Венеричні хвороби

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Середньовічна лікарня для хворих сифілісом, дереворит 1496 року

Венеричні захворювання — це особлива група інфекційних хвороб, які передаються лише статевим шляхом; на них хворіють однаковою мірою як чоловіки, так і жінки. На відміну від звичайних інфекційних захворювань, венеричні хвороби не залишають після себе імунітету і при повторному зараженні хвороба розвивається знову. При венеричних хворобах видужання не настає само по собі: без медичної допомоги людина не може позбутися такої хвороби і хворіє на неї все життя. Термін «венеричні хвороби» використовують у країнах, які колись були у складі СРСР. На відміну від венеричних захворювань, ВООЗ використовує термін Захворювання, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ) (англ. Sexually Transmitted Diseases (STD's/STD)), які передаються й різними механізмами і шляхами. Венеричні хвороби називають іноді «хворобами поведінки», бо їх поширенню сприяють моральна розбещеність, випадкові статеві зв'язки тощо. Саме неправильна поведінка певної частини людей — причина існування венеричних хвороб у наш час.

Походження терміна[ред.ред. код]

Прикметник венеричний походить від жіночого імені Венера (лат. Venus, у родовому відмінку Veneris). Так звали богиню кохання й краси в давньоримській міфології[1]. Венеричні хвороби буквально означає хвороби, які спричинила любов, точніше — непорядні, випадкові статеві зв'язки, стосунки.

Профілактика та боротьба з венеричними захворюваннями в Україні[ред.ред. код]

В Україні створено необхідні умови для успішної боротьби з венеричними захворюваннями. Проводять заходи, що запобігають поширенню цих хвороб; хворим надають безкоштовну медичну допомогу. Усіх хворих обов'язково ставлять на облік у спеціальні медичні заклади — шкірно-венерологічні диспансери, а тих, хто ухиляється, карають у кримінальному порядку.

Працівники шкірно-венерологічних диспансерів лікують хворих і обов'язково знаходять джерело зараження, незалежно від того, звертається цей носій хвороби в диспансер чи ні. Обстежують також усіх, хто був у контакті з хворим. З профілактичною метою регулярно обстежують працівників сфери обслуговування, харчових підприємств, дитячих закладів — дитячих садків, ясел, шкіл-інтернатів тощо, оскільки їх захворювання може завдати навколишнім особливо великої шкоди.

Лікують хворих на венеричні захворювання як в умовах диспансеру, так і в медичному стаціонарі. У стаціонар направляють хворих в заразному періоді сифілісу, а також хворих з будь-яким захворюванням, якщо вони лікуються нерегулярно, порушують строки відвідування лікаря для контролю за лікуванням, що проводиться в диспансері.

Гарним методом профілактики є застосування методів безпечного сексу, зокрема презервативів. Застосування презерватива під час статевого акту значно зменшує ризик зараження венеричними захворюваннями. Для цього презерватив потрібно правильно надягати до початку статевого контакту та звертати увагу, щоб виділення з статевих органів одного партнера не могли потрапити на статеві органи другого партнера до початку та після закінчення статевого акту; презерватив необхідно надягнути до початку статевих контактів та не торкатися статевих органів партнера до початку натягування презерватива. Застосування антисептиків значно знижує, але повністю не усуває ризик зараження[2][3][4].

Поширенню венеричних хвороб значно сприяють часті випадки їх безсимптомного перебігу протягом тривалого часу. Хворі звертаються до лікаря і отримують інформацію про наявність венеричних хвороб у себе лише після проявів їх під час загострення хвороби.

Фактори, що ускладнюють боротьбу з венеричними захворюваннями[ред.ред. код]

Малюнок з повіями років Другої світової війни

Цілком помилковими є твердження, що поширенню венеричних хвороб сприяє тільки розбещена поведінка, хоча відсоток таких людей не є великим. На епідемічне поширення венеричних хвороб впливають такі чинники:

  • соціальні катаклізми;
  • війни;
  • значний занепад суспільної моралі чи період зміни моделі суспільної моралі.

Першою значною епідемією венеричних захворювань у Західній Європі (в тому числі й сифілісом) завинили бандиткуваті моряки Христофора Колумба, що повернулися з Америки, де не дотримувались навіть вимог християнської моралі, декларованих тодішнім суспільством і церквою. Тогочасна відсутність надійних ліків сприяла появі хоспісів для невиліковних хворих, карантинів для моряків(уперше запроваджених у Венеції), підвищенню моралі в середовищі християнських держав. Епідемію тоді це не зупинило, але її вдалося приборкати в 16 столітті й контролювати.

Сучасна державна система боротьби з венеричними захворюваннями працює ефективно, медичні працівники мають сучасні методи й засоби діагностики та лікування венеричних захворювань. Проте хворі часом намагаються ввести в оману медичних працівників. Вони приховують захворювання, перекручують відомості про джерело та обставини захворювання, багато чого замовчують. Це ускладнює боротьбу з венеричними хворобами.

Поведінка людей, які знають про своє захворювання, але приховують його і заражають інших людей, розцінюється як суспільно небезпечна. Статті Кримінального Кодексу України передбачають кримінальну відповідальність за таку поведінку. Зареєстровано багато випадків, коли жертви поведінки людини, хворої на венеричне захворювання, влаштовували над нею самосуд.

Щодо венеричних захворювань існує чимало варіантів, які сприяють їх поширенню. Наприклад, деякі люди вважають, що заразитись венеричними хворобами можна тільки після певного віку. Але зараження може статись у будь-якому віці. Заразитись від людини іншої статі можна й нестатевим шляхом — якщо не дотримуватись сучасних гігієнічних вимог і користуватися чужою губною помадою, посудом хворого, докурювати чужу сигарету, а також на громадських пляжах. Сприйнятливість до зараження венеричними захворюванням підвищується у стані сп'яніння алкоголем чи наркотиками.

Ускладнює лікування венеричних хворіб часто наявний та невилікований трихомоніаз у хворого. Щоб вилікувати венеричні хвороби, треба спочатку вилікувати наявний трихомоніаз, який, в свою чергу, найчастіше перебігає безсимптомно та представляє певні труднощі у діагностуванні та лікуванні.

Перелік венеричних хвороб[ред.ред. код]

Повний перелік хвороб, що поширюються статевим шляхом, надано у відповідних документах ВОЗ для медичних установ.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Кожные и венерические болезни. Руководство для врачей / Скрипкин Ю. К. — М.: Медицина, 2002 год. — Т. 1. — 576 с. — ISBN 5-225-02856-x.
  • Евгений Додолев, Марина Леско. Дети сифилиса, или истоки американского благочестия. Статья в ж «Огонёк» М.: 2003. — № 3. — С. 16-18.
  • Коляденко В. Г., Степаненко В. И. Сифилис. История происхождения и распространения в Европе и Российской империи. Заболеваемость и борьба с сифилисом в Советском Союзе и Украине. // Искусство лечения.(Мистецтво лікування.) — К.: 2004. — № 6.
  • С.Е Данилов, М.Е Старченко и др. «Инфекции передающиеся преимущественно половым путем.» С.Е Данилов. — Санкт-Петербург: 2001. — 40 с. — ISBN 5-7243-
  • Справочник по психиатрии (Под ред. А. В. Снежневского). — 2-е изд. М.: Медицина, 1985. (Штернберг Э. Я., Молчанова Е. К. Психические расстройства, обусловленные сифилисом нервной системы.)

Посилання[ред.ред. код]