Перейти до вмісту

Хівинське ханство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Хівинське ханство
чагат. خیوه خانلیگی
Khivâ Khânligi
перс. خانات خیوه
Khânât-e Khiveh
Шахи Хорезму
1511 – 1920 Хорезмська Народна Радянська Республіка
Прапор Хівинського ханства
Хівинського ханства: історичні кордони на карті
Хівинського ханства: історичні кордони на карті
СтолицяХіва
Мовихорезмська
узбецька
РелігіїСунізм
Суфізм
Форма правліннямонархія
Історичний періодНовий Час
• Засновано Хівинське ханство
1511
• Засновано Хорезмську Народну Радянську Республіку
1920
Населення
Попередник		 Наступник
Шахи Хорезму
Хорезмська Народна Радянська Республіка
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Хівинське ханство

Хівинське ханство (чагат. خیوه خانلیگی, трансліт. Khivâ Khânligi, перс. خانات خیوه, трансліт. Khânât-e Khiveh, узб. Xiva xonligi, трансліт. Хива хонлиги, туркм. Hywa hanlygy, рос. Хивинское ханство) — назва Хорезмської держави в період з 1511 до 1920 року.

Географія

[ред. | ред. код]

Хівинське ханство займало північносхідну частину Арало-Каспійської низовини, включаючи у свої межі землі в пониззі Амудар'ї, що становили ядро ханства, плато Устюрт між Каспійським і Аральським морями на заході, північну частину пустелі Каракум, а іноді навіть оазиси на північ Кизилкум до гирла Сирдар'ї — на північному сході[1].

Історія

[ред. | ред. код]

Регіон, що увійшов до складу Хівинського ханства був частиною Чагатайського ханства зі столицею в Кенеургенч, одному з найбільших і найважливіших торгових центрів Центральної Азії. Тим не менше, Тимур розглядав місто як конкурента Самарканда, і протягом 5 військових кампаній, він знищив повністю Куня-Ургенч в 1388. Після Куня-Ургенч був остаточно залишено через зміну течії Аму-Дар'ї в 1576 році, центр регіону зміщується на південь, а в 1619 р. Араб Мухаммад-хан, оголосив Хіву столицею ханства.

Упродовж більшої частини історії зовнішня політика ханства була залежна від зацікавлення Великих держав цим тереном. Відкриття золота на березі Аму-Дар'ї в період правління в Росії Петра I, а також бажання Російської імперії встановити торговий шлях до Індії, призвело до збройних експедицій в регіон. У 1717—1718 роках князь Олександр Бекович-Черкаський й 750—4000 вояків зробили перший військовий рейд. Після цього рейду зацікавлення Росії цим тереном тимчасово вщухло. Між 1740-м та 1747-м ханство перебувало під протекторатом Надер Шаха.

Наступний помітний епізод у завоюванні Росією Хіви стався у 1839. Експедиція на чолі з генералом В. А. Перовським, начальником Оренбурзького гарнізону, складалася з 5200 піхотинців і 10 тисяч верблюдів. Номінальною метою місії було звільнити рабів захоплених і проданих туркменами на кордонах Росії на Каспії, але експедиція також мала на меті розширення кордонів Росії, через складнощі Британської імперії в першій англо-афганській війні. І ця спроба захоплення Хіви була невдала.

Постійна військова присутність Росії в Хорезмі почалася в 1848, з будівництвом Форт Аральськ в гирлі Сирдар'ї. Російська імперія мала вельми велику військову перевагу, що Хіва та інші центрально-азійські князівства, Бухара і Коканд, не мали шансів відбити наступ росіян, незважаючи на роки бойових дій.[2]. Ханство поступово зменшується в розмірах за часів російської експансії в Туркестані і в 1873, після завоювання Росією сусідніх міст, Ташкента і Самарканда, генерал фон Кауфман почав наступ на Хіву. Його військо складалося з 13 тисяч піхоти і кінноти. Хіва капітулювала 28 травня 1873, а 12 серпня 1873 був підписаний мирний договір, за яким Хіва, ставала російським протекторатом.

Хівинське ханство на карті розпаду Російської імперії

Після жовтневого перевороту в Росії і встановлення радянської влади, Хорезм зазнав впливу більшовизму. У листопаді 1919 почалося повстання під керівництвом комуністів. На щастя, сил повсталих виявилося недостатньо для перемоги над урядовими військами. Але на допомогу повсталим були направлені війська червоної армії з Росії. На початок лютого 1920 армія Джунаїд-хана була повністю розгромлена. 2 лютого хан відрікся від престолу, а 26 квітня 1920 була проголошена Хорезмська Народна Радянська Республіка у складі РРФСР. У складі РРФСР вона і увійшла до СРСР, потім була перетворена в Хорезмську СРР, а восени 1924 на її території та територіях Бухарської СРР і ліквідованої Туркестанської АРСР були утворені союзні республіки Туркменська РСР і Узбецька РСР.

Населення

[ред. | ред. код]

Населення складалося з узбецьких (великі кіят-кунгратська, уйгур-найманська, канкі-кіпчацька, нукуз-мангитська групиі 14 дрібних племен) і туркменських племен, з яких перші були у привілейованому становищі. Також мешкали групи каракалпаків, персів і арабів. Наприкінці XVII ст. мешкало близько 800 тис. осіб, з яких 65 % становили узбеки, 26 % — туркмени, решта — каракалпаки, казахи, перси і араби. Наприкінці XIX ст.ю біля Хіви і Ургенча виникають російські та німецькі поселення.

Устрій

[ред. | ред. код]

Верховну владу здійснював хан. Великим впливом користувалися високопосадовці інак, аталик і бій. Для вирішення питань державної ваги при Мухаммад-Рахім-хані I було створено диван (державну раду) із впливових чиновників. З часом вага дивана збільшилася. Очолював диван диванбегі (на кшталт першого міністра), який зазвичай був родичем хана. Наступною за важливістю була посада чсавулбегі (міінстра внутрішніх справ). .

Адміністративний поділ

[ред. | ред. код]

До початку XVI ст. ханство ще не було централізованою державою, зберігався сильний вплив племінної системи. Держава поділялася на дрібні володіння (бекства і бійства) й провінції (вілайєти), що управлялися членами ханської сім'ї. Вони не хотіли підкорятися центральній владі. Ця обставина була причиною внутрішніх чвар. Ханство складалося з 15 вілайєтів — Пітнак, Хазарасп, Ханка, Ургенч, Кашкупір, Газават, Кіят, Ша-хаббаз (Шахбаз), Ходжейлі, Амбар-Манок, Гурлен, Куня-Ургенч, Чуманай, Кушрат, Ташауз і Бе-Кушрат туменів, що належать самому хану.

У сер. XVI ст. внаслідок реформ було зміцнено владу хана над узбецькими племенами, яких було сформовано у 4 групи на чолі із інаками, яких призначали з представників правлячої династії. Доволі швидко кількість інаків досягло 32 осіб.

Хани Хорезму

[ред. | ред. код]

Династія Кунграт (1359—1388)

[ред. | ред. код]

Династія Шейбанідів (1511—1695)

[ред. | ред. код]

Виходці з династії Чингізидів (1695—1740)

[ред. | ред. код]

Династія Тугатимуридів

[ред. | ред. код]

У 1804 (факт. 1770) влада перейшла до Кунгратів.

Династія Кунгратів (1804—1920)

[ред. | ред. код]

Право

[ред. | ред. код]

Законодавство ґрунтувалося на шаріаті, насамперед ханафітському мазгабі. Судову систему очолювало мусульманське духовенство. Втім верховним суддею був хан.

Економіка

[ред. | ред. код]

Економіка ґрунтувалася на поєднанні зрошуваного землеробства, скотарства та торгівлі на великі відстані, кожне з яких підкріплювало одне одне та підтримувало позиції ханства в Центральній Азії. Основним заняттям населення ханства було сільське господарство. Вздовж родючих берегів Амудар'ї вирощувалися поля пшениці, ячменю, рису, динь та бавовни, а сади давали фрукти, які забезпечували як місцеві ринки, так і далекі каравани. Ці врожаї залежали від складної мережі зрошувальних каналів, деякі з яких датувалися часами ранніх хорезмійських держав, але були відремонтовані та розширені за наступних ханів, що забезпечило перетворення пустельних околиць на продуктивні сільськогосподарські угіддя.

Головним багатством ханства вважалася земля. Вона складалася з зрошуваних (ах'я) та неорошаних (ядра) земель. Існували такі види землеволодіння: державне (амляк), приватне (мульк) і релігійне (вакф). Хан та її родичі володіли половиною всіх земель, інші землі вважалися державними (крім вакфних). На державних землях працювали орендарі. Землероби, які працювали на ханських і приватних землях, називалися яримчі (ярим - половина): вони віддавали за оренду половину врожаю.

За межами зрошуваних зон туркменські та каракалпацькі племена утримували стада овець, коней та верблюдів на степових околицях, забезпечуючи вовну, шкури та транспортних тварин, які були необхідні як для економіки, так і для військових потреб.

Розташування Хіви на караванних шляхах, що з'єднували Герат, Бухару, казахські жузи, Сефевідський і Каджарський Іран й Московське царство (згодом Російську імперію) Росію, надавало їй комерційного значення, непропорційного її розміру. Купці привозили шовк, бавовну, килими та сільськогосподарську продукцію в обмін на російські промислові товари, перський текстиль та індійські спеції, а хани отримували прибуток, стягуючи податки з караванів, сільськогосподарської продукції та ремісничих майстерень. Ці доходи не лише підтримували двір та військові, але й зміцнювали роль Хіви як торгового центру[3].

Докладніше: Хівинська работоргівля

Работоргівля становила значну частину еконмоіки ханства[4]. Хіва була одним з головних ринків рабів у Центральній Азії. Торгували переважно персами, росіянами та частково калмиками[5]. У XVI ст. щорічно на ринках хіви продавали 100 тис. рабів. У XIX ст. хівинський ринок рабів випередив за вагою бухарський. Рабів захоплювали під час набігів, брали в полон під час битв або продавали їхні батьки під час голоду, а потім перевозили на хіванські ринки[6]. Раби відігравали різноманітну роль в економіці Хіви та займалися широким колом професій: ули основною частиною сільськогосподарської праці, обробляючи як поля, так і переробляючи зерно[7]; виконували допоміжні ролі в армії, освіті, розвагах та бухгалтерському обліку. Работоргівля також була джерелом доходу для хівінського уряду, оскільки продаж рабів, здобич під час набігів рабів та купівля рабом своєї свободи оподатковувалися[8]. Работоргівля припинилася з російським завоюванням Хіви. ТОді ж було звільнено 29300 перських рабів.

У другій половині XVI століття вибухнула економічна криза, однією з головних причин якої була зміна русла Амудар'ї: починаючи з 1573 вона перестала впадати в Каспійське море і протягом 15 років прямувала в напрямку Аральського моря. Землі по старому руслу перетворилися на безводний степ, і населення змушене було переселитися до інших місцин, що зрошувалися. Крім цього, внутрішні розбрати, важкі податки та повинності стали причиною руйнування населення країни, що, своєю чергою, негативно позначилося торгівлі.

Податки

[ред. | ред. код]

Загалом ндіяло близько 20 податків. Основним вважався поземельний податок салгут. З інших податків населення платило алгут (раз на рік) і мілтик кулі (на купівлю рушниці), арава олув (використання арб населення), улок тутув (мобілізація робочої худоби), куналга (надання за необхідності житла послам і чиновникам), суйсун, чи уйсун (плата за гінців), тарозуяна (за ваги), мірабана (платня кадхудо (старійшині) за поділ води), дарвазубон кулі (платня брамарю та охоронцю), мушрифана (за визначення розміру податку від врожаю), афанак кулі (платня тому, хто приносить звільнення від громадських робіт), плата духовенству.

Крім того, населення залучалося до обов'язкових громадських робіт: бегар (від кожної родини одна людина 12 днів на рік, іноді до 30 днів, мала відпрацювати на різних будовах, очищенні зрошувальних каналів і тощо); казув (будівництво каналів); ічки ва обхура казув (очищення зрошувальних систем і дамб зі шлюзами); качі (будівництво оборонних стін та гребель); атланув (участь з конем у ханському полюванні). Ці повинності, пов'язані переважно зі утриманням зрошувальних систем, були важким тягарем для селян і ремісників, бо більшість їх пов'язані з земляними роботами. Іноді знову зведені греблі руйнувалися під тиском води, і термін земляних робіт продовжувався до 1—3 місяців.

Родичі хана податки державі не сплачували. Духовенство, великі чиновники, власники тарханних грамот, які давали декларація про довічне володіння землею, також звільнялися податків, а дрібні землевласники, обтяжені податками, розорялися і, зрештою, позбавлялися землі.

Канали

[ред. | ред. код]

Араб-Мухаммад-хан наказав провести канал поблизу фортеці Тук. При Алі-султані було прокладено канали Янгіарик, Таїті, Ярмиш. У 1681 році був введений в дію канал Шахабад. У 1670-ті роки на притоці річки, що впадає в озеро Даукар, було збудовано греблю. На початку XIX століття з Амудар'ї був виведений арик Лаузан, який пізніше перетворився на канал. Він зрошував землі між Парсу, Ходжейлі та Куня-Ургенчем. У 1815 році було прорито великий канал Кіліч-Ніязбаї. Він зрошував землі правобережжя Дар'ялика. 1831 року ариком, виведеним з озера Лаузан, стали зрошуватися землі Куня-Ургенча. У 1846 році була побудована гребля на старому руслі Амудар'ї, і водою з неї зрошували землі півдня Куня-Ургенча; збудували канал Великий Ханабад, який зрошував околиці Вазіра, Гандумкали та ущелини Уаз.

Гроші

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хорезмська таньга
Монети Хівинського ханства

Карбування монет (золотих тілл, срібних таньга і мідних пул) почалося на початку XVI ст. У XIX столітті карбувалися золоті 1⁄2 тілли, 1, 21⁄2, 5, 15 таньга, 1 пул[9]. Твердого співвідношення між золотою та срібною монетами не існувало, їхній курс коливався. У обігу переважала срібна таньга.

Після встановлення 1873 року російського протекторату у зверненні почали використовувати також російські грошові знаки. На початку ХХ століття встановлюється тверде співвідношення: 1 рубль дорівнювався 5 таньга. За хана Асфандіяра карбувалися лише мідні пули. При Саїді Абдуллі у 1919 році невеликим тиражем викарбувано останні срібні таньги, у тому ж році розпочато карбування таньги з міді та бронзи. Капбувалися монети в 1, 21⁄2, 5, 15 таньга. Карбування припинено у 1920 році[10].

Банкнота у 1 тис. таньга 1919 року випуску

У 1918 році розпочато випуск шовкових банкнот. Банкноти були випущені із зазначенням номіналу в таньгах і рублях у співвідношенні 1 до 5. Випускали банкноти у 50, 100, 200, 250, 500, 1000, 2500 таньга. Номінали дублювалися на кожному боці банкнот у картушах в'яззю і перськими цифрами; так само номінал вказувався в таньгах російською мовою[11].

Військо

[ред. | ред. код]

Військові сили спиралися на племінну кінноту, набрану переважно з узбецьких родів, посилену туркменськими і каракалпацькими допоміжними військами та нерегулярними нукерами, що стягувалися через зобов'язання, пов'язані із земельними ікта. У XIX ст. швидко хан міг зібрати військо у 13—30 тис. вояків, при надзвичайній ситуації його чисельність могла бути збільшена до майже 60 тис.[12][13]

До середини ХІХ ст. у ханстві починає формуватися регулярна армія. З кожному вілайєті до регулярної армії було залучено нукерів, які отримували зарплату у військах грошима та товарами (5 великих тілля, 30—40 батманів[14])[15][16]. Влада також виділяла землі нукерам за надані державі послуги. За даними архівних документів, у Хіві військовим виділялася земля у розмірі 20 танапів, що забезпечувало нукерів своєю землею і давало змогу прогодувати родину[17].

Кіннотні підрозділи були оснащені списами, шаблями та луками, пізніше доповнені вогнепальною зброєю, отриманою завдяки торгівлі та дипломатії. Фортеці формували оборонну систему: глинобитні стіни Хіви та віддалені форти охороняли канали, переправи та степові коридори, утворюючи багаторівневу архітектуру контролю над переміщенням населення та торгівлею. Елітний патронат поширювався на логістів та писарів, які фіксували збори, виплати та результати кампаній, зберігаючи адміністративні сліди мобілізації та постачання протягом XVII-XIX століть.

Також існував спеціальний підрозділ — кара-черік — народне ополчення, кінне і піше, що скликалося для посилення регулярних військ тільки у воєнний час. Кара-черік призначався, головним чином, для виконання різноманітних допоміжних функцій і лише іноді для безпосередньої участі у військових діях[18].

Були озброєні переважно мечами, кинжалами, луками. У XIX ст. обмежена кількість підрозділів озброєних сучасною вогнепальною зброєю, лише були окремі з 5- і 6-зарядники гвинтівками та рушницями, а також пістолетами. Переважали фітільні рушниці (шамхали), які були на озброєні шамхалчі, та замбуреки (фальконети) у тупчі (гармашів)[19]. Сучасних гармат майже е було на озброєні[20][21].

Командування

[ред. | ред. код]

Усе військо очолював зазвичай хан. Здійснювалося через племінних вождів та судових чиновників, які мобілізували кінні загони для оборони кордону, каральних рейдів та кампаній, спрямованих на забезпечення караванних шляхів, іригаційних ресурсів та територій, що підлягали дії.

Культура

[ред. | ред. код]

Культура Хіви відображала синтез тюркських, перських та ісламських традицій, де чагатайська/узбецька мова широко використовувалася в управлінні та літературі, а перська — в науковій справі та поезії.

Піднесення відбувається за династії Кунгратів. У розмаху здійснення культурних заходів серед представників узбецької династії велику роль відігравав Мухаммад Рахім-хан II. Він був освіченим монархом, відомим поетом та композитором. Він прагнув удосконалити своє придворне середовище саме через культурні досягнення. Також почалося переписування 1000 рукописів, а понад 100 знаменитих історичних та художніх творів Сходу було перекладено староузбецькою мовою. Продовжувалися та відточувалися середньовічні цінності культури.

Мова

[ред. | ред. код]

Державною мовою вважалася узбецька мова.

Наука

[ред. | ред. код]

Значного розвитку набула історична наука. Першою відомою історичною хронікою є «Чінгіз-наме» Утеміш-хаджі, яку було складено 1558 року чагатайською мовою[22]. Працю було засновано на усних переказах, що існували серед кочових узбеків. Автор багато мандрував Хорезмом і Дешт-і-Кіпчаком, тому його оповідання значною мірою ґрунтується на оповіданнях очевидців[23]. Хроніка Утеміш-Хаджі послужила важливим етапом хорезмської історіографічної школи[24].

Історичні праці стаузбецькою мовою «Шажараї турк» (Родовід дерево тюрків) і «Шажара-і тарокима» (Родовід туркмен) було складено Абулгазі-ханом[25][26].

Муніс Шермухаммад став першим, хто став складати узбецькою мовою історичні праці «Муніс вул-вушшок». 1806 року за дорученням хівінського хана Ельтузара почав складати історичний твір «Фірдавс вул-ікбал». Твір складався з 5 розділів і містив стислий виклад загальної історії та історію Хіви. Коли виклад подій було доведено до 1812 року, автор отримав від хана доручення приступити до перекладу з перської на узбецьку мову відомої історичної праці Мірхунда Раузат-ус-сафа[27].

Мухаммад Різа Агахі був автором історичних праць «Ріяз уд-давлу» («Сади благополуччя»), «Зубдат ут-таваріх» («Вершки літописів»), «Джамі вул-вакіаті султані» («Збірка султанських подій»), «Гульшані давлат» («Квітка щастя») і та «Шахід ул-ікбал» («Свідок щастя»). У творі «Ріяз уд-давлу» оповідається історія Хорезма з 1825 по 1842 рік. У «Зубдаті ут-таваріх» викладається історія Хорезма з 1843 по 1846 рік. «Джамі вул-вакіаті султані» присвячено історії Хорезму з 1846 по 1855 рік. «Гульшані давлат» включає історію з 1856 по 1865 рік. Останній твір Агахі «Шахід ул-ікбал» присвячено періоду з 1865 по 1872 рік.

Мухаммад Юсуф Баяні був автором історичних праць узбецькою мовою: «Родовід хорезмшахів» (Шажараї хорезмшахі) та «Історія Хорезма». У «Родоводі хорезмшахів» оповідається історія Хорезма з 1874 по 1914 роки. Твір є продовженням творів Муніса Хорезмі та Агахі. «Історія Хорезма» була написана пізніше «Родовід хорезмшахів», вже після проголошення Хорезмської народної радянської республіки в 1920[28].

У XIX столітті було складено словник «Лугат-і чагатай ва турк-і османі» шейха Сулеймана Ефенді Бухарі (1821—1890), який містив 7600 слів, а також включав приклади віршів чагатайською мовою.

Література

[ред. | ред. код]

Усні традиції та степова спадщина співіснували з міською культурою: тюркські епічні оповіді зберігалися серед туркменів та інших прикордонних груп, тоді як придворні поети писали панегірики узбецькою та перською мовами, створюючи двомовне літературне середовище, яке поєднувало кочові та осілі ідентичності[29].

Піднесення поетичної творчості відбулося за панування Мухаммад Рахім-хана II. Понад 30 поетів складали поетичні произведения, зокрема Агахі і Баяні. Він очолював їх і навіть сам писав вірші під поетичним псевдонімом Фіруз. При цьому він багато в чому наслідував творчість Алішера Навої. Все його оточення писало староузбецькою мовою і також наслідувало творчості Навої. Майже кожен із його придворних поетів створив свої поетичні збірки (диван). Буоо складено придворні поетичні антології «Маджма-йі шуара-йі Фіруз-шахі», «Мухаммасат-і маджма-ї шуараї Фіруз-шахі» та «Хафт шуара-йі Фіруз-шахі».

Мистецтво

[ред. | ред. код]

Декоративно-прикладне мистецтво процвітали в оточеному стінами місті Ічан-Кала, де палаци, мечеті та мінарети вирізнялися глазурованою плиткою, різьбленням по дереву та геометричним орнаментом, формуючи самобутній профіль, який залишається помітним і сьогодні. Виробництво текстилю (особливо бавовни та шовку), каліграфія та мініатюрний живопис підтримувалися елітним патронатом та ремісничими гільдіями, пов'язуючи культурне самовираження.

Архітектура

[ред. | ред. код]
Медресе Мухаммад Рахім-хана II

Більшість будівель зводилося з Хіві. Зводилися переважно мектеби, мечеті і медресе у стилі Тимуридської архітектури. У столиці за панування Мухаммад Рахім-хана II було побудовано понад п'ятнадцяти мечетей і медресе. Одна з медресе була побудована на його особисті кошти і була названа на його честь - Медресе Мухаммад Рахім-хана II загальнею площею 62,4х49,7 м[30]. 1912 року в ханстві нараховувалося до 440 мектебів і до 65 медресе, в яких навчалося до 22,5 тис. студентів. Більше половини медресе знаходилося у місті Хіві (38); деякі з них, як, наприклад, медресе Мадамін-хана мали великі вакуфи в 30.000 танапів[31], медресе Рахім-хана 26.000 танапів[32].

Куня-Арк

Іншим напрямком було зведеня фортець і укріплень. Відомими є Куня-Арк, зведення якого почалося у 1686 році й тривало до початку XVIII ст., Таш-Хаулі (1830—1838 роки) і палаци Нуррулабая (1910—1918 роки).

Музика

[ред. | ред. код]

Мухаммад Рахім-хан II навіть складав музику, а також прагнув, щоб його вечори музики відповідали високому рівню музичного мистецтва, і саме при ньому в Хорезмі вперше було створено нотний запис музики. Музичне оформлення вечорів при дворі Мухаммад Рахім-хана II мало своє підґрунтя та культурні традиції.

Книгодрукування

[ред. | ред. код]

У 1874 році Атаджан Абдалов за підтримки ханського двору було організовано першу в Середній Азії друкарня для літографічних книг. Однією з перших книг, надрукованих у ній, були «Хамса» Алішера Навої та «Диван» Муніса.

Кіно і фотографія

[ред. | ред. код]

Худайберген Деванов став першим узбецьким фотографом та кінооператором, що навчився мистецтву фотографії від німецьких колоністів.

Література

[ред. | ред. код]
  • William Griffith, Journals of Travels in Assam, Burma, Bhootan, Afghanistan and the Neighbouring Countries, (1847), Chapter XIV.
  • Compiled after Y. Bregel, ed. (1999), Firdaws al-iqbal; History of Khorezm. Leiden: Brill.

Посилання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Вамбери А. Путешествие по Средней Азии. – М., 2003. – С. 251
  2. ↑ John Ayde, Indian Frontier Policy.
  3. ↑ Bregel, Yuri (2003). An Historical Atlas of Central Asia. Handbook of Oriental Studies. Leiden and Boston: Brill. ISBN 978-90-474-0121-6
  4. ↑ Adle, Chahryar; Habib, Irfan; Baipakov, Karl M., eds. (2003). History of Civilisations of Central Asia. Vol. V. Paris: UNESCO, p. 410
  5. ↑ Adle, Chahryar (2005-01-01). History of Civilizations of Central Asia: Towards the contemporary period : from the mid-nineteenth to the end of the twentieth century. UNESCO. ISBN 978-92-3-103985-0
  6. ↑ Adle, Habib & Baipakov 2003, p. 410
  7. ↑ Eden, Jeff (2018). Slavery and Empire in Central Asia. Cambridge Studies in Islamic Civilization. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 118–119
  8. ↑ Eden 2018, p. 22
  9. ↑ Cuhaj G., Michael T., Miller H. Standard Catalog of World Coins 1801-1900. — 6 ed. — Iola: Krause Publications, 2009, pp. 169—170
  10. ↑ Cuhaj, 2011, pp. 357—358
  11. ↑ Васюков А.И., Горшков В.В., Колесников В.И. Бумажные денежные знаки России и СССР. — СПб.: Политехника, 1993, с. 67
  12. ↑ Вамбери А. Путешествие по Средней Азии. – М., 2003. – С. 249
  13. ↑ Гулямов Я.Г. История орошения Хорезма ( с древнейших времен до наших дней). – Ташкент, 1957. – С. 225
  14. ↑ 1 хівинський батман дорівнювався 19,6 кг, або 4416 міскалів, 1/4 батмана складала 10 сірі, або 40 агри
  15. ↑ Справка на хивинско-узбекском языке в архиве А.Л. Куна. Рук. отд. ИВР РАН, фонд 33, д. 3.
  16. ↑ Туркестанский сборник. Т. 82. – СПб., 1873. – С. 231
  17. ↑ Центральный государственный архив Республики Узбекистан. Ф. И-125. Оп. 1. Д. 510
  18. ↑ Фирдавс ал икбал // Материалы по истории туркмен и Туркмении XVI– XIX вв. Иранские, бухарские, хивинские источники / Под ред. В.В. Струве, А.К. Боровкова, А.А. Ромаскевича, П.П. Иванова. Т. 2. – Москва – Ленинград, 1938. – С. 357
  19. ↑ Брегель Ю.Э. Хорезмские туркмены в XIX веке. – М., 1961. – С. 377
  20. ↑ Adle, Chahryar; Habib, Irfan; Baipakov, Karl M., eds. (2003). History of Civilisations of Central Asia. Vol. V. Paris: UNESCO. ISBN 92-3-103876-1.
  21. ↑ Мак-Гахан. Военные действия на Оксусе и падение Хивы / Перевод съ английскаго (съ рисунками). – М., 1875. – С. 182
  22. ↑ Предисловие к изданию «Чингизнамэ». Утемиш-хаджи. Чингиз-намэ. — Алма-Ата: «Гылым», 1992. — С. 3
  23. ↑ Юдин В. П. Орды: Белая, Синяя, Серая, Золотая… // Казахстан, Средняя и Центральная Азия в XVI—XVII вв / Ин-т истории, археологии и этнографии им. Ч. Ч. Валиханова; Отв. ред. Б. А. Тулепбаев. — Алма-Ата: Наука, 1983. — С. 106—165
  24. ↑ Предисловие / Утемиш-хаджи. Чингиз-намэ. — Алма-Ата: Гылым, 1992. — С. 4. — ISBN 5-628-01309-9
  25. ↑ Абуль-Гази-Бохадур-Хан. Родословная туркмен / Пер. А. Г. Туманского. — Асхабад, 1897
  26. ↑ Родословная туркмен // Кононов А. Н. Родословная туркмен. Сочинение Абу-л-Гази хана хивинского. — М.—Л.: Изд-во АН СССР, 1958
  27. ↑ Мунис Хорезми Шир-Мухаммед Авазбий-оглы // Большая советская энциклопедия : [в 30 т.] / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : Советская энциклопедия, 1969—1978.
  28. ↑ Муниров К. Хоразмда тарихнавислик. — Тошкент: Гафур Гулом номидаги Адабиёт ва санъат нашриёти, 2002. — ISBN 5-635-02096-8.
  29. ↑ Toutant, Marc (9 April 2019), "De-Persifying Court Culture: The Khanate of Khiva's Translation Program", The Persianate World, University of California Press, pp. 243–258
  30. ↑ НЭУ: Муҳаммад Раҳимхон мадрасаси, 2000—2005, p. 925—926
  31. ↑ Танап - 0,2 га
  32. ↑ Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Т. 19. / Под ред. В. П. Семёнова-Тян-Шанского и В. И. Ламанского; Сост. тома В. И. Масальский. — СПб., 1913. — С. 337.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Хівинське_ханство&oldid=47680041