Бан (титул)

Штандарт хорватських банів

Бан (начальник) — південно-слов'янська вимова слова пан, що вживалося у значенні начальника області.

Ця назва зустрічається у значенні «управитель землі» вже у Костянтина Багрянородного, коли він говорив про сучасну Хорватію, а в XII столітті банами вже називалися начальники таких областей: Хорватії, Боснії, Славонії, Пожезького округу, узбережжя Срема та Албанії.

У Хорватії термін «бан» після приєднання до Угорщини на початку XII століття на правах особистої унії став позначати призначуваного королем правителя, який здійснював у Хорватії автономну владу. Хорватський бан мав великі права: у державних актах його ім'я писалося після імені короля, і він мав ті ж привілеї, що й угорський палатин. Бан, зокрема, надавав права містам, здійснював верховний нагляд над королівськими замками, призначав жупанів, єпископів і абатів, він отримував 1/6 всіх митних прибутків, 1/3 пені і певну частку від решти державних доходів, мав право карбувати монету, був верховним суддею у своїй країні і головним полководцем; під час війни в межах своєї провінції він мав піклуватися про утримання військ, за що діставав окрему винагороду грошима та сіллю; у походах бан виступав напереду, при відступі — йшов останнім. При королівському дворі хорватський бан займав третє місце після палатину й придворного судді (лат. judex curiae).

Межі окремих банатів — володінь банів нерідко змінювалися, а подеколи декілька банатів з'єднувалися в один. Після битві при Могачі (1526) турки займали поступово один банат за одним, так що нарешті у складі Угорщини лишився лише один з'єднаний банат Хорватії та Далмації. Під час боротьби з турками бани були справжніми володарями своїх областей; потім, однак, їхню владу почали обмежувати сейми, на вірність яким вони присягали. Ще пізніше король своєю волею призначав банів і забирав у них владу, а на рішення банового суду (лат. judicium octavale) можна було подавати апеляцію в придворний суд.

В 1685 році хорватський сейм постановив, що на час, коли немає засідань сейму, бан повинен вибрати собі 6 радників зі світських і духовних осіб, які складали так звану банську конференцію, і управляти країною разом з ними. Наступне обмеження влади бана відбулося згідно з постановою пресбурзького сейму від 1723 року, коли запроваджувалась нова банська рада. А ще згодом, коли 1746 року Марія Терезія влаштувала так звану Військову границю, у бана відняли його функції воєначальника, які передали у відання вищої ради у Відні. Натомість з 3-х комітатів (Пожезького, Варовитицького та Сірмського), відібраних Леопольдом I у турків, Марія Терезія влаштувала нову провінцію Славонію і віддала її бану. Після цього бан аж до 1849 року мав такі права: він був третім за старшинством сановником угорської корони, виконував обов'язки: вищого судді в банаті, начальника дворянського ополчення і 2-х прикордонних полк​ів. Функцію нагляду за збиранням данини в Славонії було відібрано в банів в 1748 році — її передали угорській придворній канцелярії.

Австрійська конституція 4 березня 1849 року проголосила Хорватію, Славонію і Далмацію окремою коронною провінцією з баном на чолі, не підвладним угорському уряду і таким, що має ті ж права, якими володіли імператорські намісники решти австрійських провінцій; баном тоді був призначений Йосип Єлачич, який помер у 1859 році. Та вже з 1868 року бана призначав австрійський імператор за згодою угорського президента міністрів, причому бан не міг мати жодної військової влади. Відтак, бан був суто адміністративним начальником Хорватії, Славонії та Далмації, безпосередньо підпорядкованим королівській владі.

Див. також

• Бановина