Угорське королівство
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg)
.svg)
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Королі́вство Уго́рське (лат. Regnum Hungariae; 1000—1918) — королівство на території сучасних Угорщини, Словаччини, Хорватії і Славонії, Трансильванії, Воєводини, Закарпаття, Бургенланду, утворене Стефаном I Святим з династії Арпадів у 1000 році. У 14 столітті перейшло до Анжуйської, а з 15 століття — до Ягелонської династії. Після поразки у битві при Могачі 1526 року від військ Османської імперії втратило незалежність, ставши частиною володінь Габсбургів.
Столиці[ред. | ред. код]
| Назва | Період |
|---|---|
| Секешфегервар | 1000–1543 |
| Естергом | 1000–1256 |
| Буда | 1256–1315 |
| Тімішоара | 1315–1323 |
| Вишеград | 1323–1408 |
| Буда | 1408–1485 |
| Відень | 1485–1490 |
| Буда | 1490–1536 (1541) |
| Ліппі (Східно-Угорське Королівство) | 1541–1542 |
| Алба-Юлія (Східно-Угорське Королівство) | 1542–1570 |
| Братислава | 1536–1784 |
| Буда | 1784–1849 |
| Дебрецен | 1849 |
| Буда | 1849–1873 |
| Будапешт | 1873–1944 |
| Дебрецен | 1944 |
| Будапешт | 1944–1946 |
Середні віки[ред. | ред. код]
Королівство Угорщина (1000–1526)[ред. | ред. код]
Князь з династії Арпадів став першим угорським королем Іштваном I Святим (Стефаном) (1000—1038 роки), що засновує християнську королівську владу. Протягом XI століття відбувався процес оформлення феодальних відносин в Угорщині. У XI-XII століттях угорські королі поширили свою владу на територію сучасних Словаччини, Трансильванії, Хорватії та Закарпаття. У першій половині XIII столітті угорська ранньосередньовічна держава досягла свого найвищого розвитку.
За підтримки візантійського імператора Бела III у 1181 запровадив в управлінні країною візантійські порядки та звичаї.
У 1241–1242 почалося Монгольське завоювання. Майже половина населення загинула під час військових дій. Половці та яси відкочували на Дунай, ці народи цілковито асимілювалися в Угорщині[2]. Монголи повернулися у 1285, а після смерті Андрія III (1290—1301) розгорілася боротьба за угорську корону. Владу здобув Карл I Роберт (Анжуйська династія Капетингів), а успадкував корону Людвік I Великий. Сигізмунд I Люксембург отримав також корону Священної Римської імперії.
1445 на з'їзді представників вищої угорської аристократії Янош Гуняді був обраний князем Трансильванії, а в 1446 реґентом Угорщини від імені малолітнього короля Ласло V. В 1448, отримавши золотий ланцюжок від папи, він повернувся на поле битви, проте програв у битві на Косовому полі через зраду сербського князя. 1458 року на льоду річки Дунай містяни та вояки оголосили про обрання короля Матвія Корвіна. Король привертав до себе вчених, діячів культури, гуманістів і освічених людей з усієї Європи, а бібліотека Корвініана стала найбільшою на континенті[3][4].
Після його смерті та за відсутності спадкоємця королем став поляк Владислав II Ягеллончик[5].
Арпади[ред. | ред. код]
Найвизначніші представники Арпадів:
- Стефан I Святий (Іштван) (997—1038) — перший король з династії Арпадів, запровадив християнство, здійснив низку реформ;
- Ласло (Владислав I Святий; 1077—1095);
- Коломан I (Кальман Книжник; 1095—1116).
Роздробленість (1526–1867)[ред. | ред. код]
Османські війни в Європі призвели до поразки Угорщини (Битва при Могачі (1526)). Людвік II Ягеллончик загинув у битві, новим королем був обраний Януш Запольяї та одночасно Фердинанд I Габсбург. Угорщина була розділена на три частини. Королівська Угорщина опинилася під владою Габсбургів. Трансильванське князівство здобуло незалежність. У 1686 Священна ліга захопила Буду, 143-річне османське панування в місті скінчилося. Османська влада протрималася на угорських територіях до 1718.
Національно-визвольна війна угорського народу (1703—1711)[ред. | ред. код]
Ференц II Ракоці керував антигабсбурзькою національно-визвольною війною угорського народу у 1703—1711. Пізніше імператриця Марія-Терезія (1740-80) та імператор Йосиф II (1780-90) (одночасно угорські королева й король) намагалися провести обмежені реформи в дусі «освіченого абсолютизму». Наростав рух за скасування феодальних пережитків, зокрема, кріпацтва. 3 березня 1848 на Національних зборах з промовою виступив Лайош Кошут, вимагаючи реформ, конституції та формування підзвітного парламентові уряду. 15 березня делегація угорського парламенту відправилась до Відня для передачі петиції, почалось повстання у Пешті. 18 березня король Фердинанд V пішов на поступки та призначив Лайоша Баттяні прем'єр-міністром. Збори затвердили цілий комплекс реформ. 11 квітня країна перетворилась на конституційну монархію. На основі створеної у перші дні революції національної гвардії угорський уряд почав створювати власну армію.
Австро-Угорщина (1867—1918)[ред. | ред. код]
Угорщині не вистачило міжнародного визнання, Пруссія, Велика Британія та Франція висловились за збереження єдиної Австрійської монархії. 9 травня російський імператор Микола I пообіцяв військову підтримку Францу-Йосифу I. 21 червня до Угорщини було введено російську армію, революцію було придушено. Попри це Франц Йосиф I пішов на зближення з Угорщиною. На останньому етапі австро-угорських переговорів 15 березня 1867 було підписано Австро-угорський компроміс. Було засновано Будапешт (котрий до цього існував як кілька невеликих міст[6]).
28 червня 1914 року у Сараєво було вбито спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда. 7 липня 1914 року прем'єр-міністр Тиса Іштван заявив про необхідність збройного виступу проти Сербії. Почалася Перша світова війна. Війська, набрані в Королівстві Угорщина, присвятили небагато часу обороні власне Угорщини, за винятками Брусиловського прориву в червні 1916 року та вторгнення румунської армії у Трансильванію кількома місяцями пізніше. 11 листопада 1918 війна закінчилася програшем[7]. У жовтні-листопаді 1918 року Австро-Угорщина припинила існування.
Габсбурги[ред. | ред. код]
- Фердинанд I Габсбург (1526—1564);
- Максиміліан II Габсбург (1563—1572);
- Рудольф II (1572—1608);
- Матвій Габсбург (1608—1619);
- Фердинанд II Габсбург (1618—1625);
- Фердинанд III Габсбург (1625—1647);
- Фердинанд IV Габсбург (1647—1654);
- Леопольд I Габсбург (1655—1687);
- Йосип I Габсбург (1687—1711);
- Карл VI Габсбург (1711—1740).
Династія Габсбурзько-Лотарінгська[ред. | ред. код]
- 1740—1780 Марія Терезія;
- 1780—1790 Йосип II;
- 1790—1792 Леопольд II;
- 1792—1804 Франц II;
- 1804—1835 Франц I (Франц II, імператор Священної Римської імперії);
- 1835—1848 Фердинанд I;
- 1848—1916 Франц Йосиф I;
- 1916—1918 Карл I.
Перехідний період (1918—1920)[ред. | ред. код]
В умовах поразки габсбурзької монархії у війні та розвалу Австро-Угорської імперії 31 жовтня 1918 року в Угорщині перемогла демократична революція, внаслідок якої країна відновила свою незалежність і була проголошена республікою (16.11.1918). Після революції на перший план виступило національно-територіальне питання, оскільки немадярські народи — румуни, серби, хорвати, словаки рішуче прагнули відокремлення. На Закарпатті угорський уряд схвалив автономне утворення — так звану, Руську Країну. Однак Всекарпатський конгрес, що відбувся у січні 1919 в Хусті, висловився за возз'єднання Закарпаття з Українською Народною Республікою. Одночасно на Рахівщині та Мармарощині утворилася Гуцульська республіка. У 1919-20 у Будапешті перебували українські дипломатичні місії: УНР (голова М. Ґалаґан) і ЗУНР (гол. Я. Біберович).
Наступна революція 21 березня 1919, скасувала Угорську Демократичну Республіку, а Бела Кун проголосив недовготривалу Угорську Радянську Республіку. 16 квітня 1919 Радянський уряд Угорської Радянської республіки почав війну проти Румунії. 4 серпня румунська армія взяла Будапешт і повалила уряд Бели Куна. Після ліквідації комуністичної влади було встановлено диктатуру Міклоша Горті.
Королівство Угорщина (1920—1946)[ред. | ред. код]
Мілоша Горті було призначено регентом з фактично необмеженою владою при королі Карлі I. Сподіваючись, що гітлерівський уряд допоможе повернути втрачені території, гортистський режим пішов на встановлення союзницьких відносин з нацистською Німеччиною. Горті був регентом до 16 жовтня 1944 року, проте Угорщина залишалася парламентською демократією.
Перший Віденський арбітраж у 1938 році дозволив Угорщині, після проголошення незалежності Словаччини 14 березня 1939 року, почати окупацію частини Підкарпатської Русі. Від Чехословаччини були відокремлені та передані Угорщині південна частина Підкарпатської Русі (Карпатської України) і райони південної Словаччини, населені переважно угорцями. Словацька республіка тактично програла Словацько-угорську війну. Другий Віденський арбітраж у 1940 закріпив угорську владу у Північній Трансильванії. У 1941 році угорська армія взяла участь у вторгненні в Югославії (Операція «Ауфмарш 25»). 22 червня 1941 Німеччина напала на Радянський Союз в рамках операції Барбаросса. Угорщина розпочала відлік війни проти СРСР. Серед найуспішніших операцій — битва під Уманню[8].
Країна виявилася майже цілковито зруйнованою[9][10]. 13 січня 1945 Будапештом та центральними районами Угорщини заволоділи війська РСЧА. Паризькі мирні договори (1947) скасували збільшення територій Угорщини за рахунок Чехословаччини та Румунії.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Adeleye, Gabriel G. (1999). World Dictionary of Foreign Expressions. Ed. Thomas J. Sienkewicz and James T. McDonough, Jr. Wauconda, IL: Bolchazy-Carducci Publishers, Inc. ISBN 0-86516-422-3.
- ↑ cs. National and historical symbols of Hungary. Nemzetijelkepek.hu. Процитовано 20 вересня 2009.
- ↑ Hungary – Britannica Online Encyclopedia. Britannica.com. Процитовано 21 листопада 2008.
- ↑ Hungary – The Bibliotheca Corviniana Collection: UNESCO-CI. Portal.unesco.org. Архів оригіналу за 18 березня 2008. Процитовано 21 листопада 2008.
- ↑ A Country Study: Hungary. Geography.about.com. Архів оригіналу за 8 липня 2012. Процитовано 20 вересня 2009.
- ↑ Kinga Frojimovics, Géza Komoróczy, Jewish Budapest: monuments, rites, history, Central European University Press, 1999 p.67 Google Books
- ↑ François Bugnion, International Committee of the Red Cross, The International Committee of the Red Cross and the protection of war victims, Macmillan Education, 2003 Google Books
- ↑ J. Lee Ready (1995), World War Two. Nation by Nation, London, Cassell, page 130. ISBN 1-85409-290-1
- ↑ Prauser, Steffen; Rees, Arfon (December 2004). The Expulsion of 'German' Communities from Eastern Europe at the end of the Second World War. EUI Working Paper HEC No. 2004/1. San Domenico, Florence: European University Institute. Архів оригіналу за 1 жовтня 2009. Процитовано 5 серпня 2013.
- ↑ Tibor Cseres: Serbian vendetta in Bacska [Архівовано 28 травня 2016 у Wayback Machine.]
Джерела[ред. | ред. код]
- Engel, Pál. The Realm of St Stephen: A History of Medieval Hungary, 895-1526. (2001).
- Frucht, Richard. Encyclopedia of Eastern Europe: From the Congress of Vienna to the Fall of Communism (2000) online edition
- Hoensch, Jörg K., and Kim Traynor. A History of Modern Hungary, 1867–1994 (1996) online edition
- Hanak, Peter et al. A History of Hungary (1994)
- Kontler, Laszlo. A History of Hungary (2006) excerpt and text search
- Molnár, Miklós, and Anna Magyar. A Concise History of Hungary (2001) excerpt and text search
- Palffy, Geza. The Kingdom of Hungary and the Habsburg Monarchy in the Sixteenth Century (East European Monographs, distributed by Columbia University Press, 2010) 406 pages; Covers the period after the battle of Mohacs in 1526 when the Kingdom of Hungary was partitioned in three, with one segment going to the Habsburgs.
.svg){kind=small}
|
