Аквітанське герцогство
| Аквітанське герцогство | |
|---|---|
 Прапор
 Герб
| |
 | |
| Тип | колишня державаd  |
| Столиця | Тулуза |
| Історія | |
| • Створено | 841 |
| • Розпущено | 1449 |
| Країна |  Французьке королівство |
Аквітанське герцогство (фр. Duché d'Aquitaine) — феодальна держава, що існувала на південному заході Франції наприкінці IX — першій половині XV століття.
Аквітанія у своєму становищі у Високому Середньовіччі межувало з Піренеями на півдні (Наварра, Арагон і Барселона, раніше Іспанська Марка) та з графством Тулуза та Королівством Бургундія (Арелат) на сході. На півночі воно межувало з Бретанею, Анжу, Блуа та Бурбоне.
Герцогство у різні історичні періоди включало до свого складу історичні області Аквітанія, Пуату, Овернь, Лангедок та Гасконь. Столицею герцогства стало місто Бордо.
Території, що згодом склали Аквітанське королівство, до 507 року входили до складу королівства вестготів. У 507 році ці землі було завойовано Хлодвігом і включено ним до складу Франкського королівства. У 555 році король Хлотар I виділив окреме королівство (так зване «Перше Аквітанське королівство») для свого сина Храмна (пом. 560), яке існувало недовго. Після смерті Хлотаря у 561 році територію Аквітанії розділили між собою його сини. Більша частина Аквітанії дісталась Харіберту I, Сігіберт I отримав Овернь. Після смерті 567 року Харіберта його володіння, в тому числі й Аквітанія, були розділені між його трьома братами. Близько 583 року король Хільперік I призначив свого полководця Дезідерія герцогом Аквітанії.
У VII столітті Аквітанія кілька років була королівством під управлінням брата короля Дагоберта I, Харіберта II (608—632), але після його смерті королівство знову припинило існування. Проте Дагоберт був змушений затвердити герцогом Бодегізеля, обраного аквітанцями.
Наприкінці VII століття герцоги Аквітанії, скориставшись смутами у франкському королівстві, змогли здобути фактичну незалежність. Герцог Одо прийняв титул «принцепс Аквітанії» (лат. Aquitaniae princeps) та, на думку деяких дослідників, мав королівський титул. Але у другій половині VIII століття Каролінгам, що стали королями, вдалось знову підкорити Аквітанію.
Щоб захистити кордони королівства після поразки від басків у Ронсевальському перевалі (778), король Карл Великий відродив Аквітанське королівство. Його королем він призначив свого новонародженого сина Людовика. Королівство існувало до кінця IX століття. У другій половині IX століття королі Аквітанії стали васалами короля Франції, які відродили пост герцога Аквітанії.
Після скинення Карла III Товстого в листопаді 887 року, фактичним правителем Аквітанії був граф Пуатьє Рамнульф II. Він присвоїв собі титул герцога Аквітанії, а 888 року не визнав обрання королем Франції Одо Паризького. Він підтримав кандидатуру Гвідо III Сполетського, а згодом проголосив себе королем Аквітанії, але цей титул за його нащадками не закріпився. Наступні правителі Аквітанії носили титул герцога.
Після смерті Рамнульфа II у 890 році Пуатевінське графство й титул герцога Аквітанії отримав його позашлюбний син Ебль Манцер. Проте невдовзі Ебль був змушений тікати з Пуатьє від Адемара. Той заявив свої права на графство, мотивуючи це тим, що Ебль — незаконно народжений син. Адемара підтримав король Одо. Адемар захопив Пуатьє, а Ебль знайшов притулок у свого родича Гільйома I Благочестивого, графа Оверні, який скористався цим, щоб присвоїти собі титул герцога Аквітанії.
У 927 році помер спадкоємець Гільйома I Аквітанського, Гільйом II Молодий, а потім помер і його брат Акфред, який призначив своїм спадкоємцем Ебля, що повернув у 902 році за допомогою Гільйома I графство Пуатьє. Таким чином Ебль приєднав до своїх володінь графства Овернь, Бурж, а також отримав титул герцога Аквітанії.
У 929 році король Франції Рауль, бажаючи послабити владу Ебля, забрав у нього графство Бурж. А у 932 році передав Овернь і титул герцога Аквітанії графу Тулузи Раймунду III Понсу. Окрім того, король Рауль вивів територію Марша з підпорядкування сеньйорів Шарру, васалів Ебля, утворивши на ній незалежне графство Марш. З цього моменту почалась суперечка за титул герцога між Рамнульфідами (графами Пуатьє) та представниками Тулузького дому. До 940 року за титул герцога Аквітанії боровся Гільйом I Патлатий, граф Пуатьє, син померлого 932 року Ебля, та маркіз Готії Раймунд Понс, а у 940—961 Гільйом Патлатий і син Раймунда Понса Раймунд II, граф Руерга.
У 955 році в суперечку за Аквітанію втрутились Робертіни: король Франції Лотар визнав титул герцога Аквітанії за герцогом Франції Гуго Великим. У травні 955 року Гуго виступив проти Гільйома Патлатого, прагнучи завоювати Аквітанію. Йому вдалось розбити армію Гільйома, але його власна армія зазнала при цьому серйозних втрат. В результаті цього Гуго був змушений відступити. Таким чином спроба завоювання Аквітанії провалилась.
Після смерті Гуго Великого титул герцога було визнано за його сином, Гуго Капетом, але той ніколи не намагався завоювати Аквітанію. У 959 році король Лотарь визнав Гільйома графом герцогства Аквітанія, а 962 року — герцогом Аквітанії.
Сину Гільйома Патлатого, Гільйому Залізнорукому (935/937 — 995) вдалось укласти мир з Гуго Капетом, видавши за нього заміж свою сестру Адель. В результаті титул герцога Аквітанії остаточно закріпився в роду.
Нащадки Гільйома Залізнорукого розширили територію герцогства. У 1032 році син герцога Гільйома V Великого успадкував Гасконське герцогство. Остаточно до Аквітанії Гасконь було приєднано 1058 року.
Після смерті 1137 року герцога Гільйома X Аквітанію та Пуатьє успадкувала його старша дочка, знаменита Алієонор Аквітанська, яка принесла свої володіння у придане своєму чоловіку, королю Франції Людовику VII.
Герцогство, що дісталось у спадок Алієонор, значно перевищувало домен короля Франції. Безпосередньо Алієонор володіла Аквітанією, Гасконню та графством Пуатьє. Окрім того, у васальному підпорядкуванні перебували графства Перігор, Ла-Марш, Овернь, а також віконтство Лімож.
У складі Франції герцогство пробуло недовго. Вже 1152 року Людовик розлучився з Алієонор, формальним приводом розлучення було оголошено їхні далекі родинні зв'язки. Невдовзі після розірвання шлюбу з Людовиком, Алієонор ще у 1152 році вийшла заміж за графа Генріха Анжуйського, який 1154 року став королем Англії — Генріхом II Плантагенетом. Великі Аквітанські землі, що перевищували володіння Капетингів учетверо, стали англійськими. На думку низки вчених, саме в історії одруження Алієонор Аквітанської слід шукати витоки війни, що у XIV столітті отримала назву Столітньої. Від першого шлюбу в Алієонор Аквітанської було дві дочки, від другого — чотири сини, серед них — король-трубадур Річард Левове Серце, який з 1172 року управляв герцогством. Підтримуючи претензії старших синів, Алієонор разом з ними підбурила заколот в Пуату проти Генріха II. Розбрат тривав близько трьох років. Гору взяв Генріх, Алієонор потрапила в полон і провела наступні 16 років в ув'язненні. У 1189 році Річард повернув матері свободу. Алієонор виїхала до Франції, де й провела останні роки життя у бенедиктинському абатстві Фонтевро, там і померла у віці 82 років.
Після смерті Річарда Левове Серце королем Англії та герцогом Аквітанії став його молодший брат Іоанн Безземельний, який у 1202—1204 роках втратив значну частину англійських володінь на континенті, захоплених королем Франції Філіппом II Августом: Нормандію, Мен, Анжу, частину Пуату і Турень. На території Франції Іоанн зберіг тільки Аквітанське герцогство, яке проте зменшилось у розмірах. Відтоді назва Аквітанія поступово витісняється найменуванням Гієнь (фр. Guyenne). Вперше воно з'явилось у Паризькій угоді, укладеній 12 квітня 1229 року між королем Франції Людовиком IX Святим і Раймундом VII Тулузьким, який поступився більшою частиною Лангедоку Франції.
У 1337 році король Франції Філіпп VI зажадав від Едуарда III, короля Англії й герцога Аквітанського, повернення феодального володіння герцогства Аквітанського (Гієньського). Едуард у відповідь зажадав для себе корону Франції за правом свого походження — за материнською лінією він був онуком короля Франції Філіпа IV Вродливого. Цей конфлікт спричинив початок Столітньої війни, під час якої Плантагенети й Валуа домагались свого панування над Аквітанією.
У 1360 році Англія та Франція підписали угоду в Бретіньї, за якою Едуард відмовлявся від прав на корону Франції, але лишався герцогом Аквітанії. Однак у 1369 році угоду було порушено і війна продовжилась.
У 1362 році король Едуард III зробив герцогом Аквітанії свого старшого сина, Едуарда, принца Уельського. У 1390 році король Річард II призначив герцогом Аквітанії свого дядька Джона Гонта, який передав цей титул своїм нащадкам.
Ставши королем Англії, син Джона Гонта Генріх IV продовжував правити й Аквітанією. Його син, Генріх V, мав успіхи в отриманні французької корони для своїх нащадків, уклавши угоду в Труа (1420). Син Генріха, Генріх VI, був проголошений королем Англії та Франції у 1422 році, але поступово втратив контроль над володіннями у Франції. Королі Франції династії Валуа, претендуючи на панування над Аквітанією, надавали титул герцогів Аквітанських своїм старшим синам, дофінам.
У 1453 році герцогство було остаточно приєднано до Франції. Відтоді титул герцога Аквітанії іноді отримували сини французького короля.
Керував герцог, який зосереджував у своїх руках вищу військову, судову та адміністративну владу . Герцог був васалом короля Франції, проте фактично здійснював незалежну політику. Своєю чергою, він мав мережу власних могутніх васалів (графів та віконтів), які складали йому оммаж.
Рішення приймалися за участю Великої ради (курії), що складалася з місцевої вищої знаті та духовенства. Вони затверджували закони та податки.
Управління здійснювалося через місцевих чиновників (сенешалів та бейлі), які відповідали за збір податків та підтримання порядку. У період Столітньої війни політичний устрій трансформувався через перехід герцогства під владу англійської корони, що призвело до запровадження адміністративних посад за англійським зразком
Було з герцогством Гасконським в особистій унії з 1053 року. Безпосередньо підпорядковувалися графства Пуату і Сентонж. Васалами герцогів Аквітанськіх були графства Ла-Марш, Ангулем, Перігор, Овернь, Веле, віконство Лімузен, сеньйорії Іссуден, Деоль.
На території герцогства (особливо у Гасконі) існували комуни та міста, які мали певні права самоврядування і власні органи управління (капітули).
Вирізнялося високим рівнем автономії та унікальною культурою. Воно базувалося на багатій античній спадщині та складалося з незалежного лицарства, вільних селян, сильного міщанства і духовенства.
Аквітанські аристократи не відрізнялися особливим багатством, що ускладнювало їхні стосунки з церквою. Дрібні сеньйори намагалися обернути на свою користь ті податки (десятину), які їхні селяни мали сплачувати католицькій церкві[1]. Це створювало умови, в яких аквітанська аристократія (а за нею і нижчі стани, місцевий католицький клір) схилялася до підтримки єретичних рухів[2].
Міщани мали численні привілеї та власне самоврядування. Більшість сільського населення складалася з відносно вільних общинників. Кріпацтво тут було поширене значно менше, ніж на півночі Франції.
У XII столітті в Аквітанії, на відміну інших європейських держав, жиди стають практично повноправними членами соціуму, їх громади включають у систему громадських відносин[3].
Аквітанські жінки мали більше прав, ніж у багатьох інших странах[4]. Вони не могли розраховувати на те, щоб отримати рівні права з чоловіками в той історичний період, але жінка в Аквітанії вже й не розглядалася як істота нижчого порядку, апріорі гріховна та залежна. Аквітанська жінка мала право брати участь у культурному та духовному житті суспільства. Наприклад, жінки знатного походження читали книжки і складали вірші[5][6]. Культ прекрасної дами, звитяга та вишукані манери стали основою європейського лицарського етикету.
Головне джерело права, яке регулювало майнові, сімейні та земельні відносини, було звичаєве право (кутюми), що поєднувало місцеві галло-римські традиції, елементи римського права та норми звичаєвого права германських племен (вестготів). Аквітанія історично належала до регіону «письмового права» (фр. pays de droit écrit), де був сильніший вплив римського права порівняно з північними землями. Звичаї Аквітанського герцогства пізніше стали частиною правового фундаменту, на якому створювалася єдина правова система Франції. Наприклад, ці традиції частково знайшли відображення під час укладання «Кутюмів Бордо» та інших кодифікацій.
Кожна місцевість (сеньйорія чи місто) мала власні кутюми. Система взаємних зобов'язань між герцогом та його васалами, яка визначала структуру управління державою. Деякі міста (наприклад, Бордо чи Пуатьє) отримували від герцогів спеціальні привілеї та самоврядні статути, що фіксували права міщан.
Вільне населення, особливо васали герцога, мало право на суд, який здійснювали їхні «рівні» за соціальним статусом (переважно знать). Землевласники мали право здійснювати суд над селянами, що проживали на їхніх землях, оскільки земля та влада були тісно переплетені. Паралельно існувала церковна юрисдикція, яка керувалася канонічним правом і контролювала питання шлюбу, моралі та заповітів.
Економічний розвиток герцогства базувався на багатих природних ресурсах, передовому виноробстві та міжнародній торгівлі . У період Середньовіччя регіон перетворився на один із найбагатших куточків Європи завдяки виходу до Біскайської затоки, родючим землям та політичному союзу з Англійським королівством.
Родючі ґрунти долин дозволяли вирощувати зернові культури та розводити худобу, забезпечуючи внутрішні потреби. М'який клімат регіону сприяв вирощуванню винограду . Вино стало головною експортною гордістю Аквітанії, особливо популярною в Англії та Фландрії.
Головним торговельним центром був порт Бордо. Після переходу Аквітанії під владу англійської корони у XII столітті, тут сформувався постійний трикутний торговельний маршрут . Кораблі везли аквітанське вино до Лондона, звідти забирали англійську вовну для Фландрії , а також постачали товари до Італії. У 1373 році Бордо отримало офіційні королівські привілеї на монополію винної торгівлі, що захищало місцевих виробників від конкуренції з Верхньої Гаронни до закінчення збору осіннього врожаю. Для королів Англії Аквітанське герцогство було одним із найприбутковіших володінь . Додаткові надходження до скарбниці забезпечувалися за рахунок мит: збір платився як при експорті аквітанського вина, так і при імпорті.
Через територію герцогства проходив паломницький маршрут до Сантьяго-де-Компостела. Тисячі подорожніх стимулювали розвиток сфери послуг, забезпечували стабільний попит на харчі та давали дохід місцевим монастирям і містам.
Основою фінансової системи були срібні деньє та ліври, що карбувалися на монетних дворах у великих містах, таких як Бордо (головний монетний двір) та Пуатьє. Герцоги Вільгельм IX чи Річард Левове Серце карбували власні срібні деньє вагою близько 0,7–0,9 г. Зокрема, на монетах останнього було чітко викарбувано його ім'я (RICARDUS REX). Грошова система Аквітанії базувалася на традиційній каролінгській лічильній системі. 1 лівра = 20 солідів, 1 солід = 12 деньє, а 1 лівр дорівнював 240 деньє. Крім того, карбувалася обола — дрібна монета, що дорівнювала половині деньє.
Через династичні шлюби (наприклад, шлюб Елеонори Аквітанської та Генріха II Плантагенета) аквітанські гроші часто перепліталися з англійською валютою.
Напочатках ядром армії герцогства були войовничі баски та гасконці (васкони). З XI ст. основу армії становили васали, зобов'язані нести військову службу певний час року (зазвичай 40 днів). Після шлюбу Алієонор Аквітанської та Генріха II Плантагенета (1152 р.) війська Аквітанії стали опорою величезної Анжуйської імперії. Вони значно переважали за чисельністю та боєздатністю сили французького короля.
Аквітанські лицарі та важка кавалерія вважалися одними з найкращих у тогочасній Європі, часто перевершуючи французів у маневреності та бойовому дусі. Особливе місце в аквітанських військах займали лучники та арбалетники з Гасконі, які славилися своєю точністю та ефективністю в облогах та польових боях. Під час англо-французьких конфліктів військо поповнювалося найманцями за контрактами, оскільки ці території були багатими і дозволяли фінансувати великі армії.
Церковне життя герцогства спиралося на великі митрополії (архієпископства). Головними центрами виступали архієпархія Бордо та архієпархія Пуатьє, . Їм підкорялися суфраганні єпархії (включаючи єпископства Ліможа, Ангулема, Періге, Сент і Байони). До затвердження григоріанських реформ (XI століття) аквітанські герцоги самостійно призначали єпископів та абатів на своїх землях, вручаючи їм духовні символи влади — кільце та палицю.
Католицька церква мала значний вплив на усі верстви. У 989 році прелати Аквітанії під головуванням Гомбо, архієпископа Бордо, на соборі в Шарру започаткували практику «божого миру»[7]. Текст канонів цього собору зберігся і є першим документальним свідченням подібних середньовічних зборів. У статтях собору було засуджено розорювачі церков, ті, хто нападає на беззбройних кліриків, а також ті, хто розкрадає майно селян та бідняків. В одній із них докладно перераховувалися домашні тварини, крадіжка яких була заборонена: вівці, бики, віслюки, корови, кози, свині. Але при цьому жодних механізмів захисту людей синод так і не виробив. Як покарання за порушення клятви миру ті, хто зібрався в Шарру, передбачали виключно церковні[8]. Аквітанський герцог Вільгельм V Залізна Рука, визнавши вимоги миру, згодом сам став ініціатором кількох «соборів світу» в Ліможі та Пуатьє в період з 1000 по 1014 рік. На цих зборах вперше покарання порушників порядку було оголошено частиною юрисдикції герцога.
У 1215 році на території Аквітанії почала діяти інквізиція. Це сильно послабило позиції прибічників єретичних рухів цих землях[9].
Вже до XI століття у герцогстві Аквітанія складається особливий тип культури, який відрізнявся від французької культури. Цей тип являв собою особливу модель суспільства, більш відкриту до зовнішніх інтелектуальних впливів і схильність до певної міри до релігійної терпимості, зокрема до мусульман та юдеїв[10].
Монастирі були центрами писемності, літописання та розвитку ремесел. Найвидатнішим інтелектуальним центром регіону було абатство Сен-Майксан, де створювалися цінні середньовічні хроніки. Вільгельм V перетворив двір у Пуатьє на місце зосередження духовності та мистецтв, приділяючи велику увагу розвитку призамкових шкіл.
Аквітанія вважається світовим епіцентром куртуазної культури . Основи цього мистецтва заклав герцог Вільгельм IX, який увійшов в історію як перший відомий трубадур, що складав вірші народною (окситанською) мовою, а не латиною. Його традиції продовжила онука — Алієнор Аквітанська. Перебуваючи при дворі спершу у Франції, а згодом в Англії, вона разом зі своєю дочкою Марією Шампанською перетворила аквітанські замки (наприклад, у Пуатьє) на культурні осередки, де поети оспівували шляхетне кохання, служіння дамі та лицарську честь.
На території Аквітанського герцогства домінував виразний романський стиль. Своєю монументальністю та багатим декором відзначалися такі визначні споруди: катедральний собор Сен-П'єр у Пуатьє (розпочатий за підтримки Алієнор Аквітанської), катедральний собор Сен-П'єр в Ангулемі, базиліка Сен-Фран у Періге, церква Нотр-Дам-ла-Гранд у Пуатьє, відома своїм унікальним різьбленим фасадом, що вважається шедевром романської скульптури; базиліка Сен-Сьорен у Бордо, що була важливою зупинкою для прочан, які прямували до Сантьяго-де-Компостела; абатство Сен-Сіб'яр у Сен-Жан-д'Анже.
Аквітанська церковна архітектура зазнала впливу візантійського стилю. Її характеризують: використання масивних кам'яних бань на вітрилах (часто вишикуваних в один ряд), що забезпечувало вільний простір усередині; деякі храми, як Сен-Фран у Періге, використовували план грецького хреста з п'ятьма банями; фасади з численними арками та скульптурними рельєфами , які описують як "біле мереживо" романських церков.
З X століття в Аквітанії набуває поширення особливий тип укріплень - бургада. Причиною цього стали набіги норманів, яких герцогство прагнуло захиститися з допомогою подібних укріплень[11].
Трубадури Аквітанії не просто декламували вірші, а виконували їх під акомпанемент лютні чи віоли, заклавши основи світської музичної традиції. У релігійній сфері саме в аквітанських монастирях (зокрема у монастирі святого Марціала в Ліможі) активно розвивалося багатоголосся та григоріанський спів, що стало вагомим кроком для європейської музичної теорії.
- ↑ Brenon А. Les cathares: Pauvres du Christ ou apôtres de Satan? Paris, 1997
- ↑ Brenon А. La croisade de la parole // Pyrenees Cathares. 2008. PP. 62-69.
- ↑ Карякина Н. В. История еврейских общин Прованса и Лангедока в XII—XIV вв. Рукопись канд. диссертации. М., 2007
- ↑ Wemple, Suzanne Fonay; Women in the Fifth to the Tenth Century. In: Klapisch-Zuber, Christine; A History of Women: Book II. Silences of the Middle Ages, The Belknap Press of Harvard University Press, Cambridge, Massachusetts, London, England. 1992, 2000 (5th printing). Chapter 6, p 74
- ↑ Brenon А. Le vrai visage du catharisme. Paris, 2008
- ↑ Дюби Ж. Куртуазная любовь и перемены в положении женщин во франции XII в.// Одиссей. Человек в истории. Личность и общество. М., 1990. С. 90-96
- ↑ Glaber R. Histoire IV.5 // Glaber R. Les cinq livres de ses histoires (900–1044). P., 1886
- ↑ Les conciles généraux et particuliers. T. 2 (681–1326) / Ed. par abbé P. Guérin. P.: V. Palmé, 1869. Р. 233
- ↑ Brenon A. Le Dico les cathares. Milan, 2000
- ↑ Forcano M., La royame oublie. Bellaterra, Espana, 2009
- ↑ Brenon А. Les cathares: Vie et mort d’une Eglise chrétienne. Paris, 1997
- Сайт Foundation for Medieval: Аквітанія [Архівовано 31 січня 2011 у WebCite] (англ.)
| Французьке королівство |   | |
|---|---|---|
| Колонії | ||
| Поза межами королівства | ||
.svg){kind=small}