Бухарський емірат
| Бухарський емірат | |
|---|---|
 | |
| 39°46′29″ пн. ш. 64°25′43″ сх. д. / 39.774722222222° пн. ш. 64.428611111111° сх. д.G O | |
| Дата створення / заснування | 1785  |
| Континент | Азія |
| Країна |  Російська імперія |
| Столиця | Бухара |
| Адміністративна одиниця | Туркестанське генерал-губернаторство |
| Форма правління | абсолютна монархія |
| Валюта | Bukharan tengad, руб і Bukharan tengad |
| Замінений на | Бухарська Народна Радянська Республіка |
| На заміну | Бухарське ханство |
| Мова комунікації | перська |
| Час/дата припинення існування | 7 жовтня 1920 |
 | |
| Офіційна релігія | іслам і юдаїзм |
 | |
 Бухарський емірат у Вікісховищі | |
Бухарський емірат (перс. امارت بخارا, трансліт. Imārat-i Bukhārā[1]; чагат. بخارا امیرلیگی, трансліт. Bukhārā Amirligi) — узбецька держава[2][3], що існувала з 1756 по 1920 рік у Середній Азії на території сучасних держав Узбекистану, Таджикистану та частини Туркменістану. До його складу також тимчасово входили території Південного Туркестану або сучасного «Афганського Туркестану» і округу Туркестану в південному Казахстані. Правонаступник Бухарського ханства і часто називався так само. Офіційно держава називалася — Бухарська держава. Термін емірат використовується в науковій літературі.
Бухарський емірат поряд з Хівинським ханством і Кокандським ханством був одним з трьох узбецьких ханств у Середній Азії[2].
У 1868 році потрапив у васальну залежність до Російської імперії й отримав статус її протекторату.
2 вересня 1920 року РККА зайняла Бухару, а 8 жовтня було проголошено Бухарську Народну Радянську Республіку, яка в 1924 році за національною ознакою була розділена між Узбецькою РСР, Туркменською РСР і Таджицькою АРСР.
Мангитська династія Бухари була всього лише одним із багатьох країн-спадкоємців Афшаридської імперії. Сімейство Хаджі Ходжі безпосередньо пов'язане з Надир-шахом[4]. Засновником Бухарського емірату був Мухаммад Рахім (1756—1758) з узбецького роду мангит. Заручившись згодою знаті і духівництва, Мухаммад Рахім в 1756 році вступив на бухарський трон з титулом хана. За висловом одного історика того часу, «Мухаммад Рахім-хан намагався підпорядкувати своїй владі всі 92 узбецьких роди, так щоб у них не залишалося жодної можливості чинити опір центральному уряду»[5]. Так почалося правління нової мангитської династії. Після його смерті правив його дядько Даніял-бей (1758-1785). Для зміцнення зв'язків з Російською імперією він відправив посольство на чолі з Ірназар Максудовим, яке було прийнято Катериною ІІ.
У 1784 році в Бухарі міщани, незадоволені слабкістю Даніял-бея, підняли повстання.
Бухарський емір Музафар в березні 1868 року оголосив Росії газават, проте 2 травня загін генерала К. П. Кауфмана розгромив військо еміра і російські війська зайняли Самарканд. У 1863 році Музафар присвоїв вдові вбитого палацовими змовниками Кокандського ханства Алімбека Курманжана титул датка. 23 червня 1868 року бухарський емір визнав васальну залежність від Росії. У вересні 1873 року за новим договором Бухарський емірат визнав протекторат Росії. У цей період в Бухарському еміраті вперше були засновані ордени, наприклад Орден Благородної Бухари.
Ступінь залежності посилився при правлінні еміра Абдулахада (1885—1910). Абдулахад ввів нові типи медалей та орденів, наприклад Орден Корони держави Бухари. Він звів свою літню резиденцію в російській Ялті.
Останнім еміром Бухари в 1910 р. став Сеїд Алім-хан. На початку XX століття на базі руху джадидів в Бухарі виник младобухарський рух, що вказувало на необхідність широких демократичних реформ в Бухарському еміраті, що загруз, на їхню думку, в невігластві та знемагав під тягарем адміністративного свавілля.
На початку ХХ століття в Бухарі стала видаватися своя газета: Бухороі Шаріф.
За етнографічним складом населення Бухарського ханства поділялося на частини, у тому числі до першої ставилися народи тюркського покоління, а до другої — народи іранського походження. Основу становили узбеки, таджки і туркмени. Також араби, перси, ойрати, киргизи, була значна громада яхуді. Узбеки поділялися на роди мангит, кунграт, курама. З туркменів найбільшим родом був ерсарі.
Населення на 1868 рік становило 2 млн осіб. За способом життя населення поділялося на осіле, напівкочове та кочове. До осілих належало близько 65 % всього населення, які мешкало переважно в рівнинній частині. Напівкочове населення становило близько 15 %. Інші 20% становили кочівники, що мешкали у степах західної Бухари, у Дарвазі та у передгір'ях Гісарського хребта.
Очільником держави був емір (араб. امیر), який володів необмеженою владою над своїми підданими. Йому допомагала шура (рада вищим цивільних та військових сановників).
Головним візиром еміра, керуючим державними справами, був спочатку аталик, але його швидко замінив кушбегі, який відав збором податків, керував адміністрацією еміра, вів переписку з місцевими чиновниками — беками (бек — букв.: повеліваючий, — те ж саме, що тюрк. бей, пор. узбек. bek). Кушбегі особисто щодня доповідав еміру про стан справ в еміраті, всі чиновники призначалися ним і лише вище чиновництво призначалося самим еміром[6]. Аталик залишився почесний вищим титулом. Інакі калян (великий інакі) доправляв накази еміра. Помічниками володаря держави також були «великий євнух» (махрамбаші, четвертий після великого інакі), який відав палацовими євнухами.
Важливою посадою був дурбін, що очолював державну скарбницю. Казі-калян (верховний суддя) завідував судовою, нотаріальною частиною, духовенством та навчальними закладами. Останньому підпорядковувався раїс-калян, що слідкував за дотримання норм шаріату щодо моралі. Міршаббоші опікував поліцейськими питаннями, очолюючи службу міршабів.
Чиховники (ахлі калам) призначалися на посади дивані бузург, мушрифа (верховний державний контролер), дафтардор та дивоні танабона (канцелярія у справах податків від городів та садів). Дивані бузург (вищий чиновник канцелярії) був завідувачем дафтарами (зошитами) з танхо, білгу (білга) наданих земель та ін. Мушриф відав записами шанованих правителем речей, таких як щити, кольчуги, одяг, подарунки. Дафтардор вершив справи великого дивана щодо скасування чи утвердження осіб, які користуються танху чи суюргалами. Дивані танабона відав весняними та осінніми надходженнями із земель хараджа муаззаф (постійної податі), доходами та витратами з них згідно з розпорядженнями високого двору. Крім вищезгаданих, були посади мунші (секретар, писар), міраббаші (очільники великих ариків) диван у справах арабів, диван тавджиха (скарбничий)[7].
Бібліотекар (китобдор), бахші (відповідальний за прихід і витрати коштів кутвала – коменданта фортець), дивані саїсхона (стайня правителя) та дивані пушокхона (гардеробна палацу) вважалися невеликими посадами. За ними слідують посади мушрифі хурд (малий мушриф), пайгірнавіс (писар пайгірів), диван махрамів та диван ясаулів.
Беки були родичі еміра (в провідних бекствах Шахрісабз, Карші і Гісар), або особи, котрі користувалися його особливою довірою[8]. За часів російського протекторату спадкоємець трону був беком Кармана.
Бек вносили щороку до скарбниці еміра певну суму і надсилав певну кількість подарунків — таксан-турсук (килими, коні, халати — зазвичай 9, або п'ять разів по дев'ять — 45), залишаючись потім повним самостійним правителем свого бекства. Нижчий щабель в адміністрації займали аксакали, які виконували поліцейські обов'язки.
Бекам, своєю чергою підпорядковувалися диванбегі або зякатчі (очільники диванів бекства, що опікувалися збиранням податків), ясаулбаші (політичний заступник бека), курбаші (військовий командуючий) у гірських бекствах, міршаб — у рівнинних бекствах, мунші (особистий секретар бека і очільник його канцелярії), міраб (опкувався розподілом води серед населення; йому підпорядковувалися аміни і джуйбони — очільники та вартові ариків відповідно), казі (суддя) і раїс (відповідав за виконання норм шаріату та слідкував за мораллю). У XIX ст. в еміраті було 68 раїсів. На посади диванбегі, ясаулбаші до 1860-х років призначалися представники узбецьких племен[9]. На посади казіїв та раїсів призначалися особи з нащадків пророка Мухаммада та перших халіфів[10].
В часи найбільшого піднесення емірат складався з 30 бекств: Карші, Гузар, Чиракчі, Кітаб, Шахрісабз, Яккабог, Байсун, Денау (Дех-і-нау), Шерабад, Гісар, Коратегін, Дарвоз, Балджуван, Шугнон, Рушан, Кулоб, Кургантепа, Кобадійон, Каліф, Каркі, Бурдалік, Калаклі, Наразм, Чарджуй, Кармана, Зіяеддін, Нурута, Хатирчі, Ургут та Самарканд. Крім них, до складу емірату в цей період тимчасово входили також Джизак, Оратепа, Ташкент, Туркестан[11].
В період російського протектората територію становили бекства: Бальджуан, Гісар, Гузар, Дарваз, Каратегін, Кармана, Каттакурган, Куляб, Карші, Керки, Чарджуй, Нурата, Пенджикент, Рушан, Самарканд, Шахрісябз, Ургут, Фальгар.
Бекства поділялися на амляки (підпровінції) на чолі із амлякдарами та тумани (округи) на чолі із мірами. Останніх призначав бек. Декількачи невелику групу кішлаків очолював амін. До останньої чверті XIX століття в еміраті існували автономні шахства, такі як Каратегін і Дарваз були незалежними шахами, що керувалися місцевими правителями - шахами. На Західному Памірі було чотири шахами (Шугнан). Кожне шахство ділилося на адміністративні одиниці, що називалися сада (з фарсі — сотня) або панджа (з фарсі - п'ятірка). Шугнан та Рушан ділилися на шість сада кожен. На чолі кожного сада чи панджа стояв аксакал (з тюркського — старійшина). Нижчим чином сільській адміністрації був арбаб (з арабського - староста), зазвичай один на кожен кішлак (село).
Під впливом Російської імперії почали впроваджувати спочатку ордени, а потім й медалі. 1881 року було створено Орден Благородної Бухари, мав 8 ступенів. В подальшому став другою за значенням нагородою емірату після Ордену Корони Бухарської держави, яку було засновано 1886 року. Надавався місцевим чиновникам і представникам російської адміністрації. Третій за значенням був Орден Іскандер-Саліс (засновано 1894 року), що призначався лише для нагородження російських високопосадовців.
Медаль_"Золотая_звезда_Бухары"..jpg)
Медалі виготовлялися із золота, срібла, бронзи та міді. Вони являли собою гуртки, вкриті різнокольоровою емаллю, з різними написами. Напис міг містити ім'я нагородженого та причину вручення нагороди, насамперед «За старанність та заслуги», «За службі Бухари», «Золота зірка Бухари». Хх вкривали різнобарвною емаллю[12]. Медалі були трьох ступенів. Вищий ступінь, восьмигранний, золотий, носився на шиї на червоній стрічці. Другий ступінь, золотий, круглий, носився на грудях на червоній стрічці. Пізніше їх стали робити бронзовими та позолоченими. Третій ступінь був срібним. 1915 року засновано краплеподібну медаль із написом: «На згадку про війну відданим рабам. Шляхетна Бухара. 1915-1916 рр..». Вона видавалася бухарцям, мобілізованим на військову службу.
Правлячий клас поділявся на урядовців світського звання - амалдарів (перс. عملدار) і духовних - улама чи аалами (араб. ﻋﻠﻤﺎ). До останніх зараховували вчених — теологів, законознавців, викладачів медресе тощо. Аалами скріплювали фетву муфтія печаткою, на основі якої судді виносили вироки. Світських чинів було п'ятнадцять, а духовних – чотири (аалам, муфті-аскар (військовий муфтій), мухтасиб (наглядач за виконанням рішень шаріатського суда), мударис (викладач медресе). Амалдари було представлено земельно-феодальною знаттю на рівні держави і місцях. Більшість населення становило податний стан - фукара (араб. فقرا).
Також існував численний соціальний прошарок, що звільнявся від податків і повинностей: мулли, мударриси, імами, мірзи.
Все населення верхів'їв Пянджа ділилося в становому відношенні на дві основні категорії: правлячий клас і податний стан, званий раїат (араб. رعیت) або фукара. Наступною, нижчою категорією правлячого класу було служиве стан — навкар чи чакар, які вибиралися і призначалися миром чи шахом людей, які мали військові та адміністративні здібності.
Бухарський емір мав необмежену владу та керував країною на підставі правил шаріату та звичайного права (адат)[13]. Він також виносив вироки за державні злочини — беки і казі у таких справах чинити судочинство не мали права.
Крім еміра вищою судовою інстанцією були збори найавторитетніших казіїв, що йменувалися високим судилищем могутньої і шляхетної Бухари[14]. З кінця XIX ст. першим чиновником у судовій системі після еміра був кази-калян, який очолював диван муфтіїв, що складали висновок у справі, що розглядалася. На місцях поточні питання вирішували казії (казі-аскери — у війську), дрібні правопорушення розглядали амлякдари.
Вироки включали: штрафування, паличні удари, ув'язнення на невизначений термін у підземеллі в'язниці (зіндани)[15]. Смертна кара виконувалася різними засобами: пбиття камінням, скидання з мінарету, поїння сіллю, відрубання голів, четвертування[16]
Основу становили землеробство і скотарство. Одним із найважливіших землеробських продуктів була бавовна. Значні надлишки хліборобських продуктів, а головним чином хліба, виходять у долині Шаар-Сабіза, Сурхана та в Гіссарському бекстві, звідки він вивозиться до міста Бухару, Керкі і Чарджуй. Загалом хліба не вистачає для продовольства населення і недолік поповнюється ввезенням його з Самаркандської області, а частково з Афганського Туркестану. Головними хлібними ринками є міста Бухара і Карші, а другорядними — міста Гузар, Юрчі, Денау і Ширабад. Продукти городництва та свіжі фрукти споживаються виключно на місцях виробництва.
Розводили багато верблюдів, великого і дрібна рогата худоба та овець (каракульські вівці), а також коней (аргамаків, карабаїрів). Рогата худоба розводиться для польових робіт і для молочних продуктів. Найбільш розвинене скотарство у східній гірській частині емірату: у долинах Гіссарского і Алайського хребтів, в Дарвазі. Головними ринками для збуту худоби, коней і верблюдів була міста Гузар і Карші.
Ремісництво було представлено кустарним виробництвом. Значна кількість бавовни перероблялося на різні паперові матерії (бязь, алача, дака, калама, чит), в які одягалося, за винятком найбагатших, майже все населення. З шовку виготовляли шовкові і напівшовкові тканини (шаї, атлас, бікасаб, адряс). Вовна використовувалася головним чином кочівниками на повсті (кошма), грубі сукна, килими, лантухи. Існувало також виробництво взуття, шкір, сідел, зброї, металевого та гончарного посуду, чавунних і слюсарних виробів, різного роду рослинних олій і фарб.
Велося активно добування корисних копалень, особливо в долині річки Зеравшан та на Памирі. Добували золото, срібло, лазурит, рубіни, яхонти[17]. Залучення російських фахівців у XIX-XX століттях прискорило розвиток гірничодобувної промисловості, зокрема було знайдено поклади вугілля в Карманському бекстві, а також нафтові відкладення. Архівні джерела та мемуари російських дослідників показують, що гірничодобувна промисловість в еміраті не була важливим напрямком економіки емірату[18].
Зовнішня та внутрішня торгівлі були жвавими. Перша — завдяки вигідному розташуванню держави. Вивозили бавовну, шовк, килими, завозили російські та британські мануфактурні товари, цукор, посуд, чай, індиго, кашемир, опіум. В часи незадлежності торгували з сусідами: Хівінським і Гератським ханствами, казахськими ханствами, Персією, Афганським еміратом, згодом Російською і Британською імперією. До кінця XIX ст. значний розвиток зберігала работоргівля. Бухара була головним центром работоргівлі в регіоні, але до середини XIX ст. поступилася за масштабом Хіві. Переважно торгували персами (до 50 тис. рабів щорічно), а також росіянами, індусами, що поступали з Кабулу. Кожне російське посольство займалося викупом російських рабів, яких у 1834 році було від 500 до 600. Росіян зазвичай купували в казахів.
З товарів, які ввозяться до Бухари, уряд стягує зякет у розмірі 2,5% їх вартості; з вивезених із меж ханства товарів — у вигляді 5 %, якщо експортер перебуває у підданстві Бухари чи якогось іншого держави, крім Росії, і 2,5%, якщо експортер — російський підданий.
У 1860-х роках чистий дохід становив 540 тис. тіллей (золотих монет емірату), або близько 360 тис. фунтів стерлінгів; у 1880-х роках. — бл. 5 млн рублів. Податки поділялися на податок в скарбницю еміра і податок в скарбницю бека. Населення платило харадж (від 1/10 до 1/5 частини зібраного врожаю), танап (або танасапе) із садів та городів — грошима (в залежності від площі земельної ділянки платника, ставка танапу різнилася залежно від виду оподатковуваної продукції — найбільше опадатковувалися садовина і бахчові) та зякет у розмірі 2½% вартості товарів. Кочівники вносили закят натурою — 1/40 худоби (за винятком коней та великої рогатої худоби). Також були податкові збори з кожного ремесла, яких було 32. Купці повинні були платити 1/40 частину вартості краму. Власники землі, де вівся видобуток золота, платили ушр (десятину). У зв'язку з тим, що держава дозволила займатися видобутком золота, кожен будинок мав сплатити податок. Під час військових дій усі жителі оподатковувалися надзвичайним військовим податком «джуль».
На користь беків йшли також збори за переправи (джамалга): 1 таньга – з навантаженого коня чи верблюда, 1/4 таньга – з ішака, 10 таньга – за переправу сотні баранів. Крім того, беки запроваджували й власні податки, які йшли виключно на їхню користь: базар-пул — за продаж селянами сільськогосподарської продукції, що вирощується; диван-пул - винагорода збирачам податей; чабар-пул - на утримання джигітів; бадж - за провезення товарів через кордон бекства; десятина - з успадкованого майна; збір із весіль[19].
Від сплати податків звільнялося вакуфне майно — землі чи заклади, доходи яких за розпорядженням (або заповітом) їх власника йшли на благодійні цілі.
Крім сплати податків, населення виконувало певні повинності — найчастіше з утримання іригаційної системи (амалят), будівництва та ремонту доріг (мардикар), перетинів (улак) та мостів, надання житла та харчування військам, що рухаються у поході (конарга).
В еміраті карбували срібну тенгу. 1787 року вагу тенги була встановлена в 7/10 мискаля (3,36 г). Основну частину різнопробних монет, що були раніше в обігу, було заборонено. 1 тенга становила 10 карапул. 30 тенга складало золоту тіллу (чи тільлю) вагою 4,5 г (протягом карбування вага монети коливалася від 4,4 до 4,7 г). Напочатку XIX ст. тілла склала 20 тенга, ап після чого тіллу перестали карбувати. Випуск золотих монет у XVIII столітті став регулярним. Тілла карбувалася за типом ашрафі. Монетний двір перебував у Бухарі. На грошах надписи робили таджицькою мовою арабицею.
У 1870-х роках 5 тенга дорівнювалася 1 російському рублю. У 1890 був виданий наказ російського імператор Олександра III «Про поступове вилучення з обігу тубільної срібної монети, що обератється в Туркестанському краї». Для обміну встановлювалися терміни: до 1 травня 1892 року монета приймалася за курсом 20 копійок за таньгу; до 1 травня 1893 — по 15 копійок; до 1 травня 1894 року — по 12 копійок; до 1 травня 1895 — по 10 копійок. У 1893 році, коли перші ознаки фінансової кризи в Бухарі стали відчутні, Російське імператорське політичне агентство доміглося від еміра припинення карбування таньги для приватних осіб.
1 вересня 1893 року Міністерство фінансів Російської імперії видало розпорядження про заборону вивезення бухарської тенги до Туркестану. Тенга, яка досі вільно зверталася по всьому Туркестану, тепер могла використовуватися тільки в Хіві та Закаспійській області. Срібло, що накопичилося в бухарській скарбниці і у приватних осіб, різко впало в ціні. Через війну вибухнула фінансова криза, яка дала привід російському уряду наполягати на повному припиненні карбування тенги, щоб врегулювати її курс. 1894 року за клопотанням еміра заборона вивезення тенги було скасовано за умови прийняття еміром зобов'язання не відновлювати карбування тенги інакше, як за згодою туркестанського генерал-губернатора.
У 1901 році карбування тенги за угодою між бухарським та царським урядом було відновлено. Емір передав у російське казначейство весь запас тенги і всю монету, яка буде викарбувана, з розрахунку за встановленим курсом: 1 тенга = 15 копійок. Карбування таньги тривало недовго і було припинено в 1904—1905 роках. Разом було відновлено досить регулярне карбування мідної монети.
_02.jpg)
Викликане Першою світовою війною фінансова криза в імперії торкнулося Бухарського емірату. Було розпочато карбування мідних та латунних монет «каратенга» номіналом від 1⁄2 до 20 тенга. У 1920 році карбування було припинено.
У 1918 році було розпочато випуск паперових грошей емірату. Гроші друкувалися вручну, прикладаючи штампи до паперу. Було випущено в обіг купюри номіналом 20, 50, 100, 300, 500, 1000, 2000, 5000, 10000 тенга.
Вантажі перевозилися караванними шляхами за допомогою верблюдів, а гірськими дорогами - на віслюках та конях. Що стосується шляхів сполучення, то Гіссарський хребет ділив ханство на 2 частини; у його північній та північно-західній частині вантажі перевозилися возами та частково кінними екіпажами, але на південь від хребта - тільки кінними екіпажами, що пояснюється, з одного боку, низькою освоєністю території, а з іншого боку, складними гірськими шляхами. Майже всі основні шляхи починалися від Бухари та служили для встановлення зв'язку з різними центрами емірату, а також із сусідніми державами.
1887 року через територію емірату було прокладено першу залізницю за сприяння Російського імператорського політичного агентства.
_(14784386382).jpg)
Складалося з постійного війська (сарбоз) і ополчення (наукари), що прикликалося при потребі. У разі оголошення газавату на службу закликалися всі мусульмани, здатні носити зброю. Загалом емірат міг зібрати 60-тисячне військо. Постійне військо почало формуватися за еміра Хайдара, а завершено за панування еміра Насрулли.
Спочатку бухарське військо складалося виключно з вершників. Вершники повинні були мати власних коней, а гармаши забезпечувалися кіньми зіяетдинським беком. Кіннота складалася з 20 серкерде (10 тис.) галабатир (сіпахи), які мали діяти під час бою в кінному строю, і з 8 полків (4 тис.) хасабардарів, щось на кшталт кінних стрільців, озброєних фальконетами по одному на двох. Озброєння складали піки та шашки, кинджали та пістолети тощо. Хасабардари були озброєні чавунними фальконетами вагою 50 фунтів.
У результаті військової реформи 1837 з'явилися піхотинці (сарбази). Надалі піхота складалася з 2 байраків (сотень) гвардії еміру (джиляу) та 13 серкердів (батальйонів) сарбазів. Серкерд складався з 7 даста (рот), кожна даста поділялася на 2 німдаста (напіврот), 4 расад (чоти), 8 бара (напівчоти). З часів визнання російського протекторату військо становило 14 тис. осіб. Озброєння піхоти складалося з куркових рушниць, частково гладких, частково нарізних, зі штик-ножами. 1883 року за розпорядженням туркестанського генерал-губернатора було подаровано еміру 1000 гвинтівок Бердана зі 100 тис. набоїв. Офіцери були озброєні шашками та револьверами.
1837 року було організувано батальйон гармашей (тупчі). Спочатку артилерія (тoʻp) складалася з однієї кінної батареї, озброєної шістьма 12-фунтовими мідними гарматами при шести зарядних ящиках, місцем постійної дислокації якої служила безпосередньо Бухара, і такої ж шестигарматної батареї у розпорядженні Гісару. Згодом польова артилерія зросла до 20 гармат, а загалом за еміра Насрулли амрія мала 50 гармат різного колібру. Прислуга була озброєна шашками. Гармаши становили окрему роту в 300 осіб. У Бухарі були гарматно-ливарний та пороховий заводи. На початку XX століття у бухарському війську з'явилися англійські кулемети системи Віккерс.
До 1856 року сарбази і топчі отримували платню раз на 3 місяці, а саме: рядові 1 - по тіллі, чурагаси і дахбаші по 1,5 тіллі. З 1856 року на утримання піхоти було визначені доходи із земель двох туманів (округів) - Зандані та Кішті. Бзбаші отримував 6 тілля, караулбегі - 4/2 тілля, панджабаші - 85 тенга, пенджабаші-хурд - 50 тенга. Фармончі отримував 2 тис. тілля. Також усім вокам регулярної армії видавали гроші на харчування. За часів російського протекторату видатку на військо становили 1 млн тенга.
Вища військова влада та управління військом належали еміру. Головне командування всією піхотою та всією гарматою було зосереджено в руках тупчібаші (начальника артилерії), який у разі отримання звання головнокомандувача (фармончі) ставав на чолі всієї бухарської армії (з кавалерією включно). Забезпечення військ перебувало у віданні кушбегі, а грошовим і речовим достатком покладалося на дурбіна (державного скарбника), а натуральним - на зіаетдінського бека. Ополчення перебувало у відання військового начальства лише після призову на службу. Туксаба був ханським прапороносцем, курчібаші відповідав за свинець і порох, удайчі — за поділ під час війни нукерів за категоріями.
Еміру і тупчібаши підпорядковували мінгбаші, що командували декількома великими військовими підрозділами на кшталт полків. Заступником мінгбаші були кургонбегі. «Полками» командували туксаби. Заступниками останніх були чуранбаші. Юзбаши керував даста, караулбегі — німдаста, пенджабоші — расадом, пенджабоші-хурд — бара. Найнизчим командиром чурагаси (в кінноти) і дахбаші (у піхоті), що керували вояками (аламанами і сарбазами).
Розвідувальною службою ханства керував кукальташ (дослівно «годований грудьми однієї матері»), агенти якого збирали відомості з усієї держави про друзів і ворогів, організовував боротьбу з останніми.
Розташована вздовж важливих торговельних шляхів, Бухара мала багатий культурний склад, включаючи перський, узбецький, арабський та тюркський вплив. З встановленням російського протекторату починається значний вплив імперії. У 1912—1913 роках у Новій Бухарі видавалася перша газета «Бухоро-і-Шариф», що видавалася таджицькою мовою.
Основними були узбецька і таджицька мови. Мовою офіційних паперів була перська, потім таджицька. Узбецькою мовою розмовляли переважно у сільській місцевості та невеличких містах.
На час визнання російської зверхності в еміраті близько 25% населення вміли читати та писати – більше, ніж у Російській імперії на той час. У місті було близько 170 великих і малих медресе. В них до початку XX ст. викладало до 10 тис. викладачів, що поділялися на категорії: муллобачі (початківці викладачі), мударріси (досвідчені викладачі), імами (вищі духовні служителі) і улеми — вчені законознавці, які мали Бухара вважалася центром просвіти всієї Середньої Азії. Сюди приїжджали навчатися теологічним наукам студенти з Хіви, Коканда, Самарканда, Казані, Оренбурга та інших міст мусульманського світу. Самарканд після приєднання його до Російської імперії втратив своє колишнє значення як центр науки та культури. Мечеті та медресе тут занепадали.
Навчальні заклади були двох типів: початкова школа – мактаб та вища – медресе1. У мактабах, які зазвичай знаходилися при мечетях, вчителями були імами. Тут навчали читати Коран. У спеціальних школах - корихона - учні заучували напам'ять Коран і отримували звання корі - читець
Розвинулася місцева школа істориків. Найвідомішими істориками й вченими були Мірза Шамс Бухарі, Мухаммад Якуб ібн Даніялбій, Мухаммад Мір Олім Бухарі, Ахмад Доніш, Мірза Азім Самі, Мірза Салімбек[20].
Чимале значення для вивчення політичних та економічних відносин Бухарського, Хівинського та Балхського ханств з Російською імперією, Британською Індією та іншими країнами, цінним джерелом для вивчення історії Бухарського емірату в третій чверті XIX – на початку XX століття є Архів кушбегі Бухарського емірату. Складено таджицькою мовою арабицею. Наразі зберігається в історичному фонді Центрального державного архіву Республіки Узбекистан.
Серед видатних митців того періоду – поет Кіромі Бухарой, каліграф Мірза Абд аль-Азіз Бухарі та вчений Рахмат-Аллах Бухарі. Зз XVI по XIX століття популярними були баязи (приватні журнали, загорнуті в шкіру), де вірші обома мовами часто з’являлися разом. На відміну від великих рукописів, створених для еліти, ці зошити відображають широку аудиторію читачів.
.jpg)
Було здійснено велике будівництво медресе, мечетей та палаців: медресе Чучук Оїм Сангин (1792—1793 роки), Йоші Узокбек (кін. XVIII ст.), Абдушукурбая (1892 рік), Ікромходжи (1898 рік), Абдула-котіба, Шергерон ( обидва XIX ст.). Втім усіх їх було зруйновано в часи Радянської влади. У Бухарі у ХІХ ст. було кілька сотень мечетей, побудованих у традиціях давньої домусульманської та мусульманської архітектури. Вони були одно-двоповерховими та з верхніми галереями. Зберігся палац еміра в Кагані.
Також бухарські еміри активно відновлювати чи розбудовували палаци, фортеці і мечеті, зведені за попередніх правителів, зокрема Арк у Бухарі, мечеть Хазрат-Хізр
- ↑ نگاهی به امارت بخارا در صد سالگی انقلاب اکتبر. BBC News. 5 листопада 2017.
- 1 2 Uzbek khanate. Encyclopædia Britannica (англ.). Архів оригіналу за 5 серпня 2012.
- ↑ Bregel, Y. (2009). The new Uzbek states: Bukhara, Khiva and Khoqand: C. 1750–1886. In N. Di Cosmo, A. Frank, & P. Golden (Eds.), The Cambridge History of Inner Asia: The Chinggisid Age (pp. 392-411). Cambridge: Cambridge University Press, p.392
- ↑ J. Pickett, «Nadir Shah's Peculiar Central Asian Legacy...», p. 492
- ↑ АКАДЕМИЯ НАУК УЗБЕКСКОЙ ССР ИНСТИТУТ экономики. www.vostlit.info. Архів оригіналу за 21 лютого 2020. Процитовано 4 квітня 2020.
- ↑ Управление Бухарским эмиратом в конце XIX - начале ХХ вв. testhistory.ru. Архів оригіналу за 9 травня 2021. Процитовано 4 квітня 2020.
- ↑ Мирза Бади Диван. Маджмаъ ал-аркам (предписания фиска) приѐмы документации в Бухаре XVIII в. / Факсимиле рукописи. Введение, перевод, примечания и приложения А.Б. Вильдановой. М.: Наука, 198, с.94
- ↑ Галкин [А. С.] Краткий военно-статистический очерк района поездк и офицеров генерального штаба Туркестанского военного округа в 1889 г. в Бухарском ханстве и в южной части Самаркандской области // Сборник географических, топографических и статистических материалов по Азии. Вып. LVII. СПб., 1894. С. 27
- ↑ О некоторых событиях в Бухаре, Хоканде и Кашгаре, Записки Мирзы-Шемса Бухари, изданный в тексте, с переводом и примечаниями, В. В. Григорьевым. — Каз., 1861
- ↑ Ханыков Н. В. «Описание Бухарского ханства». СПб., 1843
- ↑ Zamonov, Akbar (2022). Buxoro Amirligi Tarix. Tashkent: Tamaddun. p. 97. ISBN 978-9943-5126-0-3.
- ↑ Чепурнов Н. И. Наградные медали Государства Российского: Энциклопедическое иллюстр. издание М.: Рус. міръ, 2000
- ↑ Галкин [А. С.] Краткий военно-статистический очерк района поездк и офицеров генерального штаба Туркестанского военного округа в 1889 г. в Бухарском ханстве и в южной части Самаркандской области // Сборник географических, топографических и статистических материалов по Азии. Вып. LVII. СПб., 1894. С. 26
- ↑ Пославский [И. Т.] Бухара //Сборник географических, топографических и статистических материалов по Ази. Вып. XLVII. СПб., 1891. С. 79
- ↑ Ефремов В. Девятилетнее странствование Российского унтер-офицера Ефремова. Изд-е 5. М., 1952, с.113
- ↑ Мирза Бади Диван. Маджмаъ ал-аркам (предписания фиска) приѐмы документации в Бухаре XVIII в. / Факсимиле рукописи. Введение, перевод, примечания и приложения А.Б. Вильдановой. М.: Наука, 1981, с.116
- ↑ Дониш А.Путешествие из Бухары в Петербург. Сталинабад: Таджикгосиздат, 1960, С.60-61
- ↑ Abduraimova M. Buxoro amirligi konchilik sohasiga oid ayrim ma’lumotlar (arxiv hujjatlari asosida)//Том 5 № 11/S (2024): Спецвыпуск междисциплинарного электронного научного журнала «Общество и инновации»
- ↑ Стеткевич [А. С.] Бассейн Каратаг-дарьи. Военно-статистический очерк 1889 г. //Сборник географических, топографических и статистических материалов по Азии. Вып. LVII. СПб., 1894. . С. 258–25
- ↑ Anke fon Kyugel'gen, Legitimizatsiya sredneaziatskoy dinastii mangitov v proizvedeniyakh ikh istorikov (XVIII-XIX vv.). Almaty: Dayk press, 2004
- Басханов М. К. «У ворот английского могущества». А. Е. Снесарев в Туркестане, 1899—1904 гг. СПб., Нестор-История, 2015. — 328 с., ил., карты. — 978-5-4469-0728-1.
- Васильев А. Д. Знамя и мечь от падишаха. Политические и культурные контакты ханств Центральной Азии и Османской империи (середина XVI — начало XX вв.). — М. : Пробел-2000, 2014. — 356 p. — ISBN 978-5-98604-478-1.