Вестготське королівство

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Готське королівство.

Вестготське королівство лат. Regnum Visigothorum гот. Gutþiuda Þiudinassus
↓ 418 – c. 720 ↓
королівства вестготів: історичні кордони на карті Найбільша експансія, c. 500 (помаранчева; втрачені землі після 507 — світлопомаранчеві).
Столиця	Тулуза (418-526) Нарбона (526-531) Барселона (531-542) Толедо (542-725)
Мови	народна латина готська
Релігії	язичництво християнство (аріанство, католицизм)
Форма правління	монархія
король
• 418–419	Валлія
• 419–451	Теодоріх I
• 466–484	Ейріх
• 484-507	Аларіх II
• 511–526	Теодоріх ІІ
• 714–721	Ардо
Історія
• взяття Рима	410
• Засновано	418
• Каталаунська битва	451
• Вуєська битва	507
• анексія свевів	585
• Гвадалетська битва	711
• ісламська навала	c. 720
• Ковадонзька битва	718 або 722
Площа
• 620-710	600 000 км2
Населення
Попередник Наступник Західна Римська імперія Свевське королівство Оюм Омеядський халіфат Астурійське королівство Франкське королівство
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Вестготське королівство

Вестго́тське королі́вство або Королі́вство вестго́тів (лат. Regnum Visigothorum, гот. Gutþiuda Þiudinassus) — одне з так званих варварських королівств, що постало на уламках Західної Римської імперії та існувало в V — VIII сторіччях у Південній Галлії та на Піренейському півострові.

Королівство було створене 418 року ватажком федератів Римської імперії вестготів Валлієм після згоди імператора Гонорія виділити його одноплемінникам для розселення землі в Аквітанії (навколо Тулузи — звідси назва «Тулузьке королівство», що використовується для найменування держави у 418—507 роках).

Після поразки Аларіха II в 507 році в битві при Вуе і захоплення франками більшості територій Вестготського королівства в Галлії столицю перенесли спочатку на південь Галлії в Нарбонн, потім за Піренейський хребет в Барселону і, врешті-решт, в центр Піренейського півострова у Толедо — звідси назва «Толедське королівство», що використовується для найменування держави у 580—712 роках.

У 711—721 роках, внаслідок арабського завоювання Піренейського півострова, Вестготське королівство було ліквідоване, а більша частина його території увійшла до складу Арабського Халіфату зі столицею у Дамаску.

Назва

• Вестготське королівство (лат. Regnum Visigothorum)
• Візиготське королівство (лат. Regnum Visigothorum)
• Королівство готів, або Готське королівство (лат. Regnum Gothorum, гот. 𐌲𐌿𐍄𐌸𐌹𐌿𐌳𐌰 𐌸𐌹𐌿𐌳𐌹𐌽𐌰𐍃𐍃𐌿𐍃, Gutþiuda Þiudinassus)
• Тулузьке королівство
• Толедське королівство

Історія

З 407 по 409 рік нашої ери союз германомовних вандалів та свевів та іраномовних аланів перетнув замерзлий Рейн і здійснив перехід через сучасну Францію до Римської Іспанії (сучасний Піренейський півострів). Своєю чергою вестготи на чолі з Аларихом у 410 році розграбували Рим і полонили Галлу Плацидію, сестру західноримського імператора Гонорія.

Готська війна 416—418 років

Після смерті Алариха новим королем готів став Атаульф, який наступні кілька років провів у кампаніях у Галлії та на Піренейському півострові, вміло дипломатично маневруючи між конкуруючими між собою римськими та варварськими полководцями й захопивши низку міст, таких як Нарбонн і Тулуза (в 413). Після того, як Аларих одружився з Плацидією, імператор Гонорій залучив підлеглих йому вестготів для надання допомоги Риму у відновленні римського контролю над Іспанією від вандалів, аланів і свебів. Внаслідок кампанії 416—418 років вандалам-сілінгам і аланам було завдано поразки.

У 418 році імператор Гонорій винагородив своїх вестготських федератів під проводом нового короля Валлії (правив у 415–418 роках), надавши їм землю в долині Гаронни Галлії Аквітанської, на якій вони могли оселитися. Ймовірно, це відбувалося за системою hospitalitas. Здається ймовірним, що спочатку вестготам не було надано велику кількість землі в регіоні (як вважалося раніше), але вони отримали податки регіону, причому місцеві галльські аристократи тепер платили свої податки вестготам, а не до римського уряду.

Вестготи зі столицею в Тулузі стали фактично незалежними і невдовзі почали розширюватися на римську територію за рахунок слабкої Західної Римської імперії. За Теодоріка I (418–451) вестготи напали на Арль у 425 та 430 роках і Нарбонну у 436 році, але були зупинені Літорієм за допомогою гунських найманців. Це призвело спочатку до поразки вестготів в битві при Нарбонні в 436 році, але потім у 439 році в битві при Тулузі вестготи розгромили союзні сили римлян і гунів. 451 року Теодорік I підтримав римлян проти гуна Аттіли в битві на Каталаунських полях, де король вестготів загинув.

На прохання імператора Авіта король Теодорік II розгромив короля свевів Рехіара в битві на річці Орбіго в 456 році поблизу Астуріки-Августи (Асторги), а потім розграбував Бракару-Августу (Брагу), столицю свевів. Теодорік II захопив Бетику, Карфагененську Іспанію та південну Лузітанію. У 461 році вестготи отримали місто Нарбонну від імператора Лібія Севера в обмін на їхню підтримку. Це призвело до повстання армії та галло-римлян під керівництвом Егідія, яке було придушено 465 року.

У 466 році вестготський трон захопив Ейріх, поваливши старшого брата Теодоріка II. Вестготи почали розширюватися в Галлії та зміцнювати свою присутність на Піренейському півострові. Ейріх вів низку воєн зі свевами, які зберегли певний вплив у Лузітанії, і підкорив більшу частину цього регіону вестготській владі, захопивши Емеріту Августу (Меріду) у 469 році. Король вестготів також напав на Західну Римську імперію, захопивши Тарраконську Іспанію в 472 році, останній римського правління в Іспанії. До 476 року він поширив своє правління на долини річок Рона та Луара, які складали більшу частину південної Галлії. Він також окупував ключові римські міста Арль і Массілію. На бік вестготів перейшла частина галло-римської та іспано-римської аристократії, яка служила під його керівництвом командуючими і цивільними управлінцями.

Вестготське королівство у 476 році

Вестготське королівство було офіційно визнано незалежним королівством на колишній римській території замість статусу федератів імператором Юлієм Непотом у 475 році. Вестготи також отримали землі на південь від Луари та на захід від Рони в обмін на військову службу, а також землі в Провансі. Землі в Іспанії залишалися під фактичним контролем вестготів. Після того, як Одоакр скинув останнього римського імператора Ромула Августула, Еврік швидко повернув собі Прованс, що Одоакр офіційно визнав у договорі.

До 500 року Вестготське королівство з центром у Тулузі контролювало Аквітанську та Нарбонську Галлію, а також більшу частину Іспанії, за винятком Свевського королівства на північному заході та невеликих територій, контрольованих незалежними іберійськими народами, такими як васконів та кантабрів.

За правління Аларіха II починаються війни з франками під орудою короля Хлодвіга I, який завоював північну Галлію. Після короткої війни з франками Аларіх II був змушений придушити повстання в Тарраконі, ймовірно, спричинене нещодавньою імміграцією вестготів до Іспанії під тиском франків. У 507 році франки знову напали, цього разу в союзі з бургундами. Аларіх II загинув у битві при Кампус Вогладенсіс 507 року, вестготи втратили Аквітанію, а Тулузу було розграбовано. До 508 року вестготи втратили більшість своїх галльських володінь, крім Септиманії на півдні.

Владу перебрав Гезалех, незаконнонароджений син Аларіх II, якого скинув остготський король Теодоріх Великий. Після придушення спротиву прихильників Гезалеха, Теодоріх призначив королем свого онука Амаларіха, сина Алариха II. Оскільки Амаларіх був ще дитиною, і влада в Іспанії залишалася під керівництвом остготського регента Теудіса. Лише після смерті Теодоріха 526 року Амаларіх отримав фактичну владу над Вестготським королівством. Його правління тривало до 531 року, коли він зазнав поразки від франкського короля Хільдеберта I, а потім його було вбито у Барселоні.

Вестготське королівство у 560 році

Теудіс захопив трон, але також був убитий після невдалого вторгнення до Африканського екзархату Візантії. За нового короля Агіли I почалася боротьба за владу, що дозволило візантійському імператора Юстиніана I вдертися на Піренеї, захопивши частину Бетіки вздовж узбережжя південної Іспанії. Після перемоги у війні за трон король Атанагільд спробував відвоювати Бетіку, але зазнав невдачі та був змушений офіційно визнати сюзеренітет імперії.

Вестготське королівство у 586 році

Наступний король Левігільд зміцнив владу вестготів на Піренеях, вів кампанію проти візанітйців на півдні в 570-х роках, зумівши 583 року викупити Кордову в візантійців. Він також воював на півночі проти Свевського королівства свебів та різних невеликих незалежних держав кастабрів, астурів, васконів і Сабарії. Завдавши їм поразок, 581 року вдалося їх приєднати до королівства. У 579—584 роках вимушен був придушувати повстання свого сина Херменеґільда, що оголосив себе королем. 585 року було захоплено Свевське королівство.

Вестготське королівство у 625 році

За ініціативи короля Реккареда I 589 року на Третьому Толедському соборі католицтво було оголошено державною релігією, а аріанство — засуджено. Але війни проти Візантії були невдалими. Наступного короля Ліуву II 603 року було повалено аристократом Віттеріхом. Але до 631 року відбувалися постійні змови й заколот й вбивства королів. Водночас тривала регулярна війна проти астурів, кантабрів та васконів. Сісебут також успішно боровся проти візантійців, захопивши кілька їхніх міст, включаючи Малагу. Візантійці були остаточно розгромлені Свінтілою, який захопив усі їхні іспанські володіння до 625 року. Але Балеарські острови залишалися під владою візантійців до арабського завобювання.

631 року франкське військо перемогло Свінтілу, поставивши на трон Сісенанда. Проте проти останнього невдовзі повстала знать за підтримки вищих церквоних ієрархів. 633 року Сісенанда було вигнано з королівства й замінено Хінтілою. 639 року останнього було повалено, але його наступник Тульґа утримував владу лише 3 роки. Новий король Гіндасвінт зумів закріпитися у владі, що зміцнив монархію за рахунок знаті, стративши близько 700 аристократів, змусив сановників складати присягу, а на Сьомому Толедському соборі відмовився від свого права відлучати від церкви духовенство, яке діяло проти уряду. Реккесвінт провів ще один собор у Толедо, який зменшив покарання за державну зраду та підтвердив право соборів обирати королів.

Новий король Вамба провів реформу армію, наказавши щоби всі герцоги, графи та інші військові очільники, а також єпископи, повинні були прийти на допомогу королівству, як тільки ставало відомо про небезпеку, інакше їм загрожувала сувора кара. Вамбу було повалено 680 року Ервігом, що послабив закони Вамби і відновив закони проти євреїв. Егіка продовжив політику зміцнення королівської влади та зміцнення монархії. Епідемія чуми 693—694 років завдало суттєвого удару Вестготському королівсту. 698 року вдалося відбити напад візантійців на Бетіку, а 699 року — франків на Септиманію.

Наступний король Вітіца продовжив боротьбу з аристократами, придйшував повстання кантабрів і васконів. Також вдалося відбити напад спочатку візантійців у 708 році, а потім й арабів. Разом з тим у 707—709 роках багато підданих померло внаслідок якоїсь епідемії. Після смерті Вітіци 710 року почалася боротьба за трон, в якій переміг Родеріх, онук короля Гіндасвінта.

Арабське завоювання Вестготського королівства

711 року у битві при Херес-де-ла Фронтера вестготське військо зазнало тяжкої поразки від арабського загону на чолі із Таріком ібн Зіядом. З цього почалося завоювання Вестготського королівства. 714 року новий король Агіла II зазнав нової поразки у битві при Леріді. До 716 року араби зайняли Тарракону, 717 року було втрачено Барселону, Жирону та Емпоріон. Разом з тим король Ардо в Септиманії зумів налагодити якісну оборону, де тримався до 721 року. Але вестготські графи трималися на сході Септиманії до 725 року.

Населення

Готи утворювали меншість, яка, як вважається, поступово інтегрувалася в іспано-римське суспільство. Їхня кількість точно не визначена жодним істориком. Згідно Ісидора Севільського на півострові оселилися від 150 до 200 тис. при бл. 9 млн. іспано-римлян. Інші джерела згадують 85 тис.–100 тис. вестготів і 6 млн. іспано-римлян. Археологічне дослідження 1989 року поселення вестготів оцінює населення вестготів у від 130 000 до 150 000 осіб, що становить від 3% до 4% від загальної кількості.

Вестготи селилися переважно в районі Північного плато, особливо в центральному басейні річки Дуеро, малонаселеному районі з низьким рівнем урбанізації.

Державний устрій

Монарх носив титул король вестготів. Він мав вищу політичну, військову, судову владу, чималий вплив на призначення церквоних ієрархів. Монархічний інститут давно був усталений серед вестготів, коли вони прибули на Піренейський півострів. Королі повинні були бути знатного походження та сходити на престол через виборну систему, що включала єпископів та палацових магнатів.

Поряд з королем існувала Аула Регія (дорадча рада), що складалася зі шляхти. Вищі посадові особи палацу (primates palatii) (у тому числі, мабуть, незнатного походження) в середині - другій половині VII ст. впевнено прирівнюються як к єпископам, так і до спадкової знаті іспано-римського та варварського походження – senioribus gentis Gotorum. При цьому нормою стають міжкланові альянси, одним із шляхів формування яких були шлюбні союзи між представниками «старої» та «нової» знаті

З часів Хіндасвінта стара система військового та цивільного поділу в управлінні змінюється, і герцоги (duces provinciae) та графи (comites civitatis) почали брати на себе більше відповідальності, окрім своїх початкових військових та цивільних обов'язків. Слуги або раби короля стали дуже помітними в бюрократії та мали широкі адміністративні повноваження.

З утворенням Тулузького королівства вестготів (початок V – початок VI ст.) імператорські палаци в іспанських та галльських провінціях колишньої Римської імперії перетворилися на королівські, які персонал автоматично перейшов на службу королям готовий. Після падіння Тулузького королівства та утворення Толедського королівства вестготів (середина VI – початок VIII ст.) намітилися зміни, що особливо чітко проявилися в мові королівського та церковного законодавства, починаючи з VII ст. Система палацових установ хоч і зберегла римський образ, але значно спростилася. На перший план вийшли служби, які забезпечували особисті потреби короля та його сім'ї. У складі палацових службовців дедалі значніші позиції займали королівські раби, вольноотпущенники і клієнти, що склали кістяк нової політичної еліти, що формується. Ця тенденція була перервана мусульманським завоюванням.

Адміністративний поділ

Вестготи прийняли провінційний поділ Римської Іспанії. На чолі провінцій (Лузітанія, Кантабрія, Галеція, Септіманія, Бетіка, Карфагенська і Тарраконська провінції) вони поставили герцогів (дуксів), а на чолі міст — графів (комітів). Ці чиновники взяли на себе значну частину адміністративної роботи королівства та керували провінціями або регіонами з повними повноваженнями в управлінні та правосудді, тим самим започаткувавши процес протофеодалізації.

Суспільство

На початку суспільство поділялося на вестготів і римо-галлів та римо-іберів. Періш мали переважні права. Лише 654 року цей поділ було скасовано. Вищий стан являли аристократи, яких називали пани (лат. domini), або патрони (лат. patroni) залежно від того, чи були вони власниками рабів, чи хазяями вільних людей. Було два стани вільних людей, які мали панів над собою: букеларії та сайони. Буккелярії були лицарським станом; вони могли змінювати панів, але повинні були повернути всі земельні бенефіції, отримані від свого колишнього пана.

Дрібні, вільні землевласники були соціальним класом, що занепадав. Рабство було замінено колонатною системою як основною формою землеволодіння, процес, який вже розпочався в Західній Римській імперії. Колони становили переважну більшість суспільства.

Це суспільство вважається дофеодальним або перехідним до феодалізму через наявність кількох характеристик, типових для пізніших етапів Середньовіччя, що відрізняють його від римської Іспанії. По-перше, відбувався поступовий перехід до сільського життя, коли великі міста були покинуті в деяких районах, а менші населені пункти формувалися навколо римських вілл. По-друге, спостерігалася тенденція до самозабезпечення та розвитку особистої залежності, що передвіщало феодалізм.

Право

За наказом Евріха бл. 475 року у Тулузі або Арлі було складено кодекс законів. Це один із найдавніших зразків раннього германського права. Сама збірка була роботою Лева Нарбонського, римського юриста та головного радника короля. Його тексти походять з класичного права Sententiae Receptae, написаних на рубежі III-IV століть у Північній Африці, та скорочених уривків з «Інституцій Гая», а також уривків з конституцій римських імператорів. Кодекс закріплював чіткий поділ готського та галло-римського суспільства. Кодекс був першим юридичним визнанням буккеляріїв, посади, яку римські імператори намагалися заборонити. Також в ньому присутні положення, що регулюють прикордонні спори та, зокрема, питання, що виникають із поділу землі між осілими готськими завойовниками та романськими землевласниками, а також положення щодо позики, купівлі та дарування, шлюбу та спадкування.

506 року Аларіх II видав звід законів «Бревіарій Аларіха» (також відомий як Lex Romana Wisigothoru), що регулював правове становище іспано-римлян. Цей кодекс став своєрідною скороченою кодифікацією чинного в Іспанії VI–VII ст. римського права. До нього увійшли всі області пізнього римського публічного і цивільного права.

У VI ст. кодекс Евріха було переглянуто за правління Леовігільда, внаслідок чого випушено новий кодекс текст якого не зберігся, але він надалі став основою Вестготської правди.

Сісебут прийняв низку законів проти євреїв, змусивши їх навернутися у християнство. За правління Хіндасвінта та його сина Рекесвінта було складено найважливішу книгу вестготського права «Книгу суддів» (лат. Liber Iudiciorum), також відому як Lex Visigothorum або Вестготська правда, що було завершено у 654 році. Цей кодекс скасував стару традицію різних законів для іспано-римлян та вестготів. Нові закони застосовувалися як до вестготського, так і до іспано-римського населення, яке в минулому перебувало під різними законами, і замінили всі старіші кодекси законів. Кодекс включав старі закони минулих королів, таких як Аларіх II у своєму «Бревіаріумі Аларіка» та Леовігільд, але багато з них також були новими. Кодекс майже повністю базувався на римському праві, з деяким впливом германського права в рідкісних випадках. Серед скасованих старих законів були суворі закони проти євреїв. Жінки могли успадковувати землю та мали право власності й управляти землями незалежно від своїх чоловіків або родичів чоловічої статі, розпоряджатися своїм майном у законних заповітах, якщо у них не було спадкоємців, а також могли представляти себе та свідчити в суді до 14 років та організовувати власні шлюби до 20 років.

Військо

Військова система вестготів занепала протягом VII століття. Значним фактором цього занепаду було те, що численні новобранці ухилялися від військової служби, що зменшило частку вільних людей в армії. Більшість армії складалася з невільних чоловіків, які записувалися разом зі своїми панами. Буккеларії споряджали та вели в бій лише невелику частину своїх невільних людей. Закони короля Вамби та його наступника Ервіга ілюструють ці незадовільні умови.

Економіка

З вторгненням вестготів на піренейський півострів занепад іспано-римських міст прискорився. Це вплинуло на ремісничу діяльність та торгівлю, які контролювалися сирійцями та євреями. Обмін ставав дедалі рідшим, а римські дороги прийшли в занепад. Економіка стала сельсьокю, а основними видами діяльності стали сільське господарство та тваринництво. Землекористування залишалося організованим навколо великих вілл. Вілла поділялася на маєток та багатоквартирні будинки.

Спадщина корони була величезною і складалася переважно з величезної кількості землі, накопиченої монархами. Ця земля надходила з різних джерел: землі, експропрійовані в результаті постійних чисток знаті, пустельні або незаселені землі та землі з римської скарбниці. Ці землі здавались в оренду кріпакам, які обробляли їх і платили орендну плату. Усі вони знаходилися під управлінням графа спадщини. На Восьмому Толедському соборі за правління Реккесвінта було встановлено розмежування спадщини монарха та спадщини держави.

Піренейський півострів був розділений на дві третини, які здебільшого оброблялися колонами. Схильність монархії оплачувати адміністративні та військові посади державними землями призвела до концентрації земельної власності в руках іспано-римської знаті. Раби виявилися дорожчими для годування та важкими для утримання, тому до них ставилися так само, як і до орендарів, і обидві групи породили кріпаків.

У середині VII століття королівство вступило в період кризи через нездатність монархії збирати податки та підтримувати свою владу. Це призвело до утворення ворогуючих шляхетських груп та суперечок за трон, що зрештою призвело до погіршення економічного становища.

Значення великих міст, торгівлі та гірничодобувної промисловості зменшилося. Обіг валюти був обмеженим. Єдиною торгівлею, яка мала якесь значення, була торгівля предметами розкоші з Середземномор'я, якою керували міжнародні купці.

Ремісництво значно занепало. Кераміка була низької якості та відповідало моделям, запозиченим з римської кераміки. Воно призначалося переважно для побутового використання та, меншою мірою, для поховальних цілей. Загалом, його можна охарактеризувати як грубу та погано випалену кераміку. Збережені вироби мають кремові, червонуваті або сірі тони, забарвлені чорним, з мінімальним декором: різноманітні дуже прості сграфіто візерунки, такі як різні типи надрізів — вертикальні, зигзагоподібні або паралельні горизонтальні лінії — що оточують периметр виробу. Це сферичні, цибулиноподібні та короткошийні посудини, подібні до кераміки залізної доби, глечики та маленькі глечики (вузьке горло, кругле або лопатеве горло та одна або дві ручки на яйцеподібному або циліндричному корпусі), а також деякі олійні лампи та ліхтарі.

Муніципальні інституції занепали. Муніципальні куріали, відповідальні за збір податків у містах, продовжували та прискорювали свій занепад. Вони були позбавлені податкових повноважень, які потім потрапили до рук дуксів та комітів.

Державні фінанси складалися з Королівської скарбниці, активів корони та податкових надходжень. Королівська скарбниця складалася з величезної кількості золота, срібла та коштовностей, які вестготи здобували шляхом грабежу протягом своєї історії. Її зберігання було доручено comes thesauri, і вона зазнала різних змін. Королівська поділялася на нову і стару скарбниці. Нова скарбниця мала золоті та срібні монети, що використовувалися для оплати праці армії, адміністрації тощо. Стара скарбниця містила коштовності, що зберігалися з награбованих речей. Серед цих предметів, безумовно, була «Стіл Соломона», і припускається, що до неї також входив «Семигранний канделябр», обидва предмети були захоплені під час розграбування Риму Аларіхом.

Гроші

Вестготський треміс з Валентиніаном III

З 418 по 507 рік вестготи карбували псевдоімперські монети, що складалися переважно з солідів та треміс. Також відомі силікви. Усі номінали дуже схожі на свої римські архетипи, точно копіюючи легенди та візерунки, хоча й брутально. Треміс коштував 1/3 соліда, а силіква — 1/8 треміси. Монети не мають жодних ідентифікаційних знаків, щоб відрізнити їх від римських випусків; вони ідентифікуються за стилем та археологічним контекстом. Тоді монетний двір розташовувався ймовірно у Тулузі, а потім також у Нарбоні.

Вестготський треміс з Юстиніаном I. Нарбона

Після переносу центру королівства на Піренейський півострів у VI ст. продовжився випуск солідів і тремісів (1,42 г). Соліди, викарбувані в цей період, носять імена візантійських імператорів Анастасія I, Юстина I та Юстиніана I. Вони відрізняються від імперських випусків стилем, а інші імітації - тим, що зустрічаються виключно на Піренейському півострові. Найпоширеніші типи реверсу: з Вікторією, що стоїть і тримає хрест, над літерою rho, та тип з Вікторією, повернутою праворуч, яка тримає пальмову долоню та піднімає корону іншою рукою.

Треміс Левігільда

З 580-х років, починаючи від Левігільда, вестготські королі почали карбувати монети зі своїми іменами. Цей останній етап вестготської монетної справи тривав 130 років. У цей період карбувалися лише треміси, а чистота використовуваного золота з часом зменшувалася. З 584 по 649 рік найпоширенішим типом (за візантійським зразком) був тип з бюстом короля, спрямованим вперед з обох боків, причому на одному боці було ім'я короля, а на іншому - ім'я монетного двору. Типи бюстів монет різняться між монетними дворами та між правліннями. Примітно, що монархів зображено некоронованими. Принаймні один з бюстів зображено з волоссям до плечей, що є символом королівської влади серед давніх германських народів.

Треміс Ервіга

Близько 649 року було запроваджено новий тип, реверс якого містив ім'я короля. На реверсі замість звичайного портрета було зображено монограму назви монетного двору, а натомість на аверсі зображено бюст короля у профіль.

Монетні двори Вестготського королівства

Виявлено більше 80 монетних дворів. Більшість з них мали відносно невелике значення і відомі лише завдяки кільком незначним екземплярам, у деяких випадках не більше одного чи двох. Близько половини з 3500 збережених монет походять з чотирьох монетних дворів: столиці Толето (Толедо) та трьох південних центрів: Емеріти (Меріда), Іспаліса (Севілья) та Кордови (Кордова). Іншими важливими центрами виробництва, з відомими від ста до двохсот монет для кожного, були Еліберіс, поблизу сучасної Гранади, та ще три північні монетні двори: Цезаракоста (Сарагоса), Тарракон (Таррагона) та Нарбона (Нарбонна).

Релігія

Другий Толедський собор став першим церквоним собор, що відбувся за панування вестготів. Останній сповідували аріанство, хоча суттєвих конфліктів з католиками, які становили більшість іспано-римського населення, не було. Певні свідчення на користь вестготської Аріанської Церкви міських єпископій належать лише до епохи короля Леовігільда. У джерелах, у яких відбивається історія Тулузького королівства вестготів, згадуються sacerdotes, що поєднували функції єпископів та пресвитерів.

Починаючи з III Толедського собору (589 рік), що відбувався після навернення вестготів із аріанства на християнство, собори набули характеру імперських синодів, на яких король був важливим діячем. Після Четвертого Толедського собору церковні собори стали найпотужнішою установою у вестготській державі; вони взяли на себе роль регулювання процесу успадкування королівського престолу шляхом обрання короля готськими знатними «сенаторами» та церковними чиновниками. Вони також вирішили регулярно зустрічатися для обговорення церковних та політичних питань, що стосуються Церкви.

Церква скаладалася з 6 митрополій: Галлеція, столиця Брага; Лузітанія, столиця Меріда; Бетіка, столиця Севільї; Карфагенська, столиця Толедо; Тарраконенська, столиця Тарракона; Нарбонська, столиця Нарбонна.

Єпископ був однією з центральних постатей у середовищі громадян кожного міста, представником публічної влади королівства і в цій якості можна було порівняти з графом міста (comes civitatis). Своїми діями єпископ організовував соціум, зберігав його спокій і єдність, нерідко спираючись у своїй влада короля. Багато в чому цілісність всього королівства залежала саме від єпископату.

Відносини з юдеями завжди були напруженими. Хоча на початку вестготського періоду проблеми були менш серйозними, навернення до католицизму призвело до посилення дискримінації щодо євреїв, тому багато з них навернулися до католицизму лише номінально. Сісебут та Егіка були особливо суворими, конфіскуючи їхнє майно та звинувачуючи їх у змові проти корони. Найпоширенішими заходами були заборона змішаних шлюбів, навіть серед навернених євреїв; заборона володіння євреями християнськими рабами; та постійне та часто невиправдане стягнення репарацій.

Культура

Вестготи були зберігачами античної культури. Так, культура купання Андалузії, яку часто вважають мусульманським винаходом, є прямим продовженням романо-вестготських традицій. У вестготській Меріді були лазні, що постачалися водою акведуками, і такі акведуки також засвідчені в Кордові, Кадісі та Реккополісі. У VII ст. склалася готська літургійна традиція, що виступала як засіб затвердження у масовій свідомості політичних ідей, вироблених освіченою частиною єпископату.

Мова

Для вестготів на Піренейському півострові мова не була відмінним фактором між ними та іспано-римлянами (які жили на цій території до їхнього прибуття); обидві групи розмовляли однією мовою – вульгарною латиною. Незважаючи на це, оригінальна готська мова та інші аспекти вестготської культури мали лінгвістичний вплив на деякі аспекти сучасної іспанської мови. Фонетично слідів не залишилося. Однак сліди їхньої мови є в морфології та лексикології іспанської мови. Наприклад, деякі слова зберігають готичний суфікс -ing, який згодом перетвориться на -engo. Приклади цього ми можемо побачити в словах «abolengo» (походження) та «realengo» (королівська земля).

Письмо

З кінця VII століття використовувалося власне письмо, яким було складено офіційні документи і, правові і церквоні акти (разом з латиною), листування, наукові та літературні праці.

Освіта

«Інституційні дисципліни» середини VII – початку VIII століття підтверджують, що вестготську знать навчали не лише читанню та письму, а й науці, медицині, праву та філософії. Прикладом високоосвіченого аристократа був король Сісебут, який був покровителем науки та автором віршів, один з яких про астрономію.

Наука

Мусульманське джерело називає вестготську Севілью «оселищем наук». Лише старшим ченцям дозволялося читати книги нехристиянських або єретичних авторів. Це не зупинило піднесення таких інтелектуалів, як Ісидор Севільський, один з найбільш цитованих вчених Середньовіччя. Він був відомий широтою своєї літературної творчості, що вирізняється його «Етимологіями» — енциклопедією знань епохи, яка була відома та перекладена по всій середньовічній Європі.

Євгеній I Толедський був одночасно теологом і поетом, знавцем математики та астрономії; Теодульф Орлеанський, теолог і поет, після втечі до Франкського королівства брав участь у Каролінзькому Відродженні.

Мистецтво

Вотивна корона Реккевінта

Пам'ятками вестготського прикладного мистецтва VII століття є Гваррасарський і Торредонхіменський скарби, що складається з низки речей, принесених у дарунок церкви вестготськими королями, зокрема Реккісвінтою і Свінтілою, - кількох вотивних корон, вотивних хрестів та фібул.

З корон найбільше вражає своєю ювелірною обробкою та красою корона Реккесвінта з висячими на ній літерами, на яких можна прочитати «Reccesvinthvs Rex offeret» («Король Реккесвінт її запропонував»). Фібули у формі орла, знайдені в некрополях, таких як Дуратон, Мадрона та Кастільтьєрра (місцевості в Сеговії). Ці фібули використовувалися окремо або парами, як брошки або шпильки із золота, бронзи та скла, для закріплення одягу. Виготовлено місцевими ювелірами.

Вестготські фібули

Пряжки та бляшки для ременів, знайдені в Іспанії, – це предмети з подвійною функцією: повсякденне використання та орнаментація. Символи рангу та відмінності для вестготських жінок, це великі прямокутні пряжки. Деякі вироби містять виняткові інкрустації з лазуриту у візантійському стилі. Ті, що знайдені у вестготському некрополі Кастільтьєрра (Сеговія), що датуються V-VII століттями, виготовлені з литої бронзи та заліза, оздоблені скляною пастою з використанням техніки перегородчастої або альвеолярної мозаїки. Ця техніка може включати інкрустації з коштовного каміння, скла або інших матеріалів.

Існує значна різноманітність в оздобленні. Серед них виділяються золоті та срібні вироби з вестготських гробниць Агілафуенте (Сеговія), особливо ті, що були знайдені в гробниці жінки, яка, як вважається, датується VI століттям, у якій пряжка супроводжувалася двома фібулами та різними коштовностями, характерними для вестготського жіночого одягу. Браслети з різних металів, перлинні намиста та сережки, інкрустовані кольоровим склом, також знайдені у вестготських некрополях. Всі ці коштовності були знайдені в гробницях у центральній вестготській Іспанії, таких як некрополь Мадрона (Сеговія), який має досить різноманітну колекцію цих орнаментальних елементів.

Вестготська скульптура була підпорядкована архітектурі, а кругла скульптура зникла. Вона складалася з барельєфів з технікою скошування та впливами, що поєднували ранньохристиянський та візантійський стилі.

Фрески церкви Сан-Мігель та Санта-Марія-ін-Террасса

Церкви було прикрашені великимо живописними ансамблями, які зараз майже повністю втрачено. Найкраще збережені зразки знаходяться в церквах Сан-Мігель та Санта-Марія-ін-Террасса, які мають пізньоримську традицію, але більш схематичні та експресивні за стилем. Це найстаріші збережені розписи на Піренейському півострові.

Ще один приклад вестготського фрескового живопису, що зберігся донині, знаходиться в Санта-Марія-де-лос-Аркос (Ла-Ріоха). У романський період найбільш пошкоджені частини, особливо обличчя, були відновлені.

Архітектура

Розкопки підтверджують, що Реккополіс і Толедо, столиця вестготів, зазнали сильного впливу тогочасної візантійської архітектури. Кілька збережених вестготських будівель, які пережили століття та жахливі перипетії, що пережив Піренейський півострів, демонструють, що вестготська Іспанія мала свій власний стиль архітектури, принаймні з часів Реккареда. Жодних вестготських будівель чи руїн, що передували його правлінню, остаточно не ідентифіковано.

Основними компоненти вестготської архітектури церков є наступні. План латинської базиліки з трьома нефами та квадратною (іноді підковоподібною) апсидою, в якій розташовувався єдиний вівтар. Окремостоячі монолітні колони для поділу нефів, а іноді й прості пілястри для тієї ж мети. Капітелі коринфського або дегенеративного композитного ордера з низькорельєфною скульптурою. Підковоподібні арки, а також напівкруглі та сваєподібні арки. Дерев'яні дахи в нефах та бочкоподібні або чвертьсферичні склепіння в апсидах. Кам'яні стіни без цегляної кладки з нерівними рядками кладки. Контрфорси не використовувався; противага досягалася завдяки товщині стін. Вікна зазвичай подвійні арки з ажурними кам'яними ґратами. Орнаментація відповідає візантійським формам зірок, хрестів (іноді з альфою та омегою), розеток та різних геометричних мотивів. Стіни було прикрашено розписами або мармуровим облицюванням, а підлоги - мозаїкою, яку заразі втрачено.

Будувалися також церкви, що наслідували візантійський стиль, можливо, призначені для використання як баптистерії. Цей стиль характеризується грецьким хрестом або квадратним планом, розділеним на прольоти, над центром яких височів купол або принаймні хрестовий склепінчастий

Церква Сан-Педро-де-ла-Нав

Багато будувалося церков і монастирів. Прикладами є Сан-Педро-де-ла-Нав у місті Ель-Кампільо (Замора), що датується VII століттям; церква Санта-Марія-де-Мельке в Сан-Мартін-де-Монтальбан, яка виникла як частина монастирського комплексу в VII столітті.

Руїни базиліки у Реккополісі

Серед археологічних пам'яток вестготської цивільної архітектури виділяється Реккополіс, стародавнє вестготське місто, розташоване поблизу Зоріта-де-лос-Канес (Гвадалахара). Були виявлені залишки палацового комплексу, вестготської базиліки, житлових будинків та ремісничих майстерень.

У зведенні цивільних будов вестготи і справді досягли успіху. Про це свідчать міські стіни Толедо і Таррагони, Севільські ворота в Кордові, що належать до VII ст., в оборонних спорудах, як і раніше, зберігалися римські форми.

Архітектурна модель римського палацового комплексу збереглася і продовжувала відтворюватися (зокрема, в Рекополісі і Толедо), однак масштаби будівель скоротилися.

У вестготів були свої будівельні кадри, було налагоджено виробництво матеріалів — принаймні від першого етапу їх перебування в Іспанії знайдено цеглу та черепиці з іменами майстрів

Хронологія

• 410: взяття Рима
• 418: заснування
• 451: Битва на Каталаунських полях
• 507: Битва при Вує
• 585: анексія свевів
• 711: Битва при Гвадалете
• 720: Арабське завоювання Піренейського півострова
• 722: битва при Ковадонзі. Астурійське королівство

Джерела

• Collins, Roger. The Arab Conquest of Spain, 710—797. Oxford: Blackwell Publishers, 1989.
• Collins, Roger. Visigothic Spain, 409—711. Oxford: Blackwell Publishing, 2004.
• Heather, Peter. The Goths. Oxford: Blackwell Publishers, 1996.
• Kampers, Gerd. Geschichte der Westgoten. Ferdinand Schöningh, 2008.
• Thompson, E. A. The Goths in Spain. Oxford: Clarendon Press, 1969.
• Visigothic Spain: New Approaches. ed. by James, Edward, Oxford: Oxford University Press, 1980.

Посилання

• Візіготське право [Архівовано 30 липня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-7492-00-1.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Вестготське королівство