagoda at Yuquan Temple in Dangyang of Hubei Province. China Internet Information Center
- ↑ Needham, Volume 4, 662
- ↑ von Glahn, Richard (2003). "Towns and Temples: Urban Growth and Decline in the Yangzi Delta, 1100-1400". The Song-Yuan-Ming Transition in Chinese History. Cambridge, Mass.: Harvard University Asia Center, Harvard University Press. pp. 199–202. ISBN 978-0-674-01096-3.
- ↑ Liang Sicheng, A Pictorial History of Chinese Architecture: A study of the Development of its Structural System and the Evolution of its Types, p 210-221. ISBN 978-0-262-12103-3
- ↑ Liang Ssu-Cheng, Chinese Architecture Monumental Timber-Frame Buildings, ISBN 0-486-43999-2
- ↑ Loh, Pauline. "Sons of the Yellow Emperor". China Daily
- ↑ "Imperial Tombs and Mausoleums". Ancient Tombs and Mausoleums. China.org.cn.
- ↑ Needham, Volume 4, 150
- ↑ Needham, Volume 4, 153
- ↑ Needham, Volume 4, 153
- ↑ Luoyang Bridge Archived February 6, 2010, at the Wayback Machine. From chinaculture.org
- ↑ 古月桥 (Guyue Bridge)". China.com.cn
- ↑ Steinhardt, Nancy Shatzman (1993). "The Tangut Royal Tombs near Yinchuan". Muqarnas. 10, 374.
- ↑ Steinhardt (1993), 375
- ↑ Steinhardt (1993), 376
- ↑ На востоке Китая обнаружено захоронение, которому более 700 лет [Архівовано 13 березня 2017 у Wayback Machine.] // РИА Новости. — 2017. — 13 березня.
- Рубель В. А. Історія Середньовічного Сходу. — Київ: Либідь, 2002.
- Династія Сун [Архівовано 14 травня 2021 у Wayback Machine.]