Барнич Ярослав Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ярослав Васильович Барнич
Барнич Ярослав Васильович.jpg
Основна інформація
Народження 30 вересня 1896(1896-09-30)
• місце Балинці
Смерть 1 червня 1967(1967-06-01)
• місце Клівленд
Професія диригент, педагог, скрипаль
Освіта Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові (1924)
Інструменти скрипка
Нагороди почесна «Золота батута» — одна з найвагоміших нагород в українській діаспорі США.[1]

Яросла́в Васи́льович Ба́рнич (англ. Yaroslav Barnych, 30 вересня 1896, Балинці  — 1 червня 1967, Клівленд, штат Огайо, США) — український композитор, диригент, педагог, скрипаль, громадський діяч.

Життєпис[ред.ред. код]

Ярослав Васильович Барнич народився 30 вересня 1896 року в селі Балинці поблизу Коломиї нині Снятинського району Івано-Франківської області в сім'ї директора школи.

У 1906—1914 роках навчався в Коломийській гімназії. 1914 року добровольцем вступив до легіону Українських січових стрільців. У жовтні 1915 року склав гімназійний іспит зрілості у Відні.

Разом із Михайлом Гайворонським Ярослав Барнич організував струнний квартет Українських січових стрільців, до складу якого увійшли Антін Баландюк і Роман Лесик. 1916 року Барнич став диригентом Українського театру товариства «Бесіда» у Львові (керівник А. Будзинський). Було поставлено «Хату за селом», «Гриця», «Наталку Полтавку», «Катерину», «Гальку» та інші.

1921 року працював у мандрівній трупі «Українська театральна дружина» Василя Коссака (Коломия, Чортків, Збараж), а також у Театрі Б. Овчарського (Львів).

У 1921—1924 роках диригував в Українському театрі товариства «Бесіда» під керівництвом Йосипа Стадника.

1924 року Барнич закінчив Львівський вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка (викладачі Е. Зуна, О. Ясеницька-Волошин, Василь Барвінський). Ще декілька років пішло на пошуки роботи: в Ужгороді був диригентом оркестру місцевого театру, в Самборі вчителював. В 1929 р. — переїзд до Станиславова (тепер Івано-Франківськ), вчительська праця в школах, гімназіях, семінарії сестер Василіянок, державному Музичному інституті ім. С. Монюшка, польській Вищій школі ім. Ф. Шопена, диригування тамтешнім «Бояном». Це був особливо творчий період композитора.

Одружився з акторкою Ярославою Рубчак, став батьком Ірини.

Ось що пише про нього дружина:

Праці було багато, але він жив нею. Особливо успішною була праця зі шкільною молоддю. Із молодими співаками-учнями чоловік творив дива. Кожний шкільний концерт був подією у Станиславові… Саме в той час він розпочав компонувати музику легкого жанру. Пригадую, коли я з дітьми повернулася з одних вакацій додому, то Ярослав зробив нам несподіванку. Сів біля цитри (фортепіано ми ще не мали) і заграв дві свої композиції до слів проф. Романа Савицького — два танго: «Ой, соловію» та «Хлопче мій, хлопче». Ми були в захопленні і просто примусили його далі щось таке легке й мелодійне творити. За короткий час з'явилися такі його твори, як «О, гарна крале», «Запізно», «Молоді емерити», «Лист» і врешті — славне танго — пісня «Гуцулка Ксеня»[2].

Барнич увійшов в українську музику як основоположник модерної української оперети. Усього написав 4 оперети: «Дівча з Маслосоюзу» (1933), «Шаріка» (1934), «Пригода в Черчі» (1936). Також композитор творив у жанрі пісні-танго, створивши довершені речі «Ох Соловію», «Чи тямиш?», «Гуцулка Ксеня» та ін. Невипадково його називали «українським Лєгарем». Це був композитор європейської школи і стилю.

Водночас Ярослав Барнич є автором і патетико-трагічної симфонічної сюїти «Батурин» та тему «Мазепи» Б. Лепкого. Це велична і монументальна музика, яку поки що не вдалося виконати для симфонічного оркестру. Окремі фрагменти твору виконували лише на вечорі пам'яті Я. Барнича у Дрогобичі (1996 р. виконання О. Терлецької, фортепіано). Цей твір був поставлений повністю в Америці 1949 року Володимиром Блавацьким.[3]

З осені 1939 року працював диригентом Станиславівського муздрамтеатру, симфонічного оркестру філармонії, у 1940 р. створив Гуцульський ансамбль пісні і танцю. В роки німецької окупації обіймав посаду диригента Львівської опери.

Перед приходом «других совітів», будучи вже відомим композитором і диригентом, подався на еміграцію. Західна Німеччина (1944—1949), США (з 1949 р.), праця в різних установах, батута над хорами, постановки опер і оперет, концерти тощо. У 1952 р. в Нью-Йорку створюється Український Музичний Інститут, а в одній із його філій у містах Клівленді і Лорейні працює Ярослав Барнич, де викладає гру на скрипці та теоретичні предмети.

Впродовж 15-ти років (1951—1966) Ярослав Барнич працював художнім керівником та диригентом Українського хору імені Тараса Шевченка (Клівленд, США) й провів з ним понад 100 великих імпрез (концертних виступів та сценічних постановок). Отримав звання «Почесний громадянин м. Вінніпега» (Канада, 1961 р.) за концертну програму до відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку.

В 1966 р. діаспора широко відзначила 70-річчя композитора, вручивши йому «Золоту батуту» зі слонової кості та золотим окуттям. Своє вітання і благословення надіслали ювілярові Папа Римський Павло VI, глава УГКЦ Йосиф Сліпий. 23 квітня 1966 р. було оголошене «Днем Барнича» у штаті Огайо.

1 червня 1967 р. Ярослава Барнича не стало. Похований у Клівленді (Огайо, США). Остання робота митця — п'єса-казка на три дії «Чародійна сопілка». На прохання його дружини Ярослави Барнич текст «Чародійної сопілки» був дописаний Леонідом Полтавою, а музика — Богданом Сарамагою та Василем Овчаренком.

Пам'ять[ред.ред. код]

Кремлівськими «визволителями» творчість і саме ім'я композитора Ярослава Барнича були заборонені.

У селі Балинці, де народився композитор, відкрито меморіальну дошку. В Івано-Франківську та Коломиї іменем Барнича названо вулиці.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]