Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА (лат. Ecclesia Catholica) — християн. реліг. спільнота, об’єднує зх. християнство (крім церков, що постали в результаті Реформації), тобто Латинський патріархат (Римо-катол. церкву), а також сх. унійні та ін. локальні церкви, які визнають верховенство єпископа Риму (папи), перебувають у канонічному спілкуванні з ним та дотримуються єдності у справах віри й церк. дисципліни.

Слово «католицька» (від грец. καθολικός — цілісний, заг., універсальний, вселенський, неподільний) вживається для означення одного з найголовніших атрибутів Церкви (крім апостольства, єдності і святості) — повноти засобів спасіння, а також її поширення по всій землі.

Історія К.ц. є частиною історії християнства. До кін. 4 ст. християнство зберігало єдність, розвиваючись в умовах політ., екон., сусп. і культ. цілісності Рим. імперії (див. Рим Стародавній); формулювання гол. засад його віровчення завершилося в 4—5 ст., а в 5—6 ст. в перебігу роз’єднання зх. і сх. частин Рим. імперії та завоювання зх. частини варварськими племенами під час Великого переселення народів стався його поділ на візант. — східний (див. Візантія) — і лат. — західний — напрями, з притаманними для кожного з них особливостями теології, літургії, функціонування церк. інституцій, святобливості віруючих та ін. проявів реліг. життя. Церква, що визнавала патріарше зверхництво єпископа Риму і була пов’язана з лат. к-рою й мовою, зберегла за собою назву «католицька» (catholica).

З кінця 6 ст. лат. церква провадила євангелізацію нових народів і племен по всій території Зх. і Центр. Європи. Духовним підґрунтям для цього слугували ідеї св. Августина (354—430), Бенедикта Нурсійського (бл. 480— 547), папи Григорія I Великого (590—604).

Хрещення слов’ян. племен тривало з 7 до 11 ст. Особливо активно воно відбувалося в 2-й пол. 9 ст. завдяки діяльності папських посланців — Кирила та Мефодія — до Великоморавського князівства. Виконуючи свою місію, вони створили церковнослов’ян. писемність — глаголицю — і запровадили її до рим. літургії.

Починаючи з 9 і до 15 ст. здійснювалася християнізація угорців, сканд. і балт. народів.

Разом із християнством новонавернені народи переймали і реліг.-духовні традиції лат. церкви, а також спадщину антич. к-ри (див. Античність). Розвиток у них освіти, мист-ва і науки відбувався за безпосередньої участі лат. духовенства.

Керівним центром лат. церкви була Церква в Римі — Апостольській Столиці — на чолі з її єпископом — папою. До поч. 8 ст. папи перебували в залежності від візант. імператорів, потім — королів та імператорів Франкської д-ви (династія Каролінгів) і відновленої Зх. Римської імперії (династія Оттонів: див. «Священна Римська імперія германської нації»).

Після проголошення 1054 взаємної анафеми Константиноп. патріархом Михаїлом I Кируларієм (див. Константинопольський патріархат) і папським легатом Гумбертом Сільва-Кандідським стався дефінітивний (остаточний) розрив єдності церков Сх. і Зх. Надалі за Зх. церквою, яка зберегла канонічну єдність з Папою Римським, закріпилася назва К.ц., а за Сх. — Правосл. церква (див. Православ’я). К.ц. прийняла канони соборів 1-го тис. (див. Собори вселенські) і з 1123 почала скликати власні собори, на них ухвалювалися найважливіші рішення канонічного, дисциплінарного і доктринального характеру.

В 11 ст. папа Григорій VII (1073—85) здійснив реформу, спрямовану на здобуття для себе і всіх наступних пап статусу глави не лише Церкви, а й усього християн. світу. Це спричинило опір з боку світських монархів. Проте Апостольській Столиці таки вдалося централізувати церк. управління і створити багатонац. respublica Christiana (республіку Християнську), яка організувала хрестові походи на захоплену арабами у 7—8 ст. Святу Землю (Палестину) і Піренейський п-ів.

Від 1198 і до 1303, тобто починаючи від понтифікату (лат. рontificatus означає церк. владу і час правління папи; походить від назви одного з уживаних із 5 ст. титулів папи — великий понтифік) Інокентія III (1198—1216) і до понтифікату Боніфатія VIII (1294—1303), спільноту К.ц. об’єднували лат. мова і обряд, канонічне право, схоластична культура, а також визнання верховенства папи та його провідної ролі в сусп. і політ. житті Заходу. В цей період при монастирях і кафедральних соборах створювалися школи, а від поч. 13 ст. — ун-ти. Виникали нові спільноти монахів (католицькі чернечі ордени), які відзначалися особливо суворим аскетизмом (зокрема цистерціанців і картузіанців). Діяльність чернечих орденів францисканців і домініканців, а також створення інституту інквізиції (від лат. іnquisitio — дослідження, розслідування; судово-слідчий орган для боротьби з єресями) й оголошення хрестового походу проти єретиків (1208—44) сприяли подоланню неоманіхейських течій (катари, альбігойці) і рухів «євангельської бідності» (вальденси).

Взаємне відчуження Сх. і Зх. церков не перешкоджало обміну офіц. делегаціями між Римом і окремими митрополіями Константиноп. патріархату, зокрема Київ. (див. Київська Русь;  Київські ієрархи), та шлюбним зв’язкам правосл. князів із правителями катол. д-в Європи. Монголо-татарська навала поклала край діяльності заснованої в Києві на поч. 12 ст. катол. місії (див. Адальберт Магдебурзький). Розбудова ієрархії К.ц. на рус. землях почалася в 1-й пол. 14 ст. (див. Католицька церква в Україні).

14 і 15 ст. стали початком кризи християн. універсалізму, вона спричинила, зокрема, рух за перебудову Церкви за моделлю парламентської д-ви й зачепила найважливішу інституцію К.ц. — папство. В результаті конфлікту між королів. владою Франції і Апостольським Престолом папи опинилися в Авіньйонському полоні (1305—77), а спроба одного з них повернутися до Риму призвела до появи антипап — Великої схизми (1378—1417), що була подолана на Константському соборі 1414—1418.

1439 на Ферраро-Флорентійському соборі було укладено унію з Грец. церквою (див. Флорентійська церковна унія 1439). Проте вона виявилася нетривалою — невдовзі візант. єпископи відмовилися від своїх підписів під нею. Попри це, рішення Ферраро-Флорентійського собору заклали підвалини унійного руху і слугували взірцем для укладення в майбутньому локальних уній, на основі яких створювалися нові сх. катол. церкви (Берестейська церковна унія 1596, Ужгородська церковна унія 1646 та ін.).

У 15 ст. папство втратило притаманну для нього політ. вагу в християн. світі й перетворилося на одну з італ. д-в. Потрапивши під вплив панівних для свого часу культ. та інтелектуальних течій, папи почали виступати в ролі світських правителів, а не духовних провідників, що призвело до занепаду звичаїв як при їхньому дворі, так і в резиденціях ін. церк. достойників. Характерними рисами К.ц. стали величезні багатства її інституцій та зацікавленість духовенства у світських справах, особливо в службі монархам, надмірна кількість священиків і брак поміж них належної підготовки. В останній період середньовіччя в церк. життя була привнесена потужна містична складова.

Нові можливості для місійної діяльності К.ц. створили Великі географічні відкриття, разом з тим у цей же період і в Зх. Європі сталися події, які особливо сильно вплинули на подальшу долю всієї К.ц. У 16 ст. в Європі постав реформаційний рух і були започатковані нові християн. церкви — євангелістсько-аугсбурзька, євангелістсько-реформована (див. Лютеранство), англіканська. Поза сферою впливу К.ц. опинилися значні тер. Німеччини, Швейцарія, сканд. країни, Англія, Шотландія, Бранденбург, Пруссія. Протестантизм здобув численних прихильників також у Франції, Польщі, Чехії, Угорщині й Італії. Досить часто правителі д-в запроваджували у своїх країнах протестантизм як держ. релігію всупереч волі підданих і жорстоко карали тих, хто чинив цьому опір. Віросповідний поділ зх. християнства спричинив реліг. війни в Німеччині і Франції.

Протестантська реформація стала серйозним викликом для К.ц. і тим самим зумовила розвиток у ній цілої низки конструктивних для неї змін — перш за все повернення її священиків і монахів до релігійно-морального способу життя. Особливе значення для посилення цих змін мав Тридентський собор (1545—47, 1551—52, 1562—63): на ньому було уточнено катол. розуміння правд віри, що піддавалися сумніву протестантськими реформаторами, видано важливі дисциплінарні декрети, зокрема, про створення духовних семінарій, про душпастирські обов’язки резиденцій єпископів і настоятелів, про єпископські візитації, про укладення шлюбів перед священиком і свідками. Піддаючи осуду помилки реформаторів, папа й отці собору не називали імена тих, хто ці помилки проголошував, однак цей тактичний хід не дав їм змоги досягти головного — церк. єдність зх. християнства відновити не вдалося.

На клопотання Апостольської Столиці до світської влади визнати декрети Тридентського собору першою відгукнулася і зробила це Польща (1564 на сеймі в Парчеві), а потім Іспанія (король Іспанії Філіп II визнав їх із застереженням — «наскільки не порушують королівських прав»). Однак в ін. країнах визнання відбувалося лише після їх схвалення на провінційних і єпархіальних синодах.

Справу Собору і реформ продовжили: папа Пій V (1566—72) — він видав рим. Катехизм (1566), рим. Требник (1568), рим. Служебник (1570), папа Григорій ХIII (1572—85) — засновував нунціатури і наук. колегії, видав Codex iuris canonici (1580), запровадив новий календар (1582; див. Календар), папа Сикст V (1585— 90) — реформував колегію кардиналів (1586) та Римську курію (1588).

Реформуванню К.ц. сприяло відродження чернецтва, насамперед в романських країнах (Іспанії, Італії, Франції). Ще до скликання Тридентського собору з’явилися нові спільноти монахів (театинів, капуцинів, барнабитів, сомасків, єзуїтів, боніфратрів), які зосереджувалися на активній місійній, просвітницькій, наук. і доброчинній діяльності. Собор дав поштовх для заснування чол. і жін. орденів, гол. завданням яких було лікування і догляд за хворими (каміліянці, лазаристи, шаритки, урсулинки). На виконання декрету Тридентського собору «Decretum de regularibus et monialibus» було здійснено реорганізацію давніх орденів, у т. ч. цистерціанців, бенедиктинців, францисканців, кармелітів.

16—17 ст. були періодом розвитку теологічних наук. У душпастирській практиці увага зверталася на поглиблення реліг. життя віруючих шляхом проведення реколекцій (духовних бесід) і нар. місій. Важливим явищем у житті К.ц. стала теологічна дискусія про результативність доброчинності. Реформи сприяли появі в різних країнах Європи, Пд. Америки й Азії видатних церк. діячів, згодом вони були проголошені святими.

Період між Тридентським собором і Вестфальським миром 1648 та Піренейською угодою 1659 вчені назвали Контрреформацією. Вестфальський мир 1648 підтвердив умови реліг. замирення в Аугсбурзі (1555) і відхилив принцип cuius regio eius religio (в перекладі з лат. — чия земля, того й віра). Катол. і протестантські д-ви взаємно визнали законність існування одні одних. Папа Інокентій Х (1644—55) безрезультатно протестував проти цього, вбачаючи в цьому поразку К.ц. на значних тер. Європи і в колоніях Англії та Нідерландів. Однак у європ. політиці настала епоха «інтересів держави», а не церкви. Правителі країн, у т. ч. з катол. нас., керувалися винятково екон. й політ. інтересами нац. д-в, а не протестами чи настановами пап. У цей період папи підтримували Габсбургів — іспанських королів та герм. імператорів, — сподіваючись, що таким чином збережуть католицизм у Німеччині, однак правителі країн не зважали на папські інтереси в європ. політиці. Після того, як 1701 бранденбурзький електор Фрідріх III Гогенцоллерн зі згоди герм. імп. Леопольда I Габсбурга посів королів. трон Пруссії (з ім’ям Фрідріх I), вплив К.ц. звузився до території Італії, Франції з Канадою, Іспанії й Португалії з колоніями, пд. Голландії, земель, успадкованих Австрією, пд.-зх. Німеччини та Польщі.

У міру зміцнення абсолютизму в Іспанії, Франції, Австрії, а також у всіх нім. д-вах їхні правителі все більше й більше практикували цезаропапізм (зосередження у своїх руках і світської, і духовної влади). Конкуруючи між собою за першість у Європі, правителі створювали династичні блоки (Габсбургів, Бурбонів) і втягували у свою боротьбу папство, намагаючись вплинути на вибір глави К.ц. у вигідному для себе напрямі. Для цього вони використовували, зокрема, право вето (ius excludendi) на конклаві (канонічний інститут з обрання папи). Цим правом скористалася в 1644 і 1730 Іспанія, 1650, 1670 і 1758 — Франція, а 1721 і 1903 — Австрія.

Гол. джерелами могутності європ. д-в ставали торгівля і розвиток пром-сті, тому уряди цих д-в вже більше дбали про розширення своєї компетенції в галузі науки та економіки, а реліг. проблеми відходили на задній план, ширилися толерантність та реліг. індиферентність (лат. іndifferens — байдужий). Скептицизм, критика авторитетів і віра в необмежені можливості людини створили передумови для поширення нової світоглядної течії — Просвітництва (див. Просвітництва доба), вона ґрунтувалася на раціоналізмі, натуралізмі та реліг. суб’єктивізмі. Д-ва, право, наука, економіка і мораль позбавлялися реліг. забарвлення і набували світського характеру (див. Антиклерикалізм). Виникли й почали активно діяти таємні політико-реліг. т-ва — масони (див. Масонство), ілюмінати.

Церк. справи в цей період складалися в кожній країні по-своєму, проте спільною виявилася тенденція до підпорядкування місц. церкви світській владі з одночасним унезалежненням її від Апостольської Столиці. Ці прагнення світської влади збіглися з прагненнями ієрархів місц. церков отримати для своїх церков широку автономію. Проявом цих тенденцій у Франції було галліканство (від лат. назви Франції — Галлія; реліг.-політ. течія, що відстоювала незалежність франц. церкви від Апостольської Столиці), у Німеччині — феброніанство (течія в нім. католицизмі, її прихильники виступали за створення нац. нім. церкви, частково незалежної від Апостольської Столиці), в Австрії — йозефизм (назва походить від імені герм. імп. і австрійс. государя Йосифа II (1765—90), який запроваджував реформи щодо обмеження впливу папства в країні). Подібними були дії правителів романських і бурбонських країн (Португалія, Франція, Іспанія, Королівство обох Сицилій), вони 1773 наполягли на ліквідації ордену єзуїтів. Світські абсолютистські монархії обмежували діяльність чернечих орденів і втручалися в їхнє внутр. життя: ліквідовували монастирі, ускладнювали контакти з Апостольською Столицею і її керівними органами, що перебували за межами д-ви, забороняли створення нових чернечих спільнот. Попри це, перелік спільнот монахів К.ц. в цей час поповнився багатьма новими назвами (маріани, пасіоністи, редемптористи, трапісти).

В ході Французької революції кінця 18 століття К.ц. у Франції зазнала переслідувань і руйнування ієрархії. Гоніння досягли Апостольської Столиці й особисто папи Пія VI (1775—99). Франц. імп. Наполеон I Бонапарт по-своєму облаштовував діяльність К.ц. у Франції й у нею завойованих чи їй підпорядкованих країнах (Бельгії, Голландії, Італії, Швейцарії, Іспанії, Варшавському герцогстві). Відголоски цих подій привели до секуляризації і руйнування орг. структур церкви також у Німеччині. Після завершення війни європ. д-в з наполеонівською Францією відповідно до рішень Віденського конгресу 1814—1815 було відновлено Церк. д-ву, а в Німеччині визнано громадян. і політ. рівноправність християн різних віросповідань. 1814 папа Пій VII (1800—23) відновив діяльність ордену єзуїтів і скликав Конгрес у надзвичайних справах церкви, останній дав поштовх налагодженню політико-церк. контактів з урядами багатьох д-в. У 1815—48 під час Реставрації в Зх. Європі було здійснено спробу реалізувати середньовічну модель співпраці «вівтаря з троном». Д-ви почали здійснювати політику підпорядкування собі церкви, а папство її підтримало, вбачаючи в цьому перешкоду революц. і антицерк. ідеям. Консервативні настрої цього періоду поділяли багато видатних католиків і всі понтифіки включно з Пієм IХ (1846—78). Це зміцнило моральний авторитет пап, збільшило повагу до Апостольської Столиці як центру К.ц.

У 19 ст. Європа залишалася осередком католицизму; межі його поширення на сх. і пн. визначали давні кордони Речі Посполитої, а на Балканах — володіння Австрійс. імперії. 1815 в Європі налічувалося 100 млн католиків, у т. ч. бл. 13 млн (римо-католиків і греко-католиків) на колиш. польс. землях (у кордонах до 1-го поділу Польщі 1772; див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795); після 1815 мільйони католиків опинилися на теренах правосл. Російської імперії.

Церковна політика пап періоду Реставрації була спрямована на упорядкування юридично-організаційних справ локальних церков, обмеження надмірного втручання з боку д-в у їхні справи та забезпечення правової охорони католиків у країнах, де вони були в меншості. Цьому слугувала розпочата Пієм VII політика конкордатів (укладання угод з урядами різних д-в щодо правового регулювання становища й діяльності на підпорядкованих їм тер. катол. церкви, її прав і привілеїв). Нею були охоплені країни Зх. Європи (у т. ч. протестантська Пруссія), правосл. Росія (1847), країни Лат. Америки, Азії, Бл. Сходу.

Зростання авторитету папства було також пов’язане з виникненням катол. лібералізму у Франції, Італії та Німеччині (тут католики вийшли переможцями у спорі стосовно змішаних шлюбів). Характерною рисою цього періоду було зацікавлення світських осіб церк. справами, їхня участь у розвитку катол. преси, науки й к-ри.

Із серед. 19 ст. до Першої світової війни К.ц. посилила централізацію свого управління, активізувала діяльність, спрямовану на розв’язання проблем, що виникли в процесі індустріалізації сусп-ва і розвитку новітньої к-ри. Найважливішими подіями в цей період були оголошення 1858 догмату про непорочне зачаття Божої Матері, а також 1-й Ватиканський собор (1879—80), який ухвалив догмат про непомильність папи у питаннях віри і моралі. Відбувався швидкий розвиток катол. чернечого життя, постали сотні нових орденів (з них до найвідоміших належать салезіанці, кларетини, вербісти, альбертини, служебниці, йосифатки).

Об’єднавчі процеси в Італії за відсутності в Церк. д-ви військ. підтримки з боку Франції (остання зазнала поразки у франко-прусській війні 1870—71) призвели восени 1870 до ліквідації Церк. д-ви і втрати папою світської влади. 1871 Пій IХ відкинув надані йому парламентом Італії т. зв. гарантовані права (йому надавалася суверенність і особиста недоторканність) й оголосив себе «в’язнем Ватикану».

Створені в багатьох д-вах нунціатури та папські делегатури (дипломатичні представництва Ватикану) представляли папу перед урядами й місц. єпископатами. 1909 Пій Х (1903—14) рекомендував єпископам раз на 5 років прибувати до Риму і звітувати про діяльність єпархії, тоді ж заснував видання «Acta Apostolicae Sedis», 1910 реорганізував Рим. курію.

Статус К.ц. у Римі вдалося врегулювати 1929: 11 лют. цього року на переговорах між Ватиканом та урядом Італії (папу представляв кардинал П.Гаспаррі, а короля Італії — прем’єр-міністр Б.Муссоліні) було підписано Латеранські угоди, згідно з якими на тер. Риму постала місто-держава Ватикан і була відновлена світська влада папи.

Під час Другої світової війни, періоду протистояння двох супердержав — СРСР і США (див. «Холодна війна»), бурхливих подій на тер. колиш. Югославії та в ін. гарячих зонах планети Апостольський Престол послідовно провадив незалежну, дистанційовану від інтересів окремих д-в і народів політику і цим самим здобув репутацію реліг. і моральної сили, яка чинить опір переслідуванням за віросповідною, нац. і расовою ознаками, виступає з мирними ініціативами в залагоджуванні збройних конфліктів, надає допомогу нас., яке потерпіло від воєн і стихійних лих.

За усіх понтифікатів 20 ст. Ватикан не раз відгукувався на найважливіші події в житті укр. народу. Зокрема, папа Бенедикт ХV (1914—22) був ініціатором надання гуманітарної допомоги нас. України, яке потерпало від наслідків I світ. і громадян. воєн та екон. експериментів рад. влади, Пій ХI (1922—39) засудив політику держ. атеїзму, переслідування Церкви та віруючих у СРСР, Пій ХII (1939—58) виступив на захист Української греко-католицької церкви, яка була ліквідована радянськими властями на Львівському соборі Української греко-католицької церкви 1946, Іоанн ХХIII (1958—63), Павло VI (1963—78) та Іоанн Павло II (1978—2005) намагалися врегулювати становище католиків в УРСР засобами дипломатії. 1989 із налагодженням офіц. відносин Ватикану з СРСР відбулася легалізація діяльності УГКЦ. Процеси відновлення структур К.ц. і реліг. життя католиків в Україні активізувалися після розпаду СРСР, проголошення Україною незалежності і встановлення 1992 дипломатичних відносин з Апостольською Столицею. 2001 відбувся перший в історії візит Папи Римського Іоанна Павла II до України.

Нині К.ц. є найчисленнішою християн. конфесією. На поч. 2003 в її складі було 13 патріархатів, 2 верховних архієпископства, 520 митрополій, 78 архієпархій, 2131 єпархія, 49 територіальних прелатур, 12 територіальних абатств, 26 апостольських екзархатів, 35 військ. ординаріатів, 1 персональна прелатура, 78 апостольських вікаріатів, 46 апостольських префектур, 7 апостольських адміністратур, 1 персональна апостольська адміністратура, 11 церк. місій, 9 патріарших екзархатів, 3 архієпископські екзархати, 112 єпископських конференцій. На службі К.ц. перебували понад 4,5 тис. єпископів, 405 тис. священиків, 55 тис. ченців, 801 тис. черниць, 126 тис. 365 світських місіонерів і 2 млн 641 тис. учителів основ віри.

На всіх континентах, окрім Європи, зберігається тенденція до зростання чисельності католиків. За 2004—05 число католиків зросло з 1 млрд 98 млн до 1 млрд 115 млн (це понад 17 % від заг. чисельності людства), половина з них мешкає в Пн. та Пд. Америках, понад 25 % — у європ. країнах, бл. 15 % — в Африці, решта — в Азії та Океанії. Духовенство К.ц. станом на січ. 2006 налічувало понад 406 тис. осіб, з яких бл. половини — вихідці з Європи, третина — з Амер. континентів, понад 20 % — представники народів Азії та Океанії.

19 квіт. 2005 новим Папою Римським обрано кардинала Йозефа Ратцінгера. Він узяв ім’я Бенедикта ХVI.

Література

• Zieliński Z. Papiestwo i papieżу dwóch ostatnich wieków (1775–1978). Warszawa, 1983;
• Хома І., о. Нариси історії Вселенської Церкви. Рим, 1990;
• Карлов Ю.Е. Советская дипломатия и Ватикан в 1917–1924 гг. «Новая и новейшая история», 1 (1999), 30–44;
• Ковальский Н.А. Справился ли католицизм с вызовами ХХ в.? Там само, 6 (1999), 27–38; Nowe Annuario Pontificio na rok 2002. «L’Osservatore Romano» (wydanie polskie), 2002, N 4 (242); Annuario Pontificio 2007. Там само, 2007, N 3 (291).

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4. — ISBN 978-966-00-0692-8.

Автор: Н.С. Рубльова.; url: http://history.org.ua/?termin=Katolycka_cerkva; том: 4